Kitabı oku: «Маруся Богуславка», sayfa 5

Дума друга

 
Віє вітер, повіває,
        Синє море грає;
Золотом його з заходу
        Сонце заливає.
 
 
Та ні золота на морі,
        Ні на небі сонця
Не вбачає бідний бранець
        Із свого віконця.
 
 
Угорі над головою,
         Мов каганчик, сяє,
Мутним світом кострубаті
         Мури обливає.
 
 
Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.
 
 
О, яке ж воно й життє у домовині!
Серце ниє у неволі на чужині;
Думка вороном літає по Вкраїні,
Кряче-плаче, покланяється родині,
Та нема рятунку при лихій годині.
 
 
Сорок їх сидить у башті без одного,
Що коня в степу сідлали вороного,
Не питаючись, не боячись нікого, —
 
 
Тих, що бурею на море налітали,
На лиман, мов стадо лебедів, спадали,
Кого стріли, жакували-пліндрували,
Супротивного у полі трупом клали,
В Чорне море каменем німим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,
 
 
На невольницькі базари налітали,
Козаків-братів з неволі визволяли,
По Вкраїні рідній славою сіяли,
Мов квітки в городі, пишно процвітали.
 

* * *

 
І понуро мовчать молодці низові чуприндири.
Без одного сидить їх у башті десятків чотири.
Вже від нужи облазили в хирних обірванців гирі,
І в кулак, як мовляв той кобзар, з голоднечі трубили.
 

Дума третя

 
У віконечко їм милосердна рука подавала
Трохи хліба святого, а часом кришеник і сала.
 
 
А про борщ вязники, вже який в нім і смак, забували,
Сировцем да потапцями душу гіркую питали.
 
 
Повпивались кайдани бідахам і в ноги, і в руки;
Дознають на прикові короткім страшенної муки.
 
 
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свій рай, споминають:
 
 
«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.
 
 
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.
 
 
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А діди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобі за козацькії вольності бились.
 
 
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!
 
 
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,
Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.
 
 
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!
 
 
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,
Пристановище певне старої козацької водії
 
 
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.
 
 
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!
 
 
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».
 

* * *

 
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;
 
 
«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?
 
 
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?
 
 
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.
 
 
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,
 
 
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.
 
 
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,
 
 
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.
 
 
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.
 
 
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.
 
 
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.
 
 
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.
 
 
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?
 
 
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?
 
 
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?
 
 
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?
 
 
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,
 
 
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповзли,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.
 
 
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».
 

Дума четверта

 
Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове!
Ви – козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.
 
 
Вас попи та дяки напідпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.
 
 
Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись
І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.
 
 
Непитущого ви за гетьмана собі обібрали,
Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали.
 
 
То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.
 
 
Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли,
По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.
 
 
Не так гірко мені з молодими літами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.
 
 
Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну
І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув,
 
 
Що не кидав п'яниць із чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.
 
 
І не кожен по страті в обитель Господню полине:
Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.
 
 
Дак нехай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі
Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.
 
 
Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —
 
 
Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю.
Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю
 
 
І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.
 
 
Шанував я Марусину матір, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.
 
 
Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небі з землі любовався.
 
 
До криниці, панове, ходив я щоранку світочком
І втікав потай миру вишневим садочком.
 
 
Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.
 
 
Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,
І Господь її душу за се не оставить вовіки.
 
 
Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,
І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.
 
 
Оддалік там на неї любовно я буду дивитись
І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».
 

Дума пята

 
По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.
 
 
І дві поли широких дубових дверей розчинились,
На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились.
 
 
Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.
 
 
Червоніло на заході сонце. Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,
 
 
На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.
 
 
«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?
 
 
Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». —
 
 
Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
«О! Тепер я, – рече, – ні царів, ні катів не боюся». —
 
 
«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»
 
 
«Я Маруся, – рече, – Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».
 
 
Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.
 
 
«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» —
 
 
«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.
 
 
Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.
 
 
Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.
 
 
Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.
 
 
Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.
 
 
І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.
 
 
У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,
 
 
І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.
 
 
Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».
І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.
 
