Kitabı oku: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах», sayfa 8

38
Вівторок, 2 березня 1915 року
Володимир Літтауер оглядає поле бою в лісі під Августовом

З темного неба падає сніг. Вони прямують дорогою, але не впізнають цих місць. Їм трохи не по собі, тим паче, що вони готуються до наступу. Десь там, у сніговій круговерті, знаходяться німці.

По обіді снігопад поступово рідшає і припиняється. Горизонт розчистився. І тоді вони побачили, що відбувається навколо. Майже за два кілометри від них рухаються ворожі кавалеристи. Схоже, вони весь час ганялися одне за одним. Але бій так і не почався. Німцям дозволено відступити.

Смеркає. Дерева обступають їх дедалі щільніше. Вони в серпневому лісі. Тут дев’ять днів тому тривали тяжкі бої, коли німці оточили і знищили вщент XX корпус Булгакова⁷⁴. А тепер переможці ретирувалися, залишивши за собою тихе, безлюдне поле бою. Утім, не таке вже й безлюдне.

Колона вершників рухається вперед, і Літтауер бачить якісь дивні стоси, немов уздовж лісової дороги нагромаджені дрова. І все ж щось не сходиться. Це вочевидь не дрова, зважаючи на їх розміри, і взагалі не схоже на деревину. Один корнет прямує до них і відразу ж повертає назад: ні, це не дрова, це штабелі людських тіл.

Місцеві жителі мали поховати загиблих. Але їм поки не вдалося завершити цього ритуалу. Ліс став місцем жорстокого кровопролиття. Військові з’єднання зненацька зітнулись у страшній метушні. Раз у раз спалахували ближні бої, цілком хаотичні. У той час як оточені російські частини тіснилися на маленькому п’ятачку, відчайдушно намагаючись прорватися. Літтауер був приголомшений. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Деякі острівці полів і лісів були буквально встелені трупами – і німців, і росіян. Під час минулої битви в цих місцях німецькі та російські солдати вочевидь переслідували одне одного по п’ятах і полягли, ніби шари пирога. Неможливо було з’ясувати, де свої, а де ворог. Невеликі групи обстрілювалися з найнесподіваніших напрямів і з близької відстані.

Літтауер прямує далі, з жахом вдивляючись в моторошні застиглі картини. Ось він бачить батарею: люди й коні застигли в своїх звичайних позах, усі вони мертві. Він бачить піхотну роту, яка полягла зразковим строєм: усю її скосив кулеметний вогонь, усі мертві. Бачить півдесятка санітарів, які лежать у ряд із навантаженими ношами, і всі вони також мертві. Бачить одягнутих у сіре німців, які лежать купою: вони марно намагалися сховатися під кам’яним містком, але всі вони тепер мертві. Бачить обоз російського полку.

Усі коні та всі люди були вбиті під час переправи через міст. Останнім у цьому ряду виявився візок священика. Він також загинув, сидячи у своєму візку.

Вони зупинилися на постій у селі. Будинки були переповнені тяжко пораненими росіянами, яких німці не чіпали відступаючи. У деяких у ранах ворушилися хробаки. Сморід стояв нестерпний. Літтауер не зміг ночувати в будинку. Він ліг спати у дворі, просто в снігу.

39
Середа, 3 березня 1915 року
Андрій Лобанов-Ростовський і заметіль під Ломжею

Зима незабаром завершується. А разом з нею – і лютневий наступ німців. В обох випадках йдеться про феномени, абсолютно непередбачувані, незважаючи на закони метеорології та плани стратегів. І коли полк Лобанова-Ростовського готується до бою – останнього або передостаннього, невідомо, – щоб зайняти малесенький горбок на лінії фронту або знищити ворожу позицію, або здійснити інший задум, що можна роздивитись у всій повноті лише на штабних картах масштабу 1:84 000, – починається сильна хуртовина.

