Kitabı oku: «Німа смерть», sayfa 3

5

Він кличе кельнера і замовляє ще чергову порцію крижаного вина⁷. Йому потрібно більше вина. Власне, він мав би давно почати їсти – його тіло вимагає цукру.

– Можу я запропонувати панові меню?

– Зачекаймо ще трохи, – хитає він головою, хоча починає підозрювати, що сьогодні залишиться на самоті.

Вона запізнюється вже більше, ніж на годину.

Він не знає, з якої причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це має бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – він знає, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змінювати плани – вона прийде заради завтрашньої зйомки.

Де там забарився кельнер? Йому треба випити більше вина!

Чи звикне він коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?

Ти звикнеш до цього.

Усмішка матері.

Мусиш звикнути.

Він недовірливо дивиться на келих.

Чи я зможу?

Ти мусиш.

Я мушу.

Він зосереджено надпиває, смакує солодкість, відчуває, як вона біжить горлом.

Айсвайн. Солодке крижане вино.

Сон, що снився йому роками. Тепер насправді.

Вони з матір’ю сидять у ресторані, вдвох. Щоб відзначити подію. Перший самостійний укол. Першу ін’єкцію, що він зробив собі сам, першу по кількох днях у клініці. Після всіх випробувань інсуліном.

Знову живий. По всіх роках очікування. Очікування смерті.

Його друге народження.

Кельнер із закусками. Також він ставить кришталеві келихи на білу скатертину.

Усмішка матері.

Їж, мій хлопчику.

Він не може їсти, сльози течуть, він починає нестримно ридати, бачить її розгублене обличчя крізь пелену сліз.

Вона пестить його долоню, і він забирає руку – він не приймає її дотику, він не довіряє її любові, він не розуміє цієї любові, він любові не вірить.

Уже ж по всьому, скінчилося. Я все відшкодую. Ти мій славний хлопчик.

Він витирає сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакує свіжого краба, кріп, солодкі помідори. Солодкість переповнює його, розбігається його тілом.

Мати всміхається, тицяє виделкою в свою страву й не їсть. Вона тільки, знай, усміхається і тицяє в тарілку, і не зводить із нього очей, дивитися, як він підносить виделку до рота – вдруге, утретє. Їй не слід витріщатися на нього, він не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво світу.

Ти зможеш жити, як усі. Жити з усіма іншими.

Нарешті вона теж береться до їжі.

Вони їдять мовчки, кельнер наповнює їхні келихи. Вона витирає рот серветкою і підносить свій келих.

За життя!

За життя.

Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.

Що ти тепер робитимеш?

Я вчитимуся.

Це добре.

Вивчатиму медицину.

Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух її руки зупиняється, вона забирає свою руку. Смуток у її очах.

Мій хлопчику, мій славний хлопчику!

Кельнери приходять із переміною страв. Одночасно знімають срібні накривки тарелей.

Він досі не може повірити. Перший справжній обід. Його перший справжній обід по стількох роках нескінченного голоду.

Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.

Він справді вірив у це.

Тоді.

Як він помилявся тоді, як глибоко помилявся…

Він дивиться на годинник. Ні, вона вже, звісно, не прийде. Він не може нічого їй закинути, він не може їй дорікати – така ціна таємности їхніх зустрічей. У разі, коли щось не складається, вона не має можливости повідомити йому. Насправді, це пусте.

Головне, щоб ніхто не дізнавався про їхні плани.

Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.

Головне, щоб їхнє призначення здійснилося.

Нарешті кельнер приносить вино.

6

На ту годину на Берлінерштрасе машин було небагато, і Рат, безперешкодно розігнавши «Б’юїк», на шаленій швидкості помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на північ. Ґреф на пасажирському сидінні непомітно вчепився в бильце – він, либонь, уже пошкодував, що не поїхав із Плішем і Плюмом.

За інших обставин Рат, можливо, керував би уважніше, але не зараз – швидкість його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивні машини, як не для швидкости?

– Ґереоне, я не поспішаю, – обережно озвався детектив.

– Такому автомобілю, як цей, треба часом дозволяти побігати.

– Слухай, мене цей засранець дійняв не менше, ніж тебе! Але це не підстава спускати весь свій гнів на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь ліхтарний стовп!

Насправді, Рат саме сповільнився – світлофор на Флюґгафенштрасе засвітився червоним.

– Він щойно втратив свою найкращу актрису, і вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав він. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотів запроторити бісового Белмана!

