І забирали все своє добро убоге, І до степів арабських прямували, І, проклинаючи золочені чертоги, Собі хати в пустині будовали. І вірні, бачивши, що сі несторіане Немов свічки у церкві погасили, — Як серцем і умом справеднішні християне, Притулку серед них собі просили І порох від чобіт царградський обтрусили.
3. Пісня перва
І
Аравія… Се тут єгипетські божища, Онуфіси та Мневіси забулись; Се тут, скитаючись без хатнього жилища, Жиди до господа свого вернулись. Тут, на горі, гримів крізь тучі голос бога, Єдиного предвічного владики; Тут поломєм вночі значилася дорога; Тут сяєвом сіяв пророк великий, І покорявсь йому в пустині камінь дикий.
ІІ
В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився, Що бога звав на суд за горе жизні І перед ним умом і серцем покорився, Як полились величні укоризни. Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому, Все твориво в душі одмалювалось, І богу вишньому, єдиному святому, Безсмертна в серці піснь озвалась, Народам і вікам насліддєм вічним сталась.
ІІІ
Аравіє! ти мов той ум фундаментальний, На камені твердому оснувалась. Ти маєш строгий вид, задумливо-печальний, І каменистою в сусід назвалась. За те ж тебе лихі сусіде оббігали, Не товпились в суху твою пустиню. Твої джигітарі тиранії не знали, Хранили волю й правду, як святиню, Творили сильним суд, а вбогим милостиню.
ІV
Аравіє! ти, мов той бедуїн ревнивий, Каміннєм та піском обгородилась, Сховалась од чужих у затишок щасливий, Над морем, як над дзеркалом, схилилась. Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла, Про твій оазис мореходи знали, До тебе паруси носили їх, мов крила; Щасливою вони тебе прозвали І про тебе казки дивовижні казали.
V
З тебе, Аравіє, з твого двойного лона, Як з древньої Юдеї й Самарії, Повинен в мир прийти новий творець закона, Возвишений, як оний Син Марії… Вже він прийшов, пророк, пустині просвітлитель, І шествує, не знаний ще нікому, Ні родичам близьким, од них далекий житель, Ні рідній неньці, ні собі самому, Спасенних задумів поету мовчазному.
VІ
Не ключа журавлів понад степом неслася, Не з вирію летіли сірі гуси, Не низка байдаків по морю простяглася: То степові човни плили по суші. Безпарусні човни, безвесельні галери, Гуськом плили і пливучи хитались: Двугорбі вючаки, цибаті дромадери В піску глибокому немов купались, І порохи стовпом за ними підіймались.
VІІ
Се з Меки караван до Сірії прямує Із здобиччю морських пучин глибоких, Щоб накупить всього, що женщину чарує І нарядить арабок світлооких. Коралі дорогі та жемчуги цейлонські, З бальзамами, алоем, камфорою, Навючать карван блаватусом сидонським, Кармазином, серпанками, тафтою І білою, як на Лівані сніг, габою.
VІІІ
Та Магомет не мав у всьому каравані Ні зернятка. Се все було Хадизи, Багатої вдови, між паніями пані, Що торг вела від Інда до Тавризи. Він — хлопець молодий, її підпарубочий, Вдовиченко убогий, та вродливий, Псував, не знаючи, солодкий сон дівочий… Високий був, румяний, чорнобровий; Мов та Полярниця, ясні блищали очі.
ІХ
А голос — водопад, гучний, дзвінкий, гримучий, В саду з Хадизи, у раю земному, Що рине кришталем з нахиленої кручі І по піску шумує золотому. Ніхто в Аравії на дикій кобилиці, Що в табуні залигано арканом, На вихрі степовім, блискавконогій птиці, Не мчавсь таким орланом-гурриканом: Так тільки смерті дух летить над океаном.
Х
Ніхто стріли в орла так не пускав високо, Не здобував його з-за хмар летучих; Ніхто не поринав у море так глибоко І в герці не являвсь, так гордо звучи. В розмові ж і діди його остерігались, Щоб не довів до сорома стареньких, А друзі розумом живим його пишались, На нього надились дівчачі неньки, І бігали за ним хлоп'ята молоденькі.