Kitabı oku: «Норма», sayfa 2

– Макс був набагато діяльнішим за тебе на похоронах. Я навіть не буду питати, як ти збираєшся це виправити, але годинник тікає: «тік-так».

Алла легенько стукнула свій ролекс – жест, який вона перейняла від свого чоловіка. В очах Маріон запекло. Пилок. Або тому, що смерть Аніти поховала всі її мрії. За день до повернення до Фінляндії вони сиділи в бунгало-барі та замовляли коктейлі під назвою Світ Дрімз¹. Ними вони пили за майбутнє. Все було ясно. Маріон вирішила тоді, що якось провідає Хелену разом з Анітою.

Маріон дивилася через вікно на вулицю. Очікуваний день не настане. Автостоянка була порожня. Саме там вона востаннє бачила подругу. Та сиділа в авто: випрямлена спина, погляд вперед, підняте підборіддя. Коли Маріон нарешті наважилася вийти на вулицю, Аніта вже поїхала.

За десять хвилин до восьмої мама поспішала на метро, хоча їхала в перукарню, яка знаходилася не так і далеко. На перший погляд здавалося, що вона мало не біжить, але зранку багато людей поспішає, тому це ніколи не визивало здивування. Норма вдихала аромат смаженої кави, який був точнісінько такий, як і останнього маминого ранку, і поспіхом направилася до станції «Ваасанауккіо», як і та. Вона швидко оминула компанію людей, яка на порозі магазину очікувала на початок продажу алкоголю, та намагалася розгледіти хоч щось, що могло б вплинути на мамине рішення, що могло б все прояснити. Вона вибрала практичне взуття, капрі та бавовняну сорочку з коміром – звичайний робочий одяг; у щось таке мама і вдягнулася того ранку. Норма прошмигнула з ескалатору на перон, як зробила і мама, вибачилася, проштовхуючись через селюків, які не розуміли, що стояти потрібно праворуч, а не посередині сходинок. З мамою вони робили так само тільки-но перебравшись до Гельсінкі. На пероні вона присіла на лавку, на яку мати не сідала. Потяг примчав тим самим шляхом. Мама жбурнула взуття та сумочку під лавку, а потім її вже не стало.

Норма поставила свою сумку точнісінько на те саме місце, та опустила свої черевики на сіру кам’яну плиту. Мамине взуття та сумочку їй доставили без записки. Вона відкрила сумку і витрясла її, сподіваючись, що вислизне хоч щось, але нічого там не було, лише старі квитанції, пошарпані пластирі, тобто сміття, яке можна знайти у кожній дамській сумочці.

Запахи перукарні, волосяна пилюка. Не валіза. Робоча сумка. Волосяний кольоровий сад. Декілька застряглих у застібці волосин індійської довжини і один світлий, скоріш за все клієнтки. Телефон мама забула вдома. Коли тітка його принесла, Норма була впевнена, що десь в його надрах приховувалося повідомлення, яке було для неї. Розчарування довело її до того, що вона кинула його об стінку. Останні дзвінки були з тижня перед Тайландом, повідомлення стосувалися бронювання часу, його зміни та булочок для церемонії закриття. Всі повідомлення та дзвінки мали відношення до «Туккатайка». Мама була модератором фейсбук-сторінки перукарні і її останнім оновленням за кілька годин до поїздки було наступне: «Повернувшись з відпустки, Аніта знову буде готова створювати своїми чарами найнезабутніші зачіски! Акція: ламінування волос власної довжини!».

Ще один потяг промчав повз Норми, і струм повітря пройшов по її щиколоткам. Охорона метро приходила та йшла геть, кийки, бронежилети та берци, відкрито, закрито, всередину, назовні, попередження про зачинення дверей, вагони мандаринового кольору, знайома з телевізору посмішка повара, березові лавки на пероні, товсті оксамитові спідниці фінських циган, пиво в руках, зруйновані від «метадону» зуби, люди, що їдуть у відпустку чи з неї повертаються, валізи на коліщатках, бездомні кишенькові злодії та побляклі поліетиленові пакетики, ефектні портфелі, які поспішають на роботу, жваві кроки, хрумкі від миючих засобів спідниці, тільки-но розпаковані несповзаючі капронові колготки без пальців для ніг, свіжі набійки, примноження індійського та російського волосся, а між ним малайзійського, клей, таблетки «мелатоніну», гормонотерапія, філе та більш дорогі бальзами для волосся. Остання станція мами.

