Kitabı oku: «Ім’я рози», sayfa 5

– Але ж, превелебний отче, – ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, – його наступником є Йоан!

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав.

– Авжеж. Усі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з’явилися Франциск та Домінік. – Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): – Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit…⁵¹ Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи.

– Хай буде так, Убертине, – мовив Вільям. – А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…

– Не згадуй більше імені того гаспида! – вигукнув Убертин, і я вперше побачив, як він весь перемінився – смуток його заступила лють. – Він закаляв слово Йоахима Калабрійця і зробив з нього джерело смерті й бруду! Достотний посланець Антихриста! Але ти, Вільяме, говориш так, бо насправді не віриш у пришестя Антихриста, а твої оксфордські вчителі напоумили тебе схилятися перед розумом, нехтуючи пророчими властивостями серця!

– Помиляєшся, Убертине, – вельми серйозно відповів Вільям. – Ти знаєш, що з усіх своїх учителів найдужче я шаную Роджера Бекона…

– Який марив летючими машинами, – насмішкувато-гірко мовив Убертин.

– Який говорив про Антихриста чітко і ясно, бо побачив його знамення у зіпсутті світу та в немочі мудрості. Але він навчав, що лиш одним способом можна підготуватися до його пришестя: вивчати таємниці природи, щоб знання ці причинилися до вдосконалення людського роду. Можна готуватися до боротьби з Антихристом, вивчаючи цілющі чесноти трав, природу каменів, а навіть вигадуючи ті летючі машини, з яких ти смієшся.

– Для твого Бекона Антихрист – лише привід для того, щоб плекати гордощі розуму.

– Святий привід.

– Ніщо святе приводу не потребує. Вільяме, ти ж знаєш, як я тебе люблю. Знаєш, як я тобі вірю. Упокор свій розум, навчися оплакувати рани Господні, викинь геть свої книжки.

– Я збережу лише твою, – усміхнувся Вільям.

Убертин теж усміхнувся і покивав на нього пальцем:

– Ото дурноверхий англієць. Не смійся занадто з ближніх. Краще бійся тих, кого не можеш любити. І стережися цієї обителі. Це місце мені не подобається.

– А я якраз хотів краще його пізнати, – сказав Вільям, прощаючись. – Ходімо, Адсо.

– Я кажу тобі, що воно недобре, а ти кажеш, що хочеш пізнати його. Ач який! – сказав Убертин, хитаючи головою.

– До речі, – знов озвався Вільям, уже на півдорозі до виходу, – хто цей подібний до тварини монах, що розмовляє вавилонською мовою?

– Сальватор? – обернувся Убертин, який вже був уклякнув. – Схоже, це я зробив цей подарунок абатству… Разом з келарем. Скинувши габіт францисканця, я на деякий час повернувся до свого колишнього монастиря в Казале. Там я побачив, що кілька ченців потрапило у скрутне становище, бо братія звинуватила їх у тому, буцім вони – спіритуали з моєї секти… так вони висловилися. Я заступився за них і домігся, щоб їм дозволили піти за моїм прикладом. І торік, коли я приїхав сюди, то побачив тут цих двох, Сальватора та Ремиґія. Сальватор… Він справді схожий на звірину. Але охочий прислужитися.

Вільям якусь мить вагався.

– Я чув, як він каже «покаяйтеся».

Убертин замовк. Тоді махнув рукою, мовби проганяючи набридливу думку.

– Та ні. Знаєш, які ці мирські брати. Селюки, які десь, можливо, наслухались якогось мандрівного проповідника, а потім верзуть самі не знаючи що. Сальваторові можна багато що закинути, це захланна і розпусна бестія. Але нічого, нічогісінько йому не закинеш супроти правовір’я. Ні, зловмисником у монастирі є хтось інший, підозрюй краще того, хто знає забагато, а не того, хто не відає нічого. Не будуй замку підозр на одному слові.

– Звісно, ні, – відповів Вільям. – Я покинув інквізиторство саме тому, що не хотів цього робити. Але я люблю слухати всілякі слова, потім є над чим поміркувати.