Гнів його мав конкретну причину – імпровізовану пресконференцію Белмана. Щоб тримати справу під контролем, вони змушені були взяти в ній участь, якомога ухильніше відповідали на запитання щодо обставин смерті актриси і тримали на оці Белмана. Журналісти не приховували свого обурення тим, як поліція витурила їх зі студії. Тим охочіше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всі спусти й заставки вихваляв акторську майстерність великої і незрівнянної Бетті Вінтер, передчасна смерть якої позбавила німецьке кіномистецтво одного з найбільших і найнадійніших його талантів.

– Ми зробимо все можливе, щоб передати в прокат «Бурю кохання», нехай навіть у фрагментарному вигляді, – завершив він, з очами повними сліз. – Це наш борг перед великою Бетті Вінтер. Ви можете так і написати! Цей фільм – її неоціненна спадщина! Він показує, яким могло б стати майбутнє німецьке звукове кіно, якби не…

Коли Белман перервав свою мову посередині речення і відвернувся, підносячи хусточку до своєї пики, Ратові хотілося гримнути на всю залу: «Х…ня!». Який паскудний фарс! А слідчі кримінальної поліції Рат і Ґреф виступили в ньому в ролі коміків-аматорів на розігріві публіки. Рат заприсягся тоді, що не дозволить кіношним паскудам удруге так із нього позбиткуватися.

Світлофор перемкнувся на зелене, і Рат знову натиснув на газ. Шини «Б’юїка» завищали по асфальту, і машина кулею вистрілила вперед.

– Який же виродок, – лаявся Рат.

– Белман стерво, поза сумнівом, – погодився Ґреф миролюбно й знову вчепився в бильце, – однак це не злочин. Так само, як його діловий цинізм. Ми не можемо нікого арештовувати за намагання розжитися на чиїйсь смерті.

– За винятком випадків, коли хтось цій смерті посприяв.

– Якщо хтось посприяв навмисне, так. Наскільки я бачу, смерть нещасної жінки лишається на сумлінні двох горе-персонажів – Ґлазера і Майснера. Трагічний збіг обставин. Останній розчавлений нещастям, а перший утік від відповідальності. Навіть якщо Бетті Вінтер загинула від удару електричним струмом, фактичним винуватцем її смерті є технік з освітлення, і він, мабуть, про це теж здогадується. Чолов’язі не позаздриш.

– Він утік із місця події – це одразу робить особу підозрюваною.

– Він раптом опинився в ситуації, коли на його сумлінні чиясь смерть, – розмірковував Ґреф. – Не кожен здатен дати собі раду з такою відповідальністю. От ти зміг би?

Рат мовчки дивився на дорогу перед собою. Попереду вигулькнуло таксі, і він відпустив педаль газу. Що далі на північ вони просувалися, то щільнішим робився рух. Хочеш не хочеш, треба скидати швидкість.

– Ще одне пиво в «Мокрому трикутнику?» – обережно запропонував Ґреф, коли вони від Галєшен Тор повернули на Шкаліцерштрасе.

Рат похитав головою:

– Не сьогодні. Але до Шорша я тебе можу завезти, якщо бажаєш.

– Я не готовий пити сам, – відказав Ґреф. – Тоді краще відвези мене додому.

Детектив мешкав у мебльованій кімнаті біля Сілезьких воріт. Для Рата це був не надто великий гак. Він попрощався з Ґрефом, торкнувши край свого капелюха, і повернувся до Луїзенуфера. Перетинаючи задній двір, він помітив, що у вікнах його квартирі на першому поверсі світиться.

Упродовж кількох останніх годин він не думав про Каті, а тепер згадав її червоне пальто в дзеркалі заднього огляду, згадав своє очікування в кафе. Він зробив хвилинну паузу перед дверима квартири і глибоко вдихнув, ніби готуючись до тривалого занурення.

Поруч із червоним пальто Каті на вішаку прилаштувалося інше, темне чоловіче пальто. З вітальні линула музика, приглушена зачиненими дверима. Одна з жахливих Катіних платівок. Зазвичай він знав, як зробити так, щоб вона не ставила оту популярну музику, але не тоді, коли вона була вдома сама.

Щоправда, зараз вона була явно не самотня. З вітальні долинав гучний регіт і хихикання – голосок Каті і глибокий чоловічий бас. Кого ще вона, в біса, притягла додому?