 
Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.
 
 
«Духу мій! – прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —
Наступила хвилина гіркої земної розлуки.
 
 
Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,
 
 
Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!»
 
 
Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.
 
 
«З твоїх уст я п'ю смерть, – прорекла вона, – добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітах».
 
 
І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.
 
 
«О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!»
 
 
Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.
 
 
«Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.
 
 
Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу».
 
 
Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос.
 
 
«О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.
 
 
Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо».
 

Дума шоста

 
Дивна чутка по Стамбулу,
         Дивна вість літає:
Кантемир галеру в море
         Сам випроводжає!
 
 
Тріумфову проводжає
         Пинду правовірних,
І на ній із вітром грає
         Корогов невірних!
 
 
І не хвиля на Босфорі
         Мармури змиває,
Чадра чадру зустрічає,
         За руки хапає.
 
 
І не вітер крутить хвилю,
         В кучері звиває:
До чалми чалма белькоче,
          Стиха промовляє:
 
 
«Кінець світу наступає:
         Серце-бо жіноче
Всім Стамбулом повертав,
          Як само захоче.
 
 
У руках в джавурів клятих
          Шабельки блискають.
На наругу нам з гармати,
          Пливучи, гримають.
 
 
І несе їх вітер буйний,
          Мов стрілу по морю,
І співають гайдабури
          Про козацьку волю.
 
 
Ні, не нам, не туркам править
          Світом сим широким:
Переважила русинка
          Нас умом глибоким».
 
 
Як народиться між ними
          Цар її удачі,
Наш Восток не раз гіркими
          На морі заплаче.
 
 
Як народиться ж цариця
          З розумом Марусі,
Не одна тогді присниться
          Нам біда й на суші».
 

Пісня восьма

Дума перва

І

 
Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любові,
Що й турчинові душу просвіщає.
Дає високі мислі й козакові.
Се чисте серце так горить-сіяє
У мороці глибокім ізувірства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненависті да звірства.
Ума й науки бич, корону суєвірства.
 

ІІ

 
Постила цілий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочці тиху кончину.
«А на мене, стару, – рече, – всі муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси – аж до душі розлуки.
Нехай за доччину вину страшенно гину!
 

ІІІ

 
Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здіймусь і преблагого
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
Воскресли для блаженства неземного,
І вкупі з ним, вовіки незабутим,
І бідною Марусею моєю
В Твоїм чертозі святопресловутім
Жили й цвіли щасливою сім'єю.
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!
 

IV

 
Се, може, нас біда за те постигла,
Що я дочку в коханні покривала,
її любов, мов немовля, пестила
І рідним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобі не догодила,
Що і в неділю дещицю робила, —
Не кожну п'ятінку постом постила,
Не кожне свято приносами штила.
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!»
 

V

 
І, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кінчилась,
І, як листок осінній, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряці з'явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
І янголи, злетівшись там собором,
Співали, ніби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвітилась.
 

VI

 
О Боже! Се ж сіяв небесним світом
Той, хто явив їй образ Твій пречистий.
Як сонце праведне барвистим літом,
Блищить на нім одежа снігом чистим.
Возносить він молитву, мов кадило,
І воздіяніє руку своєю творить.
Ущухло все кругом і заніміло:
Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.
 

Дума друга

І

 
«Матусю, зіронько! – рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого». —
«О доню!. – І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво.
Не маю слова, щоб оповідати.
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива». —
 

ІІ

 
«Яка цариця?» —
«Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному.
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання». —
 

III

 
«І не повинно бути!» —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?.
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли.
 
 
І незримою рукою
         Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
         Хата освітилась.
 
 
Сонечко, мов жар, горіло,
         Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
         Над бездонним горем.
 
 
Освітило теплим світом
         Божники з богами,
Що стояли під квітками
         Та під рушниками.
 
 
А Пречиста в ту хвилину
         Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
         На руках держала, —
 
 
Вірної любові й жизні
         Символ благодатній.
Його й простий розуміє
         Серцем розум хатній.
 
 
І в тім світі теплім, тихім,
        Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
        Ангелом явився.
 
