Kitabı oku: «І це все, що я хотіла сказати про кохання», sayfa 2
4
З аеропорту я повернулася після одинадцятої. Георгій підвіз мене до аеропорту, по-хамському навіть не вийшов з машини й, помахавши ручкою, відразу покотив з Жабкою до свого замовленого столика.
Змерзла та втомлена, я стала під душ і з півгодини грілася в ласкавих гарячих струменях. Я була незадоволена собою – гірший вид невдоволення. Адже я збиралася попрощатися із Сергієм не на час його відрядження, а назавжди… Виявляється, не так-то легко покинути чоловіка, з яким зустрічалася цілих два роки. Слова прощання вертілися на язиці постійно, але щось зупиняло. Може, те, як щиро, по-дитячому зрадів Сергій, здаля запримітивши мене, як кинувся назустріч, як помітив мій поганий настрій і не сказав нічого, а тримав мою руку й мовчав. А може, це переміг поклик тіла, ми стали вже «єдиною плоттю»? Невидимі, прозорі ниті вже обмотали нас разом у єдиний кокон, і будь-яке роз’єднання завдасть болю обом, по-іншому не буває.
Я не очікувала від себе такої малодушності! Чи я пожаліла не його, а себе?
Наступного дня, на роботі, я почувалась не у своїй тарілці. Шеф, як завжди, помітив мій настрій і покликав у свій кабінет поговорити.
До речі, про шефа. Створений мною міф про лютого трударя-самодура працював надійним щитом від зазіхань Сергійка на весь мій вільний час. Адже я все ж таки кішка, яка іноді любить побути на самоті або у компанії подруг. А з Костем у нас стосунки склалися ще в інституті, чисто дружні – він прекрасний сім’янин, і в нього росте троє чудесних хлопчиків. Дружина, хоч і домогосподарка з породи квочок, але жінка гарна. На свята вона створює такі кулінарні шедеври, що пальчики оближеш! Кость у таких випадках, щоб ми не вмирали від заздрості, говорить:
– Ви вважаєте, я таке їм щодня? Помиляєтеся! Мене годують несмачною й корисною їжею, і моїх синів так само!
Кость щільніше зачинив двері – у його секретарки гарний, ледь не абсолютний музичний слух та довгий язик – і простягнув мені філіжанку кави.
– Що трапилося? Ти засмучена?
– Ні, я не засмучена, я не знаю, як краще розстатися із Сергієм. Я в ньому розчарувалася…
– Що ж він, негідний, наробив? Висікти його мало! – Кость почав жартувати.
– Навіщо бити? Краще кинути й забути, як страшний сон. Я втомилася його постійно ліпити, виховувати. Він залишається дрімучим. Чи варто витрачати свій час, своє життя на стосунки без майбутнього?
– Твій максималізм зіграє з тобою поганий жарт – залишишся в результаті старою буркотухою, самотньою буркотухою! Лізо, таких чоловіків, що ти собі нафантазувала, у природі не існує. Сергій – нормальний мужик, коригуванню піддається, обстругаєш потихеньку, і все владнається. Мене ж жінка обстругала, обпатрала, пам’ятаєш, яким я орлом був? – жартує, втішає…
– Мені іноді здається, що нас нічого не об’єднує, майже нічого спільного. Ми любимо різні книги, різні фільми, різних людей, хіба що відпочивати любимо однаково, ледарюючи й гріючись на пісочку біля моря. Костю, що мені робити?
– Візьми тиждень відпустки, я його тобі оплачу, і поїдь куди-небудь відпочити.
– У грудні? Костю, незабаром Різдво, от і полінуюся.
– Різдво – то свято, який там відпочинок, а тобі треба отямитися, не ображайся – отямитися, подумати, набратися нових вражень. Я ще минулого тижня помітив, що вигляд у тебе поганенький, але делікатність не дозволяла втручатися. А сьогодні ці чорні кола біля очей змусили про етикет забути.
