«Интернат» kitabının incelemeleri, sayfa 3

Не можу сказати, що книга потрясла мене, але придавила буденністю безпорадності- точно. Вона про те, що замовчують мужчини- про своє боягузтво. Не на полі бою,не під дулом автомату. Не за сім,ю, близьких та товаришей. За себе. Це тваринне відчуття піднімається з глибин єства навіть у дрібницях- не сказати яку мову викладаєш. Не називати країну- немов у роті опік буде. Діти це відчувають. Особливо ті, що непотрібні батькам ( хворі, проблемні). Вони стають дорослими швидше, очікують ще зраду, але сподіваються на краще. Назва символічна. Про терріторію, яку полишили. Терріторію страха. Де живуть слабкі " кинуті, зневажені, забуті. Ображені." Кожен абзац породжував спогади про страшні події, серед них пісяти у пляшку- щонайменший, пережитий з того часу, коли інший прапор з,явився над Інтернатом.

Так сложилось, что я прочитала двух украиноязычных авторов друг за другом. И если я предполагала, что опыт этот будет наслаиваться друг на друга, то реальность принесла сюрпризы - произведения скорее оттолкнулись друг от друга. Одно поблекло, и начальное среднее впечатление на контрасте со вторым стало разочарованием, а второе заблестело новыми красками, въелось в реальность, стало историей из моей жизни, хотя никогда в представленных обстоятельствах я не была. Второе - это «Интернат».

Жадану удалось сформулировать для меня и, я надеюсь, для многих одну простую мысль. В этой войне нельзя остаться непричастным, во всяком случае тем, кто причастен к ней по праву рождения. Нужно выбрать, за кого ты. Чьей победы ждешь. В ней нет места «не все так однозначно», точнее неоднозначности море, но знаки каждому придётся расставлять каждому за себя. И жить в соответствии с этим. Прощать или проклинать инакомыслящих, принимать или рвать родственные и дружеские связи, жить, сделав выбор.

Гэта чацвёртая кніга прозы Жадана, якую прачытаў. Прачытаў у храналагічнай паслядоўнасці. Аўтар ператварыўся з пісьменніка, які піша пра моладзь і для моладзі, у пісьменніка для ўсіх. Узровень яго прозы вырас. Інтэрнат спадабаўся тым, што дзеянні кнігі адбываюцца ўсяго ў трох днях. Для мяне вялікі плюс, што раман не стаў прапагандысцкай кнігай і агіткай. Чытаеш, але не адразу разумееш, з якой лініі фронту знаходзіцца герой. То бок аўтар не бʼе адразу ў лоб, маўляў, вось тут здраднікі, а тут героі. Пасля, канечне, усё схопліваеш. З мінусаў. На апошняй траціне кнігі мне стала нуднавата. Увагу маю ўжо раман не трымаў так, як у пачатку. І канцоўка мне падалася змазанай. І ўсё-ткі кніга вартая прачытання.

ідеш цією вогкою гнилою зимо. пересуваєш розлізлі черевики сніговою кашею. збираєш у зморшки, долоні і під нігті попіл і кров. тобі й так все відомо. тобі й так все зрозуміло. немає слів, якими можна все назвати. немає речей, яким хочеш дати імена. що лишиться тобі? турбота про тих, кого вважаєш рідними? жінка, якої й не бачив насправді? мимовільне бажання комусь допомогти, але яке ніхто не розуміє? байдужість до всього? і це нічого, що встановлюється кордон. і це нічого, що ти опинився по той бік. і це нічого, що ти не хотів всього цього. і це нічого, що хтось невидимий іде за твоєю спиною. і це нічого, що ти не визначився. мусиш, щось зробити. маєш до когось прийти.

