Kitabı oku: «Магомет і Хадиза», sayfa 4

ХХІІ

 
Загледівши твою священную вершину,
З верблюда зсів слуга Хадизи дивний,
Розкинув подрану в Каабі жупанину
І сотворив намаз, обряд старинний.
Крижем простершися, облобизав ту землю,
Що вождь ізраїльський топтав ногами,
Як пищу в небесі випрошував даремно,
І воду з каменя точив річками,
І наповав народ з верблюдами й биками.
 

ХХІІІ

 
Був ранок, і земля ще тільки нагрівалась
Під подихом ночної прохолоди.
Крізь прорізний туман гора Сінай здавалась
Ковчегом золотим, вінцем природи —
Ковчегом тим святим, що двоє херувимів
Таїнственними крильми осіняли
І безтілесного владику серафимів
У сяєві своїм ізображали
Перед тілесними Ізраїля очами.
 

ХХІV

 
«Якою був єси ти силою натхненний,
Пророче божий, духу яснозрячий? —
Промовив Магомет в душі своїй смиренній,
В душі на правду і любов гарячій. —
Чого жезлу твойму і камінь покорявся,
І небо слухало твого глаголу?
Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?
Як серед блискавиць зійшов на гору
І удостоївся із Вічним розговору?»
 

ХХV

 
Стояли всі кругом і дивом дивувались
Тому намазові серед дороги,
Поклонам тим земним, що з ними виривались
Слова якісь душевної тривоги…
«Ось слухай, Магомет, — сказав отаман сивий, —
Ми бачимо, що ти через ту сварку
З жерцями в капищі зробивсь мов юродивий,
А був ти хлопець дуже добрий змалку,
І бачити тебе таким химерним жалко.
 

ХХVІ

 
Та ще ж Задиза нам, кохана наша пані,
Наказ дала — тебе, як око в лобі,
В дорозі берегти. Святе її бажаннє:
Бо так тебе терзали там жостоко, —
Отсі слова мені вложила в ухо, —
Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,
Коли б не визівнув єси між злюк і духа…
І відойти додому не хотіла,
А все тобі услід, мов синові, гледіла.
 

ХХVІІ

 
Що вельми молода, сестра тобі літами,
Та не було дітей в її старого,
Та й ми, отамани, їй здаємось синами.
Пожалься, боже, віку молодого!
Казав мені факір, що хоче йти в черниці
І все добро на монастир оддати.
Такої другої й не знаю молодиці,
Вона не пані нам, а рідна мати:
То мусимо їй всяк служити і вгоджати.
 

ХХVІІІ

 
Встань, Магомете: ось колодізь при дорозі,
Що людям не дає від згаги вмерти.
Хтось викопав у помислах о бозі:
Надписано: «Благотвори й по смерті».
Тут буде нам гаразд верблюди попасати.
Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки
Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.
Тебе гнітуть якісь таємні думки…
Молись, то й закіншич із совістю рахунки».
 

ХХІХ

 
«Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,
Як перлами лілію обсипає,
Або на лебеді, як плещуться на морю:
Так дух мій перед господом сіяє».
І Магомет устав, і виріс перед ними.
Товариші його не впізнавали…
Якимсь дивними, усім немов чужими,
Його і постать, і обличчя стали.
Всі оступилися, ззирались і мовчали.
 

ХХХ

 
«Господь мене кріпить не хлібом, іншим брашном,
А напоїв водою благодаті:
Трапезуватиму під небесами смачно
На тій горі, мов у царській палаті».
І пішки він пішов степом од каравана —
Ніхто не смів його впинять словами, —
І в мареві світивсь, мов серед океана
Сіяє молодик над облаками.
Дивились йому вслід, розводючи руками.
 

ХХХІ

 
«Хлопята! — обізвавсь ага, отаман сивий. —
Возьміть ви по шматку повидла з медом,
Сідайте на свої бахмати довгогриві
І їдьте назирцем за Магометом.
Луки і ратища заздалегідь готуйте:
Бо в тій горі напевно бо байраках.
Мов на розбійника, на звіра там чатуйте…
Не знає Магомет ізроду старха:
То ви гледіть, щоб як не згинув бідолаха».
 

ХХХІІ

 
Розлігся караван при степовій дорозі,
Навколішки попадали верблюди.
Мов у чумацькому укладистому возі,
Харчей у вюках повно і посуди.
«Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,
Хто викопав колодізь сей спасенний!» —
Рече старий ага і брашно розділяє:
Фініки, смовкви, в маслі сир пряжений,
Повидло медове і кофій лікарственний.