Kitabı oku: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах», sayfa 9

44
П’ятниця, 9 квітня 1915 року
Ангус Б’юкенен чекає потяг на вокзалі Ватерлоо

Ще один дощовий день. У сутінках Лондон здається надзвичайно сірим і вогким. Він чекає на пероні номер сім із шостої години вечора. Їх потяга немає. Навколо повно люду. Увесь перон заповнений людьми – тут не лише чоловіки у формі кольору хакі, а й багато цивільних: родичі, друзі приїхали на вокзал Ватерлоо проводжати солдатів на фронт. І хоча погода похмура, настрій у тих, хто чекають, піднесений. Вони юрмляться, розмовляють одне з одним. Якщо хтось і невдоволений запізненням потяга, він цього не виказує.

Присутні на пероні служитимуть у добровільному батальйоні – 25-му Королівському фузілерному, який вирушає в тривалу подорож до Східної Африки. Відомо, що європейським військовим нелегко доводиться в цій частині Африки, але більшість людей у формі вже побували в жаркому кліматі або встигли побачити дику природу. Цей «Прикордонний легіон» набирали з жителів Гонконгу, Китаю, Цейлону, Малакки, Індії, Нової Зеландії, Австралії, Південної Африки та Єгипту; тут були і колишні полярники, і ковбої. Сам Б’юкенен на початку війни перебував далеко на півночі, в канадській глушині, колекціонував арктичну флору і фауну, а тому дізнався про те, що сталося, лише наприкінці жовтня. І не гаючи часу, вирушив на південь. До першого великого поселення він устиг дістатися до Різдва, а потім продовжив свій шлях, маючи намір завербуватися в армію.

Ротою Б’юкенена керував досвідчений мисливець на велику дичину, Фредерік Кортні Селус, автор двох популярних книг про Африку⁸³. Він утілював типового вікторіанського мандрівника-першовідкривача: безстрашний, оптимістично налаштований, безсоромний, безневинний, загартований і допитливий. Цей 64-річний чоловік з короткою сивою борідкою рухався з легкістю тридцятирічного. (Вікова межа в батальйоні становила 48 років, але багато з новобранців були значно старшими і відверто неправдиво повідомляли про свій вік – настільки велике було прагнення потрапити на війну⁸⁴.)

Батальйон від самого початку набув слави елітного з’єднання, де зібралися обрані сміливці. Але поміж тих, хто чекали на пероні, були й такі, хто фактично дезертирував з інших військових частин, щоб потрапити в цей батальйон. Він був єдиним з’єднанням у всьому Британському експедиційному корпусі, що не пройшло хоч якогось військового навчання. Уважалося, що ці люди великодосвідчені та всіляке навчання зайве, навіть образливе для таких gentlemen adventurers. Нічого дивного в тому, що цього вечора в повітрі линув «a spirit of romance»⁸⁵.

Більшість з них не знали одне одного. Для цих закоренілих індивідуалістів було незвичним раптово побачити себе у військовій формі – адже вона приховувала їхню неповторну своєрідність! Потрібно було ще познайомитися. 28-річний Ангус Б’юкенен – натураліст, ботанік і зоолог. Особливо його цікавлять птахи. Якщо має вільний час, намірений зібрати екземпляри східноафриканської флори і фауни.

Час спливає. Гамір голосів наростає, в гуртках присутніх лунає сміх. До одинадцятої вечора друзі та родичі починають відчувати втому від довгого очікування і поступово залишають перон, по двоє-троє осіб. До першої години ночі тут залишаються лише люди в формі. Наближається потяг, вони сідають у нього. Перед самим відправленням з’являються поліцейські. Вони перевіряють вагони в пошуках дезертирів. Але ті вже попереджені й швидко ховаються, перечікуючи, поки не піде поліція.

О другій годині ночі потяг відходить від вокзалу Ватерлоо. Він прямує до Плімута. Там на них чекає пароплав HMTS «Нойралія». На ньому вони і попливуть до Східної Африки.

45
Середина квітня 1915 року
Лаура де Турчинович бачить, як солдат їсть апельсин в Сувалках

Епізод з апельсином вразив її. Можливо, її реакція викликає подив, адже Лаура встигла побачити так багато страшного. Але швидше за все справа саме в тому, що за останні місяці вона пережила забагато: кожна людина має свій ліміт сил. Вона невтомно працювала то над одним, то над іншим – не лише зі щирого бажання допомогти. Ні, вона усвідомлено так спиняла демонів у власній душі: «Я була зайнята щохвилини, інакше я збожеволіла б!»

