Kitabı oku: «І це все, що я хотіла сказати про кохання», sayfa 3
Новела невідомого письменника «Полювання на відьом»
Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари піднімався вгору й зникав у димарі. За вікном стемніло, і місяць з цікавістю заглядав у маленьке віконце, не закрите віконницями. Гертруда сиділа, бездіяльно поклавши руки на підвіконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Світла від вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жінка перетворилася на очікування та з нетерпінням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?
Небо густо проросло зірками, місяць непомітно виповз над дахами, коли пролунали повільні невпевнені кроки, а потім низька кремезна фігура з’явилася поруч із будинком. Чоловік ішов повільно, зігнувшись, немов ніс важку, непосильну ношу.
Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрія про маленький чистенький будиночок з червоної цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслідує їх із чоловіком?
Двері скрипнули, на порозі стояв змарнілий і втомлений Гюнтер, складки від носа до підборіддя поглибилися, під очима залягли чорні кола, можна подумати, що цілий день тяжко працював у каменоломні.
Гертруда піднялася й, запитально дивлячись на чоловіка, що одразу сів до столу, почала розкладати глиняні миски, дістала дві олов’яні ложки, нарізала широкими скибами хліб. Мовчання не порушив навіть аромат печені, щедрими порціями якої жінка прикрасила тарілки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотіла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амінь», і це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.
– Ти занедужав? – у голосі дружини пролунала турбота.
Чоловік повільно підняв на неї очі з червоними відблисками від вогнища й вичавив із себе:
– Вони ні в чому не зізналися… Кюре був у нестямі від люті… У старого Карла від єдиного дотику палаючого вугілля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: він мовчки терпить, а бідолаха впав уперед і більше не ворушився.
– Бідолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу єдину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатої улюблениці, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краєм фартуха сухі очі, тому що була не із плаксивих. – Їж, а то вичахне.
Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кімнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стіл, відмитий милом і вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне ліжко з купою старих ковдр і подушок зі штопаною-перештопаною білизною – у всьому прихована чистотою вбогість, і ніякої надії попереду.
Подружжя мовчки їло печеню. Гертруду розпирало від цікавості, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нічого не розповість, уже такий у її чоловіка характер.
Лежачи в ліжку й загасивши свічку, він нарешті за- говорив:
– Стара відьма теж виявилася кволою, чула б ти, як вона кричала, коли їй взули «іспанський чобіток», почала нас проклинати: так, відьма здогадалася, що це ми їх викрили, а потім вивергнула прокльони й на кюре, – чоловік знову надовго змовк.
Гертруда майже задрімала, коли знову зазвучав приглушений голос:
– Молода відьма стала її вмовляти: мамо, не треба, пан кюре ні при чому, – але краще б цього не говорила: кюре так розсердився! Адже вона образила Божого слугу! – чоловік уникав називати сусідів на імена, немов зайвий раз переконуючи себе щодо їхньої причетності до чорної магії. – Стара відьма виявилася дуже впертою, померла не покаявшись. Але довше всіх нас намучила молода відьма. Уявляєш, вона терпіла всі тортури, щось шепочучи собі під ніс. Ми прислухалися: вона посміла читати молитви – небачене блюзнірство! Пан кюре сказав, що не очікував такого підлого лицемірства від цієї зіпсованої особи. Спочатку він дуже ласкаво просив її покаятися, але та лила брехливі сльози й зухвало відповідала, що їй нема у чому каятися. Пан кюре її відразу викрив:
– Так тобі нема у чому каятися? – урочисто проговорив він. – Тільки Господь безгрішний. Навіть у мене – слуги Божого – є гріхи, а тобі нема в чому каятись? Зараз ми тобі освіжимо пам’ять, – і наказав забивати відьмі голки під нігті. Вона верещала від болю, як порося під ножем м’ясника. Їй дали трохи відпочити, вона підняла мокре від поту обличчя й уп’ялася в мене.
– Сусіде, – прохрипіла вона, – за що ти обмовив нас? Ми ж завжди допомагали вам чим могли! Навіщо ти продав душу дияволові? Через яку користь ти створив це зло? Господи, дай мені сил вибачити цих людей!