Я підійшла до дзеркала й стала себе розглядати. Кость фарби не згущував: на мене дивилась нещасна сорокалітня жіночка. Мимовільні сльози навернулися на очі.
– Я вчора промочила ноги…
– Лізо, це не ноги, це дещо серйозніше.
Кость підійшов до мене майже впритул, його співчутливий погляд був щирим, занепокоєним.
– У дзеркалі ти вже кілька днів бачиш портрет нещасної жінки. І не важливо – твоїй підсвідомості не важливо, навигадувала ти свої нещастя або все справді так погано, твій настрій тебе гризе й спотворює.
Відчувши свій менторський тон, шеф замовк, втомлено плюхнувся в крісло і заговорив м’яко, як із маленькою дитиною:
– Торік ми з дружиною побували взимку в одному милому пансіонаті, в горах. Пам’ятаєш, наприкінці листопада, ще й тиждень грудня прихопили? Обстановка чудова, від краси природи голова обертом! Поїдь! Я зараз подзвоню туди, забронюю місце та заразом замовлю тобі й квитки.
Так мій любий шеф підтвердив, що він – справжній друг і золота людина.
– Спасибі тобі, напевно, ти правий, і мені варто поїхати. У гори – це чудово, ніколи не була в горах узимку.
– От і правильно! – зрадів Кость. – Повчишся на лижах кататися. Ти на лижах стояти хоч умієш?
– У дитинстві по лижні непогано їздила, по прокладеній та накатаній.
– То й з гори навчишся з’їжджати, тільки тренера слухайся й не ризикуй: ти мені жива й неполамана потрібна. Такі працівники, як ти, на вагу золота.
– Такі начальники, як ти, теж на вагу… тільки не знаю, якого коштовного металу, – видавила я із себе й поспішила до робочого столу: підтягти роботу, щоб провести зненацька упалу мені на голову відпустку зі спокійною совістю.
На комп’ютері мене чекало повідомлення від Сергія, приземлився він добре, спека, роботи – море. А наприкінці він дописав: «Учора мені здалося, що ти сама не своя. Щось трапилося, про що ти поки не можеш розповісти?»
Мої уроки не проходять даром і мій хлопчик вчиться бути делікатним, спостережливим і чуйним. Я швиденько надрукувала відповідь: «Усе гаразд. Я трохи застудилася. Вчора промочила ноги. Я була сама своя, тобі здалося».
Потім я відкрила щотижневик і почала чесно розподіляти завдання між співробітниками, робота це відповідальна й дуже марудна, але необхідна. Нічого, не перепрацюють! Курити й по магазинах бігати час знаходять. Задзвенів мобільний. От не люблю, коли мене від роботи відривають!
Я глянула на дисплей – телефонувала Жабка, довелося відповісти.
– Лізо, здраствуй, це я, Жанна.
– Я побачила, що це ти, Жанно. Щось трапилося?
– Так, – у телефоні схлипнула дівчина, – усе ще гірше, аніж ти говорила. Я не знаю, що мені тепер робити! – із трубки почулися несамовиті ридання. Я дала мобілці можливість виплакатися, продовжуючи вивчати щотижневик. Нарешті вона заспокоїлася.
– Ти хочеш, щоб я порадила тобі, що робити?
– Та-а-а-к!
– Жанночко, у мене зараз на роботі завал. Поради давати немає часу. Але добре, разом подумаємо, що тобі робити. Ти можеш приїхати до мене додому? Після зміни? Чудово, записуй адресу. Я тебе чекатиму.
Телефон пронявкав крізь сльози якісь подяки й відключився. Я полегшено зітхнула та поринула в роботу.
А після обідньої перерви до мене підійшов сяючий Кость і вручив квитки. Завтра ранком поїзд помчить мене в щасливе ледаче життя, яке позбавить від чорних кіл навколо очей. А головне, усі мої проблеми зникнуть самі собою, як тільки я вдихну цілющого гірського повітря. Костю, яким же наївним ти іноді буваєш!