– Ти забагато міркуєш. Хлопче, – мовив він, повертаючись до мене, – не бери поганого прикладу зі свого вчителя. Єдина річ, про яку варто міркувати, – то смерть, я зрозумів се лише на схилку свого життя. Mors est quies viatoris – finis est omnis laboris⁵². Залиште мене, я хочу помолитися.

Першого дня коло часу дев'ятого,
де Вільям провадить учену бесіду із Северином-зіллярем

Ми знову пройшли серединною навою і вийшли. Розмова з Убертином збурила мою душу.

– То… дивний чоловік, – сказав я.

– Під багатьма оглядами він є – чи був колись – великим чоловіком. Але саме тому він дивний. Лише малі люди здаються нормальними. Убертин міг би стати одним з тих єретиків, яких він допомагав палити, або ж кардиналом святої Римської Церкви. Він упритул підійшов до обох цих крайнощів. Коли я розмовляю з Убертином, мені здається, що пекло – це лише погляд на рай з іншого боку.

Я не зрозумів, що він має на увазі.

– З якого боку? – спитав я.

– Авжеж, – погодився Вільям, – річ у тім, щоб знати, чи є ці боки і чи є якась цілість. Та не слухай мене. І не дивись більше на цей портал, – сказав він, легенько вдаривши мене по потилиці, коли я обертався, приваблений скульптурами при вході. – Сьогодні тебе вже досить лякали. Усі.

Ідучи до виходу, я побачив перед собою ще одного ченця. Він був, мабуть, Вільямового віку. Він усміхнувся до нас і чемно привітався. Сказав, що він – Северин із Санкт-Еммерама, отець-зілляр, який дбає про лазню, лічницю та городи, і що він до наших послуг, якщо ми хочемо краще зорієнтуватися на теренах абатства.

Вільям подякував йому і сказав, що, заходячи, вже помітив чудовий город, який, схоже, містить не лише їстівну городину, але й цілющі зела, наскільки це можна побачити крізь сніг.

– Улітку або навесні, коли буяють розмаїті трави, кожну з яких прикрашають квіти, город цей ще краще співає славу Творцеві, – мовив Северин, немов вибачаючись. – Але й в цю пору року око зілляра бачить крізь сухе гілля, які рослини виростуть згодом, і можу сказати тобі, що в цьому городі ти знайдеш більше трав, ніж в будь-якій зіллярській книзі, і вони барвистіші від будь-якого їх найчудовішого зображення. Та й узимку ростуть гарні зела, а в зіллярні я тримаю в посудинах чимало зілля, назбираного заздалегідь, щоб мати напоготові. Адже корінням квасениці лікують бронхіти, з відвару коріння алтеї роблять примочки при шкірних хворостях, лопухом гоять екземи, а подрібнивши і змоловши кореневище змійовика, можна лікувати бігунку і деякі жіночі хвороби, перець сприяє травленню, підбіл добрий на кашель, маємо й непоганий тирлич на травлення, і солодець, і ялівець, з якого можна зробити добрий напар, і чорну бузину, з кори якої роблять примочки на печінку, і мильнянку, корені якої вимочують у холодній воді, а потім вживають при бронхіті, і валеріяну, чесноти якої ви, мабуть, знаєте.

– У вас є різні корисні трави, які ростуть у різному підсонні. Як вам вдається всіх їх тут вирощувати?

– З одного боку, мусимо за це дякувати милосердю Господа, адже розташований наш монастир на плоскогір’ї, яке на півдні виходить на море, звідки дують теплі вітри, а з півночі має високу гору, звідки доходить лісова прохолода. А з другого боку, я завдячую цим своєму замилуванню до сього мистецтва, яке я, недостойний, сподобився одержати від своїх учителів. Деякі рослини ростуть навіть у неприязному їм підсонні, якщо добре дбати про ґрунт і поживу для них, плекати їхній ріст.

– Але ви також вирощуєте рослини, які йдуть лише на харч? – спитав я.