Кюре невдоволено похитав головою, і допит продовжили. Вона упиралася до самого вечора: ні вода, якою її накачували, ні розпечене залізо, ні вирвані нігті не змусили її зізнатися. Мені ніколи не було так страшно, як сьогодні. А коли з неї зірвали одяг, щоб у діжці з водою перевірити – втопиться вона, чи диявол її врятує, ми з кюре побачили, що вона чекає дитину.
– Безгрішна, від кого ж ти понесла? Уже рік, як твій чоловік помер? – зацікавлено запитав кюре, але відьма зухвало мовчала. Ох, і намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кішка. Наприкінці від будь-якої дурниці зомлівала, але так і не покаялася!
– Її відпустили? – не витримала Гертруда.
– Ні, у неї почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла від втрати крові. Тепер ніхто нічого не одержить. Усе залишається її дітям. Кюре запропонував нам стати їхніми опікунами, але я відмовився. Не вистачало бачити щодня її поріддя й згадувати цю мерзенність…
– Це яку таку мерзенність? – зло проговорила дружина.
Зависло мовчання. І тоді Гертруда ні з того ні із сього пригадала:
– Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихає. Обов’язково буде з ікрою. Жодного разу ще не помилилася. Так і ця відьма, вона тільки тому протрималася цілий день. Милий, ти дарма відмовився від опікунства, переїхали б у їхній будинок, господарство там міцне. Піди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дітей.
І перед очима Гертруди з’явилися дві маленькі чистенькі дівчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихіток у родині обожнювали й наряджали, як могли.
Місяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…
– Гарну казочку ти мені підсунула на ніч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевізор дивитися, чим таке читати.
Я промовчала. Хотілося сказати: думаєш, чому в Європі так мало гарних жінок? Усіх красунь педантично спалювали ще за часів середньовіччя, оголосивши полювання на відьом – усвідомлювали страшну силу краси.
Була вже північ, але сон до нас обох не йшов. Між спальнею й залом у мене немає дверей. Під час ремонту я зробила арковий проріз. Бідне Жабеня вертілося, як карась на сковорідці. Час від часу чувся її важкий подих. Я спитала:
– Не спиш?
– Ні, – з готовністю відгукнулася вона з дивана.
– Знаєш, що відбувається під час аборту?
Дівчина мовчала.
– Лікар ще тільки робить жінці анестезію, а в маляти починає прискорюватися пульс, серденько скажено стукає. Воно відчуває, що над ним нависла смертельна небезпека. Відбудеться щось страшне. А потім… потім маля намагається глибше сховатися від страшних гострих щипців, які починають рвати на частини його беззахисне тільце, його голівку, ручки, ніжки, животик. На які смертні муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у світлій чистій палаті прокинеться жінка з порожнім лоном, зі знівеченою назавжди душею. Ця жінка вже ніколи не стане колишньою, тінь смерті буде витати за нею до кінця життя.
– А ти, виявляється, дуже жорстока, Лізо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.
– Жанно, хіба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?
У залі на підлогу плюхнулися дві босі стопи й шурхнули швидкі кроки. Дівчина присіла навпочіпки біля моєї подушки й злякано зашепотіла:
– Як ти здогадалася? Це якась містика, так?
– Ніякої містики. Я тебе наскрізь бачу. І дуже жалкую, що не можу нічим допомогти. Іди спати, а то мені тільки не вистачало проспати на поїзд.
Бідолашна безшумно повернулася до зали, заскрипіла диваном, а в мені заскребли кішки в якомусь неіснуючому містичному місці.
6
Мені теж не спалося.
Господи! Ну яке мені діло до Жанки і її ще не народженої дитини? Чому при одній думці про небезпеку, що нависла дамокловим мечем над цим малям, у мене починаються спазми внизу живота? І тоді послужлива пам’ять дістає з далеких відсіків мозку те, що я прагну забути, прагну викреслити зі свого життя, немов цього ніколи й не було, а якщо й було, то не зі мною. І не можу…
Мені й у голову б не прийшло бути відвертою з Жанною. Хіба я можу зізнатися, що була такою ж недосвідченою наївною дитиною, і перше світле почуття захопило мене в рожевий полон? В Олексія я закохалася не по вуха, а набагато вище вух, і втратила елементарну здатність розуміти й спостерігати. Тоді я жадала тільки одного: бачити його, бути з ним, любити його!