 
Став і до Марусі руки
        Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
        Постать говорила.
 
 
І немовби їй молився,
        І немов журився:
Бо до неї якось любо
       Стиха похилився.
 
 
Се був той, хто дав їй берло
       Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
       Землями й морями, —
Берло, жизні знак і смерті,
       Ключ, що відмикає
Всі в'язниці і на волю
       В'язнів випускає.
 
 
І взяла той ключ Маруся,
        І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
        Мовчазна упала.
 
 
Мовчазна, бо повна дяки
         За можбу велику,
У неволі повертати
         Волю чоловіку.
 
 
«Встань, свята, небесна діво! —
         Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
        Чистих душ утіхо!
 
 
Я у тебе сей знак власті
        І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
        Аль-Рашид, прославлю.
 
 
Положи його, кохана,
        У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
       На чужій чужині.
 
 
І нехай дива він творить,
       Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
       І напоминає». —
 
 
«О грозо і каро миру! —
        Прорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
        Правду не боюся.
 
 
Смерть мою я, царю, знала,
        Знала, що робила:
Я його поцілувала,
        Бо й люблю, й любила.
 
 
І люблю, й любити буду
         Над усяку душу:
Покіль серце б'ється в грудях,
         Перестать не мушу!»
 
 
Осміхнеться цар: «Кохана!
         Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
        Лютостю сповняєш.
 
 
Тільки помисли від мене
        У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
        Знаю скрізь по світі.
 
 
Щирого й єхиду знаю,
        Друга й супостата
І на всяку кривду маю
        І суддю, і ката.
 
 
Се ж не кривду ти вчинила».
       О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
        Дихати вовіки!
 
 
Ти його тогді любила,
        Як мене й не взріла.
За його любов ти царства
        Взяти не схотіла.
 
 
Чи мені ж тебе карате,
        Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
        Правди й честі море!
 
 
Дай мені на тебе серцем
        Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
        Тільки веселитись!»
 
 
Ще цареві не діймає
        Українка віри,
Думку думкою впиняє,
        Каже до невіри:
 
 
«Я в галеру тріумфову
         Золота поклала
І йому, мов ту полову,
         Все подарувала». —
 
 
«Коли б ти в моєму домі
         Всі скарби забрала
І на спомин козакові
         Їх подарувала;
 
 
Коли б царство все забрала
         З землями, морями,
І Стамбул попаювала
        Проміж козаками,
 
 
А зо мною стала жити
        У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
        На царські палати.
 
 
Моя зоре, моя доле!
        Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
        Таємничу раду,
 
 
І звелів я в таємничій
         Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
        Обманив Заїру.
 
 
Заслужив козак твій смерті,
        Но його скарати
Се було б найкраще в світі
         Серце розтерзати.
 
 
Ні, Осман твоїм великим
        Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
        Він тобі дарує.
 
 
Ти чинила, що хотіла,
        Як верховна сила,
І мені дарами тими
       Духа веселила». —
 
 
«Знай же й ти, великий царю,
       Щиру й повну правду.
Не прийми сього за зраду
       Ні в тяжку досаду:
 
 
Коли б хто мені корони,
        І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
        І всі міліони,
 
 
Міліони міліонів
        Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
        З любленим розлуки.
 
 
У гіркій, мізерній долі
         З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
        Над царми сидіти». —
«Ой, мій царю, ти правдивий! —
        Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
        На твої палати!
 
 
І нехай тебе наставить,
        Як у світі жити:
Що любові ні купити,
        Ані заслужити.
 
 
Бо за гроші – всі розкоші,
        За труда – награда,
А любов. Із нею й жити,
        І вмирать одрада.
 
 
Ся велика Божа тайна
       Цілим світом править
І турецького султана
       Рівно з нами славить.
 
 
Зрозумій сю тайну, царю,
       Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
        З донею моєю.
 
 
Нехай любить непорочна,
         Кого серце каже,
З ким її рука Господня
         Без примусу в'яже!» —
 
 
«Щира правда! Ти сердечна
         І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
         Повна благодати.
 