Рат, не скидаючи капелюха і пальта, подумки піднісши кулака, розчахнув двері й ступив у вітальню. Зрештою, вона сама цього домоглася: тепер він був у належному гуморі, аби дати їй відставку, готовий до жорсткої сцени.

Проте вигляд гостя одразу спрямував його гнів у геть інший бік.

Каті, сидячи спиною до Ґереона, досі реготала з якогось дотепу літнього пана з випещеними сивими вусами, що влаштувався навпроти неї з келишком коньяку. Старий, якого він не бачив уже замало рік, і який зараз очікувально звів на нього здивовані очі.

– Ґереоне, – озвався першим сивий чоловік. – Осьде й ти!

Не відповідаючи на привітання, Рат підійшов до програвача і вимкнув його.

– Ґереоне… – й собі озвалася Каті.

Більше ні слова. Вона, здається, почувалася винною щодо програвача – зазвичай він їй не дозволяв до нього наближатися.

Він так само нічого не відповів, а натомість поставив іншу платівку. «Біґ Бой» із партією корнета у виконанні Байдербеке – подарунок Северина. Після перших кількох тактів зробив голосніше.

Каті відразу відчула, що в повітрі пахне бурею. Вона поспіхом підвелася.

– Я вимию посуд, – сказала вона і прослизнула на кухню. Ідеальна домогосподарка.

Рат зачекав, доки зачиняться двері вітальні, потім сів у крісло, яке ще тримало тепло Каті, і подивився на сивочолого чолов’ягу.

– Добрий вечір, тату, – мовив він нарешті. – Почувайся, як удома.

Енґельберт Рат прочистив горло, перше, ніж заговорити.

– Може, для початку, трохи музику притишимо? – запропонував він, підводячись. – Власних слів не чути за цим гуготінням!

– Це я так відпочиваю після роботи.

Енґельберт Рат підійшов до програвача. Йому знадобився час, перше ніж він спромігся знайти потрібний важілець і обернути його, що зробилося тихше. Настільки тихо, що стало чути плюскіт води з кухні. Батьків погляд натрапив на колекцію платівок на долішній полиці, і він похитав головою:

– Досі слухаєш оту негритянську музику?

– Ти проїхав сюди, щоб це з’ясувати?

– Платівки з Америки?

– А, то ти, насправді, про Америку хочеш поговорити?

Енґельберт Рат пропустив повз вуха синів сарказм.

– У тебе нова справа? Фройляйн Пройснер мені сказала.

Напевне, кельнер з «Уланд Ек» їй повідомив.

– Смерть актриси, – сказав Ґереон. – Під час зйомок у павільйоні.

– Шкода, що ти не можеш приїхати в Дюссельдорф. Твоя мама переказує тобі вітання. І ще вона просила передати тобі… Ось… – він видобув пакуночок у барвистому обгортковому папері, перев’язаний кольоровими стрічками. – На твій день народження.

– Дякую, – сказав Ґереон, відклавши пакет убік. – Це ще за кілька днів.

– Мати сказала, щоб я віддав тобі подарунок заздалегідь. Так надійніше, ніж відправляти поштою.

– Отже, ти не приїдеш до мене?

Енґельберт Рат знизав плечима:

– Мама хотіла б до тебе приїхати, але ти сам знаєш, вона сама поїздом не зможе. – Він прочистив горло. – А я… Ну, з усіх днів року, саме на Попільну Середу, мені з Кельна вибратися нереально. Після вранішньої відправи, у мерії прийом, а ввечері – рибний стіл у казино⁸… Я справді не можу…

– Все гаразд. Тобі немає потреби переповідати мені свій графік.

Енґельберт Рат показав на пакет:

– Принаймні, ти отримаєш тоді наш подарунок.

Він знову сів на диван. Обидва мовчали.

З кухні долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Каті, вона робила дуже голосно.

– Приємна дівчина твоя наречена, – сказав нарешті Енґельберт Рат.

– Ми не заручені.

Енґельберт Рат на якусь мить видався здивованим.

– Я, мабуть, ніколи не звикну до сучасних звичаїв, – визнав він. – Та хоч би там як, славна дівчина. Ти міг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозуміла, хто я!

– Мабуть, тому, що знає тебе з фото, що стоїть в мене коло ліжка, на тумбочці.

Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.

– Я не розумію, що відбувається, – поскаржився він. – Я в гості до сина, а він мене отак приймає!

– А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене… Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?

– Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, – відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.

– Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?

– Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.

– Чому я завжди про це забуваю?

Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

– Ми так рідко бачимося, Ґереоне, – мовив він. – Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.

«Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», – подумав Гереон.

– Навіщо ти тут? – запитав він вголос.

Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж говорити.

– У нас зустріч, – сказав він. – Другу потрібна твоя допомога.

– Я не пам’ятаю про жодну зустріч.

– Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, – кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

Саме це він так ненавидів у батькові – Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.

– Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, – сказав Енґельберт Рат, підводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.

Права рука батька підштовхнула його до дверей.

Він не здатний був опиратися. Він, як завжди, підкорився.

Коли вони вийшли в передпокій, батько і син, Каті стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руці – пам’ятник німецькій домогосподарці – і всміхалася. Ґереон, прощаючись, глянув їй в очі.

Її погляд сказав йому все, що слід було знати.

Вона знала, що на них чекає, але не бажала цього визнавати.

На Моріцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварії вантажівку, що перекрила майже всю смугу руху, і регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по одній, дуже повільно.

– Американська машина? – запитав Енґельберт Рат, щойно всівся на пасажирське сидіння «Б’юїка».

На його обличчі відбилося явне невдоволення, і Ґереон проігнорував батькову репліку суто зі стримуваного роздратування.

Тепер, коли вони застрягли на Моріцплац, батько знов порушив тишу:

– Треба було взяти таксі.

Ґереон сприйняв цю заувагу, як докір.

– Їхали б так само повільно, – сердито відказав він.

Нарешті надійшла їхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвіл, і «Б’юїк» проповз повз місце аварії на Оранієнштрасе. Щоб перетнути Ляйпціґерштрасе, вони мусили знову зачекати на світлофорі, однак далі їхня подорож пожвавішала. Принаймні, Ґереон робив усе від нього залежне. Втім, цього, очевидно, було недостатньо.

– Запізно, – нарікав Енґельберт Рат, виходячи з машини на Вільгельмплац. – Ми запізнилися майже на десять хвилин!

Ґереон, замикаючи машину, подумки послав батька під три чорти. А той уже прямував до входу в готель.

Готель «Кайзергоф» і його ресторан зажили популярности серед політиків і високих посадовців поближньої Вільгельмштрасе,⁹ а отже відповідали смакам Енґельберта Рата, який впевнено повів сина в ресторан на першому поверсі. У декорованій дубовими панелями залі гомін голосів лунав цивілізованіше ніж деінде, келихи дзвеніли делікатніше, відвідувачі розмовляли, випивали і їли, наче на ручному гальмі.

Ґереон ішов за батьком. Енґельберт Рат, здавалося, добре знає шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сиділи вдягнені в темне чоловіки, що виглядали так ніби прийшли сюди безпосередньо з засідання в Райхстаґу. І, звісна річ, одразу можна було визначити, хто тут керує. Чоловік, що сидів спиною до стіни, мав обличчя індійського вождя: високі вилиці, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впіймав обох Ратів. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли він щось проказав до решти товариства і підвівся.

Енґельберт Рат кинувся до вождя.

– Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав він, – але поліційна служба… Також у Берліні… мій син…

– Все га-азд, Енґельба-ате, все га-азд! Мій потяг, однаково ще аж за дві години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоїв його чоловік у фраку, непроникні індіанські очі якого дивилися майже привітно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столиці райху?

Ґереон потиснув руку вождеві індіанців.

– Дякую за турботу, пане бурмістре!

– Забудьмо про посади. Жодного бурмістра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрічаємося суто приватно. Троє земляків-кельнців у Берліні.

Ґереон ввічливо посміхнувся.

– Ходімо до бару, – запросив вождь. – Я забронював.

Кельнер підвів їх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекційного «Зельтінґер Кірхенпфада» у відерці з льодом поруч із табличкою «Зарезервовано». Бурмістр Аденауер нічого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримінальної поліції Енґельберт Рат так добре ладнав із бурмістром (окрім того, що вони були членами однієї партії). Зрештою, батько завжди добре ладнав із будь-ким, хто міг допомогти його кар’єрі. Успішній, треба зазначити: свого часу наймолодший за віком старший комісар кельнської поліції, а нині начальник кримінальної поліції міста.

– Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив їх сідати вождь індіанців.

Він зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тоді заговорив знову.

– Приємно, Енґельба-ате, що твій син знайшов час на цю зустріч. Ти вже розповів йому, про що йдеться?