Пролетіла половина дня. Уповільнюючи кроки, мати вже не бачила пересічних людей на платформі, їх прихорошеного єства, не відчувала запах дешевої туалетної води, тих, хто не користувався дезодорантом, необрізаного волосся, перебитого вчорашнім напівфабрикатом та пивом запаху поту, кока-коли та гірчиці. Вона не помічала сомалійських дівчат та чарівного мерехтіння світла у їхніх в’язаних хустинках, швидкого зростання кількості переселенців, батьків-домогосподарів зі своїми дитячими візочками, зовсім новеньких тенісних черевик, загорнутих штанин та франтських картузів. Вона не відчувала фіміам прийшлих чілійців, солодкість квітки.

Ложки, які зберігалися у морозилці, були охолоджені для очей, котрі від плачу стали, наче пухкі пташині яйця, але ефект уже вщухнув. Ложки були частиною маминих порад для краси. В молодості вони з Хеленою частенько ними користувалися також для вій. Норма потерла пальцями очі. Всі ці люди, вся ця метушня. Всі, хто був в метро, дізналися про все до неї. Дізналися, що щось сталося, прийшли на перон, і їм прийшлося знову підніматися вверх на вулицю, щоб сісти на трамвай чи автобус. Усі вони дізналися в момент, коли це трапилося, а вона в той час укладала волосся Лореалівським спреєм «Ельнетт» та бажала, щоб переговори про співпрацю вже скінчилися. Сотні людей сварилися через те, що треба було міняти маршрут та через своє запізнення на роботу чи зустріч, і вони вже все знали до неї.

Декілька років тому вони з мамою пережили таке разом. Вони їхали потягом до Гельсінкі і раптом волосся Норми почало крутитися.

Місця були вибрані у вагоні для людей з алергією, завдяки чому зайвих факторів роздратування не було, тому їй просто було не по собі. Мати запропонувала коньяк, і саме в той момент потяг зупинився. В об’яві не вказали на причину зупинки. Але всі пасажири розуміли, що з колій збирали залишки людського тіла. Всі, хто був всередині, дізналися про це раніше, ніж близькі та родичі того, хто під нього потрапив. Мати побачила її реакцію і, не зважаючи на те, вибрала такий брутальний спосіб – з усіх станцій метро саме ту, звідки Норма їздила на роботу. Якби вона не ночувала у випадкового знайомого вдома, їй довелося б прийти на зупинку саме тоді, коли все трапилося.

Норма пробудилася від деренчання телефону. До лавки підійшов охоронець і здавалося, що він спостерігає за нею. Норма присунулася до інших людей, які стояли на платформі. Дзвінок знову був з «Туккатайка». Маріон. Норма не відповідала. Вона б не змогла відноситися до тієї жінки невимушено та і не хотіла говорити з нею, вже не кажучи про те, щоб зустрітися, не зважаючи навіть на той факт, що Маріон знала, який у мами був настрій останніми робочими днями, і у неї могло бути пояснення дивній поведінці свого батька. У Норми з жінкою було кілька конфліктів, коли мати йшла з роботи разом з нею. Жінку оточувала хмара запаху перукарні, Норму нудило від неї і вона ухилялася від контакту очей. Тому вона і відступила якнайдалі від жінки на похороні, сховавшись за спинами інших. Вчинок Хелени назавжди наклав відбиток на всю родину. Люди відносяться до членів такої родини зі штучним співчуттям, із цікавістю шепчучись про них. Звичайно, не так, як про пересічних людей. Мати це ненавиділа і Норма поводилася так само.

