Kitabı oku: «І це все, що я хотіла сказати про кохання», sayfa 4

8

Будильник задзвонив вчасно, я звично натиснула кнопку й поринула в солодку дрімоту. Сон почав ніжно мене обволікати… Але повторно глянувши на годинник, я вилетіла з ліжка, як ошпарена: до потяга залишалося менше години, добре ще, що з вечора зібрала сумку.

– Проспала! – мимохідь повідомила я Жабці й пірнула у ванну кімнату. Почистивши зуби й наспіх умившись, полетіла на кухню. На плиті починав співати чайник, а моя випадкова гостя по телефону викликала таксі, жваво називаючи мою адресу. Бурмочучи слова подяки, я натягнула джинси й теплий светр, в’язану білу шапочку і, повагавшись, – спортивну лижну куртку. Дублянка в мене модна й тонка, а в горах – мороз, сніг, та й у дорозі буде зручніше. Не шубу ж надягати…

Турботлива Жанна вийшла провести мене у моїй теплій піжамі, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жінкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, в’язати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок і створювати затишок, сама я позбавлена таких необхідних для дружини талантів.

У мобільному телефоні Жанни заграв шлягер Ірини Білик.

– Таксі тебе чекає біля під’їзду, – сповістила вона. – Щасливої дороги. Спасибі за тимчасовий притулок.

– Жанно, – шнуруючи черевики, сказала я, – дочекайся мене, нічого не роби. Сама Георгію не дзвони, проігноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: з’їздь додому. Коли що – дзвони мені. Обіцяєш?

– Лізо, я, здається, здогадалася… Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуєш?

– Дурненька ти, Жанно. Нізащо в світі з доброї волі я не вбила б своєї дитини!

Я кинула оком на годинник – до поїзда залишалося менше ніж півгодини.

– Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цінніша за твого Георгія: ти можеш народити дитину, а він – ні!

Я вилетіла в коридор і, не витрачаючи часу на ліфт – подумаєш, четвертий поверх, – полетіла униз сходами.

Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним і ризиковим. Почувши, що я спізнююся на потяг, він нахабно йшов на обгін, протискувався між машинами та мчав з недозволенною для міста швидкістю. Біля вокзалу різко загальмував, я кинула на переднє сидіння заздалегідь приготовлені гроші. Водій вискочив слідом за мною, моментально розчинив багажник, дістав мій великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повітрі, але не простягнув мені, а, заблокувавши машину, швидким кроком пішов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.

– На якому пероні? – обернувшись на ходу, запи-тав він.

– На п’ятому! – видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.

– Тоді бігцем! – скомандував він і потяг мене за руку, неначе валізу. Завдяки його підтримці я бігла, як спринтер на короткій дистанції.

Провідниця здаля побачила нас і не підняла верхньої сходинки. Ледь я опинилася в тамбурі, а мій рюкзак – біля моїх ніг, поїзд тихо й непомітно рушив з місця.

Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцілував і – поки я приходила до тями від небаченої нахабності – легко зістрибнув з підніжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любов’ю образити не можна» – настрій мій полетів угору, як повітряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, і дзеркало в нього брехливе, додає зайві роки й зморшки, неправильне, зіпсоване дзеркало! Повернуся й розіб’ю його вщент!

– Ваш квиток, – провідниця дивилася на мене очікувально. Я дістала із зовнішньої кишені рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.

– Ваше місце 32, восьме купе.

Я пішла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у голові пробилася непотрібна думка: куди й навіщо я їду? Куди мене понесло? Може, треба було їхати до Еміратів? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катає.

9

З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаної й успішної жінки, я зайшла в купе. За столиком сиділи двоє: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офіцер у відставці, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували ані джинси, ані теплий, домашньої вив’язки светр. Років сорок п’ять-сорок сім – не більше. Обоє з завидним апетитом снідали, але перервали мляву розмову та з інтересом почали мене розглядати, поки я привіталася й шукала за полицею гачок, куди можна повісити куртку. Офіцер устав і допоміг покласти мій рюкзак у верхній багажник, потім гостинно, хазяйновито запросив:

– Приєднуйтеся до нас. Бачите, скільки смакоти наготувала мені в дорогу невістка, взвод солдатів нагодувати можна.

