Kitabı oku: «Лимерівна», sayfa 2

ВИХІД VII

Шкандибиха, Лимериха і Карпо увіходять, за ними дівчата.

Шкандибиха (до сина). Ти подумай-таки своєю дурною головою! на цілий день піти! Кинути домівку, худобу… на кого? На наймитів, що за ними і очей не спускай — дивись? На мене, стару, що ледве ноги волочу?… І куди знявся? куди пішов? — Старців напувати!

Карпо. Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох стінах сидіти і світа білого не бачити?

Шкандибиха. Хіба я тобі бороню ходити? Хіба я тебе держу на прив’язі? Уже ж, здається, можна за такий час і находитися, і нагулятися; можна і про домівку згадати? А він як пішов, як скрився очима й плечима, та забув про все на світі! А куди пішов? де швендяє?… Нема того, щоб піти та чесно, та поважно погуляти, як подоба Синові старого Шкандиби, а не як волоцюзі якому!… Що люди скажуть? Що вони тільки подумають? — Син Шкандиби гуляє з старою Лимерихою, п’яницею непросипною, що прогуляла всю свою худобу, все своє добро!… Боже мій, боже! як йому на тому світі лежатиметься? та його і кісточки під землею зворухнуться!… Що якби він устав та подивився на свого сина, глянув на його, — од нестямки б знову умер!

Лимериха.

 
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
 

Карпо. Та годі вам, мамо. Он люди дивляться та сміються.

Шкандибиха. Що мені твої люди? Плювати я хотіла на твоїх людей! Тьфу! тьфу! тьфу! Трястя їм у пуп! Що вони мені таке? Ти тільки й дивишся на людей, тільки й слухаєш їх; а що мати каже — не чуєш… оглух!

Лимериха (танцює і приспівує).

 
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю…
Гоп-гоп! гоп-гоп!
 

Карпе, Карпе! дуля твоїй матері з мотузкою! Чому ти не граєш? (До Шкандибихи). Свахо, свахо! Нумо потанцюємо, свашечко!

 
Ой, гоп, гоп, гоп!
 

Шкандибиха. Геть к бісу, п’янице! Хай тому руба язик у роті стане, хто мене назове твоєю свахою!

Наталя (усміхаючись). Василю! Подивися-бо, подивися…

Василь (понуро). Не смійся, Наталю, не смійся… Гляди, лишень, щоб сі гулянки на твоїй голові не окошилися.

Наталя. Чого на моїй голові?

Василь. Он, бач, сваха… зять…

Наталя (махнувши рукою). Хай собі балакають… Потурай їм!

Василь. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!

Наталя (з серцем). Щоб я за Шкандибенка пішла? Щоб я за ним була? Та скоріше ніж обкипить кров’ю у моїм серці, ніж я за ним буду!

1 дівчина (углядівши Наталю, біжить до неї). Наталко! Наталко! Тебе мати питала… Увесь ліс сходила шукаючи.

Наталя. Нащо я їй здалася?

2 дівчина. Їй-богу, шукала… Ми тут гуляли; до нас наскіпалася: де та й де мою дочку діли?

Лимериха (до Шкандибихи).

 
Ой, гоп! погуляю,
Бо хорошу дочку маю!
 

Шкандибиха (турнувши). Геть, п’янице, волоцюго!

Наталя (забачивши, що Шкандибиха турнула її матір, мерщій побігла до неї). Мамо! ходімо додому.

Лимериха. Наталочко, моя дочко! Де ж се ти була — забарилася? Я ж тебе давно шукаю, моя голубонько! (Обніма її).

Наталя. Ходімо додому, мамо!

Лимериха. Чого додому? Що ми там забули? Погуляймо, дочко, на радощах… Я ось тобі жениха знайшла, хорошого та багатого… Де ж той у гаспида жених дівся? Карпе! Карпе!

Шкандибиха (до сина). Так, бач, чого ти, сучий сину, стару гаргару напуваєш? Дочку її сватаєш? Ні, не буде сього! не буде!… Умру — не попущу! Хіба тобі таку жінку треба? На батьківську худобу злидні накидаєш? п’яниць та волоцюг напустити маєш? Ні, не буде сього!

