Kitabı oku: «Німа смерть», sayfa 4

– Добрий вечір, – привітала Рат колег. – Де Червінскі й Геннінг?

– Я відправив їх додому, – заявив Бреннер.

Гарний початок!

– Якого лисого ти наказуєш моїм людям, що їм робити?

– Що означає «твої люди»? Я керую нічною зміною. І наскільки мені відомо, ті двоє не мають нічного чергування. «Уникати зайвих понаднормових робіт». Така інструкція.

– Ті двоє в моїй слідчій групі! І привезли сюди підозрюваного! Я сподіваюся, його ще не відправили додому!

– Спокій, колего Рат, – зухвало посміхнувся Бреннер йому в обличчя, – твій затриманий сидить, надійно упакований.

– То на що ти чекаєш, колего Бреннер? – тихо і ввічливо запитав Рат.

– А що?

– Підніми свою сраку – і до телефону! – просичав він раптом із такою люттю, що в Бреннера посмішка вмить зійшла з обличчя. – Щоб я мав свого підозрюваного за п’ять хвилин!

Бреннер покірно зняв слухавку.

Уже в дверях Рат обернувся.

– І ще одне, шановний колего, – сказав він, знову привітно, – якщо ти ще раз, через мою голову, втрутишся в роботу моїх людей, я тобі таких прикрощів завдам, що тобі навіть старший комісар Бьом не допоможе. Затямив?

– На твоєму місці я б не корчив із себе велике цабе, – пробурмотів Бреннер, але його вже з’єднали з арештантським крилом.

Щоб дістатися свого кабінету, Рат мав пройти трохи далі коридором, оскільки, коли він прийшов на службу в відділ А, то було єдине вільне приміщення, трохи віддалене від решти кабінетів «убивчого» відділу. Тут було доволі прохолодно через слабке опалення, тож він ніколи не скидав пальта. Рат сів у приймальні за стіл своєї секретарки й переглянув особове досьє Ґлазера, що Червінскі залишив там із рештою паперів техніка. Дані досьє збігалися з даними паспорта.

Не минуло десяти хвилин, як у двері постукали.

На порозі з’явився конвойний, який завів до кабінету сором’язливого на вигляд блідого чоловіка.

– Ось він, пане комісаре.

Рат наказав конвойному чекати за дверима, і придивився до чоловіка, що до нього привели. Ґлазер стояв коло дверей і невпевнено роззирався. Для допиту він цілком дозрів. Тим краще, що йому випало якийсь час помаринуватися під вартою.

– Сідайте, – запропонував Рат, гортаючи папери. Чолов’яга ступив уперед і сів. Рат змусив його чекати якусь хвилину, тоді мовив раптово, не піднімаючи очей від паперів:

– Вас звати Петер Ґлазер…

– Так.

– Дата народження 25 вересня 1902 року.

– Так.

– Мешкаєте на Рентґенштрасе, 10, у Шарлоттенбурзі.

– Так.

– З 1 листопада 1929 року ви працюєте освітлювачем у «Ля Бель Фільмпродукцьйон» у Марієн…

– Що?

Чоловік, що досі сидів камінцем, раптом аж підскочив.

– У вашій справі немає ні слова про втрату слуху.

– Бо в мене все гаразд зі слухом.

– Я запитав вас, де ви працюєте.

– Дарма, – голос його пролунав так, ніби він щойно прокинувся. – Ви прочитали мені, де я нібито працюю. Щось із фільмом. Але це неправда.

– То звідки ваше ім’я в особовій справі відділу кадрів?

Ґлазер знизав плечима і, сердито зиркнувши Ратові в очі, огризнувся:

– Про це треба спитати в того, хто оформив цю справу. Моя особова справа лежить у відділі кадрів компанії «Сіменс і Гальске». Я електрик в «Ельмоверк».

– Що?

– Повторити, щоб ви записали? – Ґлазер потроху бадьорішав, він, попри холоднечу, навіть перестав тремтіти. – Я працюю в «Сіменс»! На заводі електромоторів. Я саме повертався зі своєї зміни, коли ваші колеги вхопили мене. Просто перед дверима квартири: з наручниками, пістолетом і рештою ваших прибамбасів. Сподіваюсь, сусіди не встигли сповна навтішатися виставою. Пані Кнауф, із квартири навпроти, цікава, як стерво.

Рат зазирнув у паспорт Ґлазера. Чоловік на фото в документі й людина перед ним були однією особою поза будь-яким сумнівом.

– Що, не того злапали? – уїдливо поспівчував Ґлазер.

Рат згорнув папери.

– Це ми за мить з’ясуємо.