 
Знай же: волею моєю
         Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
         Нероздільна доля.
 
 
В людські душі ще за предків
          Два духа вселились
І владиками сердець їх
         Тайними вчинились:
 
 
Дух любові і дух злоби,
         Правди і неправди,
Дух прихильності благої
          І дух ниций зради.
 
 
Один хоче по всіх землях
        Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
        Рідними зробити.
 
 
Другий хоче мраком ночі
        Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
         Душі показити.
 
 
І бере дух злоби дикий
         Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
         Заливає кров'ю.
 
 
І воює, і руйнує
         Всюди духа правди,
І нема людському серцю
         Між людьми відради.
 
 
Я одну відраду маю,
          Що меча стискаю,
Світ широкий озираю
          І за лжу караю.
 
 
Сим мечем я покарати
        Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
         Звик по світу лапу.
 
 
І найперш усього вдарю
        В передмур'є церкви,
Баламутниці народів,
         За живих і мертвих, —
 
 
В передмур'є, де руками
         Русь ляхові служить»
З єзуїтами ксьондзами
         Накладає-дружить.
 
 
Ми чотири вже столиці
         Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
          Древнього поганства,
 
 
Що своїм кощунством в Римі
         Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
        Для прочан заводить.
 
 
Гроб замученого Бога
         Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
         Торгом оскверняє.
 
 
А я п'яту завоюю,
         Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
        Київ подарую.
 
 
Слухай же, моя надіє,
        Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
        Розумом глибоко.
 
 
Зваж обох нас духом щирим,
        Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
        Більше нещасливим, —
 
 
Тим, що в тьмі сидять і в сіні
         Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
          Ні пуття не мають.
 
 
Я в твоїх руках престольну
          Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
           Чтить повеліваю.
 
 
Вже одна в нас Роксоляна
          Розумом світила,
Мого предка Солимана
          Над усе любила.
 
 
Полюби мене за душу,
        Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
         Щирої поради.
 
 
Я з усіх до тебе земель
         Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
          У твої палати.
 
 
Розпитайте в них обидві,
          Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
          Як у вашім краї.
 
 
Де таке видали п'янство,
         Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
         Люте гайдамацтво?
 
 
Ти людей між ними знайдеш,
        Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
        По морю верстали.
 
 
Може, й інше станеш мислить
         Про свою країну
І не рай побачиш дома,
         А страшну руїну.
 
 
Може, так як я, побачиш,
          Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
          Рік у рік руйнує,
 
 
Бо піснями хижу здобич
          Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
          В селах засіває.
 
 
Ще ти по світу, серденько,
        Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
         З хати визирала.
 
 
За віконечком же світу
         Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
         В книгах не списати.
 
 
Ще не вповні сад розвився
         У твоїй ограді,
І не все благоухає
         В пишнім вертограді.
 
 
Пасучи щасливі очі,
         Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
         З нарду аромати.
 
 
А тим часом, о царице!
         Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
         В тій землі годину.
Побіч серця золотого,
         З розумом високим
Ти не вдіяла б нічого
         В тім багні глибокім,
 
 
Де одно одного топить,
         Одно 'дного давить,
Собі славу з того робить,
         Чим себе безславить.
 
 
Тут живеш ти в упокої,
         Пані повна дому,
Не підвладна в нім нікому
         І мені самому.
 
 
А щоб жити й не тужити
         По тій Україні,
Ти собі знаходиш пільгу
         В щедрій милостині.
 
 
Паніматко! Я й до тебе
         Річ мою 'бертаю:
Вас обох до діл спасенних
         Добрих призиваю.
 
 
Серце чисте, милостиве —
         Дар найкращий Бога:
Найповніша, найпростіша
         До небес дорога.
 
 
Ти з Письма Святого знаєш,
         Що сини Адама
Прийдуть од восток і запад
         В рай до Авраама
 
 
І возляжуть опочити
         На святому лоні,
У якому б не родились
         Темному законі.
 
 
Серце чисте, без лукавства —
         Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
        Всім одна дорога».
 
 
Тут Осман мій до Марусі
         Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
         Тихо віддалився.