Kitabı oku: «Основи економічних знань», sayfa 9
Глава 4
СУЧАСНА ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ТА ЇЇ СТРУКТУРА
4.1. Класична політична економія як основа становлення та диференціації економічних наук. Марксизм, маржиналізм, неокласицизм, кейнсіанство, неолібералізм.
4.2. Інституціоналізм, неоінституціоналізм: його роль у розвитку методології економічних досліджень.
4.3. Сучасна політична економія, її предмет і функції.
4.4. Структуризація економічної науки та диверсифікація її предмета на початку ХХІ ст.
4.1. Класична політична економія як основа становлення та диференціації економічних наук. Марксизм, маржиналізм, неокласицизм, кейнсіанство, неолібералізм
Як було зазначено у розділі 1.3, класична політична економія зародилася в Англії наприкінці ХVІІ ст. (В. Петті) та у Франції на початку ХVІІІ ст. (П. де Буагільбер), прийшовши на зміну меркантилізму.
Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва і поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта та Д. Рікардо, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентних правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.
Класична школа, на відміну від меркантилістів-прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.
Класична школа політичної економії, започаткована А. Смітом і Д. Рікардо, мала великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн.
Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі – Ж. – Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Ф. Бастіа, Дж. Мілля та інших вчених, котрі, розвиваючи положення класичної школи, прийшли до розуміння того, що значну роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як інвестиції, кризи та економічна роль держави знайшли своє місце в наукових дослідженнях.
Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку ортодоксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу економічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи системного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.
Автори економічних теорій першої половини ХІХ ст. стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашого часу.
Марксистська політична економія, середина ХІХ – ХХ ст. Марксизм виник у 40-х рр. ХІХ ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу. Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже, формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння. Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.
Це позначилось на методології дослідження. Маркс та Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно пов’язується з історичним методом і уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції ґенези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну.
Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для класичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстракції.
Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано К. Марксом та Ф. Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом – визначенням економічних процесів як фази соціальноекономічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство, таким чином, розглядається з погляду боротьби класів.
У фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» відображено діалектику розвитку капіталістичного суспільства, усебічно проаналізовано все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, подано визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, з огляду на теоретико-економічні аргументи.
Маржиналізм, ХІХ ст. В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія – маржиналізм, яка згодом стала визначальним напрямом розвитку політичної економії. Об’єктивна зумовленість її появи полягала в глибоких змінах, що відбувались в цей час у суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу під впливом науково технічного прогресу. Серед цих змін – перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування нових, складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень «класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільноекономічної практики.
Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (англ. marginal – граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея – дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях – фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті.
Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною революцією» в економічній науці. Серед відомих представників цього напряму – Г. Госсен, Й. фон Тюнен, Ж. Дюпюї, О. Курно, К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк, А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Кларк, К. Вікссель, В. Парето.
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалася у 70-ті рр. ХІХ ст. (К. Менгер, Ф. фон Візер, Е. Бем-Баверк). Її характерні методологічні особливості: ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; використання в якості головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; визнання домінування споживання над виробництвом.
У 90-х рр. XIX ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був Альфред Маршалл. Ця школа започаткувала новий напрям в економічній теорії, так званий неокласичний.
У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політичної економії» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і «теорії граничної корисності», що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл запропонував замість понятття «політична економія» поняття «економікс», визначаючи її як науку, що вивчає людство в його повсякденному житті; ця наука розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра пов’язана з придбанням і споживанням матеріальних складових добробуту.
Неокласичний напрям, кінець ХІХ ст. Характеристиці принципів неокласицизму у різних формах та варіантах його вияву приділяється багато уваги у західних і вітчизняних джерелах. Зокрема, слід згадати праці таких авторів, як М. Блауг, Кеннет Дж. Ерроу, Е. С. Фелрс, Мюррей Мілгрейт, Джон Харсані, Джон Ітуелл, Ральф Дарендорф, Філіп Кейган, Тоні Аспромургос, Олівьє Жан Бланшар, Петер Груневен, А. В. Бузгалін, А. І. Колганов, С. С. Дзасаров, С. М. Меншиков, Г. X. Попов та ін.
Основні парадигмальні положення неокласицизму сформульовані цими дослідниками так:
• в онтології (структурі суспільного буття) – суспільство складається не з соціальних верств, груп і класів, а з самодостатніх індивідів;
• епістемологія (теорія пізнання) – майбутнє передбачуване для окремого індивіда, отже, прогнозування, розрахунки з боку якогось суспільного центру, зокрема держави, не потрібні;
• антропологія (вчення про природу людини) – неокласика виходить із гіпотези «раціональної економічної людини», яка наділена видатними обчислювальними здібностями, що дозволяє їй визначати можливі варіанти розподілу основних змінних економіки, внаслідок чого стає можливим максимізувати очікувану корисність.
Кейнсіанство, ХХ ст. У 30-х рр. XX ст. дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу як на ринку товарів, так і на ринку праці та ринку капіталу. Наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз.
Кейнсіанство – одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій – Джона Мейнарда Кейнса. У роботах Кейнса розглянуто національне капіталістичне господарство в цілому, він оперує переважно агрегатними категоріями – споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономікою. Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати у сфері попиту. На перше місце вчений висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, на його думку, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання та нагромадження. Поява концепції Кейнса закономірно породила великий резонанс у капіталістичному світі та справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Послідовники Кейнса (Е. Хансен, С. Харріс, Ф. Перру, Є. Домар, Р. Харрод) висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського періоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.