Наталя (образливо до Шкандибихи). Тітко! нічого нас злиднями дорікати. Хоч злидні, та свої! На чуже не зіхаємо, чужого не заїдаємо і на ваше добро не ремствуємо! От і знайте! Ходімо, мамо. (Узявши матір під руку, виходить з нею).

Шкандибиха (услід їй). Чи бач? погань? Ще й воно бришкає! Материне молоко коло губів не обсохло, а скаче, як зінське щеня, угору! (Зривається іти, до сина). Іди мені зараз, пришелепуватий, додому!

Карпо (дивиться поперемінно то на Наталю, що так гордо пішла, то боязко на свою матір; чуха потилицю). А-а, господи!

Виходить за матір’ю.

1 дівчина (регоче). От тобі посватали та й розсватали!

3 дівчина. А Наталя? от козир-дівка! А що, може, не одрубала? Так їй, старій відьмі, і треба! Вона дума, як багачка, то так за її сина усі і учепляться. Куди ж пак яка цяця її син! Давно в його не ставало клепки в голові, а тепер і останні розгубе!

2 дівчина. Усі пішли, ходімо і ми додому. (Виходить, за нею — другі).

Василь (сам собі). Отаке бачили? Отаке чули?… Підкидай ще дров у огнище, прикладай огню до печеного!… Василю! весело тобі? Там — людська неправда твоє серце пиляє та точить; а тут ще новина — Шкандибенко розставляє тенета на Наталю… І мати — туди… Багатий, бач, зять буде; буде на що жінку содержати, тещу напувати… А ти що таке? Приймак безродний, з голими руками! червиві злидні з голодним ротом! Нащо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх — достатки!… А де зони взялися? як вони взялися? Чесною працею добуті? мозолячи руки, їх добували?… Всі ще й досі не забули, як колись старий Шкандиба шахрав, добуваючи свої достатки; скільки людей по миру пустив та на той світ загнав, ганяючись за чужим добром!… Усі добре знають, як Шкандибиха ще й тепер, даючи гроші під заставу, одхоплює нивку по нивці від бідноти, що не спроможеться у строк позички віддати… Та що? Даремно розказувати! Аби було багатство, аби достаток — то буде і щастя, служитиме й доля!… Якого ж ти добра хотів знайти між сими божевільними? Про яке щастя гадав своєю дурною головою? Тьфу! (Плює і швидко виходе).

Заслона пaдa

СПРАВА ДРУГА

У хаті Кнура. На задній стіні посередині двері надвір; на праву руч у кутку піч, на ліву — вікно; біля вікна стоїть стіл, далі — лава.

ВИХІД І

Маруся сидить на лаві біля столу, шиє.

Маруся (сама собі). Та й надолужило мені оце шитво, боже! І нащо я його шию, кому вишиваю? (Задумується). Ох, важко як!… Чого се мені так важко? Коло серця — мов гадина в’ється, а на душі — наче пугач стогне… Все мені з думки не сходить те чудне Шкандибенкове сватання… Його мати й слухати про те не хоче; її мати — з дорогою душею Наталю б віддала; а Наталя — Василя кохає… От і розбери, розплутай сю плутанину, що наплутало життя!… Хоч воно і те сказати: чим Шкандибенко не під пару Наталі?… Дука, багатир… і вона у розкошах зросла, у достатках викохалася… То тепер вони зубожіли, а колись про Лимареві достатки слава на все містечко стояла… Що в Шкандибенка мати сердита? Та хіба ж Наталі з нею жити? А Карпо її так кохає, не дав би в образу матері… Ніт же! запав їй у око той Василь… А Василь що? — приймак! У Василя що є? — нічого… І в його нічого, і в неї — нічого… Що ж воно буде?… Ні, не підстать Наталя Василеві: її краса пишна, її врода красна змарніє у злиднях та недостачах, у тяжкій нагальній роботі… І Василеві не такої жінки треба. Йому треба жінки хоч некрасивої, та щоб було що за нею; щоб було об віщо руки зачепити, на ноги стати… От якої йому жінки треба!… І я не знаю, куди його очі дивляться, що нічого не бачать… Батько його добре знає, мати ще змалку пестила та тішила, я його — як сестра, поважаю… Одно тільки слово скажи він батькові і… були б ми до віку вічного щасливі!… Та що се я, дурна, вигадала? Оце так! Дівчина сама парубка сватає! От сором так сором!… Добре, що ніхто не чує, не баче; а то б сказали: отто дівка! (Задумується). Ні, краще не думати, щоб не було того, що з Наталею, котра не знає, де себе діти, що з собою поробити… Краще шити. (Береться за шитво і стиха заводе пісню).