Альвар повернув ключ і вони ввійшли всередину. Маріон залишила сандалі в передпокої, а брат йшов мов півень, байдуже оминувши плетену корзинку в коридорі звідки Маріон взяла собі пару капців Аніти для гостей. Пилюка, що скупчилася на підвіконні вітальні, здійнялася в повітрі. Жінка отряхнула свою щоку, а стоячий навпроти неї Альвар, проковтнувши цю пилюку, чхнув і почав шастати по всіх ящичках парфумерного столика, перевіряючи їхній вміст, немов роблячи бухгалтерський облік: з такою самою точністю, з такою ж пильністю, готовий відразу ж схопити будь-яку підказку. Він довіряв більше власним очам, ніж псам Ламберта, які були в квартирі миттєво після нещасного випадку і скопіювали весь вміст Анітиного ноутбука. В комп’ютері не знайшлося нічого важливого і тому Альвар очікував на той момент, коли оселя буде порожня. Хлопець, який слідкував за будинком, подзвонив йому відразу, коли все було чисто.

– Шукай адресну книгу, листівки, папірці для нагадування, лотерейні білети, авіабілети, квитанції з готелів, орендованих квартир, – сказав Альвар. – Інші телефони, карти пам’яті.

У виразі обличчя Альвара Маріон прочитала його думки. Те, що йому варто було б самому керувати справою. Тоді таких ляпсусів не було б. Вони б вже знали, хто поставляв Аніті українок, Маріон не потрібно було б думати, ким їх замінити, а брат знову отримав би один із найчисленніших своїх бонусів, і галасливий інцидент клана був би стертий з історії, а вони були б у безпеці.

– Марґіт жила тут два тижня і, напевно, вже багато інших встигло побувати в квартирі, – підмітила Маріон, хоча і знала, що перевірки почалися відразу ж після смерті Аніти. Кланові пси знали вже всіх, хто живе в цьому самому під’їзді, їхніх близьких та рідних, їхні захоплення та щоденні ритуали. Незнайомці кидалися в очі відразу і, очевидно, Ламберт відправив когось із хлопців на похорон, а когось чергувати біля будинку Аніти. До того ж брат не був впевнений, що тільки Марґіт з усіх, хто був на похоронах, користувалася квартирою. Через купу псів Ламберта не прослизнув ще ніхто і ніколи.

– Розкажи ще раз, що ти бачила на похороні.

– Скільки ще разів ми будемо через це проходити? Спитай у своїх людей, чому вони нічого не знайшли тут, – сказала Маріон та глянула на годинник.

Норма була на роботі, Марґіт поїхала, у Альвара був цілий день і Маріон тут не була потрібна, і не хотіла вона тут бути, і не пасувала вона до цієї ситуації. Вона розплакалася і знову взялася за свої щоки, бурмотівши щось про пилюку. Клан хотів лише мучити її. Тому їй також потрібно було бути тут. Альвар нишпорив все ще в парфумерному столику, піднімав пляшечки та баночки, відкривав коробочки. В одній з них знайшлася давня фотографія, на якій Аніта з Хеленою позували у довгих квітчастих спідницях. Маріон відвернула голову.

– Подумай ще, – вимагав Альвар і запхав фотографію до кишені. – Може ти про щось забула?

– Марґіт могла винести звідси все, що завгодно.

– За донесенням речей було мало. В машину Марґіт поклала нічого, окрім маленького візку, мішку для одягу, чогось в’язаного, декількох кімнатних рослин і старого лампового радіоприймача. Норма допомогла з перенесенням, вони обійнялися на прощання, Марґіт повисла на Нормі, Норма виглядала виснаженою, – випурнув Альвар. – Ти знала Аніту краще за всіх. Ти, як ніхто інший, здатна на те, щоб знайти наводку.

Маріон оглянула книжкову поличку: книги про мистецтво, інструкції по роботі з волоссям, докторські книги, генетика. Три англомовні біографії Елізабет Сіддал, дві – про сестер Сазерленд, одна – Марти Харпер, три книги з керівництва для швидкого росту волосся. Не дивно, що Аніта добре робила своє діло – вона читала про волосся все, що тільки було можливо.

Альвар схопив з полиці книгу під назвою «Золотий вік Кокотті», передивився її від початку до кінця та поклав на місце.

– Остання порція пішла за п’ять тисяч баксів за кіло.

– Знаю!

– Ламберт може відправити когось перевірити оселю Марґіт. Нам треба було самим сюди прийти відразу після нещасного випадку.