Мить затяглася на дещо триваліший проміжок часу: Рат почастував гарячим чаєм дедалі більш непосидючого Ґлазера. І аж по нескінченних трьох чвертях години охоронець нарешті проштовхнув у двері Гайнріха Белмана, який мав дещо розкуйовджений вигляд. Навіть раніше, по телефону, Белман не справляв враження тверезої людини, а тепер наповнив кабінет густим алкогольним духом.

– Добрий вечір, пане комісаре, – процвенькав кінопродюсер, марно намагаючись триматися рівно. – Не знав, що ви теж… працюєте н-ночами.

– Сідайте, будь ласка! – запросив його Рат, підсунувши стілець до свого столу.

Белман сів.

– Вибачте мій стан. Я трохи перебрав… Взагалі, це не мій стиль… Але смерть Бетті… Я ж таки жива людина!

– Все гаразд, – зупинив його Рат. – Ви не хочете привітати мого гостя?

Здається, Белман тільки зараз помітив Ґлазера.

– Дуже приємно, – сказав він, простягаючи через стіл свою правицю, – Белман.

– Ґлазер, – відрекомендувався інший, потиснувши йому руку.

– Хіба ви не знайомі з ним? – запитав Рат Белмана.

– Ні, – роздратовано відказав той. – А маю бути?

– Це Петер Ґлазер.

– Як?

– Ваш освітлювач.

– Казна-що! Я знаю своїх людей!

– Ви принесли фото, про яке я просив?

– Авжеж, – Белман сягнув рукою в кишеню піджака. – Хоч це було не так просто… – Ось… Це з різдвяної вечірки, – сказав він, якось винувато потискаючи своїми масивними плечима.

На світлині показаний красень із келихом пуншу в руці щасливо всміхався на камеру, іншою рукою обіймаючи жінку. Рат ніколи раніше не бачив цього чоловіка, але впізнав жінку – то була Бетті Вінтер! Тривожний дзвіночок тихо, але наполегливо задзвонив у нього в голові.

– Ось, – сказав Белман, розгладжуючи світлину, – оце Ґлазер. Він добре ладнав із Бетті. Особливо того вечора, – додав він, похитавши головою. – Досі не можу повірити… Я маю на увазі, повірити, що її більше немає…

Петер Ґлазер, який весь цей час придивлявся до фотографії, зараз витягнув шию і вибалушив очі.

– Що ви верзете? Це бісів Фелікс! Як це він опинився коло Вінтер?

Тепер уже справа справді швидко з’ясувалася: зниклий освітлювач Белмана звався Фелікс Кремпін – він, очевидно, скористався з особових даних свого приятеля Петера Ґлазера, щоб найнятися в «Ля Бель Фільм Продукцьйон». Насправді ж, за словами Ґлазера, Кремпін працював директором із виробництва в компанії «Монтана Фільм».

Щойно Ґлазер згадав назву «Монтана», Гайнріх Белман наче оскаженів. Продюсера неможливо було вгамувати, попри – а може, саме через – те, що він був добряче напідпитку. Він, не вгаваючи, торочив про шпигунство, саботаж, диверсії, а, може, й щось гірше.

– Ці кримінальники! Я мав би передбачити! Не зупиняються навіть перед убивством!

Рат покликав охоронця, щоби той випровадив Белмана. Та навіть коли за ними зачинилися двері, ще довго було чути прокляття і лайку продюсера. Тим часом Рат якомога детальніше розпитав електрика про його приятеля. Він занотував адресу Кремпіна, а потім особисто відвіз Петера Ґлазера додому.

– Дякую за допомогу, – сказав йому Рат на прощання. – І не ображайтеся. Здається, ваш приятель своїми пустощами пошив у дурні і вас, і нас.

Пустощі? Белман був дещо іншої думки. На момент, коли Рат повернувся до свого кабінету, продюсер уже трохи опанував себе, але не змінив своїх тверджень. Зрештою, він мав, чим обґрунтувати свої підозри. Зокрема, він повідомив, що в «Ля Бель» часто виникали з «Монтаною» суперечки. Ці суперечки неодноразово закінчувалися судовими позовами, і звинувачення в плагіаті були найневиннішими з приводів до конфронтації. Белман також звинувачував конкурента в переманюванні виконавців, саботуванні прем’єр та безлічі інших брудних трюків, а той, своєю чергою, неодноразово позивав власника «Ля Бель» за подібними звинуваченнями – надуманими, як запевняв сам Белман. Цього разу Гайнріх Белман мав підстави включити до списку претензій саботаж зйомок і вбивство своєї найціннішої актриси.