– І цілий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальні виховані попутники. – А в мене тільки бутерброди.

– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсіонер, що сидів напроти, й бадьоро вийшов з купе.

Ми залишилися віч-на-віч.

Незважаючи на вік, чоловік мені сподобався: обожнюю підтягнутих і акуратних. Сергій теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:

– Ліза.

– Дмитро, – його рука ніжно потисла мою – і серце застукало злякано, а все моє єство запанікувало: що відбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у ліжку перевіряють, чи підходить тобі людина. Варто торкнутися руки – і все одразу зрозуміло. Десять років тому я тільки посміялася, поблажливо слухаючи доісторичні засади сільської моралі.

Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очі не нафарбувала, до губної помади не було часу навіть доторкнутися. А мені нестримно хотілося сподобатися цій людині, до кольок у шлунку.

Ми дивились одне одному в очі. Він – привітно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жінок добре виховані люди.

– У вас рідкісне ім’я, – він почав акуратно нарізати буженину тонкими скибочками.

– І по батькові теж – Дмитрівна, – навіщось сказала я.

Він м’яко посміхнувся, наче хотів сказати щось приємне, але в цей момент двері відчинилися. Наш другий сусід просунув у купе голову, схожу на кульбабку, у ореолі сивого волосся:

– Вам якого чаю? – звернувся він до нас. – Чорного? Зеленого? А то провідник запитує, а я не знаю… А може, кави?

– Мені, мабуть, зеленого чаю. Я ранком каву вже пила.

– І мені теж, будь ласка, зелений, – відгукнувся мій приємний сусід.

Голова кульбабки зникла, двері зачинилися. Я подивилась на свого супутника уважніше: прекрасне чисте обличчя. Віяло зморщок навколо очей не псувало його, а, навпаки, надавало лицю мужності, все у ньому випромінювало мужність і надійність. Моя рука все ще пам’ятала його дотик, і аура ніжності наповнила моє серце, такого давно не траплялося. Мені подобалось і його коротке, по-воєнному обстрижене волосся, світле, хвилясте. І хоча він не був красенем у повному значенні цього слова, зате очі – розумні, з глибоким уважним поглядом – були напрочуд гарні.

Я почала приховано фліртувати, сама не знаю, навіщо, як не знаю, помітив він це чи ні, ця людина вміла себе тримати бездоганно.

На столику ароматно запарував чай. Наш «кульбабка» вирішив дуже оригінально підтримати розмову. Смішний дідусь! За всіма звичками – якийсь начальничок на пенсії, а вірніше, шкарбун на дозвіллі, залишок соціалізму, з боку спостерігати – клоуни в цирку відпочивають. Він, бачите, працював в Ефіопії, поводився бездоганно, як справжній радянський офіцер. А одного разу опинився без перекладача в ресторані й замовив собі на десерт, як він вважав, «чері».

– Вартість цього дивовижного блюда дорівнювала двом обідам, але не втримався: дай, думаю, спробую, адже в труні кишень немає. Доїдаю друге, і до мене підводять мулатку. Фігура – пальчики оближеш! – «Кульбабка» склав пальці в щіпку та звучно їх цмокнув, поглянув переможно, немов це стосується моєї, на його погляд, неідеальної фігури. Увесь його відразливий вигляд говорив: куди тобі до тої мулатки, до тих часів, коли я був ще о-го-го й багато чого міг. За сімдесят років до нього не дійшло, що в присутності однієї жінки іншу хвалити просто непристойно.

А може, він хотів сказати своєю дурною історією, що будь-якій жінці ціна – обід у ресторані?

Ми з Дмитром мовчки уминали смаколики турботливої невістки й дивилися у вікно. Його розповідь була нам нецікавою. Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:

– Я починаю розуміти, чому десерт «чері» такий дорогий, але справа не в ціні! Моє моральне обличчя радянського офіцера не дозволяє купувати проститутку! Уявляєте, що було б, якби дійшло до мого командування? Кінець кар’єрі! Відправили б на Батьківщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзі мораль була дуже міцною! – з повагою в голосі додав дідок. І я зрозуміла, що його гарна пенсія штабного офіцера дозволила йому залишитися навічно в епосі застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервів.