5
Жабка потягувала з трубочки молочний коктейль – я їй спеціально свій улюблений приготувала з ананасом та суницею – дитині необхідні вітаміни й кальцій. Одягнена вона була в салонну уніформу, вірніше, як у перукарні заведено одягатися: міні-спідниця й блузка з величезним декольте, на шиї й зап’ястках по кілька масивних, обов’язково золотих, ланцюгів. На її кволому тільці це виглядало комічно, а на деяких майстринях, особливо кому за сорок п’ять і в кого всі ноги пориті синіми прожилками вен, такий одяг набував трагічного вигляду. Я вже не говорю про бойове розфарбування облич у кращих традиціях жінок африканських племен. У салоні всі стіни були завішані величезними дзеркалами, але перукарки бачили в них тільки своїх вимогливих клієнток, не інакше. А може, їх підводила цілковита відсутність почуття прекрасного, але тоді чому вони створювали такі чудові зачіски іншим? Для мене це завжди було загадкою.
Я немов уперше побачила Жабку так близько, і вона справила на мене досить приємне враження, щоправда, може бути, це ореол материнства згладив карикатурність рис і додав внутрішнього світла й м’якості.
Допивши коктейль, Жанна полізла у свій модний наплічник і вийняла шоколадку:
– Учора ти мала рацію на сто відсотків, – її голос затремтів, а очі наповнилися слізьми.
– Мені дуже шкода, що так сталося, – я підсіла до дурненької й витерла серветкою рясні сльози. – Я тебе дуже прошу: припини плакати. Дитина страждає, коли ти плачеш. Звикай думати про маленьку чудову істоту, яку народити можеш тільки ти – і жодна інша жінка у світі.
– Лізочко, я ще не знаю, чи варто залишати дитину, чи ні… А ти говориш про це, як про справу вирішену, – у голосі Жанки пролунали незадоволені нотки.
У ній заговорив природний егоїзм, ще б пак: дитина – не тільки маса турбот і матеріальних витрат. Дитя безповоротно і назавжди змінює життя жінки та чоловіка, якщо вони порядні відповідальні люди. Але Георгій не з привілейованого стану турботливих тат, він із численного ордену пропащих негідників. І тільки така дурненька, як Жанна, могла мати з ним близькі стосунки. До пологового будинку вона йтиме сама, якщо вистачить любові: любові до ще не народженої дитини. У чому я поки не певна.
– Ти прийшла, щоб віддати мені шоколадку? – Як я не намагалася, глузування все-таки пролунало, як помста за її нерішучість. – Невже ти ще вагаєшся: народжувати чи ні?
– Георгій сказав, що покине мене, якщо я не зроблю аборт. А якщо погоджуся, то оплатить і операцію, і подарує що-небудь коштовне. Обіцяв, що ми поїдемо до Туреччини. Після всього…
– Твій коханець залишить тебе скоріше, якщо послухаєш його та уб’єш свою дитину, мужики не вибачають жінкам, які вбивають зачатих від них дітей, – я озброїлась гострим скальпелем і, як хірург, твердо й рішуче почала різати по живому, відтинаючи підле й боягузливе.
Я прагла відстояти життя ще не народженого маляти. Навіщо? Яке мені діло до «кращого друга» Георгія й цієї безглуздої дівиці, обвішаної золотими ланцюгами, що не думає над якою страшною прірвою вона зараз балансує? Невже в мене мало своїх проблем? Чому я відчуваю себе співучасницею чужого злочину? От як небезпечно підслуховувати чужі телефонні розмови!
Жанночка налила собі ще коктейлю, немов бажаючи зробити паузу в розмові. Це я її попередила, що всі розмови – після вечері, виразка шлунка нікому не потрібна, тим більше мені. Їжу треба споживати в гарному настрої, споглядаючи картини природи або слухаючи класичну музику. Я прекрасний теоретик здорового способу життя, а от практик з мене нікудишній.