Скиглення Альвара було даремним. Вчинок Аніти підняв всіх навшпиньки і спочатку було необхідно переконатися, чи не обшукав квартиру вже хтось інший до них. Ніхто не бажав іншої засади і голову клану просили узгодити все. Коли помітили, що у будинку безпечно, Марґіт вже вкоренилася в домі Аніти. Світло горіло всю ніч, плач було чутно аж на сходах. Пси Ламберта стверджували, що жінка не виходила з квартири, окрім як в бюро ритуальних послуг, яке знаходилося в мікрорайоні Ліньят, але і тоді не на довго. Норма не зупинялася у себе вдома, гостей не було.

Альвар став перед камерою, що лежала на книжній полиці. Вона була нова та дорога. Карти пам’яті не було. Він поклав її на місце і повернувся до парфумерного столика. На краях дзеркала були листівки та фотографії з острову Тенерифе, Родосу, Стокгольму, Таллінну, Афін, Риму та Анталії, Ґран-Канарів, сонячного берега Іспанії.

– Якщо Аніта була досвідченою мандрівницею до Києва і у неї були далекі родичі в Україні, чому тут немає жодної листівки звідти? А що, якщо волосся-таки надходить з якогось іншого місця? – спитав Альвар. – Ніхто на похоронах не чув ані про українських родичів, ані про українського коханця чи подругу.

– Звідки ще воно може бути?

– Аніта мала отримувати його через посередника. Нам треба знайти його.

Маріон поглянула на годинник. Їй треба було повертатися до перукарні, бо наступний клієнт мав з’явитися через півгодини. Вона забрала у брата запасний ключ від квартири Аніти на випадок, якщо дівчина прийде забрати речі матері. В мішечку, який висів у передпокої, знаходилися ключі від горища та підвалу. Альвар мав про це подбати.

«Два»

У серпні зможемо вже сміятися з усіх старих балачок та з заповіту, який зробимо для тебе. Тобі не треба буде більше боятися ані нещасних випадків, ані безсоння у роздумах про те, чи вибоїна на автомобілі з’явиться відразу, як я стану недосяжною по телефону, чи я просто буду дуже далеко, щоб провідати тебе в лікарні або, що ще гірше, прийти до моргу. Можеш забути про кремацію.

На світлих стільцях залишився ще піт звільненого до неї; на поручнях виднілися відбитки пальців та залишки жиру того, хто також чекав на свою долю. Норма поклала руки на коліна. Повз неї пролетіли слова про складні часи та конче необхідні заходи. Рішення, яке стосувалося Норми Росс, було прийняте вже давно, приймаючи до уваги загальну думку. Слова повторювалися знову і знову, немовби хотіли наголосити на тому, що між розірванням робочих відносин і трагедією немає жодного зв’язку. Перед розмовою Нормі дали карточку з номером кризового центру. Ідея про психотерапію, пов’язану з її проблемою, була просто смішною, але вона проковтнула застрягле в горлі хихикання.

Винятковим на цьому робочому місці було те, що в базі клієнтів було багато людей зі слабким зором і не треба було думати про їхній погляд. Собаки-поводирі були добре навчені, і їхня увага була повністю сконцентрована на хазяїні, як і у всіх тварин зазвичай. Вентиляція у будівлі була хорошою, оновленою. Норма вірила, що зможе утримати секретарську роботу, бо, загартувавшись досвідом попереднього звільнення, вона навчилася ухилятися від найгірших рифів: службових романів та надмірної соціальності, втручання у внутрішні війни та критики керівництва. Вона могла вже зав’язати відносини, які були майже загорнуті в дружньоподібну обкладинку: вона ходила в театр та інші заклади відпочинку аби здаватися звичайною.

«Тут можна було б і залишитися», – казала Норма мамі. У неї в резюме у стислому вигляді пробігав весь тягар минулих місць роботи, хоча тоді вони були необхідні у кризові часи. Отримання роботи у центрі для незрячих «Нековаммайнен» було великою вдачею.