Минуло майже два місяці відтоді, як німці вдруге вступили в Сувалки. Лаура де Турчинович та її діти опинилися не по той бік фронту без можливості виїхати.

Найжахливішим був, звісно, тиф. Через хворобу одного з п’ятирічних близнюків вони змушені були залишитися на місці, замість того щоб утікати від ворога, який наступав. А потім і другий хлопчик захворів на тиф. Вона мало не втратила їх.

Я перетворилася на машину: всі ночі безперервно чергувала біля ліжка хворих: як шкода було на них дивитися! Крихітні сірі тіні моїх дорогих хлопчиків! Вони безупинно марили, тільки голоси їх лунали дедалі слабше. Кожна ніч означала битву зі смертю.

В один з таких довгих днів неспання і тривоги Лаура помітила «дикувату, бліду, дивну жінку» і лише згодом зрозуміла, що бачить власне відображення в дзеркалі. А коли хлопчики нарешті, усупереч всім очікуванням, почали одужувати, після тритижневої боротьби за життя, захворіла шестирічна донька. І тривога, виснажливий біль – усе почалося знову. Тим часом зійшов сніг. Настала весна.

Нестача їжі стала вічним прокляттям. Запаси, зроблені на початку війни, були з’їдені. Багато чого було вкрадено німецькими солдатами чи конфісковано їх керівництвом. Залишалися ще борошно, варення, макарони, великі й жорсткі, і чай, а також прихована картопля, якої було небагато. (Німцям не вдалося знайти одну з її схованок: усередині дивана). На щастя, у неї ще були гроші, але і вона, і її слуги не завжди могли щось на них придбати. Іноді їй удавалося прикупити чорного хліба, іноді – ні. (Іноді купували дрова: адже будинок стояв увесь вимерзлий). Картоплю та яйця продавали за нечуваними цінами.

Як радісно було, коли вона купила п’ять живих курей! Їх замкнули в колишній бібліотеці, і вони сиділи на засмічених книжкових полицях, рилися на підлозі в пошуках їжі, гидили на книги, але все це її не турбувало: книжкові томи втратили для неї будь-яке значення. Вони немов належали іншому світу, що поринув у минуле в серпні минулого року.

Усі ці страждання були пов’язані для Лаури з двома іншими злощасними подіями: війною в цілому й окупацією зокрема. Вони жили в умовах постійного надзвичайного стану, коли була обмежена не тільки їх свобода пересування, але й приватне життя взагалі. Будь-якої миті до них могли ввірватися німецькі солдати, вимагаючи чогось, поводячись загрозливо, або владно, або і те, й інше водночас. Будинок у них великий, імпозантний. Він мов магніт притягував німецьких офіцерів, які охоче спинялися тут або ж влаштовували тут свої гулянки. В одному з флігелів розташувалася імпровізована лікарня для тифозних, але іншу частину будівлі використовували насамперед вищими чинами німецької армії⁸⁶. Лаура з дітьми і прислуга тулилися в кількох кімнатках. Їм суворо забороняли заходити в ті частини будинку, де німці організували телефонний зв’язок і телеграф: з будівлі тяглися сплутані телефонні дроти, а з даху звисала висока антена.

Усе місто змінилося. Воно втратило свій чистий, охайний вигляд. Усюди валялися купи сміття і бруд. На вулицях стояли залишені господарями меблі та інші речі. Фронт був так близько, що до них долинав гуркіт канонади. Містом безупинно снували німецькі вагони з припасами, автомобілі, іноді крокувала німецька піхота. Солдати майже завжди співали. Вона просто ненавиділа ці звуки.

