«Интернат» kitabının incelemeleri, sayfa 2

Враження, ніби читала книгу вперше, хоч від часу першого знайомства з цим романом минуло майже 3 роки. Твір Сергія Жадана відкрився з нового боку. Емоції переповнюють. Це справді найкраща книга сучасної української літератури. Без варіантів. Історія блукання вчителя Паші шляхами війни нагадує рух колами. Та й не просто колами, - колами війни і навіть пекла. У цих блуканнях герой кардинально змінюється, перетворюючись із боязкого невпевненого інваліда на сильного чоловіка, що має власну думку, не боїться брати на себе відповідальність і, попри все, іти вперед. Він зважується йти в інтернат по племінника лише під тиском старого, але після того, як буквально на власних плечах витягнув хлопця зі зруйнованого й майже порожнього приміщення інтернату й довів-таки додому, де пахло чистими простирадлами, виявилося, що це був не тільки шлях додому, на станцію, але й стежка до серця непростого підлітка. Власне, весь текст - це дорога. Із вирвами від вибухів. Зі слідами від танкових гусениць. Під градами. В окулярі снайперської гвинтівки. Загорнута в дим небезпечна дорога війни. Яку ти ігнорував і якій не хотів дивитися в очі, проте вона сама подивилася на тебе. Як славнозвісна ніцшеанівська безодня. Цей твір про байдужість, яка у фіналі коштує дуже дорого. Адже виявиться, що неможливо бути байдужим до своєї родини і - нехай це прозвучить пафосно - своєї країни. Більшість ніколи не полишить свого підводного човна. Буде звикати/пристосовуватися/боротися (потрібне підкреслити) - і все-таки залишитися тут, на своїй землі. Відколи я прочитала цю книгу вперше, багато чого змінилося. "Інтернат" є в програмі з літератури. Новини давно не починаються з війни. На чолі країни інші люди. Жінки перестали купувати губну помаду, бо її не видно під маскою. Але чи насправді щось змінилося? Війна триває. Гинуть люди. Страждають мирні мешканці. Це книга, сюжет якої неможливо переказати, бо Сергій Жадан зміг написати про те, що справді болить. Написав сильно. Браво автору!!!

Нет, я, конечно, думал, что этот журналист, Питер, еще как-то проявится в романе. Очень уж удобной получалась схема: вслед за Гоголем, улетевшем на чорте в Петербург и Булгаковым, обнаружившим иностранного чорта-консультанта в Москве, и Жадан вводит в сюжет нужного ему персонажа – иностранного корреспондента-чорта. Подобная трактовка (никогда не пишите рецензий, не прочитав текст полностью!) оказалась ложной. Исчезнув из романа в самом начале, навоняв на прощанье своими полулегкими иностранными сигаретками, мелкий бес Питер появится лишь в финале, но и там роль его до конца не ясна и скомканна. Вроде бы чорт терпит поражение.

Сергей Жадан (Сергiй Жадан – укр.) – современный украинский писатель. Роман "Интернат"написан на украинском языке, я читал его в переводе Е. Мариничевой на русский. Жадан родился в 1974 году. Детство провел в городке Старобельск Луганской (ранее Ворошиловградской) области. Жадан закончил Педагогический университет им. Г. Сковороды в Харькове.

Фабула романа на первый взгляд проста. В маленьком поселке при железнодорожной станции на востоке Украины живет Паша. Он инвалид – что-то с рукой. Работает Паша школьным учителем до поры до времени не называемого по имени предмета. Дело происходит в 2015 году. Начинается фаза активных боевых действий, линия фронта сдвигается и проходит через город. Паша решает забрать из интерната племянника. Следует три дня мытарств.

Удивляет очень богатый язык романа. Вероятно, на украинском языке читать его еще более интересно. Ведь Жадан повествует о языковой зоне, где сталкиваются языки и акценты. Тут и украинский, и русский, и местный суржик. Для тех, кто бывал в тех краях, узнаваем и пейзаж: терриконы, балки, лесополосы, шелковицы. Бесконечные промзоны, железнодорожные ветки...