Начальник капав причини звільнення досить продумано. Голос його став сильнішим, коли він помітив у Норми сухі очі. Звільнення було її власною провиною: упертість та розбещення моралі робочого колективу, сіяння бунтарства в моменти, коли позиція мала бути зовсім іншою. Норма Росс постійно запізнювалася та, не зважаючи на попередження, її зухвала поведінка останнім часом навіть посилювалася. Вона нічого того не заперечувала, а лише непомітно крутила своє волосся, яке всмоктало пригнічення інших людей та під час переговорів про співпрацю стало трохи жорсткішим. Воно ставало поперемінно то незручним для підрізання колючим дротом, то конопляною мотузкою, і було причиною її запізнювання кожного ранку та розтягнення обідньої перерви. Також їхня вага зросла, немов вони вже були готові захищати її на війні. Ці проблеми вже почали впливати на зап’ястки, тому вона придумала собі жалітися на синдром постійної розтяжки. А потім прийшла смерть мами.

Начальник чекав на природню лють, нестабільну поведінку, яка б проілюструвала причини звільнення та заспокоїла б його совість. Норма відчула, як кутикули волосся відкриваються, наче у гарячому душі, але заборонила собі задовольнити очікування чоловіка. Скроні і лоб його були дуже шкірястими, так що можна було ткнути туди ложкою та вона б там і залишилася. Сальні залози працювали дуже старанно весь день, і настільний вентилятор не міг поліпшити його стану. Норма встала, щоб піти, взяла зі столу ручку начальника та написала у фірмовий блокнот: «Ducray Sabal»².

– Це допоможе із проблемним волоссям. Не думаю, що керівництво, яке не дотримується правил гігієни, має хороший імідж начальника.

Вона зупинилася навпроти двері торгівельного центру «Ітакескуста» і помітила, що вся тремтить. Мама б засмутилася через звільнення більше за неї. Вона б назвала це смугою невдач у спробах дочки прикріпитися до якогось робочого місця. Вона пригадувала всі ті рази, коли опинялася в подібних ситуаціях, а також всі ті обставини, в які вона потрапляла через своє волосся, над якими вони потім разом жартували. Так, наприклад, хтось колись раптово побачив волосся іншої довжини, біля якогось колеги воно почало різко завиватися, а колись умови були неможливими для стрижки і вона мало не піймалася. Більше таких жартів не буде.

Норма почула, як хтось гукнув її ім’я відразу, як вийшла з магазину і направилася в сторону дому. Вона інстинктивно зупинилася та відразу пожалкувала про це. Зуби Макса Ламберта блищали з-під старого маркізу кабака «Култапалма», засмага зробила так, що вони виділялися білизною, наче фірмова американська посмішка. Єдиною причиною зупинки Норми була звичайна ввічливість, бо вона не знала цього чоловіка і хотіла продовжити свій шлях, але Ламберт, очевидно, добивався іншого, спритно стрибнувши в сторону Норми і підігнавши свій крок під її ритм.

– Ось тобі і несподіванка! – сказав Ламберт. – Я очікував на твій дзвінок!

Не дивлячись на те, що пакет паперових рушників, який повисав на її пальцях, не вказував ні на що інше, окрім повернення додому, відкрити двері, які вже синіли за кілька метрів від неї, в компанії цього чоловіка було неможливо. Норма минула вхід до свого під’їзду і просто йшла вперед. Тераса пабу «Хейнахатту» ставала все ближчою. Ламберт зробив ще кілька швидких кроків і випередив її.

– Чи можу я пригостити тебе пивом або іншим літнім напоєм?

– Ні, дякую. На жаль, я не в настрої спілкуватися.

– Інколи про речі треба говорити. У тебе є хтось, з ким ти можеш полегшити тягар свого серця?

Крок жінки постійно прискорювався, і, здавалося, це чоловіка не дратувало. Вони оминули колону пабів так швидко, що мало не змусили зустрічних людей вивертатися, собак – піднімати свої носи, а жінок – тримати міцніше свої сумочки.

Це був епізод, який чудово підійшов би до комедійного шоу літнього вечора і викликав би сміх аудиторії, якби тільки настирлива поведінка чоловіка не почала б здаватися переслідуванням. Норма не розуміла, чого він хотів. У Ламберта не могло бути ніяких справ до неї. У мами вдома вона не знайшла нічого, що пояснило би його інтерес до неї. Тому її волосся закликало поспішати, бо воно хотіло втекти від нього. Вони підходили до пам’ятника матері-трудівниці, потім до вулиці Стуренкату. Норма намагалася почути, чи не наближається трамвай, у який можна було б стрибнути. Може, це було стосовно її батька? Якщо Рейо Росс чув про смерть її матері, то чому він вибрав своїм посланцем зовсім незнайому Нормі людину – колишнього чоловіка Хелени? Навіщо взагалі він захотів би з нею зв’язатися?