Умисне вбивство, як засіб саботажу, видавалося Ратові деяким перебільшенням, але він міг зрозуміти гнів кінопродюсера. Зрозуміло, що не заради жарту Кремпін найнявся в «Ля Бель» під фальшивим прізвищем. Цього типа належало розшукати неодмінно.

Попри смертельну втому, у Рата прокинувся мисливський інстинкт.

Завтра з самісінького ранку він потрусить «Монтану», перш ніж Бьом знайде привід усунути Рата від справи. А цього можна було очікувати, оскільки справа виявилася цікавішою, ніж уявлялося Бульдогу.

Пошуки Фелікса Кремпіна вже почалися, коли Рат повернувся до відділу вбивств, але Бреннер із Ланґе десь завіялися. Замість них за столом сидів товстун, заглибившись у вивчення досьє.

– Пане раднику!

Товстун звів на нього очі.

– Рате! А ви що тут робите о такій порі?… Навіть не сподівайтеся! Мого ліжка ви не отримаєте – воно мені самому знадобиться!

Будда частенько залишався ночувати в Замку: поруч із його кабінетом, який більше нагадував вітальню, була маленька кімната, де стояло ліжко.

– Приємно знову бачити вас тут, пане раднику, – сказав Рат. – Щойно приїхали з Дюссельдорфа?

Ґеннат кивнув:

– І якось шлях від вокзалу завжди приводить мене просто на Алекс. Скажіть, кумедно? Я мав би одружитися, і тоді зі мною цього би не відбувалось.

– Не факт, – похитав головою Рат. – Як просувається ваше розслідування?

– Не питайте! Ви не повірите, скільки ми зібрали матеріалів, скільки свідчень дійшло до нас від дюссельдорфської людности. Ми зараз точно знаємо, як були вчинені окремі вбивства, але чи це просунуло нас хоч на крок далі?

Ґеннат витягнув зі шкіряного кофра свіжу «Берлінер Цайтунґ» і незграбно розгорнув газету.

– Ви тим часом теж не лінувалися, як твердять газети, – сказав він, поклавши газету на стіл перед Ратом. – Цю я щойно купив на залізничному вокзалі. Можете мені щось пояснити?

Рат ошелешено дивився на першу шпальту. Спеціальний полуденний випуск. Жирний заголовок із двома світлинами.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором! Саботаж?»

На одній світлині ідеальний портрет Бетті Вінтер, на другій, злегка розмитій, Ґереон Рат на тлі кіностудії. На задньому плані можна розгледіти навіть частину накритого тіла – за умови, що ви знаєте, що то тіло.

– Тут небагато випадає пояснювати, – знизав плечима Рат. – Актриса загинула, а продюсер дуже хотів потрапити в заголовки. Тіло ще не охололо, коли він влаштував там пресконференцію.

– А ви допомагали йому складати заголовки? Чи чому вас тут цитують?

– Зграя шакалів примчала на запах крові. Я наказав негайно усунути всіх репортерів із місця події, але поліція не може заборонити проводити пресконференцію. Ми з колегою Ґрефом взяли в ній участь, щоб тримати справу під контролем, – пояснив Рат. – Щоб уникнути аж надто диких спекуляцій з боку преси.

– То ви чудово з цим упоралися.

Рат пробіг очима текст і побачив, що в статті викладалася в розгорнутому вигляді Белманова теорія диверсій. На пресконференції продюсер нічого такого не казав, але журналіст, напевне, знав про малу війну з «Монтаною», хоча прямо назва компанії в статті не згадувалася.

Рат знервовано ковтнув: його власні заяви були включені в текст настільки хитро, що в читача мало скластися враження, ніби поліція офіційно підтримує версію саботажу.

– Я жодним чином цього не санкціонував, – буркнув Рат.

Ґеннат співчутливо кивнув.

– Гаразд, любий Рате, все гаразд, ніхто вам цього не закидає. Треба бути дуже обережними, маючи справу зі столичною пресою. Насправді, репортери можуть бути дуже корисними для поліції, просто не дозволяйте собі ілюзій щодо того, буцімто ви можете тримати їх під контролем.

– Іноді мені б хотілося потримати декого з них за горло.

– Це не так складно, в разі чого, – посміхнувся Ґеннат. – Розкажіть своїми словами, що сталося в тому кіноательє. Бетті Вінтер – це не абихто. Бьом щось мав на думці, довіривши вам цей фатальний випадок.

Рат розповів містко і лаконічно. Аж до історії з фальшивим освітлювачем.