У Жадана отличные метафоры. Какая-то лучше, какая-то хуже, но тоже хорошая. Закопченный чайник напоминает сгоревший рейхстаг. Пальто на вешалке похоже на разбойника, распятого с Христом. И, конечно, центральная метафора романа – сам интернат. Разбитый, вскрытый артогнем дом, где прячутся беженцы, тоже подобен интернату – все сиротское, все ничейное... Можно и пошире посмотреть на эту метафору.

Паша пытается быть в стороне от в... (запрещенное в-слово). "Я ни за кого", – говорит Паша. Но как воронка в грязной кухонной раковине в... втягивает его. Ты можешь не заниматься в..., но в... может заняться тобой. Кристаллизация главного героя происходит на базе родного языка, он же преподаваемый в школе предмет, дело жизни.

Роман  оставляет очень сильное впечатление. Резюме: у Украины имеется большой современный писатель – Сергей Жадан.

Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.

Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.

«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.

Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось настільки точно передати всі жахи війни, її етюди й пейзажі, запахи і небезпеки. Ось я читав книгу і в деяких моментах я неначе сам відчував солоний смак крові на губах, запах диму, мастила та солярки. Війна показана настільки жахливою, непривітною, катастрофічною, що не виникає навіть краплиночки, частиночки тих відчуттів, коли дивишся якийсь ура-бойовичок про В’єтнами, Афганістани чи Ічкерії.

Люди. Людське горе і страждання. Зруйновані долі. Зруйноване життя. Це все показано в творі. Найважче на війні мирному населенню Жінкам та дітям. В романі це дуже гарно показано.

Важливий момент. Автора критикувати за те, що він не назвав конкретно сторони конфлікту, не сказав конкретно – хто свій, хто чужий. Мої знайомі, які до мене встигли прочитати роман, під час наших посиденьок «незлим тихим словом» згадувати Жадана саме через це. Моя думка проста – людина, якщо вона розумна і адекватна, і так все зрозуміє. І не треба нічого пояснювати. Жадан вірить, що ми все і так розуміємо.

І ще трохи про людей. Жадан, як студент мед-універу, вдало зумів препарувати суспільство Донбасу на початку конфлікту. І ось результатами такого препарування автор ділиться впродовж всього роману. Результати невтішні: більшості просто байдуже. Війна йде, є два табори, які визначились зі своєю позицією. І в кожному з них – меншість. А більшість не визначилась. Їй байдуже. Їм все одно, яка буде влада. Їм все одно, який на площі буде майоріти прапор. Їм байдуже, чим вони будуть розплачуватись в супермаркеті – гривнями чи рублями. Сьогодні наші – це наші, а завжда ваші стануть нашими. Їм байдуже на інших, на своїх сусідів, на давніх знайомих. Така логіка, страшна логіка, безвихідна логіка. І це страшно. Тому що це відбувається тут, зараз, з нами, з нашою країною.

А от Паша – це типовий представник цієї більшості. Новинами не цікавиться, на вибори не ходить. Йому байдуже. Все вирішують без нього. Іронічно, що ще й вчитель української мови. Іноземної для оточуючих. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» - девіз життя. Але хоп – треба забрати племінника з інтернату. І всі наступні події, події трьох днів змусять Пашу задуматись, вийти з зону комфорту, нарешті зробити вибір.

Дуже раджу прочитати цей твір. Таких живих емоцій після прочитаного у мене не було давно.

і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип'ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава.

Я очень вовремя ее прочла. Хорошо, что не тогда, когда она поступила в продажу, а именно сейчас, после 24 февраля этого года. Я проживала ее буквально физически, читала перед сном и она продолжалась во снах, лихорадочных и тревожных попытках убежать от опасности, которую несли в себе непонятные существа... Я откладывала чтение, когда начинала ныть челюсть, так сильно я стискивала зубы и раскалываться голова, потому, что все. что происходило с Пашей, школьным учителем, три дня пытавшегося добраться до интерната. в котором жил его племянник, обрело осязаемость. Я понимала и знала, что такое взрывы, дым от попаданий, зарево на горизонте, животный страх, когда дом трясет от близкого разрыва снаряда. Цитата, в самом начале отзыва - я это видела из окна, как Паша на верхней лестнице в безымянном городе...