– Я відмовляюся, а директор ресторану відразу втрачає свою фальшиву усмішку й починає погрожувати: якщо я не візьму «чері», мене очікують величезні неприємності. А мулатка стоїть та посміхається, уся така струнка, груди високі, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я їм починаю пояснювати, що дома в мене є дружина, діти, на що директор гарною англійською відповідає, що всі мають дома дружин і дітей, і всім треба заробляти. Ледве відбився: заплатив за цей «десерт», а пальцем не торкнувся. Вистояв. От як воно буває!

«Кульбабка» знову накинувся на їжу, а я дістала гаманець, щоб віддати йому за чай, ця людина стала мені неприємною. Дмитро теж поліз у кишеню за грошима. Як на гріх, у мене не виявилося дрібних, тоді мій сусід під розмахування пенсіонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, і ми стали тихенько розмовляти одне з одним. На наше щастя, дідок виявився глухуватим, а тут ще й стукіт коліс.

Переговорюючись, ми прибрали на столі, і Дмитро відніс провіднику порожні склянки. Ображений пенсіонер зробив вигляд, що читає газету.

– Шеф відправив на тиждень у гори, – дивлячись у вікно, тихенько прошепотіла до Дмитра. Пагорби за вікном ставали все крутішими.

– А мені перед Африкою захотілося побувати в рідному селі, давно там не був.

– Перед Африкою? – з інтересом перепитала я. – Ніколи не була в жарких країнах. Ви там працюєте?

– Так, щось схоже на військового радника. Тиждень погостюю в тітки, потім у столицю, звідти на літаку до Дубая, а потім уже кінцевий пункт. Взагалі-то я в минулому – професійний військовий, на пенсії, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги. Нас там таких ціла колонія. Умови табірні, але нічого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.

«Життя змусило». Життя змусить, – не тільки до Африки втечеш, а й замість Еміратів опинишся у вагоні з прорадянським «Кульбабкою» й будеш вислуховувати його важкотравні вульгарності. Напевно, мій погляд зобразив і співчуття, і підтримку, й інтерес. Дмитро продовжив:

– У серпні я поховав дружину. Пройшло вже майже півроку… Я тепер тільки зрозумів, чому православна церква радить після смерті одного з подружжя дотримувати два роки жалоби. Півроку пройшло, а дотепер згадуєш і ріжеш, немов по живому. Усі думки, вся пам’ять, – все про неї…

Я побачила повні болю очі, злегка торкнулася його ліктя:

– Вона загинула трагічно?

Так, я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якій людині треба виговоритися, і це лицемірство – робити вигляд, що непристойно говорити на такі теми й не запитувати про те, що наболіло.

– Ні, вона занедужала. Несподівано. Рак. – Він помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповісти. Де ще ми можемо бути настільки відверті, як не в дорозі з випадковими попутниками?

– Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять років усі сім кіл пекла. Насправді їх було не сім, набагато більше. Сім – це так, символіка. Ми боролися за життя, зціпивши зуби, і Ніка виявилася справжнім борцем. Вона так прагла жити! Адже їй було в тисячу разів страшніше й болючіше, ніж мені… Я міг тільки підтримувати й співчувати, а ще діставати гроші. Кожна наступна операція обходилася вдвічі дорожче, а результат був ефемернішим і коротшим. Через рік у нас розтанули всі заощадження, синові-студентові ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став підробляти у вільний від навчання час, що відразу позначилося, мрії про аспірантуру довелося відкласти. До кращого часу. Потім ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цінність. Пішли за безцінь, як лом, навіть наші з дружиною старовинні обручки. Коли в столиці лікар погодився зробити ще одну операцію – не кожний ішов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рік. А потім став звертатися до друзів, родичів, до товаришів по службі, і побачив, як вони всі поділилися на два протилежні табори. Мій друг, який ніколи не відрізнявся ощадливістю, мовчки зі своєю дружиною вислухали й пішли. У мене не було ані сил, ані морального права його засуджувати, різні в людей обставини – але наступного дня ранком дзвінок у двері, на порозі Сашко простягає важку пачку грошей: «Це максимум, що мені змогли дати в банку. Тут зовсім трохи не вистачає до необхідного, але ми з дружиною що-небудь придумаємо». І надумали, обійшли своїх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.