Я пройшла до кімнати й почала збирати речі в поїздку, найнеобхідніше. Відкрила шафу, глянула на її вміст і задумалася. Але ненадовго. У рюкзак влізли джинси, спортивний костюм, піжама, кілька футболок, светр, косметичка… Місце ще залишалося, я випросталася й побачила в дверях Жабку, яка здивовано спостерігала за моїми маніпуляціями:
– Ти кудись їдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?
– У відрядження, – відказала я, застібаючи блискавку на рюкзаку, – вранці поїзд.
Навіщо збрехала? А втім, правильно зробила, Жанці ні до чого знати, куди й навіщо я їду. Слушно якийсь мудрець написав, що ніколи не жалкував, коли промовчав, і тисячу разів жалкував, коли бовкнув зайвого.
Я вказала Жанні місце на дивані, підклала їй під бік диванну подушечку, присіла поруч, піджавши під себе ноги – моя улюблена поза – і запитально глянула на дівчину.
– Лізо, порадь, як мені краще зробити? – Жанна знову перетворилася на жабку з холодним безпристрасним поглядом.
– Ти так довіряєш мені? Добре. Що я тобі б не порадила, та ти зробиш на свій розсуд, так? А з духу протиріччя – як шкідливий підліток, і навпаки.
Жабка з готовністю кивнула, немов погоджуючись зі мною. Дедалі то гірше! Вона ще дурніша, ніж я припускала, але саме з таких бувають найкращі господині та турботливі дружини.
– Можна зробити правильно або як легше. Запам’ятай: як би ти не вчинила цього разу, ти коли-небудь у майбутньому про свій вибір пошкодуєш. Зараз, коли ти носиш його дитину, у тебе в руках всі козирні карти. Варто тобі зробити аборт – і всі твої переваги лопнуть, як мильна бульбашка.
Жанна слухала з такою увагою, що я мимоволі посміх- нулася.
– Георгій не такий уже безсовісний тип. Останні негідники в таких випадках блискавично випаровуються, зникають, а цей навіть витратитися на лікаря пообіцяв, Туреччиною понадив. Це доводить, що якісь уламки порядності в ньому залишилися. У кожній нормальній людині закладений інстинкт продовження роду, правильний природний закон. Звичайно, він зараз може тебе залишити. Але я певна: забере з пологового будинку. Поки ти будеш виношувати дитину, він спокійно все зважить, трусне залишками мізків і зрозуміє, що в його віці давно настав час мати нормальну родину, а про таку дружину, як ти, можна тільки мріяти.
– Ти правда так думаєш? – з надією перебила мене дурненька, погляд її потеплішав.
– Я не пророчиця, може, через дев’ять місяців ти сама не захочеш мати з ним нічого спільного. Життя іноді готує такі сюрпризи! А зараз я б тобі порадила на вихідні з’їздити до батьків і порадувати їх, що вони скоро поміняють свій соціальний статус.
– Батько вб’є мене! – перебила Жанка. – Він не вибачить такої ганьби!
– Це залишиться ганьбою, поки саме ти будеш так вважати. Материнство навіть у диких племенах є подарунком небес. Знала б ти, скільки жінок страждають, що не можуть мати дитину! Лікуються, лежать у лікарнях, платять гроші. А у диких племен дівчині з дитиною легше вийти заміж, вона вже довела свою придатність до материнства. «Батько вб’є» – вигадай що-небудь оригінальніше. Коли я вчилася в інституті, була схожа ситуація. Гірше: коханий зник у невідомому напрямку, а в село дівчина не показувалася. Теж боялася стати жертвою рідного батька. Народила й жила в гуртожитку, ми їй допомагали, чим могли. А якась добра душа не витримала й написала докладний лист її батькам, які навіть не підозрювали, що стали дідусем і бабусею. Вони приїхали в той же день, як отримали та прочитали лист. Дочці навіть не дорікнули, забрали внучку з собою, а юній матері заборонили й думати про заочне відділення, куди вона вже зібралась перевестися, щоб працювати й утримувати свою незаконнонароджену дівчинку. Ця Людка потім зі сміхом розповідала, як мати ранком жене на пасовище корову: в одній руці лозина, а іншою дитячого візочка перед собою штовхає. Село погомоніло, та й замовкло. А Наталка вже в перший клас ходить. А найцікавіше, що через три роки рідний батько матеріалізувався й одружився. Напевно, по їдальнях та кабаках набридло харчуватися.