Інтернат" Андрій Жадан. Події роману розгортаються на Донбасі, січень 2015 рік. 3 дні з життя вчителя української мови Паші, котрому треба терміново забрати племінника з інтернату додому. Між домом і інтернатом фронт. Все що колись було таким простим і однозначним сьогодні стає для багатьох невизначеним та суперечливим. Вчора ми всі були земляками і братами, а сьогодні стоїш на своїй землі і не знаєш чи часом не пристрелить тебе вчорашній учень. ... пусті поневічені обстрілами вулиці, будинки без вікон, стін, живих людей..., підвали зі спертим запахом, де люди змушені ховатися тижнями, адже "прилетіти" може в любий момент, очі військових, біль поранених ...- все це описано в романі надзвичайно реалістично і страшно, страшно, страшно... Та головний ляк в нашого героя насправді викликає питання "ти за кого?" - прийшов час визначитися! Книга сильна! Книга про наше сьогодення, адже війна триває! "Інтернат" С.Жадана - це справжня сучасна українська література! P.S. В одному інтерв'ю з автором чула, що є плани роман "Інтернат" перекласти російською та в електронному варіанті випустити для читача, що не звик читати українською, але разом з тим цікавиться темою, автором, подіями в Україні. Можливо комусь ця інформація буде корисною.

Ніколи не читала відгуків на цю книгу і навіть не знала про що вона. Але тепер тільки цьому радію, бо, прочитавши анотацію, точно б не взялася читати. Та це виявилося б великою помилкою. Не дуже люблю книги про війну, хоча не попадалися мені ще погані книги на цю тему. У книзі розповідається про війну на Донбасі, що також притягує до прочитання. Адже, ця війна торкнулася не лише Схід , а й Захід, Північ, Південь. Війна в книзі зображена не так бойовими лініями, як її наслідками для простих людей. Розумієш, як себе почувають люди, які залишаються в тім вирії подій. Починаєш відчувати емоції цих людей : страх, злість, розпач, зневіру.  Автор дуже реалістично зображує героїв, він їх не ідеалізує, показує все як воно є насправді. Головний герой Паша тут замальовується боягузом. Його не хвилює війна, він звик жити звичайним буденним життям. Паша не переглядає новин, йому не має різниці за кого віддати голос на виборах. Відправившись за племінником через блокпости, він починає розуміти, що війна є не лише на екранах телевізорів, а й у справжньому житті. Війна калічить життя багатьох людей і його, в якійсь мірі, теж. Книга просякнута болем , туманом, смертю. Ї неможливо прочитати, не заплакавши. Для мене книга відкрила все по-іншому, не так, як собі все уяляла.  Сергій Жадан пише легкою мовою. Є багато нецензурної лексики. Починаєш усвідомлювати, що дійсно солдати так говорять. Їм там точно не до вивчення етикету чи правильної вимови. Я вважаю, що книгу обов’язково потрібно ввести в шкільну програму в 11 клас.

почну з хорошого. це книжка потрібна і я рада, що вона з'явилась. ось така от відверта про війну — без героїчного пафосу, з холодом, контузією, псячим запахом, жіночим воланням, дитячим ниттям. з дуже добрим початком — коли ти не розумієш, хто «наші», а хто «ваші». хто залишив кордон, а хто його зайняв. тобі жодного разу не називають, який стяг висить над будівлею. усі твої підказки — це «зрештою у нього на шевроні такий же прапор, як у мене в паспорті».

але з другої половини складається враження, що цю частину дописували на колінці. починають повторюватись не лише думки, але й описи. наприклад, читаєш і розумієш, що умовних десять сторінок тому вже йшлось про будинки, які стоять безсоромно оголені з розтрощеними меблями, як кишками після порізу. метафори і порівняння частішають, але багато взагалі не заходять: «туман розлазиться мов старий черевик». місцями здається, що ти ось це вже в жадана читав, десь раніше