Цю зиму в північно-західній Польщі можна назвати жахливою. Остання атака Гінденбурґа не мала особливого ефекту. Лінія фронту росіян у північно-західній Польщі пересувалася зовсім трохи то туди, то сюди, але в цілому залишалася незмінною.

Андрій Лобанов-Ростовський служив у гвардійської дивізії – тому типі надійних елітних з’єднань, що використовували в ролі «пожежних» і яких посилали на найнебезпечніші ділянки. Але він знову уник тяжких боїв. Спочатку захворів у Варшаві, потім пересідав з потяга на потяг і їхав то в одному, то в іншому напрямку, поки генерали вирішували, де ж його дивізія найпотрібніша: «Те, що військове керівництво в паніці не могло ухвалити певного рішення, свідчило про те, що ситуація змінювалася щохвилини». Зрештою вони зупинилися в Ломжі. Дивізія вирушила на лінію фронту, на північний захід від міста, позначеного на карті. «І коли наблизився ворог, ця лінія дійсно стала фронтом».

Завершувалася зима, а з нею – і зимові бої. Тепер уже йшлося про битву «місцевого значення». Заметіль не повинна була перешкодити наступу росіян згідно з планом. І знову Лобанов-Ростовський є лише глядачем. У цій ситуації він як сапер не затребуваний. Він уважав жахливим, що війна або, швидше, генерали не бажають скоритися перед силами природи: «Звуки артпідготовки і гарматного вогню змішувались із завиванням вітру і заметіллю». Втрати були надзвичайно великими, навіть за мірками цієї війни, бо багато поранених просто загинули від переохолодження. А ті з них, хто вижив у сніговій бурі та при низьких мінусових температурах, дістали обмороження. Госпіталі були переповненими солдатами з ампутованими кінцівками.

Андрій Лобанов-Ростовський почувався кепсько. Його гнітили бездіяльність і постійне очікування. Він уважає, що пасивність і відсутність дій «надзвичайно пригнічують». Монотонність життя порушувалася тільки тоді, коли німецькі аероплани пролітали над ними, зазвичай удосвіта або пізно ввечері, і скидали на них бомби.

40
Неділя, 7 березня 1915 року
Крестен Андресен малює в Кюї віслюка

Полковий священик привітав їх у своїй проповіді з тим, що всі вони живуть у цей доленосний час. Потім вони проспівали «Твердиня наша – вічний Бог», пропустивши другий вірш, бо він міг бути розтлумачений як сумнів у силі зброї ⁷⁵. Минуло кілька дивних місяців. Бої гриміли десь удалині, і то рідко. За весь час перебування на фронті Андресен зробив лише три постріли, причому він був певен, що кулі полетіли в нікуди, застрягши в загородженні перед їх позиціями. Коли панувало затишшя, у нього іноді виникало відчуття нереальності того, що відбувається, що рано чи пізно заволодіє всіма учасниками подій, яке заважало усвідомити, що дійсно триває війна.

Напевно, саме тиша і спокій змусять його відчути – йдеться саме про почуття, – що все в цьому світі незбагненним чином наближається до свого кінця. У будь-якому разі він мріяв про мир. Андресену вночі снилися дивні сни. Як учора: йому наснилося, що він гуляє вулицями Лондона, одягнений у свій кращий костюм, пошитий до конфірмації; потім раптово переноситься у дім свого дитинства і накриває там на стіл, готуючись обідати.

Спів птахів, спекотне синє небо розкинулося над землею, де з сухого жовто-коричневого починає проростати соковите яскраво-зелене. Весна настала в Пікардії. Зацвіли крокуси, у лісі розпустилися фіалка та білокрильники, а просто посеред недавніх руїн Андресен побачив чемерники і проліски. Зазвичай весна була часом сівби, але не тут і не зараз. Зрозуміло, Андресен міг почути звуки парової молотарки, що лунали з села. Але зерно, що там перемелювалося, не знадобиться французькому селянинові, – адже йому навіть заборонили зорати власну землю; причому заборона ця була ще суворішою з урахуванням того, що вона була запроваджена тоді, коли селяни вже встигли зорати більшу частину, – виявилося, зовсім марно.