– Прямо казка…
– Чиста правда. Ризикни, якщо любиш Георгія.
– Я не знаю… Якби знати напевно, що так буде… Але батько, – він у мене такий строгий. Я не переживу його гніву…
– Тоді слухай ще одну історію з життя моєї одно- класниці.
Я сходила на кухню, швиденько зробила апельсинового фрешу, розлила його в свої улюблені французькі склянки, що падають і не б’ються, як мене запевняв і щиро обманював продавець, і принесла Жанночці на маленькій таці, як у ресторані.
– Спасибі, – нявкнула та і стала пити так швидко, немов знемагала від спраги. Напевно, від моїх байок її постійно кидало в піт, і організм зневоднів, як літом у спеку.
– Добре, слухай. – Я знову вмостилася у своїй улюбленій позі поруч, поставивши тацю зі склянками на журнальний столик.
– У моєї колишньої однокласниці Ради мати українка, а батько – стовідсотковий циган, не табірний, а сучасний, цивілізований. Одягнений завжди чистенько, золотий ланцюг на шиї, обличчя – індійське кіно, типовий індус: яскраві чорні очі, широкий ніс, дуже смаглява шкіра. Ми з ними кілька років на одному майданчику прожили, квартири поруч, стінки тонкі, геть усе прекрасно чути. Знали, що у кожного в борщі кипить. Він був по-східному гостинним, іноді добрим, але запальним і вимогливим. Радка з сестрою Анжелкою одного разу каструлю залишили на столі в кухні й побігли серіал додивлятися по телевізору. Батько прийшов з роботи, помилувався на каструлю та й вилив залишки борщу їм на голови, щоб знали, як від роботи ухилятися. Мене тоді це вразило: мій тато на такі дріб’язки ніколи не звертав уваги, він хапався за серце, тільки коли його єдина дочка приносила за контрольну «четвірку» замість обов’язкової «п’ятірки», саме так він компенсував відсутність сина. Радина сестра Анжелка відчула легке нездужання, коли її коханий благополучно відправився служити до армії. Попереду були одинадцятий клас і праведний гнів люблячого батька. Анжелка довго боялася зізнатися батькам. Справа запахла не тільки вилитим на голову борщем… Першою помітила, що з дочкою не все гаразд, мати. Довідавшись, що та вагітна, а коханий ще ні сном, ні духом про це не здогадується, хитра українка задумалася: що робити? Як від доньчиної голови відвести лихо? І придумала. Приходить батько з роботи – мати «випадково» залишилася в цей день на другу зміну – і бачить, як його улюблена дочка Анжелочка безутішно ридає, уткнувшись в диванну думочку, та й у молодшенької Радочки очі на мокрому місці. Став допитуватися, в чому справа, і крізь сльози почув, що з Анжелкою відбулося страшне нещастя, і вона боїться зізнатися матусі. Тільки він, улюблений батько, може її врятувати від маминого гніву. Почувши, що називають «страшним нещастям», Микола циган полегшено зітхнув: він нафантазував у своєму розпаленому мозку картину, набагато жахливішу. Увімкнув телевізор і став чекати повернення дружини з роботи. Не встигла мати переступити поріг, як чоловік повів її в кухню й посадив до столу. «У нас, виходить, от яка справа. Ти тільки не хвилюйся, дихай спокійно. А може, валер’яночки накапати?» Витримав паузу й відкрив таємницю мадридського двору: «Анжела вагітна. Все! Буде родити, і ніяких заперечень! Я так вирішив! Калічити свою дочку нікому не дозволю, тобі