– Мій зголоднілий лошачку, нема рослин, які годяться у їжу, а не годяться для лікування, – треба тільки вживати їх у належній кількості. Лиш надмір робить їх причиною недуг. Візьмімо цибулю. Природа її тепла і волога; як спожити її небагато, вона дає силу при зляганні – звісно, се для тих, хто не давав наших обітів, – надмір же її робить голову важкою, а зарадити сьому може молоко з оцтом. А тому, – додав він лукаво, – молодому ченцеві годиться споживати її помірковано, їж краще часник. Природи він теплої й сухої, і помічний він від трутизни. Одначе дехто каже, що коли забагато з’їсти його ввечері, від нього важкий сон. Але він не так вадить, як інші зела, що викликають лихі видіння.

– Які видіння? – спитав я.

– Гм, щось новіцій наш надміру допитливий. Знати речі ці має лише зілляр, інакше будь-яка нерозважлива голова могла б роздавати видіння на всі боки, дурманячи людям голови.

– Але досить трохи кропиви, – зауважив Вільям, – званої також ройброю, а іноді олієрібусом, щоб убезпечитися від видінь. Сподіваюсь, у вас є й це добре зілля.

Северин крадькома зиркнув на вчителя:

– Ти знаєшся на зіллярстві?

– Дуже мало, – скромно мовив Вільям, – якось до рук мені потрапив «Theatrum Sanitatis»⁵³ Убубхасима з Бальдаха…

– Абул Асана аль-Мухтер ібн-Ботлана.

– Або Еллукасима Еліміттара, якщо хочеш. Цікаво, чи нема якихсь його творів тут?

– Є щонайкращі, з численними препишними ілюстраціями.

– Хвала небові. A «De virtutibus herbarum»⁵⁴ Платеарія?

– І ця є, і «De plantis»⁵⁵ Арістотеля. Буду радий побесідувати іноді з тобою про зела.

– Я радітиму ще більше, – мовив Вільям, – та хіба сим ми не порушимо звичаю мовчанки, дотримуватися якого, здається, наказує правило вашого чину?

– Правило, – мовив Северин, – століттями пристосовувалося до вимог різних спільнот. Воно приписувало lectio divina⁵⁶, але не студії: та ти знаєш, як ревно наш орден дбає про дослідження речей божественних і людських. Крім того, правило приписує спільну опочивальню, але часто ченці потребують віддаватись розважанням і вночі, тому кожен з них має власну келію, як це заведено у нас. Правило дуже суворе стосовно мовчанки, і в нас теж вимагається, щоб не лише той чернець, що робить ручну роботу, але й той, що пише або читає, уникав балачок зі своїми братами. Але обитель наша – це насамперед спільнота вчених мужів, і їм корисно обмінюватися між собою скарбами знань, які вони нагромаджують. Будь-яка бесіда, що стосується наших студій, вважається законною і пожиточною, аби лиш її не провадили у трапезній чи під час богослужінь.

– Ти часто мав нагоду бесідувати з Адельмом Отрантським? – спитав раптом Вільям.

Северина це, схоже, не здивувало.

– Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Ні. З ним я нечасто розмовляв. Він весь час розписував мініатюрами книги. Я чув іноді, як він дискутував про тонкощі своєї праці з іншими монахами – Венанцієм із Сальвемека чи Хорхе з Бурґоса. Зрештою, день свій я коротаю не в скрипторії, а у своїй робітні, – і кивнув на будівлю лічниці.

– Розумію, – сказав Вільям. – Отже, ти не знаєш, чи Адельм мав видіння.

– Видіння?

– Подібні до тих, які викликає твоє зілля.

Северин заціпенів:

– Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечні трави були недоступними для інших.

– Я не це мав на увазі, – поспішно уточнив Вільям. – Я говорив про видіння взагалі.

– Не розумію, – наполягав Северин.

– Чернець, який уночі блукає по Вежі, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненій порі, можуть траплятися… жахливі речі, тож я подумав, що він міг мати диявольські видіння і що це вони штовхнули його в прірву.

– Я вже казав, що не буваю в скрипторії, хіба що іноді мені потрібна якась книга, та зазвичай мені досить тих травничих книг, які я тримаю в лічниці. Я ж казав тобі, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцієм і, звичайно, з Беренґарієм.