Андресену жалів тих французів, які все ще залишались у селах просто за лінією фронту.

Їх раціон вирізнявся жахливою одноманітністю. Мер роздавав мешканцям по кілька короваїв, розміром з колесо тачки, спечених із пшениці навпіл із житом. Зазвичай вони харчувалися всухом’ятку, іноді з’їдали по маленькому шматочку м’яса або по кілька печених картоплин. Переважно харчувалися молоком та бобами із буряком.

Андресен, який сам виріс у селі, добре розумів страждання французьких селян, яким тяжко було змиритися з бездумним марнотратством на війні. На початку свого перебування в цих краях солдати щоночі застеляли спальні місця новою, необмолоченою пшеницею з полів. У розбомбленому Лассіньї деякі вулиці були вистелені товстим шаром необмолоченого вівса для того щоб, приглушити шум від возів.

Можливо, та сама сільська натура заговорила в Андресені, коли йому полюбився маленький віслючок на кличку Паптіст, який стояв на одному з обійсть в Кюї. Любов виявилася нерозділеною: віслючок сердито кричав, коли до нього наближалися, і готовий був брикнути непроханого гостя. Андресенові віслючок здавався надзвичайно комічним у своїй дурості та вроджених лінощах. Цієї неділі він вирішив написати його портрет: віслючок стоїть на галявині та насолоджується весняним теплом. Коли малюнок буде готовий, він пошле його своїм, додому.

Віслючок був не єдиним його знайомим. У Кюї він також потоваришував із двома француженками, блондинкою і брюнеткою. Вони були біженками з довколишнього села, що опинилося на нічийній землі. Швидше за все, це знайомство відбулося тому, що він данець, а не німець. Брюнетка мала одинадцятирічну доньку, Сюзанн, – звали її Су. Вона називала Андресена «Крестен-датчанин». Брюнетка не бачила свого чоловіка з кінця серпня. «Вона дуже засмучена».

Днями вони запитали мене, коли знову запанує мир. Але я, як і вони, мало що знав. Я втішав їх як міг. Вони плакали над своїм нещасним життям. А взагалі їх рідко можна було побачити в сльозах, хоча вони мали на це повне право.

Андресен допоміг брюнетці написати до відділення Червоного Хреста в Женеві, щоб отримати відомості про її зниклого чоловіка. Ще він подарував Су лялечку на ім’я Лотта. Дівчинка радісно возила її, посадивши в порожню коробку з-під сигар. Андресен вирішив змайструвати для ляльки іграшкову карету.

41
П’ятниця, 12 березня 1915 року
Рафаель де Ногалес прибуває до гарнізону Ерзурума

Під час тривалого та виснажливого походу через засніжені гори найбільше враження на нього справило те, що ніде не було видно дерев. І немає жодних птахів. А він думав, що зустріне хоча б воронів або грифів, а можливо, інших якихось птахів, що харчуються падлом, бо в кінці шляху він міг бачити наслідки великої катастрофи біля Сари-комиша, – тисячі задубілих трупів коней і верблюдів. «Воістину це нещасна країна, якщо навіть хижі птахи залишили її».

Однак у ньому не було помітно жодної тіні каяття. Він дістав те, що хотів.

Коли в серпні почалася війна, багато хто виявив бажання взяти в ній участь, довгими і важкими шляхами дістаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним із найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось і заслужив титул «міжнародного авантюриста», то це він. Народився Рафаель у Венесуелі, у старовинній родині конкістадорів та корсарів (його дід воював за незалежність країни), виріс і здобув освіту в Німеччині. Його завжди вабили пригоди.

Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений ідеями нестримного націоналізму або утопічними енергіями, що рухали мільйонами людей. Не мав наміру він на той час і доводити щось собі або іншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, він давно був готовий до життя в невпинному русі. Так, він воював в іспано-американській війні 1898 року, брав участь (не на тому боці) у перевороті 1902 року у Венесуелі, за що був змушений емігрувати з країни; бився добровольцем в російсько-японській війні 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясці (уважається одним із засновників міста Фербенкса), був ковбоєм в Арізоні. Нині Рафаелю де Ногалесу 36 років. Він енергійний, привабливий, гордий, загартований, освічений, темноволосий і невисокий на зріст, капловухий, з овальним обличчям і глибоко посадженими очима. Своїм зовнішнім виглядом де Ногалес дуже нагадує Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений і має невеликі, гарно підстрижені вуса.

Ледь почувши про початок війни, він сів на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирішивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайєнна». Коли ж він звивистими шляхами дістався нарешті Кале, перед ним постала трагічна картина. Вулиці міста були заповнені біженцями, здебільшого жінками і дітьми. Вони несли «жалюгідні залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час від часу вулицями марширували солдати або гуркотіла артилерійська батарея, і перехожі тулилися до стін будинків. Назустріч їхали машини, заповнені пораненими в найрізноманітнішій військовій формі: «Схоже, десь точилися бої, але бозна-де». Особливо він запам’ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотіння аеропланів, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю і були схожі на орлів». По-друге, безперервне тупотіння тисяч людей у дерев’яних черевиках по бруківці. Усі готелі були переповнені. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в кріслі.

Через своє виховання він був схильний завжди приставати на бік великих держав, однак новина про те, що німецькі війська розтоптали одну зі своїх маленьких країн – сусідів, змусила його «пожертвувати особистими симпатіями і запропонувати свої послуги маленькій, але героїчної Бельгії». Виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Тому що маленька, але героїчна Бельгія ввічливо відмовилася від пропозиції. Тоді він звернувся до французької влади, але й тут відмовилися прийняти його на службу до армії. Після чого він, розсерджений і ображений, дістав пораду спробувати звернутися… до Чорногорії. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська і російська влада також відхилила його пропозицію, звісно, у найввічливішій формі. Російський дипломат, якого він зустрів у Болгарії, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японії, «можливо, вони…». Обурення і відчай де Ногалеса були такими великими, що він мало не знепритомнів просто в розкішно обставлений залі російського посольства в Софії.

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому він не хотів. Але не міг він «і нічого не робити, адже це означало б загибель якщо не від голоду, то вже напевне від туги». Випадкова зустріч із турецьким послом у Софії вирішила справу: де Ногалес завербувався в армію супротивника. На початку січня він записався на службу до турецької армії, а за три тижні залишив Константинополь⁷⁶ і вирушив на фронт на Кавказ.

Залишивши позаду білі гори, вони скачуть повз маленькі форти, що є зовнішньою частиною фортеці. Над ними сіре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно вириті окопи, – а можливо, це братські могили? Йому трапляються задубілі трупи. Він бачить, як їх гризуть собаки. (Пізніше вони дізнаються про епідемію тифу.) Нарешті вони вступають до Ерзурума. Місто має невибагливий вигляд: вузькі вулички, завалені снігом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумі вирує життя: на базарі рядами сидять купці в шубах, схрестивши ноги, і курять «свій вічний кальян». У гарнізоні – безперервний рух: військові частини, посильні, каравани з вантажем зброї. Тут розташована штаб-квартира Третьої армії або того, що від неї залишилося.

Після обіду де Ногалес прибуває до коменданта фортеці, полковника.

Воєнні дії припинені через мороз і глибокий сніг. Ніхто не наважиться почати ще одну зимову кампанію після катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатів вирушили в похід і лише 18 тисяч повернулися назад. Навіть росіяни, які пишалися такою великою і несподіваною перемогою, вичікували в неприступних горах просто навпроти міста Кепрюкей.

Час від часу чутно далекий гуркіт російської артилерії. Він луною віддається між гір, і зверху, з Арарату, іноді сходять лавини: «Велетенські білі крижані маси повзуть униз і падають з гребеня на гребінь, зі скелі на скелю, поки з неймовірним гуркотом не обрушуються на тихі береги Араксу».