Неолібералізм, ХХ ст. Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що залежать від успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).
Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав назву монетаризму.
Він став реакцією на тривале ігнорування економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток інфляційних процесів.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення у теоріях нового напрямку сучасної економічної думки – «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».
Зазначимо, що теорії мікро- та макроекономічного аналізу, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства тощо займаються функціональнофакторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення усталених темпів економічного зростання як основи та умови економічного розвитку.
4.2. Інституціоналізм, неоінституціоналізм: його роль у розвитку методології економічних досліджень
Інституціоналізм є своєрідним напрямом в економічній науці, оскільки його прихильники в основу аналізу беруть не лише економічні проблеми, але зв’язують їх з проблемами політичними, соціальними, етичними, правовими.
Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків, критикуючи їх за відмову від аналізу поведінки людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі, а також вчень неокласиків через їх схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Зауважимо, що він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набирав нових рис, змінилося його місце в науці, а ідеї позначилися на поглядах багатьох економістів. Оскільки ідейно-теоретичним основам інституціоналізму притаманні прагматизм та реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, його значення для сучасної економічної науки постійно зростає.
Зауважимо, що ефективна реалізація функцій сучасної економічної науки можлива лише за умов дотримання певних принципів, серед яких передовсім треба назвати принцип методологічного плюралізму, подолання предметної й методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед через поєднання категоріального й інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економічних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є формами усвідомлення економічних явищ, окресленими в поняттях науки, такими, що відбивають в об’єктах вивчення лише їхні спільні риси, являють собою порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які вкорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань авторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються.
Поєднання категоріального та інституціонального аналізу не означає відмови від використання категоріального апарату для проникнення в сутність та зміст економічних процесів і явищ, але воно забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології й інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми.
Інституціоналісти вже на початку становлення системи своїх поглядів на закономірності економічного розвитку намагалися структурувати та інструменталізувати свою концепцію, що і сьогодні забезпечує їм необхідну методологічну базу аналізу, створює умови для розвитку самої концепції, робить її конструктивною. Зокрема, вже Т. Веблен, один із засновників інституціоналізму, визначаючи об’єкти економічного дослідження, виокремлює низку інститутів, зокрема соціальних, соціально-економічних, економічних, еволюція та взаємодія яких забезпечує власне економічний розвиток, тобто вимагає поглибленого теоретичного аналізу.
Взагалі поняття інститут різні економісти розуміють порізному. Зокрема, Т. Веблен визначав інститут як поширений (звичний) спосіб думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю, та окремих функцій, що ними виконуються. Він вважав також, що інститути – це «звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами». Оскільки ж обставини постійно змінюються, інститути також мають змінюватися, змінюючи тим самим суспільство. Такі зміни Т. Веблен уявляв як природний відбір найбільш пристосованого способу мислення, процес вимушеного пристосування індивідів до оточення, що поступово змінюється мірою розвитку суспільства та соціальних інститутів, в умовах яких проходить людське життя.
Сучасні інституціоналісти розрізняють поняття інституція та інститут, визначаючи суть першого як звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а другого – як закріплення цих звичаїв та порядків у вигляді закону або установи. На такій основі з’являється розуміння інституту як сукупності формальних і неформальних правил і норм, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання (виконання).
Визначаючи економіку як сукупність інститутів, що формують ринки і за допомогою яких ринок діє, підкоряючись певним правилам, інституціоналісти водночас не зводять свій аналіз лише до ринкових інститутів. Т. Веблен, наприклад, розглядаючи «безпосередньо економічні», або «економічні за своїм характером» інститути, як «економічну структуру суспільства», що складається з двох сторін: одна має відношення до «бізнесу», а друга – «до промисловості», говорить про їх нерозривний зв’язок із інститутами соціальними. Останні, в його розумінні, є особливими способами існування суспільства, які утворюють особливу систему суспільних відносин і виступають дієвим чинником відбору та пристосування, в процесі якого відбувається формування переважаючих або панівних типів відносин, тобто економічних інститутів, та духовна позиція суб’єктів цих відносин. Водночас трансформація самих соціальних інститутів, на думку вченого, в основі має сили, повністю економічні за своєю природою.
Отже, інституціоналізм, від самого зародження передбачає розширення рамок політичної економії, збагачення її предмета та методології за рахунок визнання об’єктивного характеру взаємодії економічних і позаекономічних, зокрема соціальних чинників економічного розвитку, та необхідності дослідження їхнього впливу на динаміку, терміни та якість змін економічних інститутів за умов як локальних, на національному рівні, так і глобальних трансформаційних процесів.
Після Другої світової війни відбулося відродження інституціоналізму. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін., що сприяло появі неоінституціоналізму. Серед відомих учених цього напряму – Дж. Гелбрей, Р. Коуз, Дж. Б’юкенен.
Зокрема, Р. Коуз визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Р. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхідності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання – ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії).
В основу теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Б’юкенен трактує як обмін, проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна, адже у них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на певні суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тому, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, пошуками добра і справедливості. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Усунути цю нерівність можна за допомогою реформування політичної системи, яке передбачає поширення ринкових відносин на політичну сферу. Політика, таким чином, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
У цілому, сьогодні інституціоналізм і його новітня течія – неоінституціоналізм, своїми загальнотеоретичними висновками і положеннями безпосередньо впливають на розуміння закономірностей трансформаційних процесів сучасності, сприяючи окресленню та визначенню методології їх досліджень, першорядних кроків зі створення концепції та моделі становлення нової економічної, господарської та соціальної системи в країнах.
