Kitabı oku: «Дитячі гри, пісні й казки», sayfa 5
Казка про Івашка
Запис Лесі Українки
(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «Івашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)
Був собі чоловік та жінка, а в них синок — одиначок Івашко. Ото Івашко, як підріс трошки, став просити батька:
— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
— Куди тобі, синку, ти ще малий, — каже батько.
А він таки в одно:
— Зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
А Івашко почує:
— Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
— Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івашко послухав, послухав:
— Ні, це не неї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івашко слухає:
— Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:
— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
— Добре, мамо, — каже Оленка, — я вже й у печі напалила.
— То я піду по сіль, — каже відьма, — а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
— Сядай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
— Та я не вмію.
— Та сядай, сядай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
— Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.
— Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:
— Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
— Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:
Гуси, гуси, лебедята,
озьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