– Використання чужого прізвища й утеча роблять його дуже підозрілим, – підсумував він. – Зараз насправді все свідчить на користь версії саботажу. Не факт, що Вінтер мала неодмінно загинути, але схоже, що хтось хотів навмисне завдати акторам серйозної травми. І цей хтось вважав прийнятною чи бажаною ймовірну смерть, інакше не дозволив би, щоб такий величезний прожектор упав на людину. І наразі схоже, той хтось має ім’я Фелікс Кремпін.

Ґеннат кивнув:

– Звучить цікаво. І цілком схоже на правду. Однак остерігайтеся квапливих висновків! Чи, принаймні, не дозволяйте їх оприлюднювати! Бо падати носом у землю буває боляче, – показав він поглядом на газету.

– Помилок допускаються, щоб на них учитися, пане суперінтенданте.

– Звідки ви це взяли? Такого нині навчають у школі поліції?

– Так мій батько каже, пане раднику.

– Розумний чоловік ваш батько. Він, здається, служить у поліції?

– Начальник кримінальної поліції, – кивнув Рат.

– Тоді дотримуйтесь його порад і не повідомляйте пресі надміру багато. Краще діліться своїми висновками з нами. З Інспекцією А.

Ґеннат суворо дивився на нього. Рат знав, що Будда його цінує. І що не вірить у самоправство.

– Скільки часу ви залишатиметесь у Берліні?

– До середи. Однаково зараз у Дюссельдорфі нестерпно, – зітхнув Ґеннат. – Карнавал. Цьорґібель втішається тими «Гелау!», а для мене це нічого не означає.¹¹

– Начальник поліції родом із Майнца, – пояснив Рат.

– А ви? Хіба ви не рейнець?

– Я з Кельна, – відповів Рат. – У нас гукають «Алааф!», замість «Гелау!». Але цього року, завдяки поточним справам, я маю нагоду уникнути цього видовища. У Берліні все набагато спокійніше.

– Що ж, якщо відчуєте ностальгію, у Берліні цими вихідними теж більш ніж достатньо карнавальних балів.

Перш ніж Рат устиг відповісти, задзвонив телефон.

Ґеннат зняв слухавку.

– Так, – кивнув Будда. – Комісар Рат іще. Одну мить… – Він передав слухавку Рату. – Розшук. Схоже, ваш підозрюваний дійсно переховується.

Субота. 1 березня 1930 року

7

Рат почувався смертельно втомленим, коли вже нарешті на Луїзенуфер сходами піднімався до себе. З благословення Ґенната, він посилив пошук утікача Кремпіна – від ранку, кожен поліційний відділ Берліна отримає його фото: нічну зміну фотолабораторії криміналістичного відділу залучили до тиражування світлини з різдвяної вечірки, що надав Белман. Фелікс Кремпін, схоже, справді переховується. Хоч би якою була причина падіння важезного прожектора на тендітну актрису, причетність керівника виробництва «Монтани» до цього випадку явно була не випадковою.

У цьому контексті підозри Белмана видавалися Ратові досить переконливими, навіть якщо продюсер убачав у цій історії, перш за все, намагання «Монтани» перешкодити зйомкам. Рат подивився на годинник. Пів на дванадцяту. Виспатися як слід він уже не зуміє – він хотів навідатися в «Монтана Фільм» завтра зранку, якомога раніше.

Він уже тримав ключ напоготові, щоб відчинити двері, коли усвідомив, що чекає на нього за цими дверима.

Каті.

Рука з ключем зупинилася і навіть брелок завмер, наче хто зупинив час.

Він не міг отак просто вкластися поруч і вдавати, що все йде як завжди! На якусь мить він подумав, чи не повернутися в машину – поїхати до Сілезьких воріт і влаштуватися в Ґрефа на дивані. Можна було б збрехати детективові, що загубив ключі, і попросити про тимчасовий притулок. Потім він облаяв себе боягузом і повернув ключ у замку, дивуючись, як голосно клацнуло. Він якомога тихше причинив двері і, не вмикаючи світла, прокрався по коридору до дверей вітальні. Там теж тихенько зачинив двері і навпомацки дістався до свого крісла. Торшер стояв поруч, і Ґереон швидко налапав вимикач. Кімнату наповнило тьмяне світло. Він кинув капелюха і пальто на сусіднє крісло. Каті келихи прибрала, але пляшка коньяку залишилася на столі. Рат дістав із шафки чисту склянку, опустився в крісло і налив собі. Який же ти дурень, подумав він, скрадатись отак у власній квартирі, наче хтось чужий, наче злодій! Ці прикрі думки він запив коньяком. Стало легше. Ще одна склянка. Він не пішов би спати з Каті, не відчувши, що хильнув достатньо.