Лаура не могла не ненавидіти німців. Вони були її ворогами. Вони окупували її рідне місто, перетворили її життя на суцільну муку. Але не всі німці однакові. Деякі з них ставилися з розумінням і співчуттям, але багато інших трималися гордовито, зверхньо, іноді грубо. Вона часто бачила, як вони б’ють російських військовополонених. Німецька пропаганда, що волала про позбавлення від російського ярма, не мала великого успіху: її слухали, можливо, місцеві євреї, які вбачали в окупації можливість звільнитися від свавілля колишньої влади і від застарілого антисемітизму⁸⁷. Дика суміш послужливості та брутальності з боку німецьких окупантів була своєрідним віддзеркаленням офіційної політики. У тому хаосі, що породила війна і який більшість німців уважали вродженою рисою Східної Європи, з її пістрявою сумішшю народів і мов, німецьке командування на Східному фронті почало здійснювати амбітну й широку програму, маючи намір повністю контролювати захоплені території та їхні ресурси, а також урятувати окуповане населення від нього самого, насадивши тут німецьку дисципліну, німецький порядок, німецьку культуру.

Удалині гуркочуть гармати, і Лаура разом з усіма як і раніше сподівається на те, що російська армія зробить прорив і звільнить їх. (Для них стало звичним прислухатися, чи не російська артилерія там стріляє – російські батареї давали залпи в особливому ритмі: раз – два – три – чотири, пауза, раз – два – три – чотири, пауза.) Вона часто мріяла про те, що її чоловік Станіслав знаходиться десь у росіян, зовсім поруч, можливо, в десятьох кілометрах звідси, і щойно німецьку лінію фронту буде прорвано, вони побачаться. Але найчастіше її охоплювало почуття повної ізольованості, ув’язнення разом зі своїми дітьми в абсурдному і безнадійному існуванні. Нью-Йорк був дуже далеко. І діти гралися лише з білою собачкою Дашем.

Мабуть, абсурдність самої обстановки змусила її так зреагувати на апельсин. На вулиці вона побачила простого солдата, який тримав у руках апельсин: він підніс золотавий плід до рота і надкусив його. Вона з обуренням дивилася на нього. Вона віддала б усе на світі за один цей апельсин, за те, щоб принести його додому дітям. Але вона знала, що цього не буде. Її надзвичайно обурило те, як поводився цей солдат, як він недбало поїдав апельсин. Він відкушував від цього красивого, круглого, екзотичного, сяючого плода, «немов цими фруктами в Сувалках харчувалися щодня».

Коли із заходу дув вітер, Лаура відчувала нудотний запах. Це смерділи трупи загиблих узимку. Їх закопували абияк. Подейкували, що там їх лежать десятки тисяч⁸⁸.

46
П’ятниця, 16 квітня 1915 року
Вільям Генрі Докінз пише листа матері в порту Лемноса

Нарешті в дорогу. І остаточно відомий пункт призначення – Дарданелли. Чутки про операцію поширювалися з лютого. Тоді вони дізналися, що кораблі союзників без особливого успіху атакували османські артилерійські батареї, які блокували протоку, і що атака повторилася минулого місяця, але була так само безуспішною⁸⁹. Уже наприкінці березня більшість бригади Докінза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у північній частині Егейського моря. Сам же він залишався у великому таборі під Каїром. Тим часом він чудово розумів, що починається щось серйозне. У минулому листі додому він писав: «Кажуть, ми станемо частиною гігантської армії – французької, російської, балканської (!) і британської – і спершу підкоримо Туреччину, а потім рушимо до Австрії» ⁹⁰.

Зміни були дуже доречними. Місяці бездіяльності – не зважаючи на навчання – отруювали бойовий дух і послаблювали дисципліну. Австралійці виявляли дедалі більше неповаги до британських офіцерів, а солдати різних національностей дедалі більше ганебно поводилися в Каїрі. Кульмінацією стали події двотижневої давності, що припали на Страсну п’ятницю, коли в кварталі розважальних закладів спалахнули заворушення. Каїр уважається одним з найбільш гріховних міст світу, у ньому є безліч борделів, гральних будинків, де охочі до розваг можуть спробувати все – від наркотиків до стриптизу. За непорушним законом «попит народжує пропозицію». Усе це розквітло пишним цвітом, коли сюди приплинули десятки тисяч молодих солдат з грошима в кишенях. Дисципліна похитнулася, невдоволення місцевого населення військовими посилилося⁹¹.