все зрозуміло?» Мати Анжелина розповідала пізніше, що їй від серця відлягло, від радості сльози на очі виступили… От, Жанночко, що таке правильна тактика! Гордий і гарячий східний чоловік прийняв єдино правильне рішення. А юного ловеласа відпустили на два тижні з армії, зіграли весілля, і Анжелка в січні народила чудового хлопчиська та перейшла у вечірню школу, директриса не захотіла залишити її з нами доучуватися, а дарма. Подумаєш, вагітна школярка, дивина яка… Вона потім приходила до нас у гості з дитинкою у возику, а ми ставали в чергу, щоб потримати на руках її богатиря, навіть хлопці. Ти знаєш, саме тоді я відчула й зрозуміла, що дитина – це не жива лялька, а – радість. І хоча Анжелка скаржилася на хитру свекруху, що зуміла перекласти непомітно на її тендітні плечі всю домашню роботу, юна ненька однаково випромінювала сайво. Знаєш, як її весь клас поважав за мужність і щасливе сімейне життя? І жоден хлопець з класу не дозволив собі навіть натяку на вульгарність, яку оголошувала на весь клас червона від обурення борчиня за високу моральність – наша директорка!
Жабка сумно посміхнулася:
– Усі твої казки зі щасливим кінцем. А в нас у салоні половина – матері-одиначки. Психічки нещасні, вічно всим незадоволені, злі, засмикані.
– Можна подумати, що матері сімейства не засмикані. Так тільки дитина мізки проїдає, а так ще й законний чоловік приєднується. Ти можеш показати хоч одного мужика й сказати – от ідеальний сім’янин? Не людина, не коханець, а саме сім’янин? Я – ні!
Жанка розсудливо промовчала.
– Отож-бо, егоїзм у кожного на першому місці. Усі вони гарні, поки все по-їхньому, а спробуй йому характер показати, відразу свою звірину сутність і виявлять. Твій Георгій у РАГС тобі завітати не запропонував, правда ж? Як говориться, без коментарів.
Я поглянула на годинник: була вже одинадцята вечора, за вікном на дорозі зменшилася кількість машин, стало тихіше.
– Тобі додому далеко? Можеш переночувати в мене, я тобі постелю тут, на дивані. Я однаково їду завтра, можеш у мене тиждень перебути: годуватимеш кота і поливатимеш квіти.
– Правда? – Жанна зраділа. Вона знімала кімнату десь у пригороді, а тут їй до роботи не більше півгодини пішки. З тиждень поживе сама, без двох сусідок у кімнаті.
– Правда-правда, – я сходила в спальню й принесла постільну білизну та запасні ключі. – Тільки невелике прохання: не приводь сюди Георгія. Добре?
– Добре. А де кіт?
– Щодо кота я пожартувала. Хіба я схожа на стару діву з котом на руках і з папугою в клітці? Мені що, нема чим зайнятися? А квіти на кухні й у спальні на підвіконні. Тільки не забувай воду відстоювати.
Я підійшла до книжкової полиці та знайшла стару порвану книгу новел, без початку й кінця, без імені автора. Ще студенткою я купила її на блошиному ринку. Одну історію Жабці треба обов’язково прочитати, усього кілька сторінок.
– А це тобі казочка на ніч.
Дівчина вже вмостилася на дивані. Я включила їй бра.
– Читай.
– А телевізор можна увімкнути?
– А ти бачиш десь телевізор? Старий згорів, а купувати новий – не бачу сенсу.
Хотілося додати: нормальні люди телевізор не дивляться, але я вчасно стрималася.
– Почни з цієї новели.
Жанка, приречено подивившись на мене, втупилася в книгу.