 
Ой горе, горе
Та чорні брови;
Ще більше лихо
Та карі очі!
Що чорні брови
Не до розмови,
А карі очі
Не сплять серед ночі!
 

Увіходе Шкандибенко.

Карпо. Здорова, Марусю. Чи батько дома?

Маруся. Немає… Нащо тобі?

Карпо. Та до його мені діло. (Задумується).

Маруся. Вони пішли на хрестини до сусіди.

Карпо. Шкода.

Маруся. Що ж там таке?

Карпо (понуро). Нічого… А це що ти шиєш?

Маруся. Сорочку вишиваю.

Карпо. Кому?

Маруся. Парубкові.

Карпо. Якому?

Маруся. Та вже ж не тобі!

Карпо. А якби й мені?

Маруся. У тебе є та, що пошиє.

Карпо. Хто ж мені пошиє?

Маруся. А Наталя?

Карпо (весело). Наталя?… Якби то вона пошила!

Маруся. Попроси, то й пошиє.

Карпо (сумно). Ні, не пошиє… Просив уже.

Маруся. То ти казна-як просив. А якби таки гарненько та любенько попросив, то й пошила б… Не тільки сорочку, а ще, може, й хустку.

Карпо (зітхнувши). 1-і… вже!

Маруся. Чого: вже?

Карпо (гірко). Та вона на мене і дивитися не хоче! Слово скажу — то вона й одвернеться.

Маруся. То тобі так здається… Як то ти хочеш, що [б] дівчина та перша парубка зачепила? Яка б то була і дівчина! Що б про неї люди сказали?

Карпо. Коли б же то воно так було, як ти кажеш.

Маруся (убік). Стій, я з його поглузую. (До його). Воно так і є. То ти тільки не примічаєш нічого.

Карпо. Нічого й примічати, коли воно і так видно!

Маруся. Що ж видно?

Карпо. Що видно? Те, що Наталя другого кохає!

Маруся. Кого?

Карпо. Ще й питаєш: кого? Мов сама не знаєш!

Маруся. Авжеж, не знаю.

Карпо. О, ти не знаєш!… Всі ви, бачу, однакові.

Маруся. Та кажи ж: кого? Далебі, не знаю.

Карпо. Ще й далебі! А Василя не знаєш?

Маруся. Якого Василя?

Карпо. Вашого!… приймака… Щоб йому…

Маруся. Тю-тю! що се ти верзеш? Щоб Наталя та покохала нашого Василя? Оце вигадав півтора людського!

Карпо (неймовірно дивиться на Марусю). А то скажеш: ні?

Маруся. Отже, як я бачу, то в тебе таки клепки недостає! Що Наталя, а що — Василь? Наталя — давнього, значного роду, а Василь — приймак безродний, та й годі!

Карпо. Так то так. Та коли він запав Наталі у око.

Маруся. Хто тобі наплів таке? Плюй ти тому у вічі!

Карпо. Усі люди кажуть… Все містечко знає. Моя мати каже.

Маруся. То твоя мати назнарошне, щоб тебе одвернути від Наталі.

Карпо. А Наталя не кохає Василя?

Маруся. Авжеж, ні.

Карпо. Кого ж вона кохає?

Маруся. О-о, який хитрий! Хоче, щоб усе йому сказала.

Карпо (чуло). Марусю! моя пораднице! Порадь мене як сестра рідна… Скажи мені по правді… Ти з нею зросла, товаришуєш, вона від тебе нічого не криє… Невже Наталя не кохає Василя? Я оце і прибіг до твого батька та матері… Вони у ладу з Лимерихою живуть; Наталя їх слухає… Хотів, бач, попрохати їх… може б, вони уговорили Наталю.

Маруся. Ото то й є, що ти, як той цуцик, поза гуменню бігаєш! Все коли б чужі та другі, а нема того, щоб самому Наталі сказати.