Отже, у Страсну п’ятницю сотні солдатів, здебільшого австралійців і новозеландців, почали бешкетувати в одному з розважальних кварталів Каїра. Вони, лютуючи, громили бари та борделі, викидали меблі на вулицю і підпалювали їх. Буяючи, натовп прибував, оскільки до місця поспішали інші солдати. Втрутитися спробувала військова поліція; у відповідь в неї полетіли пляшки, четверо солдатів були поранені. Викликані на підмогу британські військові з багнетами були одразу ж роззброєні, їхні гвинтівки кинули у вогонь. Невдачею завершилися і спроби втихомирити натовп за допомогою кавалерії. Поступово все заспокоїлося само собою. Докінз також був там і охороняв шлагбаум на одній з вулиць. У наступні дні озлоблені солдати спалили в таборі буфет і кінотеатр.

Близько тижня тому військова частина Докінза з полегшенням залишила Єгипет. Тоді в порту Олександрії стояло багато військових кораблів. За два дні вони підійшли до берега Лемноса. Острів був крихітний, усі вміститися на ньому не змогли, тому багато солдатів просто залишилися на кораблях. Зараз Вільям Генрі Докінз сидить на борту корабля «Машобара» в порту Лемноса і пише листа матері.

Тут є кумедні старовинні вітряні млини, на яких мелють зерно. Це великі кам’яні споруди з величезними крилами з парусини. Острів дуже чистий, і люди тут охайні, – слава богу, який контраст з Єгиптом! Усюди росте зелена трава, поля дуже красиві, укриті квітучими червоними маками і ромашками. Учора ми зійшли на берег, щоб рота трохи розім’ятися й оглянула пам’ятки острова. Місцеве населення тут, як і скрізь, прагне побільше заробити на солдатах. Великих крамниць тут немає, тому ми просто прогулялися островом і подивилися на людей. В одного – круглий сир під пахвою, в другого – зв’язка інжиру, у третього повна кишеня горіхів, у четвертого – мішечок сухарів… усі навколо намагаються щось продати. Ми приємно провели час.

Докінз знає: вони незабаром попрямують далі. Він знає, яке завдання йому і його роті належить виконувати у майбутньому: вони мають відповідати за забезпечення бригади водою. На борту «Машобари» безліч насосів, труб, бурові установки і, крім того, землерийне обладнання та інструменти. Та й сам корабель уже перетворюється на судно спеціального призначення: на носі відкрили величезні двостулкові «двері» для висаджування. Вони отримали карти місця, де повинні будуть висадитися. Воно називається Галліполі. Це вузький, довгий півострів, що замикає вхід у Мармурове море. Але про це в листі він нічого не пише. Він завершує такими рядками:

Більше розповідати нема чого, отже, я завершую. Передавай усім вітання від мене з великою любов’ю. Твій люблячий син Віллі. Вітання дівчаткам.

47
Неділя, 25 квітня 1915 року
Рафаель де Ногалес став свідком знищення двох найбільших святинь Вана

Світає. Він прокидається на пуховій перині, на зелених шовках. Обстановка кімнати пасує до його розкішного ложа: на стелі висить арабська бронзова люстра з різнокольоровими кришталевими вставками, на підлозі лежать килими ручної роботи і стоїть підставка з декоративною зброєю з дамаської сталі. На ній є коштовні статуетки із севрської порцеляни. Раніше ця кімната належала жінці. Він здогадався про це за олівцями для фарбування очей і помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.

Удалині пробуджується турецька артилерія. Батареї, одна за одною, відкривають вогонь. Вони додають свій різкий тріск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркіт, тріск, шум падіння, ляскання, гомін, постріли, зойки.

Незабаром він вирушає в дорогу верхи. Сьогодні вранці він має проінспектувати східний сектор.

Рафаель де Ногалес перебуває на околиці старовинного вірменського міста Вана, в північно-східній провінції Османської імперії, поблизу від Персії та Росії – до кордону всього лиш 150 кілометрів просто на північ. У місті заколот. Ногалес служить в одному з підрозділів, які прибули для придушення заколоту.

Ситуація складна. Вірменські заколотники засіли в старій частині міста, за фортечною стіною, і в кварталі Айгестан. Війська турецького губернатора контролюють фортецю на горі, над містом, та інші квартали. А десь на півночі розташований російський армійський корпус: він поки ще не подолав важкодоступний гірський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дістатися сюди за один день. Обабіч фронту настрій у учасників війни змінюється від надії до розпачу, від страху – до впевненості. У вірмен-християн немає іншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття російського корпусу. Їхні вороги-мусульмани розуміють, що повинні перемогти, перше ніж росіяни з’являться на горизонті. Тоді учасники й заручники облоги поміняються ролями.