– У такій делікатній справі? Ні! – похитав головою Енґельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам…

– Ну, то спершу випиймо по келишку! – підніс індіанець склянку з водою.

Батько й син Рати піднесли свої келихи й випили. Вино, як на смак Ґереона, було аж надміру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцінування:

– Розкішне вино, Конраде.

– Я знаю, що тобі до смаку, Енґельберте!

Аденауер поставив склянку на стіл і прочистив горло.

– Отже, я хотів би перейти до справи… – почав він. – Насправді, йдеться про неприємні… про досить неприємні речі…

– Пусте. Поліція займається майже винятково неприємними речами!

– Прошу, мій любий молодший Рате! Забудьмо наразі про поліційний апарат! Як я зазначив, у нас приватна зустріч.

– Ґереоне, нехай пан бурмістр спочатку все пояснить!

Батькові не знадобилося багато часу, щоб повернути його до давніх часів. Ґереон, дурний, зухвалий хлопчисько, якому варто тримати язик за зубами, коли дорослі обговорюють важливі речі.

– Ваш батько, любий пане Рат, допомагає мені в надзвичайно делікатній ситуації, і, маю зазначити, ті обставини, що сім’я Рат представлена також у Берліні, виявилися дуже доречними…

Тож кельнська кліка не забарилася вчепитися в нього посеред імперської столиці!

– Щоб не розводитися довго, – вів далі Аденауер, – скажу: мене шантажують.

– Наш пан бурмістр отримує анонімні листи, – пояснив Енґельберт Рат.

Бурмістр кивнув:

– Хтось погрожує мені… як би це сформулювати… зробити публічною певну інформацію, яка не надто сподобається публіці. А в результаті, добре ім’я Аденауера викачають у багні.

– Яка це інформація?

– Інформація, яка здатна покласти край моєму політичному існуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комуністам.

– Я маю знати щось конкретніше. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, розкажіть, у чому суть погрози.

Аденауер прочистив горло.

– Акції «Ґланцштоф», – сказав він.

– Акції американського «Ґланцштоф», виробника віскози, – уточнив Енґельберт Рат.

Аденауер кивнув:

– У мене їх багато. На дуже великі суми. На мільйони… Я маю на увазі, що, коли я купував їх два роки тому, вони саме коштували мільйони. Усі мої маєтності вкладені в ці акції. І не тільки. Кредит від «Дойче Банку»…

– Розумію, – кивнув Ґереон Рат. – Акції від жовтня впали нижче плінтуса.

– Акції падали вже давно. Але я ніколи не уявляв собі, що вони настільки знеціняться. Натомість, я сподівався, що вони знову почнуть рости. Однак останні кілька місяців… Коротко кажучи, мої борги перед банком зараз вищі за ринкову вартість моїх акцій. Значно вищі…

– Іншими словами, ви розорені, – підбив підсумок Рат, собі на втіху упіймавши гнівний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?

– Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, – заперечив бурмістр. – Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.

– І саме цим погрожують вам в анонімних листах…

– І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!

– Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?

– Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.

Рат кивнув:

– Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.

– Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі… Ось.

Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.

Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:

«Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»

– Що це має означати? – запитав Рат.

– Це ціна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.

– Автозавод?

Аденауер кивнув:

– На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.

– Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

– Форд перебирається до Кельна, – сказав Аденауер. – Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

– А шантажист хоче цьому запобігти.

Аденауер кивнув:

– Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

– У пана Бьома наразі свої клопоти, – зауважив Ґереон.

– Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

– У Берліні стане ще більше безробітних.

Аденауер стенув плечима.

– Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!

– А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.

Аденауер кивнув:

– Твій хлопець швидко схоплює, – кинув він Енґельберту Рату.

Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.

– Звідки вам відомо, – запитав він, – що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?

– Читай, – Аденауер подав йому інший аркуш. – То була перша сторінка, з вимогою, а це – друга з того ж листа.

Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту – до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.

«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».

– Що це має означати?

– Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, – відповів Аденауер. – Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!

– Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я…

– Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля¹⁰, повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.

– Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції…

– Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.

Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.

– Старший комісар Ґереон Рат – це звучить гідно, – підніс він свій келих. – За наступного старшого комісара в родині Ратів!

Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар – це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.

– Комісар Рат?

Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:

– Пане Рате, вас до телефону.

Телефонував Червінскі. Вони нарешті упіймали Ґлазера. Помічник інженера з освітлення увечері таки прийшов додому, і їм залишилося просто затримати його.