42
Четвер, 18 березня 1915 року
Пал Келемен озирається в порожньому шкільному класі в Карпатах

Рана, яку він отримав тієї ночі в ущелині, виявилася незначною. І тепер він знову на фронті, після того як підлікувався в госпіталі в Будапешті та пройшов реабілітацію, займаючись закупівлею коней для армії⁷⁷ в угорському прикордонному місті Маргіта. Там, до речі, встиг закрутити роман із дівчиною з буржуазної сім’ї, суворих правил, приголомшливо стрункою і високою, – утім, роман так нічим і не увінчався.

Блукання карпатськими ущелинами і перевалами стомлювали монотонністю та відсутністю конкретних результатів. За останні місяці обидві сторони відвоювали собі якісь шматочки територій, втративши значну кількість людей, насамперед через морози, хвороби і брак їжі⁷⁸. Келемен і сам відчував запах, що ширився навкруги: старі трупи відтавали на весняному сонечку, а до них додавалися нові. Мало хто говорив тепер про швидке завершення війни.

Військова частина Келемена знаходиться зараз за лінією фронту і виконує здебільшого поліцейські функції, охороняючи довгі, звивисті колони обозів з їжею, що постійно повзуть цими сльотавими дорогами. Це було легким заняттям. І безпечним. Він зовсім не поспішав на передову. Зі своїми гусарами він часто зупинявся на постій у порожніх школах угорських сіл. Так було і сьогодні. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

У зруйнованих шкільних класах, завалених соломою і перетворених на брудні стійла, парти стоять як перелякане стадо тварин, розгублених, загнаних, що розбрелися хто куди, а чорнильниці нагадують відірвані від одягу ґудзики і лежать ніби сміття по кутках і віконних нішах.

На стіні висять текст національного гімну з музикою, карта Європи. Чорна дошка перекинута на вчительську кафедру. На книжковій полиці зібрано зошити, хрестоматії, олівці й крейду. Усе це дрібниці, але вельми красномовні, принаймні для мене, адже я годинами вдихав саму лише гидь. Коли в цих шкільних книжках я прочитав прості слова – земля, вода, повітря, Угорщина, прикметник, іменник, Бог, – я знайшов подобу душевної рівноваги, без якої так довго метався хвилями, наче піратський корабель, без керма і вітрил.

43
Субота, 3 квітня 1915 року
Харві Кушинг складає перелік цікавих випадків у паризькому військовому госпіталі

Сіре, чорне, червоне. Ці три кольори весь час впадали йому в око, коли він разом з іншими два дні тому їхав в автобусі від Орлеанського вокзалу, через річку, повз площу Згоди, і далі просто до госпіталю в Нейї. З жадібною цікавістю дивився він на вулиці міста. Весь військовий транспорт був сірого кольору: штабні автомобілі, санітарні машини, броньовики. У чорне вдягалися всі, хто носив траур: «Схоже, кожен, хто не у військовій формі, одягнений у чорне». Червоного кольору були брюки військових, хрести санітарних машин і госпіталів. Його звуть Харві Кушинг. Він американець, лікар із Бостона, приїхав до Франції вивчати воєнно-польову хірургію. За кілька днів йому виповниться 46 років.

Цього дня Кушинг перебуває в Ліцеї Пастера у Парижі, або, як це тепер називалось, – Американський госпіталь (Ambulance Americaine)⁷⁹. Це приватний військовий госпіталь, відкритий на початку війни заповзятливими американцями, які живуть у Парижі, і фінансований з різних джерел. Працювали тут переважно американці з медичних факультетів різних університетів, добровольці, які проходили тримісячну службу. Деякі приїжджали з цікавості, інші, як Кушинг, вбачали професійну мету. Адже тут можна побачити поранення, яких ніколи не зустрінеш у нейтральних і далеких від світової політики США. Оскільки Харві Кушинг був нейрохірургом, і до того ж дуже майстерним⁸⁰, він, звісно ж, сподівався багато чого навчитися у Франції, що воювала. Власне кажучи, він ще не визначив свого ставлення до війни. Як розумна і освічена людина, він іронічно сприймав численні яскраві, багаті на деталі, страшні історії про те, що німці зробили і продовжують робити. Він уважав, що бачить наскрізь увесь цей брехливий пафос. Харві Кушинг світловолосий, худорлявий, невисокий. Погляд пильний, очі примружені, губи стиснуті. Він справляв враження людини, яка звикла досягати свого.