Я очень благодарна автору, что он избежал прямых, в лоб, суждений "Он хороший, потому, что за тех, а вот тот, плохой, потому, что за не тех". В его романе есть просто люди, которые бегут от войны и смерти, которые живут в самом кошмаре, не ведая, что с ними будет завтра, да какое завтра, уже через минуту. Эта неопределенность давит и давит, как будто внутри пружина, хочется ее распрямить, вздохнуть, но никак, дыхания не хватает.

В романе нет ура патриотизма, но есть выбор, на чьей стороне твой дом, это почти осязаемо получилось показать Жадану, важность понимания, что для тебя эта земля и кто для тебя те. кто рядом и почему этот выбор важен.

Очень антивоенная книга.

Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам'ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м'яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам'яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір'ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов'язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.

Эта рецензия далась мне очень нелегко. Хотя книга попала в мое настроение и очень понравилась. Я все время размышляла о сюжете, о героях, о войне. Война – мне все больше и больше хочется об этом читать, особенно о людях, которые волею случая или обстоятельств очутились в эпицентре событий. Наверное, потому что дыхание войны почувствовалось буквально за спиной, а многие твои знакомые увидели ее воочию.

Эта книга о людях, для которых война, хоть и не стала обыденным и никогда не будет, но жизнь сложилась так, что максимально затронула. Они должны теперь жить именно так, но к этому нельзя приспособиться – никак. Люди пытаются вести свой обычный образ жизни, ходят на работу, решают бытовые проблемы, ведут себя, как привыкли, потому что надо глушить страх, потому что, вдруг это страшный сон. Обстрелы становятся привычными, а тишина нет. Особенно страшные первые дни между миром и войной, когда появляется паника и бессилие, ты не знаешь, как, а самое главное от кого, защитить себя и близких.

Кто-то находит себя в этом хаосе быстро, кто-то никогда, кто-то вообще попадает в свою стихию, самоутверждаясь за счет войны, но, как обычно, правда где-то посередине. Война – это время, когда каждый сам за себя, а человеческие качества ценятся очень дешево. Война- это когда появляются другие, не мирные, авторитеты и приоритеты… Но не везде и не у всех…

Какие эмоции ассоциируются с войной – напряжение, злость, отчаяние. Такие эмоции вызывает и книга, но есть в «Интернате» много хорошо, подкупляющего.

Война это не только черное, хотя, конечно, этот цвет преобладает. Война, в первую очередь, люди, которые в такие моменты, как и моменты любых потрясений, или становятся сплочёнными, или наоборот их разобщенность усиливается.

Свой «Интернат» Жадан писал о конкретном герое. Его зовут Паша. Он учитель в школе. Работу он не любит, и не ценит. Он живет в маленьком поселке. У него есть отец, с которым он все время в контрах, непутевая сестра и племянник, который настолько мешает своим родственникам, что его отдали в интернат. Но это мирная жизнь… В их непростые семейные отношения вмешивается война. В разгар боевых действий, Паша едет в город, чтобы забрать племянника домой.

Автор пишет всего лишь о трех днях из жизни Паши, но это те дни, которые могут изменить жизнь коренным образом. Это книга не только о Паше, это книга о человеке на войне. Много людей встретил Паша за эти три дня, такие встречи это лишь мгновения, но по моральному накалу – это почти целая жизнь и для Паши, и для читателя.

У Жадана получились все образы очень яркие - как главных героев (Паша и Малой), так и второстепенных. Тут нельзя никого выделить, каждый западает в душу, даже те, кто умер – они тоже рассказывают свою историю. Тут все важно, любой эпизод характеризует войну в ее разных проявлениях.

