«Записки в узголів’ї» kitabından alıntılar, sayfa 18
Те, що дратує
Коли не дуже розумна людина починає розмову про все, що завгодно, ще й з огидною посмішкою на обличчі.
А як же дратує, коли збираєшся подрімати, уже лягла, і тут над вухом тоненьким своїм голосом раптом запищав комар, до того ж своїми маленькими крильцями він ще й ганяє вітерець. Просто жах!
Коли коханий чоловік починає тепло відзиватися про своє минуле кохання. Навіть якщо це все в далекому минулому, все одно не дуже приємно, не кажучи вже про те, якщо він розійшовся з попередньою коханою зовсім нещодавно. Ось тоді вже бере злість. Проте, залежно від випадку, бувають різні ситуації.
Навесні – світанок.
Все чіткіше видніються гори, по них тоненькою стрічкою стелиться пурпурне марево.
Влітку – ніч.
Вона прекрасна і в місячному сяйві, і в сяйві незліченних світлячків, і навіть коли йде дощ.
Восени – сутінки.
Сонце вже ховається за гори, круки теж поспішають до своїх домівок, по три, по чотири, по два, – пролітають вони, і стає якось сумно… Але ще сумніше стає на душі, коли летять дикі гуси, що здалеку здаються такими маленькими. І ось сонце вже сідає за горизонт. Залишається лише спів вітру та голоси цикад.
Взимку – ранок.
Неможливо передати словами картину, коли йде сніг. Чарівно, коли все довкіл біле від інею. Морозним ранком заносять вугілля, гаряче-гаряче, і це так прекрасно. Але вже ближче до обіду вугілля починає потроху гаснути, залишається лише білий попіл. Трохи сумно…
То, что радует.Кончишь первый том еще не читанного романа. Сил нет, как хочется достать продолжение, и вдруг увидишь следующий том.
— Почему ты молчишь? — спросила государыня. — Скажи хоть слово. Мне становится грустно…
— Я лишь созерцаю сокровенное сердце осенней луны, — ответила я.
— Да, именно это ты и должна была сказать, — молвила государыня.
Сострадание - вот самое драгоценное свойство человеческой души. Это прежде всего относится к мужчинам, но верно и для женщин.
Посадишь в саду кусты хаги и мискант, выйдешь любоваться их необычной красотой... И вдруг является кто-то с длинным ящиком и лопатой, у тебя на глазах начинает копать вовсю, выкопает растения и унесет. Как обидно и больно!
В сердце моем кипят
Ключом подземные воды,
Я безмолвно люблю.
То, что не высказал я,
Сильнее того, что сказал.
Дан 74
252. То, что пролетает мимо.
Годы человеческой жизни
Когда в ясную ночь, при ярком лунном свете, переправляешься в экипаже через реку, бык на каждом шагу рассыпает брызги, словно разбивает в осколки кристалл.
Дан 225
227. То, что должно быть коротким
Речь молодой девушки.