коротше. 6/10

Я люблю вірші Жадана, а проза - вся не моя. Герої Жадана - не я. Або я, але така, якою не хочу бути, від якої хочеться відгородитись, за яку соромно і сумно. Ви знаєте, що «Інтернат» - це про нашу війну. Тільки не про тих, сильних, хто точно знав, за кого він тримає автомат, а про інших - тих що ні за кого, «маленьких людей», яких нічого не стосується, які нічим не цікавляться, намагаються бути осторонь - і не виходить. Це подорож туди і назад, вчитель Паша майже як хоббіт-рицар у квесті. Треба шукати дорогу через туман, сніг, бруд, холод, будинки без вікон і стін і постійний вогонь. Треба добратись до замку закреслено інтернату і врятувати принцесу закреслено племінника. Треба тікати від власної смерті із запахом псини. Треба нарешті визначитись, на чиєму ти боці, навіть якщо «нікого не шкода» Ця книжка дуже поетична, дуже сумна і в дуже незручному форматі.

Зазвичай книги про війну відкладаються мною кудись від очей якомога далі, бо ця тема викликає надто багато білю, жаху і нічних криків. Але ця підстерегла мене в бібліотеці, вскочила в руки та не відпускала до останньої сторінки. Історія ця про звичайного вчителя мови, на ім'я Паша. Паша – та сама «маленька людина», яка нічого не вирішує. Ба більше, навіть не вирішує, на якій він стороні, хто для нього "наші", а хто – "інші". Це зайве, для чого і чому взагалі треба щось вирішувати? Все що робить Паша – живе своє сіреньке життя, десь там працює, щось там заробляє і звичайно ні на що не впливає, ігноруючи левову частку того, що відбувається навкруги. У Паші є племінник, який на жаль знаходиться в інтернаті, та ледь не вперше за все своє життя головний герой щось вирішує, а саме – піти й забрати небожа. Він навіть не здогадується, що шлях його веде буквально у найгарячішу точку, бо Паша не дивиться новини, вони йому не потрібні. Ця книга – живий доказ того, що часом абсолютно неважливо, який характер у головного героя, що він робить і говорить, тому що сама атмосфера і мова автора жене читати все далі. Якщо шукати слова-характеристики, то в голову приходять тільки «в'язкість», «липкий страх» та «зміни», а кожна картинка, описана в романі, яскраво горіла перед очима, не даючи жодного шансу відвести погляд. Три дні. Саме стільки читач проведе разом з персонажем. Саме стільки ми вихопимо з життя людини, змушеної пережити війну на власній шкірі. Саме стільки виявляється потрібно, аби почати ставити собі питання і зрозуміти, що «між крапельками» не працює. Єдине запитання, яке й досі крутиться в голові після прочитання – чому саме "Інтернат". Мозок видає настільки багато варіацій від найочевидніших і прямих до розгалужених філософських думок, що насправді дуже круто. Зараз мені найближча думка, що будь-яка людина, що не має власного роду, сторони та Батьківщини – це буквально та сама перелякана та дуже самотня фігура з інтернату. І його сморід, на жаль, ще досі витає серед нас.

Книга про войну #4, про войну непризнанную, современную, слишком близкую. Книга и написана так, чтобы читалось легко, о чем говориться в других рецензиях. Мне было сложно пережить эти эмоции за короткий промежуток времени, поэтому читала я это исключительно порционно в течение недели. Уж слишком все это знакомо. Персонажи прописаны просто замечательно особенно второстепенные, все очень запоминающиеся и в них узнается то, в чем не хочется себе признаваться, особенно то, что есть в главном герое. Он ведь всегда остаётся ведомым и перекладывает решение проблем даже на своего племянника, которому всего лишь 13 лет. Хотя иногда он все же отыскивает свой характер и выполняет необходимые для выживания действия. Мне не хочется пересказывать сюжет, да и свои ощущения от книги тоже. Просто отвечу на главный вопрос: Оставила ли книга после себя что-нибудь в моей душе? Определенно. Надеюсь, что она не скоро потускнеет в моей памяти, ведь вернуться к ней я даже не в ближайшее время не захочу.