Я відчув легке вагання у Севериновому голосі. Не оминула його й увага мого вчителя:

– З Беренґарієм? А чому – звичайно?

– Беренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Вони були однолітками, разом відбували новіціят, тож нічого дивного, що їм було про що поговорити. Я це мав на увазі.

– Значить, ти це мав на увазі, – мовив Вільям. На моє здивування, розпитувати далі він не став. І відразу змінив тему розмови. – Може, пора нам уже зайти у Вежу. Будеш нам за провідника?

– Залюбки, – сказав Северин з явною полегкістю. Він попровадив нас краєм городу, і ми підійшли до західного фасаду Вежі.

– Від городу є вхід до кухні, – мовив він, – але кухня займає лише західну половину першого поверху, а решту займає трапезна. З південного боку є ще двоє дверей, які ведуть до кухні та до трапезної – до них можна дістатися, обійшовши ззаду хори церкви. Але ми зайдемо сюди, адже з кухні можна прямо пройти до трапезної.

Увійшовши в простору кухню, я помітив, що всередині Вежа має восьмикутний внутрішній двір; як я зрозумів пізніше, то був своєрідний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкі вікна, подібні до вікон у зовнішніх стінах. Кухня була величезною, повною диму залою, де метушилося чимало челядників, рихтуючи страви на вечерю. Двоє з них готували приправлену городиною запіканку з ячменю, вівса та жита, нарізаючи на великому столі ріпу, капусту, редьку та моркву. Неподалік ще один кухар, зваривши рибу у вині з водою, тепер присмачував її підливою з шавлії, петрушки, чебрецю, часнику, перцю та солі.

Під західною баштою стояла велетенська пекарська піч, де вже блимало червонувате полум’я. У південній башті стояла ще одна величезна плита, на якій кипіли казани й оберталися рожни. Через двері, що виходили на тік за церквою, свинарі саме вносили туші забитих свиней. Ми вийшли через ті ж двері й опинилися на току, розташованому на східному краю дворища, поблизу мурів, вздовж яких вишикувались господарські будівлі. Северин пояснив, що перша будівля – це свинарники, за ними тяглися стайні, стійла для волів, а далі – курники і крита загорода для овець. Перед свинарниками свинарі розмішували у великому глеку кров тільки-но забитих свиней, щоб вона не зсідалася. Якщо її відразу як слід вимішати, то при цій холодній погоді вона постоїть, не псуючись, ще кілька днів, поки з неї не нароблять кров’янки.

Ми знову зайшли у Вежу і лише побіжно оглянули трапезну, проходячи через неї по дорозі до східної башти. Трапезна займала простір під двома баштами, у північній частині стояла грубка, а зі східної гвинтові сходи вели у скрипторій, себто на другий поверх. Саме цими сходами ченці йшли щодня до праці, або двома рядами інших, не таких зручних, зате добре опалених сходів, які спіраллю піднімалися позаду грубки та кухонної печі.

Вільям спитав, чи знайдемо ми когось у скрипторїї, бо ж була неділя. Северин усміхнувся і сказав, що для ченця-бенедиктинця праця – це те ж саме, що молитва. У неділю богослужіння тривають довше, але ченці, які працюють над книгами, усе ж проводять нагорі кілька годин, зазвичай плідно обмінюючись ученими заувагами та порадами і розважаючи над Святим Письмом.

Першого дня після часу дев'ятого,
де описано відвідини скрипторію і знайомство з багатьма вченими мужами, переписувачами та рубрикаторами, а також зі сліпим старцем, який очікує Антихриста

Поки ми піднімалися сходами, я побачив, що вчитель мій придивляється до вікон, крізь які на сходи падало світло. Я, мабуть, ставав таким же кмітливим, як і він, бо відразу помітив, що вони розміщені так, що до них важко дістатися. Зрештою, вікна трапезної (єдині вікна на першому поверсі, які виходили на урвище) теж були важкодоступними, адже під ними не було високих меблів.