Спека зовсім перекрила дихання, і вона вже не могла більше прискорювати свій хід. Вона притулилася до краю трамвайної зупинки та перевела дух. Почуття було важким, волосся відступило зі скронь і стало в’юнким. Вона заштовхнула свій подвійний хвостик під плаття.

– Я думав, що ти живеш на вулиці Ваасанкату, поверхом вище Аніти. Чи нижче? У Аніти був гарний дім, – сказав Ламберт.

Спека зробила частину сорочки на його грудях липкою. Хекання, промоклий від поту одяг та поспіх до зупинки в одному такті зробили так, що вони виглядали, наче батько й дочка, які запізнювалися на сімейний вечір і їхнім завданням було принести випивку. Молода пара, що прийшла на зупинку і чекала на трамвай, не побачила нічого смішного, та й інша пара, котра пройшла повз зупинки скандинавською ходьбою, не дивилася на них скоса. Вирівнявши своє дихання, Норма зрозуміла, що сказав Ламберт: він був у мами вдома.

– Я думала, що ви були лише друзями дитинства.

– І дитинства також.

Ламберт дістав невелику коробку сигар і запропонував їй. Норма похитала головою та подивилася на розклад руху. Наступний через вісім хвилин. Таксі приїхало б швидше, вона вмить набрала номер. Але все ж таки не подзвонила. Телефон повернувся до сумочки. Чого йому треба?

– Це ж стосується батька, так?

Лоб Ламберта напружився.

– Будьте добрі, залиште мене в спокої. Такі привітання можете передати йому, – сказала Норма.

Мама сказала б те саме. Нічого особистого. Якнайбільше нейтральності, як можна ввічливіше. Мамині фрази вилітали самі по собі і Нормі, очевидно, вдалося вибити Ламберта з колії, причому досить влучно, і вона самовдоволено вирівняла спину. А чого той чоловік від неї очікував? Думав, що вона кинеться щось беззв’язно гомоніти або запропонує випити святкового шампанського?

– Рейо дуже засмучений через те, що у вас такі відносини. Він дуже за тобою скучив.

Норма закусила губу і встигла проковтнути запитання, про яке не хотіла думати. Воно просто пролетіло в голові. Яким був батько? Той чоловік знав, а вона – ні. Вона вже не може отримати від мами відповідей на запитання, які її завжди цікавили. Вона не отримала від Рейо Росса нічого, окрім прізвища.

– Як я вже сказав раніше, можемо поговорити і про ці речі також десь у зручному місці, – сказав Ламберт.

Тон його голосу був досить невпевненим, і Норма жахнулася його впливу. Не дивлячись на те, що безлад в її голові був схожий на небезпеку, яка йшла від чоловіка поряд, вона хотіла все ж почути, що Ламберт міг розповісти про Рейо Росса, і їй спало на думку прийняти запрошення, бо один келих не зробить зла. Але відразу за цією ідеєю вона відчула, як напружилися корені її волосся, наче хтось потягнув її за голову, і це повернуло її до здорового глузду.

– Не хочу нічого знати про батька.

– Сумно про це чути, але у моєї справи немає нічого спільного із твоїм татом. Я вже багато років не бачив Рейо. Наша остання спільна поїздка була десь років десять тому.

Щоки Норми почервоніли. Даремно було б і думати, що батькові цікаво почути, як у неї справи. Якщо йому було байдуже три десятки років, то що могла змінити смерть мами?

Несподівано Ламберт досить розмашистим жестом стукнув себе по лобі, що виглядало, як сцена із німого кіно.

– Почекай! Невже мама тобі не розповідала? Мені на думку й не спало, що треба представити себе більш детально. Аніта була моєю співробітницею – я власник перукарні, де працює Маріон.