Жадан методично описывает каждый Пашин шаг, куда пошел, что сделал, о чем говорил, от этого становится жутко - за людей, особенно за детей, особенно интернатовских. Люди как звери, тот кто сильнее пытается давить на слабого, пытается за их счет получить какие-то выгоды. Но так ведут себя не все, есть другие, которые не предают себя, остаются человечными, даже на грани жизни. Война усугубляет и хорошее, и плохое. Здесь люди делятся на наших и ваших, а эта грань очень зыбкая, в один миг из наших ты можешь превратиться в чужака.

Надо сказать, что зная политические предпочтение Жадана, мне понравилось, что он сумел выдержать в книге нейтральный тон, не расставляя акценты, кто лично для него, как писателя, друг или враг. Писатель здесь сторонний наблюдатель и не разделяет персонажей на тех кому он симпатизирует или нет. Выводы делает читатель, а приоритеты расставит только будущее и история, а пока не нам судить.

Еще пару слов о главном герое. Человек на глазах из «хлюпика»-интеллигента, с философией «моя хата з краю», превращается в человека, если не со своей позицией, то уже с каким-то мировоззрением. За эти три дня Паша учится принимать решения и брать на себя ответственность, чему мирная жизнь его так и не научила.

Очень симпатичен мне племянник Паши, Саша. Это еще ребенок, но он уже личность, со своим стержнем, жизненной, хоть еще где-то и детской, философией. У Малого есть человечность, понимание и эмпатия. Племянник, по-моему, это улучшенная копия дяди.

Очень поразил меня финал книги. Во-первых, тем, что у Паши оказывается больное сердце и Малой очень переживал за него. Сам Паша об этом ни разу не вспомнил. И второй момент, про щенка. Это так описано, что не могло оставить равнодушным.

Книга меня настолько впечатлила, что я не смогла сесть сразу за рецензию. Да и сейчас очень часто мысленно возвращаюсь и «перевариваю» прочитанное. Кстати, писала рецензию по-украински, а потом все-таки решила перевести.

Я не люблю читати книги про війну. Але зовсім по-іншому сприймаєш ситуацію, коли це не якась далека в часі від тебе війна, яку ти навіть не бачив, а війна, яка йде зараз, зовсім близько, всього лише в сусідній державі. 2015 рік, Донбас, шкільний учитель Паша живе з батьком в місті, яке не називається, вчить дітей української мови і хоче забрати з інтернату свого племінника, сина сестри. Але в цей час на їх території змінюється влада, одні війська змінюють інші. Не хочеться писати зайвих слів, не хочеться говорити про політику, адже навіть в книзі не згадується, під якими прапорами приїжджають люди у військовій формі. Роман дуже нагадує книгу Кормака Маккарті "Дорога": чоловік і хлопчик так само пробираються через знищені будинки, ховаючись від невідомих загарбників, поки весь світ навколо них руйнується, і немає ніякої надії на порятунок. Удвічі страшно від того, що у Маккарті це постапокаліпсіс, а у Жадана - життя. Події в книзі тривають всього 3 дні (книга у мене як раз і прочиталася за 3 дні). Але Жадану цих днів достатньо, щоб показати, як живуть люди по обидві лінії фронту. І мені страшно, що от 21 століття, люди планують польоти з висадкою на Марсі, робототехніка сягає небачених висот, а десь зовсім поруч, у сусідній країні, існує "лінія фронту". Війна тут показана не бойовими діями, а наслідками для простих жителів, бекстейдж, так би мовити. Жадан кидає нас з виру подій в саму гущавину міркувань, яка емоціями захльостує тебе і ти вже не можеш ні про що думати, тому що це настільки сильно, що здається, ніби це відбувається з тобою. Вся книга - суцільна емоція, кольору, звуки, запахи, залізо, кров, гар. І як жити далі, коли твоя країна тобі більше не рідний будинок, а вже якийсь інтернат? І нехай для багатьох ця війна - всього лише тема для обговорення в черговий ідіотської програмі на російському телебаченні, всього лише якісь факти з новин, але для кого-то вона - життя. Це одна з тих книг, які читати боляче і неприємно, але потрібно. Українські критики вже називають цю книгу - «головний роман про війну». А мені б хотілося, щоб в нашому житті ніколи не виникало потреби дати таке визначення книзі. (В мережі, до речі, можна знайти переклад на російську, якщо вам складно читати по-українськи.) І якщо ви не готові осилити цілий роман про це, то почитайте хоча б збірку віршів Жадана Життя Марії ". Вистачить і одного цього вірша, знайдіть його і прочитайте повністю.