Піднявшись по сходах, ми увійшли у скрипторій з боку східної башти, і тут я не зміг стримати захопленого вигуку. Другий поверх не був розділений на дві частини, як нижній, а тому розкинувся перед моїми очима у всій своїй просторій неосяжності. Вигнуте і не дуже високе склепіння (нижче, ніж у церкві, але вище, ніж в будь-якій капітулярній залі, яку я будь-коли бачив), підперте міцними колонами, спиналося над цілим приміщенням. Весь простір пронизувало чудове світло, яке лилося крізь три величезні вікна з кожної більшої сторони і крізь п’ять менших вікон, прорубаних у кожній з п’яти зовнішніх сторін кожної башти; ще вісім високих і вузьких вікон впускали світло ще й з внутрішнього восьмикутного колодязя.

Завдяки усім цим вікнам велику залу щедро виповнювало рівне розсіяне світло, хоч був то зимовий пополудень. Шибки не були кольоровими, як це буває у церквах, свинцеві кріплення тримали чотирикутники безбарвного скла, і всередину вливалося якнайчистіше світло, не переінакшене людською майстерністю, щоб освітлювати працю тих, хто читає і пише. В інший час та в інших місцях я бачив чимало скрипторіїв, та не бачив жодного, де у струменях матеріального світла, яке робило простір осяйним, так світляно виблискувало б саме духовне начало, що його світло воплочає, – claritas, джерело всякої краси і мудрості, невід’ємний атрибут чудовної домірності, вираженої у цій залі. Красу-бо творять спільно три речі: насамперед се integritas, або довершеність, і тому речі неповні ми почитуєм за негарні; тоді належна домірність, сиріч consonantia; і врешті claritas, світло, ми ж бо звемо прекрасними речі, яким властива світла барва⁵⁷. І оскільки візія прекрасного вселяє супокій, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирі, добрі та красі, я відчув у собі велике вмиротворення і подумав: як, мабуть, утішно працювати у сьому місці.

У ту полуденну годину воно здалося моїм очам чудовним горнилом премудрості. Згодом у Санкт-Ґаллені я бачив скрипторій подібних розмірів, розташований окремо від бібліотеки (деінде ченці працювали в тому ж приміщенні, де зберігалися книги), але він не був так неперевершено домірний. Під кожним з вікон стояло по столу, за ними сиділи книжники, переписувачі, рубрикатори та інші вчені монахи. Всього вікон було сорок (воістину довершене число, одержане подесятерінням чотирикутника, або немов десять заповідей помножено на чотири богословські чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченців, хоч у той момент їх там було десь тридцять. Северин пояснив нам, що монахів, які працюють у скрипторії, звільнено від богослужінь третього, шостого і дев’ятого часу, щоб їм не довелося переривати працю у світлі години і зупиняли вони її лише при заході сонця, перед вечірнею.

Найкраще освітлені місця віддано найдосвідченішим мініатюристам, рубрикаторам та переписувачам. На кожному столі стояло все потрібне для розпису і переписування книг: ріжки з чорнилом, тонкі пера, які дехто з ченців підстругував тонким ножиком, пемзовий камінь, щоб вигладжувати пергамен, лінійки, щоб креслити лінії, на яких відтак проляже письмо. Біля кожного переписувача або на вершку нахиленої площини його стола стояв пюпітр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що виділяв рядок на сторінці, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистої та інших барв. Інші натомість лише читали книги і виписували щось із них у свої особисті зшитки чи таблички.

Утім, мені не вдалося довше поспостерігати за їхньою працею, бо назустріч нам вийшов бібліотекар, і ми вже знали, що це Малахія з Гільдесгайма. Лице його намагалося виразити гостинність, але я мимохіть аж охнув супроти такої незвичайної фізіономії. Вона була бліда, і хоч він перебував усього лиш на половині земного свого шляху, сіть тонких зморщок робила його подібним не те що до старика, а радше, як здалося мені на перший погляд (прости мене Господи), до старої жінки, через щось жіноче в його глибоких і смутних очах. Уста його були майже неспроможні зобразити усмішку, і загалом здавалося, ніби чоловік сей зазнає мук існування через якийсь неприємний обов’язок.