У запалі любовного сп’яніння я пропустила той момент, коли наші стосунки, що стали надто близькими, почали його обтяжувати. Все, що б я не сказала, що б не зробила, як би не подивилася – його почало дратувати. Сталося неймовірне: я йому наскучила. За інерцією він іноді зустрічався зі мною, але навіть у вихідні у нього з’являлися термінові справи, він перестав мені телефонувати, а мої дзвінки ігнорував, не брав слухавку, відбивав дзоник… А я, божевільна, ненормальна, причинна, дурна, забувши про гідність, усе намагалася до нього додзвонитися…
Якщо ми куди-небудь зрідка вибиралися, що траплялося все рідше й рідше, то він намагався йти окремо від мене, попереду.
Одного разу ми так і йшли по вулиці: він гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дріботіла на височенних підборах позаду, відставши на кілька метрів. Раптово він зупинився й обмінявся рукостисканням з незнайомим мені хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче віддана східна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мій коханий не звернув на мою присутність уваги, немов я – порожнє місце. А я… тоді я вже звикла до подібного хамства.
Незнайомець – високий світловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постійно сміялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:
– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зі своєю подружкою? Виявляється, у вашому місті є з біса гарні дівчата. Я ест-е-е-ет, – жартуючи, він багатозначно протягнув останнє слово.
– Лізка, – знехотя пробурчав мій коханець і схопив мене під руку. – Ну, нам час іти. Дзвони, коли що. Прощавай!
Цілих два квартали він ішов із мною під руку, поки приятель міг нас бачити. Йому підлестило зауваження сторонньої людини, але й тільки.
Грім серед ясного неба прогримів, коли в належний природою строк нічого не відбулося. Я з надією чекала й з жахом перераховувала дні. Чисто. Я опинилася в безвихідному становищі, але на всі його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кілька тижнів Олексій не з’являвся, а я ходила, як уві сні. Цвів бузок, з кожним днем ставало все тепліше, наближалася літня сесія. Я примушувала себе ходити на лекції й готуватися до іспитів, зосередитися на навчанні було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордість не дозволила зізнатися сусідкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурість. Хіба тітка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостійного життя? Хіба не казала, що дівчина має спочатку тричі подумати, перш ніж стрибати до будь-кого у ліжко?
А фігура по-зрадницькому змінювала форму, і ці природні зміни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настільки поглинені своїми проблемами, що нічого не помічали. А може, дійсно ще нічого не вказувало на мій стан…
Наприкінці травня, в суботу, на порозі моєї кімнати раптово з’явився Олекса:
– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помітний животик, усміхнувся, – Не передумала?
– Не передумала, – я відвернулася й присіла на ліжко.
– Ну й добре, – байдуже продовжив він, – збирайся. Ми тут з хлопцями пікнічок з шашличками влаштовуємо, поїхали, відпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидітися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.
Вечоріло, денна спека змінилася приємною прохолодою. Я так йому зраділа, що не помітила його внутрішнього напруження, не дорікнула за таку довгу відсутність. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тісні, вони не сходилися в талії на декілька сантиметрів, не пройде й місяця, як моє маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене від грудей, тітка пошила мені його ще торік, тоді це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з тераріуму.
Ми їхали вже з півгодини, промайнули чистенькі приміські села, Олексій звернув з шосе на якусь майже непомітну дорогу до лісу.
– Хіба пікнік не на березі Дніпра? – я вперше після нашої сварки-розриву звернулася до нього з питанням.
– Зараз усе побачиш, – він різко пригальмував біля невеликої галявинки. – Виходь, приїхали.
У лісі швидко темніло. Він розчахнув переді мною дверцята й простягнув руку:
– Вилазь, я ж сказав – приїхали.
Я завмерла від страху, побачивши його злі божевільні очі. Міцно схопивши мене за праву руку, він висмикнув мене з кабіни, я ледь встояла на ногах. Раптово він розвернувся й з усієї сили вдарив мене ногою в живіт добре натренованим спортивним ударом каратиста.