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє? - Ми, капелане, мешканці міста, якого немає. Прийшли сюди, принесли покору і втому. Передай своїм, що стріляти більше немає по кому. Наше місто було з каменю та заліза. У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза. У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом. Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

P. S. Українська мова мені не рідна, але для мене було важливо написати цей текст по-українськи, сподіваюся, що помилок не багато.

Я из тех людей, кто искренне верит - Сергей Жадан когда-то получит Нобелевку по литературе, а потом переводчики всего мира будут рыдать, но переводить его совершенно непереводимые и до неприличия гениальные тексты. Хотя почему это "из тех людей"? Я вообще ни от кого, кроме себя, не слышала такой мысли, но если так думаю я одна, то Нобелевки не будет, потому причисляю себя к эдакой вымышленной группировке, чтобы легче верилось.

Итак, чтобы купить роман "Интернат" мне достаточно было знать, что это роман Жадана. И только получив книгу на почте в понедельник, я прочла в аннотации, что она будет о войне на Донбасе. И мне стало очень страшно. Потому что это такая тема, о которой вообще непонятно, как написать, чтобы книга не была дешевым китчем. И я испугалась. Испугалась, что у Жадана появятся хорошие и плохие, что его книги перестанут быть настоящими, а станут картонно-разлагаемыми на составляющие. И я перестану верить в Нобелевку.

Но знаете, нет. Настолько нет, что я теперь говорю о своих этих мыслях вслух, такой книгой оказался "Интернат".

Он не о герое. Он о человеке. У человека нет высоких целей. У человека есть его жизнь и его человеческие цели - не для плакатов и лозунгов. Но он, аполитичный, живет там и тогда, где и когда политика становится громкой, грязной, кровавой и неизбежной. А он, человек, пытается жить невзирая и вопреки. И от этого безоценочного, но понятного и умного, беспристрастного, но правильного, мороз по коже, сердце кувалдой, мозги набекрень. Это настолько честно, что не до слез. Жадан не играет эмоциями. Ему не нужно выдавливать влагу из глаз. Он же рассказывает настоящую историю, а не пишет подводку для новостей.

А я просто пишу - возьмите и прочтите. Потому что нужно.

Вельмі захапляльны, проста па-майстэрску напісаны і перакладзены раман. Але разам з тым вельмі страшны. Асабліва таму, што аўтар вырас у суседняй мясцовасці, мае сваякоў на Данбасе, сам нярэдка там бывае. Вельмі важным мне падаецца тое, што твор напісаны зусім без палітыкі, не паказваюцца прычыны, па якім усё гэта здарылася, ні разу не ўзгадваюцца іншыя краіны.

Нечым нагадаў "Знак бяды" Быкава, але калі там людзі проста жылі на сваёй зямлі і вайна прыходзіла прама ім у хату, то тут галоўны герой сам лезе ў вайну, каб выратаваць пляменніка. Пры чым вайна тут – гэта не велічэзныя бойкі, не пір ненажэрнай Смерці. Тут Смерць стаіць за рогам і цярпліва чакае, калі ж ты зойдзеш за яго і трапіш у прыцэл варожага (а можа і свайго) снайпера. І патрапіш не таму што ты – вораг, а проста таму што.