Тим часом він чемно привітав нас і представив ченцям, які в ту хвилину там працювали. Малахія розповів нам також, яку роботу виконує кожен з них, і я зачудувався глибокою їхньою відданістю пізнанню і дослідженню божественного слова. Так я познайомився з Венанцієм із Сальвамека, тлумачем з грецької та арабської, шанувальником Арістотеля, воістину наймудрішого з людей. Запізнався я і з Бенцієм з Упсали, молодим скандинавським монахом, знавцем риторики. З Беренґарієм з Арунделя, помічником бібліотекаря. З Аймаром з Александрії, який переписував твори, позичені бібліотеці всього на кілька місяців, і рівно ж з гуртом мініатюристів, вихідців з різних країн: Патриком з Клонмакнойза, Рабаном з Толедо, Маґнусом з Іони, Вальдом з Герфорда.

Перелічувати їх, звісно, я міг би ще довго, перелік-бо сам по собі незрівнянна річ, спроможна породити подиву гідні гіпотипози. Та мушу перейти до теми наших бесід; вони дали нам чимало корисних вказівок, з яких ми почали розуміти той ледь чутний неспокій, яким віяло від ченців, і те щось невисловлене, що вчувалось у кожній бесіді.

Учитель мій почав розмову з Малахією, вихваляючи красу скрипторію та дух працьовитості, який тут панує, і розпитуючи про працю, яка тут провадиться. Адже, сказав він вельми обережно, він чував немало про цю бібліотеку й хотів би переглянути багато книг. Малахія сказав йому те саме, що ми вже знали від абата: чернець просить у бібліотекаря твір, який хоче переглянути, і якщо прохання це доречне й богобійне, той іде за нею нагору, в бібліотеку. Вільям спитав, як бібліотекареві вдається пам’ятати назви всіх книг, які зберігаються у шафах нагорі, і Малахія показав йому товстезний том, густо заповнений списками і прикований золотим ланцюжком до його стола.

Вільям устромив руку в отвір у своїй рясі, де вона на грудях утворювала мішок, і вийняв звідти предмет, який я вже бачив був у нього в руках і на обличчі під час нашої подорожі. Був то роздвоєний хомутець, зроблений таким чином, що він міг сидіти в людини на носі (а тим більше на його носі, великому й орлиному), як вершник сидить на крупі коня або птах на бантині. А по обидва боки цього хомутця, домірно з очима, були прикріплені два довгасті металеві кружальця, які тримали два товсті, як дно пляшки, скельця, подібні за формою до мигдалю. Вільям любив читати, тримаючи ці скельця перед очима, і говорив, буцім бачить крізь них краще, ніж це дозволяє йому природний зір і немолодий вік, особливо коли смеркне. Вони потрібні були йому не для того, щоб бачити далеко, бо око він мав напрочуд гостре, а щоб бачити зблизька. З їх допомогою він міг читати рукописи, написані крихітними літерами, які навіть мені важко було розібрати. Він пояснив, що, коли людина перейде за половину свого життя, навіть якщо зір її завше був чудовий, око твердне і зіниця не в змозі легко пристосовуватись до віддалі, тому чимало вчених людей після п’ятдесятої весни свого життя немов помирають для читання і писання. То велика біда для тих, хто міг би ще багато років приносити своїм розумом великий пожиток. Тому слід хвалити Господа, що хтось винайшов і виготовив сей струмент. Розповів він мені це, пояснюючи ідеї свого приятеля Роджера Бекона, який твердив, що метою мудрості є також продовжувати людське життя.

Інші ченці дивились на Вільяма з великою цікавістю, та не сміли ні про що питати. Я зрозумів, що навіть у це місце, яке пишалося своєю ревною відданістю читанню і писанню, сей подиву гідний предмет ще не проник. І відчув гордощі, що супроводжую людину, яка має чим здивувати інших людей, відомих у світі своєю мудрістю.