Це пояснює надзвичайну жорстокість боїв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Вані де Ногалес побачить лише трьох живих вірмен: офіціанта, перекладача і чоловіка, знайденого в колодязі, де він просидів дев’ять днів, утікши з якихось причин від своїх, – останнього допитали і погодували, щоб він отямився, після чого розстріляли «без усяких церемоній». Жорстокі розправи відбувалися ще й тому, що більшість тут були партизани, ентузіасти, добровольці – цивільні особи, які раптово отримали зброю і безмежну можливість помститися за минулі образи – справжні чи уявні, або припинити майбутні несправедливості – також справжні чи уявні. Під керівництвом у де Ногалеса є войовничі курди, місцеві жандарми, турецькі офіцери-резервісти, черкеські аширети і цілі банди⁹².

Війна виправдовує очікування, поширює чутки, заперечує новини, спрощує мислення, узаконює насильство. На боці росіян б’ються п’ять дружин вірменських добровольців; агітують з метою підняти повстання проти османського правління. Дрібні озброєні групи вірменських активістів здійснюють вилазки і організують саботаж. І вже з кінця 1914 постійно вбивають беззбройних вірмен: це були масові репресії, різанина у відповідь на дії активістів як попередження іншим вірменам або як помста за поразки на фронті⁹³. Або ж просто тому, що можна було переслідувати вірменів. У відповідь на останні, грубі й цинічні, репресії місцевий турецький воєначальник отримав масовий заколот, що тепер і планували погасити черговою різаниною.

Рафаель де Ногалес чув всі ці чутки, знав про побоювання, бачив сліди скоєного (біженців, спалені церкви, навалені одне на одного трупи вірмен біля узбіччя дороги). Так, у маленькому містечку на шляху у Ван він особисто бачив, як юрба за півтори години забила насмерть місцевих вірменів – усіх, окрім сімох, яких він зумів урятувати, витягнувши пістолета⁹⁴. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Вані ситуація інша, простіша. Він офіцер османської армії, має придушити збройний заколот. Причому швидко, перш ніж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крім того, де Ногалес не любив вірмен. Звісно, він захоплювався їхньою прихильністю своїй християнській вірі, але в цілому вважав їх за хитрих, жадібних і невдячних. (Утім, він так само прохолодно ставився до євреїв і арабів. І навпаки, любив турків: «Джентльмени Сходу!». Курдів він поважав, хоча і вважав їх людьми ненадійними. Він називав їх «молодою і енергійною нацією».)

Завдання підкорення Вана була не з простих. Вірмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужністю людей, які знають, що поразка для них дорівнює смерті. Багато добровольців де Ногалеса були недисциплінованими, недосвідченими, примхливими і почасти непридатними до справжніх боїв. До всього старий Ван був справжнісіньким лабіринтом з базарів, вузьких провулків і глинобитних будинків, – у ньому важко було орієнтуватися. Тому взяття міста було довірене переважно османській артилерії. Правда, більшість гармат були музейними експонатами⁹⁵, але де Ногалес виявив, що гарматні ядра значно більше руйнують будинки, ніж гранати, які просто пробивають одну глиняну стіну і вилітають крізь іншу.

Таким чином і пробивалися через плетиво вуличок і провулків Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, – «обливаючись потом, з чорними від пороху обличчями, оглухнувши від кулеметного тріскоту і близьких пострілів з гвинтівок». Коли будинок перетворювався на руїни, а його захисники – на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вірменам повернутися сюди під покровом ночі. Удень і вночі над містом висів густий дим від пожеж.

Під час своєї інспекції верхи східним сектором де Ногалес помітив польову гармату, поховану під руїнами будинку. Він зіскочив з коня. Зі зброєю в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, він зумів надійно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострілом в обличчя.

За годину де Ногалес знаходився нагорі, на бруствері фортеці. Звідти він спостерігав у бінокль за штурмом укріпленого вірменського села, поблизу міста. Поруч з ним стояв губернатор провінції, Джевдед-бей, років сорока, який охоче розмірковував про літературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з білосніжною краваткою і свіжою бутоньєркою в петлиці, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.