Під натиском спеки Норма присіла на лавку, а Ламберт швидко вмостився поряд з нею. Про це мама не розповідала. Скоріш за все вона не знала, хто володів перукарнею. Іншого пояснення не могло й бути. Мама не могла б так вчинити з Хеленою. Сморід від горіння пластикового пакета погіршувався запахом поту, запхнутий під плаття хвостик виступав верхньою частиною, наче пухлина, і Норма відчула, як у роті почала збиратися слина. Її нудило.

– Не дивно, що ми не зустрічалися раніше. Я багато подорожував, хоча інколи і з’являвся у перукарні, – продовжував Ламберт. – За словами Маріон, Аніта останніми днями була якоюсь відчуженою, навіть сумною.

– Тобто сумною?

– Маріон прийняла це за своєрідне прощання.

– З чого вона це взяла?

– З різних дрібниць у жестах і словах. Аніта попросила Маріон приглянути за тобою, якщо з нею станеться щось погане.

Тепло його тіла піднялося на скронях та кінчиках волосся. Брехня була яскравою.

– У перукарні залишилися деякі речі Аніти. Думаю, ти хотіла б якось прийти їх забрати.

Брязкіт трамваю наближався, і Норма підвелася з лавки. Чи то їй здалося, чи то тон чоловіка і справді змінився, але Норма не знайшла потрібних слів відразу, а потім вона зрозуміла, що він почав звучати по-батьківськи. Ламберт схопив її сумку з покупками швидше, ніж вона встигла йому завадити.

– Це не слушний момент, – сказав Ламберт, – але я повинен все ж таки це сказати, оскільки ти очевидно не знаєш…

Трамвай зупинився. Двері відчинилися.

– Рейо помер під час аварії човна у Тайланді. Це було давно. Він був мені як брат і я можу багато чого розповісти про нього. Наша родина готова всіляко тобі допомагати. Ми завжди піклуємося про своїх.

Норма сиділа в трамваї до тих пір, поки він не зробив круг і не повернувся знову в район Калліо. Ламберт не брехав про батька. Новина не пробудила в Нормі ніяких почуттів, так само, як і не турбувало її те, що вона була на тій самій зупинці. По шкірі бігали мурашки, але це було не через Рейо, а через бажання, яке заклав Ламберт перед тим, як вона сіла в трамвай. Тільки зараз вона згадала, що цей чоловік ще не розповів, на які саме сумні речі він натякав біля воріт кладовища, і тут раптом вона зрозуміла, що шукала докази якихось зв’язків між ним та мамою не в тому десятилітті.

Ноутбук. Там може щось бути. Вона до того не розуміла, що Ламберт був частиною маминого життя останнім часом також.

Погляд Ламберта був приклеєний до екрана. Він знову крутив той самий запис з камери безпеки клініки у Банкоку. Той, де Аніта проникла у в’язницю, і на якому вона завела закуту у наручники дівчину. Відео було зроблене у закритому приміщенні і було чітко видно, що в руках її була камера і вона записувала розмову.

– Виключи його вже, – сказала Алла. – Ти не побачиш нічого нового.

– В якому, чорт забирай, місці та дідькова камера? – Ламберт перекручував запис. – Бос Аніти знає, що її викрили і вона померла. Чому на це немає ніякої реакції?

Алла дивилася на дітей, які гралися у дворі з Любою, та накладала на губи новий шар блиску. Ці шари утворювали хвилі, які залишали навколо губ точкові зморшки. Двоє із людей Ламберта стояли біля гномів у готовності перевіряти кожний рух та звук, навіжену їзду хлопців, які розносять рекламу, стрижку газонів, п’яні крики сусідів, які тільки-но вийшли з сауни по той бік паркану. Відразу після нещасного випадку з Анітою Алла зажадала собі охорону і вже нікуди не виходила сама. Авто забронювали, а безпеку будинку оновили. Такі міри її заспокоювали, хоча і не до кінця.

– Якщо росіяни все наплутали…

Ламберт зупинився, коли Алла підняла руку на знак білого прапору.

– Те, як це робила Аніта, не можна назвати традиційною російською звичкою вирішувати територіальні суперечки. Росіяни нагадали про себе після її смерті.

– Але якщо вони таки наплутали, то треба закінчувати цю гру, – продовжувала Алла. – Ми не будемо вплутуватися у війну. Так справа не піде.