Нелюдський біль накрив мене, на весь ліс пролунав звірячий лемент і переповнив жахом чорні силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорні дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…
Я лежала на землі, не мала сили ворухнутися, але свідомість потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присів біля мене навпочіпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:
– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стільки разів умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став зміїним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарій! Завжди буде по-моєму, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!
Через хвилину почувся шум мотора, фари освітили галявину й товсті стовбури дерев, шурхнули по траві шини – і все стихло. Ніч накрила мене.
Опам’яталася я в непроглядній пітьмі. Поділ мого світлого плаття був важким і липким. Я спробувала підвестися – по ногах потекли липкі теплі струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтіли блискучі кола, довелось трохи перечекати. Нарешті я розгледіла яскраві вогні автостради і з останніх сил пішла туди навпростець. Падала, повзла, знов піднімалася, але настирливо йшла в той бік, де була єдина надія на порятунок мене й мого маляти.
Я непритомніла та знову починала відчувати своє тіло, хапалася руками за галузки дерев і просувалася вперед, до дороги, повільно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землі, але я не дозволяла собі й секунди відпочинку, закликаючи останні залишки волі й сил рухатися вперед. Останнє, що я запам’ятала – яскраве світло фар. Вищі сили змилостивилися наді мною: з нічного чергування вертався до міста патруль ДАІ. Двоє молодих офіцерів, включивши сирену, на гоночній швидкості доправили мене до лікарні й підняли весь медичний персонал по бойовій тривозі. Ще трохи – і я померла би від втрати крові. Дивні хлопці! У них були гроші, і вони оплатили операцію й наступне лікування.
7
Я ще перебувала у реанімаційному відділенні, коли по обіді у кімнату ввійшли три кремезних хлопці, у двох під білосніжними накидками виглядали мундири офіцерів ДАІ. Високі, красиві, вони затулили своїми широкими плечима вікно, стояли на тлі сонячних променів у ореолі світла, самі, як світлі янголи. Такими я вперше побачила своїх рятівників, Андрія і Кирила. Третім виявився слідчий.
– Лікар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуєшся. Пообіцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселіше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрій присів поруч, погладив по руці. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобільний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рідна, не знаю, як це пояснити…
Від його кострубатих, але таких людяних слів, у мене на очі навернулись сльози.
– Ми тут свого товариша привели, зі слідчого відділку, ти можеш, якщо є сили, зараз йому все розказати, – приєднався до Андрія Кирило.
Почувши прізвище мого кривдника, рятівники спохмурніли, а слідчий навіть присвиснув. Матеріалізувалося принизливе прислів’я: «Батогом обуха не переб’єш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:
– Доказів ніяких у нас немає. Усі факти – тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе… Шансів покарати його за законом майже немає.
Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!
Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, – і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини… Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.
До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.
А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?
Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пір’ячко обскубли! Не треба було до весілля в постіль стрибати, мусила думати про наслідки. Через власну брехню вони зненавиділи мене, я стала живим нагадуванням їхньої підлості.
Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути інститут і повернутися до тітки, у якої я жила після смерті батьків, я теж не могла. Та почала налагоджувати своє особисте життя й тихенько раділа, що звільнилася від мене, й двокімнатна квартира знову лише в її підпорядкуванні. Її почали дратувати мої навіть нечасті приїзди додому, вона жадала сімейного щастя. Я її розуміла й не засуджувала, борг стосовно покійного брата вона виконала на всі сто відсотків…
Незважаючи на пригнічений настрій, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як і до лікарні, приходили Андрій з Кирилом й приносили пакети з фруктами та іншою корисною й смачною їжею, а головне, – намагалися мене підбадьорити. Не знаю, якби тоді не вони… Ми і зараз підтримуємо дружні стосунки, я їм буду вдячна до кінця життя. І їхні дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тіні ревнощів передавали домашні смаколики й глянсові часописи – розраду від важких думок. Побачивши, що у мене є захист, дівчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.