Разом з тим він, з усіма своїми зв’язками в Константинополі та своєю безцеремонністю, став головним архітектором трагедії, що розігрувалася. Насправді він був новим типом у бестіарії нового століття: красномовний і переконаний у своїй ідеології масовий вбивця у відпрасованому одязі, який керував різаниною з-за письмового столу.

Де Ногалес стоїть поруч з губернатором і стежить за штурмом села. Він бачить, як три сотні кінних курдів перекривають вірменам шлях до втечі. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса і губернатора просвистіли кулі. Стріляють вірмени, здершись на високий собор Святого Павла у старій частині Вана. До цих пір обидві ворогуючі сторони ставилися з повагою до прадавньої святині, але тепер губернатор віддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Після двогодинного обстрілу з гармат високий старовинний собор руйнується, здіймаючи куряву пилу. Тоді вірменські снайпери перелазять на мінарет високої мечеті. Цього разу губернатор вагається, чи віддавати наказ про обстріл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На війні як на війні».

«Таким чином, – розповідає де Ногалес, – за один день були зруйновані два головних храми Вана, що протягом дев’яти століть були найвідомішими історичними пам’ятками міста».

Того самого дня Вільям Генрі Докінз сходить на берег біля Галліполі.

Він прокинувся о пів на четверту ранку і прийняв гарячу ванну. Корабель із погашеними вогнями тримав курс на північний схід. Коли над горизонтом зійшло сонце, вони кинули якір: навколо – тіні інших кораблів, попереду – Галліполійський півострів, витягнутий, легкий силует, ніби на акварелі. Потім були сніданок і підготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотіли корабельні гармати. Докінз і його люди спершу пересіли на ескадрений міноносець, що доставив їх ближче до берега. З міноносця вони пересіли на великі дерев’яні шлюпки, їх узяли на буксир катери.

Хвилі. Світанкове небо. Гучні розриви снарядів. Він уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч від гранати свердлить поверхню води, піднімаючи безліч фонтанчиків. Бачить, що берег дедалі ближче. Вистрибує зі шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Він чує постріли з гвинтівок з крутого обриву на березі. Берег кам’янистий.

О восьмій годині його люди вишикувалися біля води. З багнетами напереваги. Докінз занотовує у щоденнику:

Ми чекали близько години, стоячи на березі. Генерал⁹⁶ і його штаб проїхали повз нас. Схоже, сам генерал перебував у чудовому настрої, а це гарний знак. Ніхто напевне не знає, що відбувається. Решта солдатів нашої роти висаджуються на берег. Потім ми разом з дозором пробиваємося вздовж берега на південь, у пошуках води. Знаходимо водойму поряд з турецькою хатиною: усюди розкидано речі її мешканців. Ми піднімаємося на гребінь і спускаємося у глибоку ущелину. Позаду нас кричать солдати з піхоти, тому ми змушені повернути. Надсилаємо групу для риття колодязя біля хатини, другу – щоб пробурити свердловину в ущелині, і третю – щоб зміцнити невелике джерело на березі. В ущелині, неподалік від хатини, летить цілий рій куль, але вони випущені занадто високо і не влучають у ціль. Піхотні на пагорбі кричать нам, що ми під обстрілом.

Так і є.

Обстріл триває. Докінз і його солдати також продовжують, ухиляючись від картечі, рити і свердлити, вони тягнуть водопровід. Двоє поранені: один в лікоть, інший в плече. Підривник від картечної гранати влучив Докінзу в черевик, але не поранив його. Близько десятої години вечора він чує звуки перестрілки, «звуки, що зачаровують», з пагорбів одразу за берегом. Це турецький контрнаступ⁹⁷. З крутого схилу постійно тече маленький, але невичерпний потік поранених. Він бачить розгубленого полковника, – його, вочевидь, оглушило снарядом, і він віддає наказ про обстріл пагорбів, утримуваних своїми військами. Докінз допомагає розвантажувати баржу з боєприпасами.

Близько дев’ятої години вчора він іде спати, «смертельно втомлений». Години за півтори його будить майор і повідомляє йому, що ситуація критична. Решту ночі Докінз допомагає підвозити боєприпаси на лінію вогню для розбитої піхоти, яку відтісняють. Усю ніч триває перестрілка. Докінз лягає спати близько четвертої ранку.