Загледівши твою священную вершину, З верблюда зсів слуга Хадизи дивний, Розкинув подрану в Каабі жупанину І сотворив намаз, обряд старинний. Крижем простершися, облобизав ту землю, Що вождь ізраїльський топтав ногами, Як пищу в небесі випрошував даремно, І воду з каменя точив річками, І наповав народ з верблюдами й биками.
ХХІІІ
Був ранок, і земля ще тільки нагрівалась Під подихом ночної прохолоди. Крізь прорізний туман гора Сінай здавалась Ковчегом золотим, вінцем природи — Ковчегом тим святим, що двоє херувимів Таїнственними крильми осіняли І безтілесного владику серафимів У сяєві своїм ізображали Перед тілесними Ізраїля очами.
ХХІV
«Якою був єси ти силою натхненний, Пророче божий, духу яснозрячий? — Промовив Магомет в душі своїй смиренній, В душі на правду і любов гарячій. — Чого жезлу твойму і камінь покорявся, І небо слухало твого глаголу? Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся? Як серед блискавиць зійшов на гору І удостоївся із Вічним розговору?»
ХХV
Стояли всі кругом і дивом дивувались Тому намазові серед дороги, Поклонам тим земним, що з ними виривались Слова якісь душевної тривоги… «Ось слухай, Магомет, — сказав отаман сивий, — Ми бачимо, що ти через ту сварку З жерцями в капищі зробивсь мов юродивий, А був ти хлопець дуже добрий змалку, І бачити тебе таким химерним жалко.
ХХVІ
Та ще ж Задиза нам, кохана наша пані, Наказ дала — тебе, як око в лобі, В дорозі берегти. Святе її бажаннє: Бо так тебе терзали там жостоко, — Отсі слова мені вложила в ухо, — Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла, Коли б не визівнув єси між злюк і духа… І відойти додому не хотіла, А все тобі услід, мов синові, гледіла.
ХХVІІ
Що вельми молода, сестра тобі літами, Та не було дітей в її старого, Та й ми, отамани, їй здаємось синами. Пожалься, боже, віку молодого! Казав мені факір, що хоче йти в черниці І все добро на монастир оддати. Такої другої й не знаю молодиці, Вона не пані нам, а рідна мати: То мусимо їй всяк служити і вгоджати.
ХХVІІІ
Встань, Магомете: ось колодізь при дорозі, Що людям не дає від згаги вмерти. Хтось викопав у помислах о бозі: Надписано: «Благотвори й по смерті». Тут буде нам гаразд верблюди попасати. Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки Не їв, не пив води, мов хочеш помирати. Тебе гнітуть якісь таємні думки… Молись, то й закіншич із совістю рахунки».
ХХІХ
«Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю, Як перлами лілію обсипає, Або на лебеді, як плещуться на морю: Так дух мій перед господом сіяє». І Магомет устав, і виріс перед ними. Товариші його не впізнавали… Якимсь дивними, усім немов чужими, Його і постать, і обличчя стали. Всі оступилися, ззирались і мовчали.
ХХХ
«Господь мене кріпить не хлібом, іншим брашном, А напоїв водою благодаті: Трапезуватиму під небесами смачно На тій горі, мов у царській палаті». І пішки він пішов степом од каравана — Ніхто не смів його впинять словами, — І в мареві світивсь, мов серед океана Сіяє молодик над облаками. Дивились йому вслід, розводючи руками.
ХХХІ
«Хлопята! — обізвавсь ага, отаман сивий. — Возьміть ви по шматку повидла з медом, Сідайте на свої бахмати довгогриві І їдьте назирцем за Магометом. Луки і ратища заздалегідь готуйте: Бо в тій горі напевно бо байраках. Мов на розбійника, на звіра там чатуйте… Не знає Магомет ізроду старха: То ви гледіть, щоб як не згинув бідолаха».
ХХХІІ
Розлігся караван при степовій дорозі, Навколішки попадали верблюди. Мов у чумацькому укладистому возі, Харчей у вюках повно і посуди. «Нехай в Едемі той мов пальма процвітає, Хто викопав колодізь сей спасенний!» — Рече старий ага і брашно розділяє: Фініки, смовкви, в маслі сир пряжений, Повидло медове і кофій лікарственний.