З цією штукою на очах Вільям нахилився над списками, які містилися в цій книзі. Я теж туди зазирнув, і ми побачили назви книг знаменитих і нікому не відомих; усі вони належали бібліотеці.

– «De pentagono Salomonis», «Ars loquendi et intelligendi in lingua hebraica», «De rebus metallicis»⁵⁸ Роджера з Герфорда, «Algebra» Аль-Куварізмі, латиною переложив Роберт Англік, «Пунічні війни» Силія Італіка, ««Gesta francorum», «De laudibus sanctae crucis»⁵⁹ Рабана Мавра та «Flavii Claudii Giordani de aetate mundi et hominis reservatis singulis litteris per singulos libros ab A usque ad Z»⁶⁰, – читав мій учитель. – Блискучі твори. Але в якому порядку їх записують? – Він зацитував з якогось тексту, якого я не знав, але напевно знав Малахія: – «Habeat Librarius et registrum omnium librorum ordinatum secundum facultates et auctores, reponeatque eos separatim et ordinate cum signaturis per scripturam applicatis»⁶¹. Як ви запам’ятовуєте місце, де лежить кожна книжка?

Малахія показав йому анотації обік кожної назви. Я прочитав: ііі, IV gradus, V in prima graecorum; ii, V gradus, VII in tertia anglorum⁶² і так далі. Я зрозумів, що перше число вказує місце книги на полиці, про полицю, або gradus, свідчить друге число, а третє число позначає шафу.

Зрозумівши, що інші позначки означають залу або коридор бібліотеки, я насмілився попрохати детальніших пояснень щодо сих останніх distinctiones⁶³. Малахія зиркнув на мене суворо:

– Може, ви не знаєте, або ж забули, що входити до бібліотеки дозволено лише бібліотекареві. А отже, цілком слушно і достатньо, аби лише бібліотекар умів розшифрувати ці позначки.

– А за яким порядком наведено книги у цьому списку? – спитав Вільям. – Це не схоже на предметне упорядкування.

Він не згадав порядок за авторами, відповідно до літер абетки, бо спосіб цей почали застосовувати лише недавно, а отже, він ще був не вельми поширений.

– Своїм корінням бібліотека сягає в глиб часів, – мовив Малахія, – і книжки реєструють в міру їх придбання чи одержання в дар, коли вони опиняються у наших мурах.

– Серед них важко знайти потрібне, – зауважив Вільям.

– Досить, щоб бібліотекар вивчив перелік напам’ять і знав, коли надійшла кожна книжка. Що стосується інших ченців, то вони можуть покластися на його пам’ять, – він немовби мав на увазі не себе, а когось іншого; і я зрозумів, що говорив він про посаду, яку в той момент недостойно обіймав, але яку до нього обіймала сотня інших, уже померлих монахів, що передавали один одному свої знання.

– Зрозуміло, – мовив Вільям. – Отже, якби я шукав щось про пентакль Соломона, не знаючи достеменно, що саме, ви б могли сказати мені, що про це мовить книга, назву якої я оце прочитав, і знайти її на горішньому поверсі.

– Якби вам справді треба було дізнатися щось про Соломонову зірку, – мовив Малахія, – то перш ніж дати вам цю книгу, я б волів порадитися з настоятелем.

– Я оце прознав, – сказав тоді Вільям, – що недавно переставився один з ваших найталановитіших мініатюристів. Абат стільки розповідав мені про його майстерність. Чи не міг би я подивитись на кодекси, які він ілюстрував?

– Адельм з Отранто, – сказав Малахія, недовірливо дивлячись на Вільяма, – з огляду на молодий вік, працював лише з маргіналіями.

Він мав дуже жваву уяву і з відомих речей умів складати речі невідомі й дивовижні, приміром, сполучаючи людське тіло з кінською шиєю. Але онде його книги. Його стола ще ніхто не рухав.