Йти в академвідпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до літньої сесії…
Мені залишалося скласти останній іспит, найважчий предмет, коли місто сколихнула трагедія: убивця моєї дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як і сам, п’яні й відчайдушні, вночі на величезній швидкості виїхали на зустрічну смугу. В обох машинах шансів вижити ні в кого не було…Через них загинули невинні люди, що їхали на ранкову риболовлю.
Їй-богу, я не зловтішалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвітній закон справедливості постарався встановити рівновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало ніякого значення, адже це не повернуло моєї дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствує…
Я намагалася забути все, викреслити з пам’яті. Все, крім слів лікаря під час виписки:
– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна діяльність – сучасній медицині невідомо. Можливість завагітніти – з розряду наукової фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякі мої колеги, але я не буду настільки категоричний. Чудеса в медицині іноді відбуваються, але саме – чудеса.
Останній іспит був зданий. Ганна Микитівна, товста до неподобства стара жінка, не поспішаючи виводила мені в заліковій книжці «відмінно», хоча відповідала я на слабеньку четвірку. Наш відмінник і найрозумніший у групі хлопець наївно обурився:
– За що «відмінно»? Я б і трійки не поставив!
Викладачка не поспішаючи підняла на нього очі в немодній оправі з товстими лінзами і сказала з легким нальотом жалю:
– Який ти, Федько, ще дрімучий. Лізі зараз потрібні позитивні емоції, як повітря, потрібні. А ти, Лізо, зайди потім до мене на кафедру, обговоримо деякі питання.
Я кивнула й вискочила за двері. Ганна Микитівна була вимогливим викладачем, мало хто в неї одержував на іспитах вище «трійки», до її практичних готувалися загодя, трохи не цілодобово. Вона вимагала чіткості у формулюваннях, аналітичного мислення й зібраності, працьовитості й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моїм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королівський подарунок! Уперше з такою легкістю я отримала «відмінно».
Я сиділа на підвіконні біля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитівна, повільно несла своє величезне тіло. Я миттєво зіскочила й витягнулася, немов по команді «струнко». Жінка вказала мені на двері кафедри, пошарила у безрозмірній сумці, нарешті, не поспішаючи відчинила двері й першою пройшла до кабінету.
– Сідай, Лізо, і послухай уважно, дівчинко, що я тобі скажу.
Викладачка сіла за робочий стіл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, і вказала мені на стілець поруч. Я сіла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жінкою, навіть незважаючи на вік.
– Не знаю, Лізо, чи варто тобі залишатися в нашому інституті. Скандал гучний, на все місто, сама знаєш.
– Я ні в чому не винувата…
– Я певна, що ні в чому, інакше й розмови цієї не було б. Мені здається, тобі краще поїхати звідси, безпечніше буде, від гріха подалі.
Я не очікувала такого повороту:
– Кинути інститут, навчання?
– Не кинути, хіба я сказала – кинути? А перевестися до Києва, навіть на інший, більш підходящий для тебе факультет. За літо підготуєшся й здаси кілька профільних предметів, зате й перспективи після закінчення інституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тільки в школі. Біжи, Лізо, не замислюючись, з нашої провінції, тут тобі спокійно жити не дадуть.
– Хто ж мене туди візьме, в інший інститут?
– Я за тобою давно спостерігаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумію: молодість, гормони грають, ще й ситуація, що склалася, не на твою користь. А в мене рідна сестра деканом там, кількох ледарів відрахували, так що місце тобі на факультеті буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марії Микитівни поживеш, влаштуєшся, а там гуртожиток отримаєш, якщо схочеш. Сестра моя – жінка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталінка». Отже, Марія Микитівна чекає на тебе не пізніше, як через місяць, а краще – завтра. Поздавати треба предмети серйозні, попотіти, звичайно, доведеться.
Я мовчала, а потім зненацька для себе розплакалася.
Ганна Микитівна по-материнському пригорнула мою голову до грудей і погладила по волоссю:
– Не ти перша, не ти остання, Лізочко. У тебе ще все в житті налагодиться, а містечко наше міщанське будеш згадувати, як поганий сон.
Так я опинилася у Києві, з порожнім серцем і неясними планами на майбутнє, з єдиним бажанням – гідно закінчити інститут та одержати диплом.