– У будь-якому разі, чолов’яга сидить упакований на Алексі й чекає на тебе, – доповів детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним іще сьогодні. Сподіваюсь, ми нічого тобі не перервали. Твоя подруга була настільки доброю, що сказала нам, де ти гаєш свої вечори.

Рат мало не зірвався на товстунові за його фамільярний тон, але стримався. Зрештою, Червінскі зробив щось путнє. Таке траплялося нечасто.

– Я зараз буду, – сказав він коротко і поклав слухавку.

– Служба, – вибачився він, повернувшись до столу в капелюсі й пальто. – На жаль, справа невідкладна.

Він потиснув руку вождеві індіанців у фраку.

– Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав він, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.

– Зачекайте! Візьміть листи!

Аденауер простягнув над столом пачку паперів, і Рат поклав їх у внутрішню кишеню.

– Що ж, мій хлопчику, – підвівся Енґельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримінальної поліції зробив невдалу спробу обійняти його, але, не спромігшись зі свого місця, незграбно потиснув синові руку. – Бережи себе. Ти сам даси собі раду, правда? Я маю щось іще обговорити з бурмістром.

– Все гаразд, батьку. – Ґереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося?

У батька обличчя закам’яніло.

– Мати… ми… – затнувся він. – То я… я пообіцяв твоїй матері не залишати її довго на самоті. Я поїду нічним потягом.

– У Берліні – ні на секунду довше, ніж необхідно, правильно, панове, га?

Іронія мала приховати його розчарування, але посміхнутися він не спромігся. Хоч як його був роздратував несподіваний візит батька, ще більше допекло Ґереонові усвідомлення того, що Енґельберт Рат – посеред Масляної – приїхав до Берліна тільки для того, щоб зробити послугу своєму старому другові Конраду. Але він знав свого батька – чи й варто було очікувати чогось іншого?

– У такому разі, гарної тобі дороги додому! – кинув він і, не озираючись, вийшов із зали ресторану і збіг сходами просто під дощ.

На вулиці, перш ніж сісти в машину, він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Потім, уже за кермом, деякий час дивився на нічний Вільгельмплац. За винятком кількох перехожих, які щойно вийшли з метро, і двох чоловіків у мундирах перед імператорським подвір’ям, площа Вільгельма була безлюдною – нічне життя відбувалося в інших місцях.

Рат не міг пригадати, що давав Аденауеру якусь обіцянку, але відчув вагу паку листів проти грудей, у внутрішній кишені, і знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може піднести його на посаду старшого комісара.

Тоді, повернувшись думками до Каті, яка чекала на Луїзенуфер, він зрадів, що має привід поїхати на Александерплац. Можливо, коли він повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Він запустив мотор і рушив. Йому тільки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиємусь чужому житті.

Якою людиною може бути той Ґлазер? Людина, що має на своїй совісті чиюсь смерть і просто тікає. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловік уже мав зрозуміти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такої провини, хоч би як швидко і далеко ти від неї тікав – ніхто не знає цього ліпше, ніж Ґереон Рат. Цей тягар ти несеш на собі все життя.

За парканами на Александерплац на тлі нічного неба темним громаддям височіла будівля Управління поліції, відома серед берлінців як Червоний Замок. Ця могутня споруда з червоної цегли, більша навіть за ратушу, на відміну від останньої, досі мала чітко окреслені функції. Колеги називали своє робоче місце просто Замком, і ця назва цілком задовольняла Рата, як цілком доречна, попри те, що його попереднє місце роботи на Кребсґассе в Кельні – замок, башта якого підносилася над Ноймарктом, – мав набагато більш середньовічний вигляд, ніж Червоний Замок Берліна, фасад якого насправді відображав безперечний уплив флорентійської доби Відродження з її палацами. Але прусакам якось таки вдалося з філігранних ренесансних мотивів скласти фортецю середньовічно- го типу.

Рат припаркував «Б’юїк» в освітленому дворі, де в машині сидів тільки рейдовий загін. На сходах Рат не зустрів жодної живої душі. У нескінченних коридорах другого поверху теж було безлюдно, лише зрідка звідкись долинали кроки, окремі голоси, грюкання дверей. У відділі вбивств чергувала тільки нічна зміна в складі комісара і детектива – відповідно, Бреннера, одного з підлабузників Бьома, і Ланґе, що перевівся з Ганновера лічені тижні тому.