Карпо. Та мені страшно стає, коли вона на мене гляне! Що ж мені робити, коли я несмілий такий, коли я її так щиро кохаю, що не насмію сказати?

Маруся. Ото парубок! Не насміє сказати? Що ж у тебе — язик на прив’язі? Адже ж говориш зо мною?

Карпо (зітхнувши). То ж з тобою!

Маруся. Що ж я таке?

Карпо. Ти… друга річ… Ти — доступна… а Наталя — бог його знає! — як не бачу, думкою: і не вгавав би та все говорив; а побачу — таке мене візьме, — язика не повернеш, мов він опух у мене або хто придержує його у роті!

Маруся. Ото все дурниця! То ти на себе такий напуск напустив. А я тобі ось що скажу: викинь ти з голови, що Наталя така недоступна. Вона така, як і всі, або ще й доступніша, ніж другі. У других гордощі є, — Наталя ніколи ніким не гордує; у других серце зле, — у Наталі воно добріше доброго… Ти таки, як стрінеш її, прямісінько до неї підійди, любісінько з нею поговори, то й побачиш, що все гаразд буде!

Карпо (радо). Е-е… їй-богу?

Маруся. Що ж л тобі брехати буду?

Карпо. Господи! що б я тому дав, хто б мене звів з Наталею?

Маруся. Ти знову на других вернеш. А я тобі все-таки! одно: не надійся, парубче, на других, надійся сам на себе. Другі не те скажуть, не так повернуть; а як сам — то слухай тільки свого доброго розуму.

Карпо. Розуму, розуму!… Коли б же він був у мене добрий! А то він у мене помутився, як і сам я мучуся… А-а, гірке моє безталання! (Задумується). Слухай, Марусю… Зведи мене з Наталею. Поможи мені, як сестра рідна.

Маруся. Як же я тобі поможу?

Карпо. Зведи мене з нею… До себе її, чи що, попроси… Скажи: коли, я прийду. Я вже і матір укоськав. Оце вигнала з хати. Іди, каже, і женися, і бери кого хоч, тільки не дури світом! Я оце, правду кажучи, вийшов та й здумав… Піду, думаю, до твого батька, пораюся… Хотів… хотів, бач… попрохати твого батька, чи… не прогнав би він Василя від себе… Що він твоєму батькові? що батько йому?… Звідкіль узявся — хай туди і йде!… А його не буде — може, і Наталя інша стане.

Маруся (прикро на його дивиться). Бач, який ти! Я й не думала, щоб ти був такий недобрий… Що ж тобі Василь заподіяв, що ти так женеш на його?

Карпо. Прости мене… прости, Марусю. Я, бач, перед тобою, як перед богом, — нічим не таюся, нічого не крию… Мені нічого Василь не заподіяв… І я знаю, що це я гріх проти його замишляю… Та що ж мені робити? Мені все-таки здається, що Наталя кохає його.

ВИХІД II

Увіходе Василь, увесь у поту, виморений і, не примічаючи Карпа, повертається до Марусі.

Василь. Чи ти, Марусю, не знаєш, де батько свердла поховав?

Маруся. Які свердла?… Там же, у комірчині.

Василь. Нема там того, що мені треба. (Запримітивши Карпа, до його). А-а, здоров, Карпе. Я тебе й не примічаю.

Карпо (понуро). Здоров.

Василь. Що се ти до нас завітав?

Карпо (заминаючись). Та се… он, до неї… То, бач, мати послали до її батька… а його немає дома.

Василь (усміхаючись). А може, й до матері?

Карпо (несміло). Ні… тільки до батька.

Василь. Ну, гаразд… Бувай же здоров. Підожди, може, швидко прийде батько, а мені ніколи. (Виходить).

Карпо. Бач, бач… він сміється… Чого він з мене сміється?

Маруся. Хто там сміється? То в його натура така весела.

Карпо. Ні-ні… Я бачу, я чую… Мене ти не проведеш… То він сміється з мого кохання… Я знаю — знаю… Ні, він — ворог мій… Мені серце каже, що він — ворог… От так і заколотилося все, як його уздріло! Так і заходило в йому все зле та лихе… (Сидять скільки хвилин мовчки). Ох, прощай, Марусю!

Маруся. Куди ж ти? Хіба не будеш батька дожидати?

Карпо. Діждав уже… Прощай! (Виходить).