Аплікатор сильно надавив на нижню губу жінки і вона так потерла свій рот, наче зіскрібала висип. Старого шару наче й не було. Посередники Алли нічого незвичного не чули. Бізнес в Україні продовжував порушення, продавці не погрожували, склади не розграбовували і не палили, вікна нерухомості залишалися зачиненими. Розкриття Аніти не мало ніякого відношення до територіальних змагань, окрім того, що Алла впроваджувала свій логістичний ланцюг російського волосся. Ламберт ще пам’ятав, як дружина зігнала зі свого шляху декількох американців, які прагнули попасти на український ринок.

Алла поклала блиск і взялася за пилочку. Думка про війну кришила її гордість, наче тістечко безе об тарілку, і на мить у вікні з’явилася дівчина, яка була з уральським волосяним магнатом і яка поспішала. Змагання за владу на ринку волосся стало настільки сильним, що її чоловік отримав кулю в голову. Чоловік, який полював на Аллу, сам загинув, а його права рука втекла у Конго. Тепер Алла керувала своєю територією з Фінляндії за допомогою маленьких співучасників, але її залізна хватка все ж таки ослабла. Вона дивилася на малюків, які крутилися на дитячому майданчику.

– Українці могли бути лише приманкою, способом заманити Аніту до себе, – зауважив Альвар. – Ніхто не може протистояти такому волоссю.

Ламберт стиснув зуби. Квартири Марґіт, Норми та Аніти були просто гонитвою за химерами, і клан так і не отримав інформацію про постачальника волосся. В словах Ламберта відчувалося осудження, коли він сварив сина за безлад. Клан зробив помилку, забувши про додаткову обережність. Вони б мали відразу усвідомити, що у справі було щось неладне, бо так воно і було, якщо посередники Алли в Україні не знали, звідки було волосся, до чиєї території воно належало, від кого Аніта його отримувала. Вони захопилися українськими можливостями і дісталися ближче до крота.

– Хто б не дерибанив те волосся, може продовжувати бізнес разом з нами. Це дуже хороший товар, щоб продавати іншим, – сказав Ламберт.

– Звучить як війна, – відповів Альвар.

– Ми візьмемо лише те, що нам належить. Ми будемо відслідковувати всі зачіпки, поки не зловимо того, від кого це волосся приходить. Потім знайдемо шефа Аніти і роз’яснимо правила гри, – продовжував Ламберт.

– Це війна.

– Безсумнівно!

Кулак Ламберта бабахнув по столу. Супротивник був хитрий, як ніхто із його ворогів. Він зумів знайти крота із особистого минулого, того, кому в дитинстві той довіряв.

Салон пані Фолаке був зачинений, але гул швейних машин досягав порогу. Дівчата, які працювали у задній кімнаті, були ще на роботі і Маріон вже от-от мала отримати готове волосся. Було як завжди всіляке: зшите у стрічки, ущільнене, ламіноване, просте. Ніхто б і не помітив, що росіян також примішали. У цьому Фолаке була впевнена.

– Але все одно надчутливим клієнтам його давати не будемо, – запевнила Маріон.

Фолаке кивнула. Жорстке російське волосся піддалося різноманітним хімічним обробкам, тоді як українське лише помили та обробили антиалергенними засобами. Це стало хітом у Нігерії, бо такий засіб допомагає тим, у кого алергія на справжнє волосся. До того надчутливі люди користувалися синтетичним замінником, а тепер можуть мати справжнє.

– When will you get more?

– Soon, it’s just a delay.³

Маріон посміхнулася переконливою посмішкою і прилипла до стакану, який дала їй Фолаке. Проблему у логістиці, яка виникла після смерті Аніти, треба було виправити, поки жінка не запідозрила, що за все відповідала покійна. Маріон знову поглянула на телефон. Вона все продовжувала надзвонювати дівчині. Норма мала знати про знайомих своєї матері. Треба було з нею зв’язатися, хоча ніхто із членів клану не вірив, що Маріон це вдасться. На сімейних зборах її вже викреслили із обговорення, наче її зворотній відлік вже почався. Пусте місце….Вона була для клана вже просто пустим місцем.