Ми підійшли до робочого стола Адельма, на якому лежали щедро розписані сторінки з Псалтиря. То були аркуші якнайтоншого сирівця – царя над пергаменами, – й останній був усе ще прикріплений до стола. Ледь протертий пемзою і пом’якшений крейдою, він був вигладжений шпателем, і крихітні дірочки, зроблені по боках тоненьким стилосом, накреслювали лінії, які мали провадити руку митця. Першу половину вже вкривали письмена, і мініатюрист почав уже виводити фігури по краях тексту. Натомість глянувши на інші, вже завершені аркуші, ми з Вільямом зачудовано скрикнули. На полях Псалтиря виринав світ навиворіт, протилежний світові, до якого призвичаїли нас чуття. Здавалося, немов на приконеччі істинної оповіді розгортається інша оповідь, глибоко пов’язана з нею через дивовижні алюзії in aenigmate⁶⁴, оповідь оманна, яка повідає про вселенну догори ногами, де собаки тікають від зайця, а козулі полюють на лева. Крихітні голівки на пташиних лапках, тварини з людськими руками на хребті, кудлаті голови, з яких вистають ноги, смугасті дракони, чотириногі із зміїною шиєю, сплетеною у тисячу нерозв’язних вузлів, мавпи з оленячими рогами, птахоподібні сирени з перетинчастими крилами на спині, люди без рук, на спині яких, наче горби, виростають інші людські тіла, фігури із зубастим ротом на череві, люди з конячою головою і коні з людськими ногами, рибини з пташиними крилами і птахи з риб’ячими хвостами, потвори з одним тілом і двома головами або з однією головою і двома тілами, корови з півнячим хвостом і крилами метелика, жінки з головами, вкритими лускою, наче риб’яча спина, двоголові химери, що сплелися з ящеромордими бабками, кентаври, дракони, слони, мантикори, одноноги, що простяглися на гілках дерев, грифон, з хвоста якого народжується лучник у повному воєнному обладунку, диявольські створіння з безконечною шиєю, череди людиноподібних звірів і звіроподібних карликів іноді на тій самій сторінці сусідували зі сценами сільського життя, де побут села було зображено так навдивовижу яскраво, що можна було подумати, буцім постаті ці живі – орачі, збирачі плодів, женці, прядильниці, сіячі, а поруч з ними озброєні арбалетами лиси і куниці напирали на наїжене баштами місто, яке обороняли мавпи.

Початкова літера, вигнута як L, у долішній своїй частині породжувала дракона, в іншому місці з великої літери V, що починала слово «verba»⁶⁵, наче природний пагін на стовбурі, виростала змія з тисяччю кілець, а з неї, мов листя і суцвіття, виростали інші гади.

Поруч з Псалтирем лежав напрочуд вишуканий Часослов, недавно, мабуть, закінчений, і був він такого малого розміру, що поміщався на долоні. Почерк був дрібний, а мініатюри на полях ледь помітні, око не могло відразу їх вловити, а мусило дослідити зблизька, й тоді вони поставали у всій своїй пишноті. І чудувався я: що за надлюдське знаряддя мав мініатюрист, який намалював їх, як зумів він зробити їх такими виразистими на цьому крихітному клаптику пергамену! Всі поля книги кишіли крихітними фігурками, які народжувались і виростали, немов живі, з кінцевих завитків кунштовно вималюваних літер: морські сирени, прудкі олені, химери, людські тулуби без рук, які, наче дощові хробаки, вилазять з-поміж рядків. В одному місці, немов продовжуючи «Sanctus, Sanctus, Sanctus⁶⁶», – що повторювалося у трьох різних рядках, виринали три звірині постаті з людськими головами: дві з них єднались у цілунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мініатюру в тім місці має виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.

Коли я гортав сі сторінки, німе захоплення змагалось у мені зі сміхом, бо хоч сусідували вони зі священними рядками, постаті сі нестримно схиляли до веселощів. А брат Вільям, який теж розглядав їх з усмішкою, зауважив:

– Babewyn – ось як звуть їх на моїх островах.

– У Галліях їх називають бабуїнами, – мовив Малахія. – Справді, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пізніше студіював його й у Франції. Це бабуїни, себто африканські мавпи. Фігури світу навиворіт, де будинки стоять на кінчику шпиля, а земля здіймається над небом.