Дмитро говорив, а я дивилася йому в очі й відверто милувалася. Переді мною був справжній дорослий чоловік, він знав, що в житті є перемоги, але є й поразки, і втрати. І поразки теж треба зустрічати з гідністю. І нехай двоюрідний брат не дав грошей – євроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, ні докору – люди різні, Бог їм суддя. Мене вразило, він докладно розповідав про людську щирість, і майже не говорив про велику когорту родичів і колишніх друзів, що не змогли тоді їх підтримати.

Його дружина померла в серпні, а я їй заздрила: в щасливому шлюбі виховувала сина, у найтяжчий час її не зрадили й не кинули напризволяще, до останньої миті з нею була поруч любляча людина.

Відклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потім ліг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, і зробив вигляд, що спить.

10

Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сіли на відкидні стільчики й стали дивитися у вікно. Пішов сніг, пританцьовуючи, сніжинки прилипали на кілька митей до скла, а відпочивши, неслися далі. Пейзаж був чарівний, але досить одноманітний. Мороз підсилювався, і вікно починало потроху замерзати, прикрашаючись писаною сніговою рамкою.

Ми мовчали. Я всім серцем, усією своєю інтуїцією розуміла, що випадково «зустрілися дві самотності», пройде кілька годин, і ми назавжди розстанемося, кожне повернеться на орбіту свого життя. Проти нас усе: мій коханець, тінь його улюбленої дружини, дворічне відрядження, грошове, але таке непотрібне! І єдине, що мені залишилося – бути з ним ці кілька годин поруч.

Але ж мені пощастило: поруч людина, яка розуміє, з якою можна бути відвертою. Можна говорити все, як на сповіді: вийду з вагона й, згідно з теорією імовірності, ми більше ніколи не побачимося, перетворимося одне для одного на приємний спогад. Ця теорія строга й безстороння, як уся математика.

Я вибухнула гарячим монологом:

– Ваша дружина була щасливою жінкою. Ви не зрадили її, не залишили саму, не пірнули в алкоголь, риболовлю, друзів, ще куди-небудь, куди йдуть, аби тільки не бути поруч, не бачити страждань, яким зарадити неможливо. А от я… Я не бачу навколо себе мужніх, дорослих чоловіків, поруч якась шантрапа несамостійна. Будь-який дріб’язок вибиває їх із сідла. Можливо, вони існують, ці міфічні чоловіки, що вміють взяти на себе відповідальність, вміють до останнього тримати удар, виконувати дане слово, але поруч – суцільно дорослі підлітки, болісно самолюбні, примхливі, що не вміють себе тримати в руках, що розпускають і свої нерви, і свої руки. З тобою поруч чоловік. Він навіть намагається виглядати справжнім чоловіком, але дитячий егоїзм виривається з нього виверженням вулкана через будь-який дріб’язок. Там, де треба просто не помітити, не звернути уваги, не надати значення, вибачити чужу слабкість, зрештою, – розігрується ціла трагедія, нервування. Замість того, щоб підтримати, підбадьорити, підняти настрій, тобі цей настрій утопчуть у бруд і тебе ж ще й обвинуватять. Дивишся на нього й думаєш: і де ж твоя любов? На словах? Куди все гарне зникло? Де терпіння, доброта, поблажливість? А потім із жахом зауважуєш, що без нього краще, ніж з ним! Ти лякаєшся й починаєш приховувати це сакральне знання, іноді себе заспокоюєш: у принципі, він же не винуватий, його так тато виховав. Вірніше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого віку, не було і в тата міцної чоловічої руки. Ти починаєш за ним спостерігати, немов збираєш докази, які виправдають будь-яке твоє рішення. Приховуєш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старіючої дитини. Він старший за тебе на п’ять років, а тобі доводиться витирати йому соплі батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкаві вмовляння не допомагають. І знову закрадається злочинна думка: а чи потрібна тобі ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемінізм, – з натягнутою посмішкою і сльозами, що зрадливо навернулися на очі, закінчила я свій виступ і зробила вигляд, що розглядаю полустанок із трьох будинків, припорошених снігом. Навіщо я так згустила фарби, описуючи Сергія, – не знаю, може, тому, що світ – театр?

