«Интернат» kitabının incelemeleri, sayfa 4

- Що робитимемо? – питає Паша, дивлячись малому просто в очі. - Ну як шо? – дивується малий. - Давай зайдемо когось живого, розпитаємо, що до чого. - А якщо здадуть? – тихо питає Паша. - А якщо ні? – питає малий у відповідь. - Ризиковано, - говорить Паша. - Холодно, - нагадує йому малий. – Пашка, не тупи, пішли людей шукати.

/

Жадан… Скажу відверто не знайома з іншими книгами автора. А цю порекомендували в бібліотеці. Книга захопила. Доступність у викладенні думок. Реалістичність. Читати Дуже захоплююче. Неможливо відірватися. З плюсів варто виокремити легкий стиль автора до сприйняття, але вбиває оце Відчуття безпорадності. І Невідворотності…Хочеться просто читати і плакати. Плакати і читати…. Спочатку здавалося, що ВСЮ книгу Буде - Дорога, Дорога - ТУДИ, а в кінці – от ну облом. Реальний облом - що там НІКОГО. (БЕЗ СПОЙЛЕРУ). Просто перший сторінок 70 - така намалювалася картина. Але оце Реалістичність і Діалог. Діалог з Ніною, що заглиблює у свідомість. Заглиблює у сокровенне. Оце - скільки буде людей хапатися за ту позицію “Моя хата скраю, і я нічого не знаю?!?” Тут вимальовується паралель, що так і хоче сказати інший автор -Андрій Цаплієнко у книзі “ Фронт Змін”. Такий присмак обох книг. Ніби : МИ НЕ Хотіли змін і прийшла війна. Отак і головний герой, Паша, не хотів нікого і нічого в своєму житті порушувати. Жити за стандартним сценарієм: Робота – Дім - Робота. Не вникаючи в перипетії, не димлячись новини. Як і кожен не активний житель маленького містечка. Ось тільки містечко виявилося ж на сході країни. Містечко виявилося під обстрілами. І хоч яка б у Тебе не була позиція, чи думка, а от ВИЖИВАТИ доведеться саме ТОБІ. І сховати голову у панцир за методом равлика – не вийде, аж ніяк не вийде…

П.С. Раджу книгу ввести в шкільну програму (якщо цього ще не зробили), але для класу напевно 11-го. П.П.С. І ще – останні сторінок -10- то найцікавіше. КУЛЬМІНАЦІЯ.

...Нічого не має. Нікого не шкода...

Січень 2015, Донбас. Вчитель з прифронтового міста іде забирати племінника з інтернату, який лишився по той бік. 3 дні дороги… Я вражена... Книга емоційно виснажлива і болісна. Читається дуже швидко, не пафосна, чесна і важка, бо це справжнє життя, понівечене і зруйноване війною. Багато ненормативної лексики в діалогах, сприймається органічно – не впевнена, що в таких умовах говорять інакше

Перше моє знайомство з прозою Жадана, але читатиму ще обов'язково.

Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив…

История маленького, некрасивого и неуверенного в себе человека посреди большой, некрасивой и неуверенной в себе войны. Как это часто бывает у Жадана, персонажи и декорации "Интерната" то и дело меняются ролями. Герои здесь - инструмент, который переносит нас в новую локацию, рассказывает её меланхолическую легенду, а потом и сам становится частью пейзажа.

Из-за этого"Интернат" вышел зыбкой, туманной книгой. У неё, как бы, есть основная цель, к которой по сюжету движется учитель Паша - забрать племянника из оставшегося в захваченном городе интерната, но как и каждое порядочное паломничество, мытарство или трип, процесс этот постоянно меняет форму, смысл и в какой-то момент цель становится неважна. Движение и созерцание превращаются в самоцель, а уродливость человеческого быта во время войны - в поэзию.

И вот Жадан именно смог рассказать road-story про самых обычных, не самых героических и патриотичных людей. При этом не убрав остроты, не продвигая линию ничьих партий, не смакуя драму, не злоупотребляя статистикой. Это просто кровоточащий кусок будней, который внезапно начинается, внезапно заканчивается и ничему не учит. Никого. Опять. Впрочем, нікого і не шкода.

І знову ніхто не вимовив "то хто ж ворог?"

За всі 300+ сторінок роману вголос чітко, чи пошепки нерозбірливо, чи жестами та мигами ніхто не вимовив головне: "Росія - ворог". Наче це й так зрозуміло, але ж, як виявилося, багато кому "какая разніца"...

Є місто, є станція, є люди, є кордон (чи то вибачте - бувший державний кордон). Все сіре, мокре, огидне. Жодного героя, жодного антигероя, всі якісь рівномірно ніяко-нікчемні. Хтось гірший, хтось кращій. Хтось - майже свята. Всі говорять однією мовою, але із уточненням, що ось це було сказано російською. Дивні відчуття.

Найсильніша сцена - у самому інтернаті, коли та сама майже свята допитує "то що ти не бачив, звідки ракети летять? то що, ти не в курсі, що там південь? то ти забув, що в нас на півдні? то ти не знаєш, що там - кордон?" Але й вона позбавлена чіткої відповіді "то хто там, за кордоном?" і хто ви? Жодної згадки про кольори прапорів, жодної згадки про акцент "нової влади", жодного географічного пункту. Все - на рівні підсвідомості, інстинкту та "а хіба не зрозуміло?"