Як ужо напісаў польскі крытык Войцэх Арліньскі, свет кнігі больш паходзіць на свет нейкіх фантастычных твораў пра постапакаліпсіс. Але вельмі ўражвае, што гэта не ён. Гэта рэальнае жыццё. Жорсткае. Бязлітасцівае. Рэальнае. Тут ты ледзь не ў любы момант можаш пераўтворыцца з выпадковага мінака ў памочніка доктара, ад дзеянняў якога залежыць жыццё цэлага чалавеку. Але нікога не шкада. Нікога не шкада.

Це літературний шедевр!

Я прочитав її більше місяця тому, але досі не наважувався написати рецензію. Так завжди з тими книгами, які сподобались: ти хвилюєшься, що не зможеш передати в рецензії всю красу прочитанного.

Я впевнений, що «Інтернат» отримає літературні премії, але я так само впевнений, що і через рік я ненаважусь на повноцінну рецензію, тому пишу зараз, вірніше, намагаюсь поділитись своїми емоціями відносно книги.

Так, сюжет актуальний, незважаючи на те, що події відбуваються до повномасштабного вторгнення, тобто до 24.02.2022, але мерзотний «руській мир», який несе смерть всьому живому і руйнує дома та міста вже підійшов.

Мова написання дуже вишукана, але при цьому по-справжньому реалістична. Майже кожне речення ювелірно вивіряне. Опис подій, обставин, архітектури, природи, людей, собак, обстрілів, душевних станів та внутрішніх діалогів дуже змістовний і, так би мовити, ЖИВИЙ.

Ти не просто читаєш книгу, ти переживаешь її.

Попре страшні речі, що там описані, у тебе, як у читача, після прочитання залишаеться світла надія. І це є точною ознакою ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Але не тільки заради літературного задоволення слід читати цю книгу – вона про переродження та вдосконалення людських душ, без пафосу та зайвих слів, саме лише правда життя. Підкреслюю – правда, а не ідеологія.

Всупереч своїй любові до цитування я намагатимусь цього не робити, я ж не буду переписувати сюди всю книгу?

Лише як приклад наведу кілька речень:

Паша встигає відчути її тонкі кісточки, тонку обручку й нігті – такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили.

Або оцей філософській висновок:

Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться.

Чем хорош "Интернат" - это, во-первых, фирменной манерой письма: синтаксис гораздо суше и строже, этапы очередной дороги скреплены проще, но количество неожиданных и точных образов все равно приближается к числу предложений. Во-вторых, углом зрения: это не милитаристская проза, ее интересует не война, а зыбкий ничейный мир людей, которые не определились, куда бежать и за чьей спиной ждать, пока смерть пройдет мимо. Вот только смерть не пройдет: отошедшие в сторону и не желающие вылезать из своей ракушки - слишком удобная добыча. Будь их меньше, все было бы иначе, но иначе быть уже не может, потому пора выбирать, с кем ты и за кого отвечаешь.

Из этих плюсов складывается позиция обманчиво молчаливого текста: не названы стороны конфликта, но сам язык говорит, кто они; никого из местных не обвиняют в войне, но истинная цель путешествия героев - осознать, как они помогли ей начаться своим безразличием, ограниченностью, слепотой, нелюбовью; всех жаль, все разные, и всі однакові, нікого не шкода; и именно те, кто повторяет про "не жаль", - учатся любить и брать ответственность. Все это - в фактурной, тактильной прозе, страшной и впечатляющей своим эффектом присутствия.

Чем плох "Интернат" - неравномерным напряжением, спадающим в последней трети из-за слишком очевидных магистральных образов, которые из-за частого повторения перестают работать. Речь, первую очередь, об побеге Паши от псов в детстве: похоже, критическая масса упоминаний о собаках и снеге просто набирается слишком рано. Из-за этого стереоскопия заменяется литературой, и книге это вредит.

Можно, конечно, сказать и том, что весь роман - комментарий в лицах к избранным стихам из "Життя Марії" и "Тамплієрів", после которых многие образы будут узнаваемыми, а сентенции покажутся подозрительно знакомыми - но я не знаю, так ли эта знакомость плоха, а сентенции - избиты, как считает рецензент, первой отметившая родство.