Дмитро співчутливо торкнувся моєї руки трохи вище ліктя:

– Я вас розумію. Ви дуже сильна людина, і, здається, максималістка. Дозвольте собі бути слабкою, дозвольте своєму чоловікові впрягтися у ваш віз, перекладіть на нього свої турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежності, цей фізичний закон діє всюди, – м’яко додав він.

Повз пройшла провідниця, оглянувши нас зарозумілим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.

– Лізо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цієї фарби, штукатурки. Ви тільки ввійшли у купе, і мені відразу це впало в око, зараз це рідкість. Ви така справжня!

Дмитро хотів ще щось додати, але тут з тріском відсунулися двері нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – він був акуратно причесаний і переодягнений у синій спортивний костюм з білими смужками:

– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нікому розповідати про «чері» і свою нелюдську витримку.

І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомітно, як змовники, посміхнувшись одне одному.

Провідниця помстилася мені чисто по-жіночому, невідомо, за яку провину.

Починалися прозорі сутінки, коли день глибоко зітхнув і вирішив відпочити. Ми пообідали тим, що Бог послав завдяки Дмитровій невістці, і не прибрали ще зі стола, як у двері голосно стукнули, і почувся роздратований голос провідниці:

– Дамочко, зараз ваша станція, стоїмо всього одну хвилину, – і за мить її задоволені кроки прогупали по тамбурній підстилці з гордим почуттям переваги. Поїзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.

Наспіх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-воєнному, без зайвих слів дістав з верхнього багажника мій рюкзак, і ми, на ходу побажавши «Кульбабці» щасливої дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, ніс позаду мою поклажу.

Ледь ми ступили на перон, як поїзд безшумно рушив з місця. Дмитро поставив рюкзак коло моїх ніг, обхопив мене двома руками й жагуче поцілував у губи – від несподіванки я завмерла. А він уже стрибнув на підніжку вагона й дивився своїм чистим відкритим поглядом. Провідниця безцеремонно відтіснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руці сигнальний прапорець.

Так закінчився мій «вагонний роман», ніякої іншої альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвіст потяга, що їхав, поступово набираючи швидкість, а з очей текла зрадницька солона рідина. Я плакала через відсутність у світі досконалості, і в душі було так боляче, і боляче було дихати, немов мене протримали кілька годин на кисні, а потім відключили не тільки кисень, але й повітря.

11

Сутінки згущувалися, мороз лютував, і я попленталася на вокзал, щоб викликати таксі, з надією, що в цій глушині така послуга для приїжджих існує. До пансіонату ще кілометрів п’ять.

Молода й привітна касирка з готовністю визвалася мені допомогти, вокзал порожній, бажаючих купити квитки катма, і вона нудьгувала без справ. Бідолашна із захопленням щось в’язала. Хвилин через десять у залу чекання – маленьку кімнатку з дерев’яними лавами – увійшов хлопець у короткому кожушку нарозхрист та без шапки й відразу попрямував до мене.

– Це тебе треба відвезти до пансіонату?

– Не тебе, а вас, – м’яко, але твердо виправила я. Не люблю панібратства.

– Мені без різниці, – хмикнув водій, – сто гривень.

– У столиці і то дешевше, – почала я торгуватися, – до пансіонату всього п’ять кілометрів, може, досить і п’ятдесяти, і то ліпша ціна?

– Ваша справа, скільки заплатите. Тільки гроші наперед.