Поки читала, то була впевнена, що назву цю книгу найстрашнішою, найсильнішою та найреальнішою з усіх тих, що стоять на #полиці_з_ДСП. А зараз стою і гадаю, а чи точно вона суто про наш Донбас? Адже практично біблейська історія про піти на той світ та повернутися. Одисей із аргонавтами та Фродо із товариством робили приблизно те саме: пішли туди і якось повернулися. На їх шляху були друзі та вороги, пригоди та трагедії. Паша, герой "Інтернату", пішов у інтернат, де його сестра залишила сина, і якось повернувся. На шляху в нього були друзі та вороги, пригоди та трагедії. І чи не зарано було творити самей цей подорожній міф-переспів кілька років тому, та навіть і сьогодні, коли кров досі ллється?

Жадан беззаперечно майстер, але ж, пане Сергію, то хто ворог? Чому в нього нема імені? Або хоча б наймення...

Не найкраще в автора. Але ж, гад, файно пише. Приємно, коли можна себе ідентифікувати з ГГ, коли бачиш багато спільного. Це й викладання, й сердечність, й нейтральність в політичних поглядах, й правдорубність, й цінічність в деяких місцях. Не дуже люблю мистецтво про війну, але ж і книга ця зовсім не про війну, а про життя з його перепонами і драматичністю.

Когда начинала читать - ждала, понятно, душераздирающих сцен, замёрзших детей и суровой пацанской истории в стиле фильма "Сволочи" и работ Бондарчука. Что получила. Получила "чорноту, наповнену пташиним криком і сигналами локомотивів", получила "сонце, що тоне в складній системі водяних дзеркал та відображень, відігрітися яким ніхто не встигає", "мов у березні - дихати боляче від розуміння того, що все може бути, все може статися". Лирика затянувшихся зимних сумерек, одиночество набитых людьми вокзалов, потерянные люди, холодные дома, туман, снег и отсутствие привычного оконного света вдали. И 50 оттенков серого, желтого, черного, водянистого снега. И человек. Обычный человек, который остался один на один с необходимостью выбора, который хотел бы никогда не делать. И призраки ускользающих женщин, простуженных, взъерошенных, теплых, беззащитных, а то и вообще ни разу не встречавшихся. Читать рекоммендую тем, кому не нужны душераздирающие сцены и шоковая терапия для того, чтобы получить впечатление. Книга оставляет по себе щемящее чувство и осадок какой-то болезненной любви к людям - со всеми их недостатками, нерешительностью, потерянностью.

..і знову провалюється у свій сніг, знову ним бреде, замерзає у ньому, губиться, намагається втекти від смерті. Хоча як ти від неї втечеш - по такому снігу? Не втечеш, навіть не намагайся. Сніг робить безпорадним, беззахисним. Одного разу ти провалюєшся в нього, він пропікає до кісток, і потім уже ніколи не позбудешся цього дотику смерті, відчуватимеш його, скільки житимеш. А скільки житимеш? Скільки?

Історія про життя, смерть і біль. Про час, коли нікого не можна втримати, ні за кого не можна вчепитись. Про міста без тепла і світла, де немає жодного прапора, хіба що над танком. Але танк — об’єкт рухомий: нині тут, а завтра його вже немає. Про незнайомців, які проходять чужим життям, що вивернуте, як кишеня. "Палять чужі меблі, не знаючи, хто в цей час живе у їхніх власних домах, може, там теж хтось топить піч їхньою бібліотекою". ⠀ Роман поділений на 3 частини - 3 дні, за які головний герой Паша - вчитель української мови, - минаючи зону розмежування, має потрапити до міста у інтернат, забрати племінника. За весь шлях йому доведеться немало побачити, почути, відчути. Йому доведеться дати відповідь самому собі - на чиїй він стороні. ⠀

Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій.

⠀ Увесь роман просякнутий запахом мокрої псини, заліза, диму, запахом покинутого житла. З його сторінок віє безпорадністю, страхом, утомою, претензіями, які нема кому висловити. ⠀

...тріщать виснажливі автоматні черги, рвуться міни, рвуться часто, вчора так не рвались, але нічого не видно, тому й відчуття таке, наче рветься не тут, не в цьому житті, не поруч із ними.

⠀ Жадан проникливо, відверто, без пафосу показав теперішнє життя частини українців. Він показав війну такою, як вона є - реальною, кровопролитною, жорстокою. Розмова його персонажів жива, без витіюватості, пишності - як було б сказано в житті, те й на папері.

Мало читаю книг. В основном, слушаю. Этой книги в аудиоверсии нет, поэтому решил прочитать в текстовом изложении. Немного разочаровался. Мне показалось, что описание немного неестественно. Где-то недостаточно. Много размытости и отстраненности. Хотелось больше жизненных ситуаций. Чтобы понять людей. Понять причины тех бедствий. Когда герой делает выбор, непонятно, что конкретно перевесило чашу весов. Почему выбор именно такой, а не другой. Нет мыслей о выборе. Есть разговоры о необходимости принять одну конкретную сторону. При этом эта сторона будто предопределена.