Учора, у Страсну п’ятницю, минув його перший робочий день у госпіталі. Кушинг уже почав уявляти, у чому полягатиме його робота. Він бачив поранених. Це були найчастіше терплячі, мовчазні люди із рваним, покрученим тілом, з інфікованими ранами, які потрібно було тривалий час лікувати. З їхніх ран витягали не тільки кулі та осколки гранат, а ще й те, що професійною мовою називали побічними снарядами: шматки одягу, камені, деревинки, гільзи, залишки спорядження, фрагменти тіл інших людей. Він уже зрозумів, у чому полягають найсерйозніші проблеми. По-перше, багато солдатів із хворими, синіми, відмороженими і майже не діючими ногами внаслідок того, що вони день і ніч стояли у крижаній сльотавій воді (терміну «окопні ноги» ще не існувало). По-друге, багато симулянтів і тих, хто з сорому чи марнославства перебільшує свої проблеми. Нарешті, є «сувенірна хірургія», коли проводять досить ризиковану операцію, хоча насправді снаряд міг би і залишитись у тілі пораненого. Після такої операції пацієнт гордо показує всім витягнуту з нього кулю або осколок гранати, немов бойовий трофей. Кушинг хитає головою.

Сьогодні переддень Великодня. Холодна, але ясна весняна погода змінилася дощем.

Зранку Кушинг обходить напівпорожні палати та укладає перелік найцікавіших з точки зору неврології випадків. Поранених із тяжкими черепно-мозковими травмами зовсім не багато, тому він фіксує різні типи уражень нервової системи. Поранені надходять майже винятково з південно-східних частин фронту. Більшість із них французи, є також чорні солдати з колоній⁸¹ і кілька англійців. (Останніх, зазвичай, спрямовували в лікарні ближче до Ла-Манша або додому.) Поступово перелік був складений. У ньому було зазначено таке:

Одинадцять випадків ураження нервів верхніх кінцівок, починаючи від ран брахіального плексусу до дрібних ушкоджень руки; п’ять із них – параліч спинних м’язів зі складними переломами.

Два випадки болючих уражень нервів стегна; Тауер прооперував зі спайкою.

Три випадки лицьового паралічу. В одного пацієнта у щоці застряг ип morceau d’obus⁸² розміром з долоню, який він із гордістю всім показував, – усе-таки осколок гранати!

У пацієнта, простреленого у відкритий рот, – цервікальний параліч симпатичної нервової системи.

Двоє пацієнтів з переломом хребта – один помирає, другий – відновлюється.

Балка, що підпирала сховище, впала на нього, коли снаряд, що приземлився поруч, вибухнув в окопі, де саме перебував цей солдат.

Одна справді серйозна черепно-мозкова травма: якийсь чоловік на ім’я Жан Понісінь, поранений п’ять днів тому у Вогезах і навіщось привезений на санітарній машині саме до нас.

За обідом один санітар розповів Кушингу, як він днями бачив безногого ветерана війни 1870–1871 років і як той, похитуючись, витягнувся на своїх милицях, віддаючи честь солдатові років на 45 молодшому за нього, жертві нинішньої війни, що також залишився без ніг. Після обіду Кушинг відвідав відділення щелепно-лицьової хірургії. Його дуже зацікавили нові ефективні методи лікування. «Унікальна робота – вміння вправляти зуби і щелепу бідоласі, у якого відстрелена більша частина обличчя».