Мені хотілося скоріше потрапити на місце, я не надала його словам великого значення, дістала гроші, простягнула їх разом з рюкзаком. Хлопець закинув його на спину, і ми вийшли з вокзалу. Швидко темніло, десь у хмарах намагався пробитися місяць, прикрашаючи небо ледь помітним світлим ореолом. Роль таксі відігравав бувалий «жигуль», капремонт по ньому давно вже не плакав, а ридав. У цьому я переконалася, коли хлопець почав заводити мотор: бідолаха закричав голосніше трактора. Я глянула на водія, не знаю, яким був мій погляд, але хлопець почав мене заспокоювати:

– Не турбуйтеся, доїдете, самі ж говорите, пансіонат недалеко, – і машина «затрусила» нерівним путівцем нагору.

Я дивилася на дорогу спереду, а в голові вихором носилися далеко не оптимістичні думки. Якщо й залишилися в мені якісь почуття до Сергія, то й ті ледь жевріють. Я почала порівнювати його з іншими чоловіками – небезпечний жіночий симптом – і ці порівняння все частіше були не на його користь. І сама я, як голодний у ресторані, кокетую з ким доведеться, знайомлюся, розмовляю й, немов нове плаття, приміряю до себе: до лиця воно мені чи ні.

«Жигуль» різко загальмував, фари з темряви вирвали зовсім малюсіньку ділянку дороги. Водій дістав рюкзак з багажника й розчахнув переді мною дверцята:

– Приїхали!

Ніякого пансіонату й близько не було, а нагору вела досить вузька стежинка, щоправда, добре розчищена й утоптана сотнями людей.

– Метрів п’ятсот, і ви на місці. – Глумливо глянув на мене і додав: – Щасливої дороги!

Сів у свою таратайку, різко розвернувся і зник. Я залишилася на дорозі сама.

Що ж робити? Рішуче надягла рюкзак і пішла по стежці. Звідусіль обступила непроглядна темрява, заспокоювало те, що пансіонат близько, і якби тут була яка-небудь небезпека, хіба мене залишили б на дорозі саму? Що я, Червона Шапочка, закуска для вовка?

Спочатку йти було легко, вірніше, я не йшла, а майже бігла, немов якесь марновірне почуття небезпеки штовхало вперед. Мені видавалося, що іноді за спиною чуються чиїсь легкі кроки. Але вже хвилин через двадцять я стомилася, а рюкзак ставав усе важчим, ремені навіть через куртку урізалися мені в плечі, занила спина. Я пригальмувала швидкість, стала нести рюкзак то на одному плечі, то на іншому. Куртку довелося розстебнути, мороз перестав лютувати, а небо очистилося від хмар, і місяць освітив верхівки дерев.

Я йшла, минав час, а пансіонат усе не з’являвся, хоча я пройшла вже не п’ятсот метрів, а кілометрів зо п’ять, не менше. Я запанікувала: може, спуститися вниз і перечекати до ранку на вокзалі? А раптом я вже на місці, і за першим же поворотом з’явиться жаданий будинок? Незважаючи на душевні вагання, ноги відважно несли мене вперед. Я знову прискорила кроки, намагаючись не збити подиху, а серце готове було вискочити з грудей: до такого кросу з важким багажем треба готуватися не один місяць.

Підлий хлопчисько на своїх поганих «жигулях» навмисно мене сюди завіз, адже я заплатила йому половину необхідної суми – мене нарешті осінило. Він провіз півдороги, і вистачить, йому теж гроші потрібні, може, хоче поміняти свою мізерію на щось пристойніше й надійніше. Але який негідник! Знала б, що буду годинами бродити по лісу, не стала би торгуватися! Але тепер пізно шкодувати, треба, зціпивши зуби, йти вперед і тягти цей важелезний рюкзак. Таке враження, що я наклала туди каміння упереміш з цеглою.

Я вибилася з сил, зневірилася і, нарешті, вийшла на велику галявину, на краю якої в ста метрах від мене стояв великий дерев’яний будинок, освітлений місячним сяйвом і вікнами.

– Слава Богу! – прошепотіла я та сіла в знемозі просто в сніг, у мене не було сили поворухнутися.

Задзвонив мобільний телефон, і радісний голос Сергія відрапортував, що в нього все гаразд, мені не треба хвилюватися, переговори йдуть успішно.

– Я рада, що в тебе все добре. Зателефонуй завтра, якщо знайдеш час. Я дуже втомилася, – і натисла відбій. На більше мене не вистачило. Ну і добре.