Його візаві – нечітка, розмита постать у теплому, жовтавому дзеркалі віконної шибки – теж підніс свою склянку.

– Будьмо! – пробурмотів Ґереон відображенню, єдиному, чиє товариство він здатен був зараз витерпіти.

…Він здригнувся, сонний, у своєму кріслі, чимсь наче стривожений. Він спав чи тільки на мить закуняв? У будь-якому випадку, він щось почув. Склянка, мабуть, випала з руки – вона лежала на килимі поруч із кріслом, на щастя, він осушив її до дна. Насправді він, мабуть, спав деякий час: язик у роті був наче ряднина.

Рат підвівся й наштовхнувся на двері. Йому треба було вгамувати спрагу. Тільки вже йдучи на кухню, він зрозумів, що, мабуть, багато випив. На кухні, намагаючись не здіймати зайвого шуму, дістав склянку з буфету і підставив її під кран. Він дозволив холодній воді деякий час бігти по руках, перш ніж повернути кран. Це було приємно. Він випив воду за одним духом, і знову підставив склянку під кран.

ґереон побачив листа аж тоді, коли зі склянкою води йшов до дверей. Посередині столу лежав невеличкий аркуш паперу з блокнота – з того, в якому вона, зокрема, робила списки покупок. Рат здивувався, взяв листа і прочитав.

«Вибач, кохання моє, – прочитав він і відчув, як щось наче стиснулось у шлунку від цих слів, – але я більше не витримувала.

Я почуваюся такою самотньою в цій квартирі, коли тебе немає. Любити поліцейського насправді непросто, але я майже звикла до цього. Майже. Сьогодні вже, мабуть, ми не побачимося. Я викликала таксі, щоб їхати до сестри, якій потрібен хтось, щоб її потішити.

З тобою ми побачимося завтра на балі. Спробую повернутися до тебе о пів на шосту, тоді ми могли б поїхати туди разом.

З любов’ю,

Каті.

PS: На плиті ще є м’ясне рагу. Ти в курсі: найкраще смакує підігрітим.»

Рат поклав листа на стіл.

З одного боку, він відчув величезне полегшення, з іншого – тепер, коли він узнав, що її в квартирі немає, його огорнула така самотність, від якої йому майже фізично боліло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увімкненим обігрівач. Щойно він уникав її, втік від неї в своє крісло з коньяком, ладен був відіслати її до дідька. А тепер йому аж до туги, до болю її бракувало.

Що ж, принаймні, тепер можна вкладатися. Адже він цього хотів?

Раптом, від гострого відчуття страху, йому перехопило в горлі. Ніч іще не закінчилася. Вона тільки починалася.

Він повернувся до вітальні, поставив платівку Коулмена Гокінса і відкоркував пляшку коньяку.

8

Він дивиться на заголовок і намагається переконати себе, що то тільки літери. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором!»

Це тільки літери.

Літери – це не реальність.

За якийсь день він дізнається, що вони брешуть. Смерть не могла її здобути, смерть безсила проти неї, бо вона вже давно стала безсмертною.

Він кидає газету. Пахощі свіжозвареної кави пливуть до нього і раптом вони здаються йому ще менш реальним, ніж літери на папері, ніж те, про що говорять літери на папері, і дедалі відчутнішою стає знемога, відчуття, якого він не знав уже віддавна, роками.

Він був звільнений від цієї знемоги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт стоїть собі там, як завжди стояв, усі роки – навіть у ті темні холодні роки. Ті роки, які він хотів би стерти з пам’яті, стерти зі свого життя.

Альберт завжди є, завжди присутній. Щодня, що-божого-дня.

Того дня, коли світ…

Того дня, коли світ прощається зі своїм життям. Альберт стоїть коло вікна, запинає важкі штори зеленого оксамиту. У кімнаті лише тьмяне газове світло. Западає напівморок.

У них стурбовані обличчя, суворі обличчя, і дивляться на нього так, ніби своїми поглядами хочуть навічно припечатати його в цій кімнаті.

Вони його упіймали.

У коморі.

Що вони собі думали? Чого вони очікували від п’ятнадцятирічного хлопчика?

Від п’ятнадцятирічного хлопчика, що геть знесилений і голодує! Він голодує в одному з найбагатших будинків міста, де на кухні працюють шестеро кухарів! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанів!

Він робив це тижнями. Він знав, коли в кухні нікого немає і шлях до неї вільний. Він стояв перед усіма тими ласощами, в животі йому бурчало, і він потроху куштував від кожного з усіх тих смаколиків, які йому не дозволяли їсти.

Від солодощів.

Хоч би скільки він того з’їдав, він не гладшав – так було від того часу, коли ця недуга вразила його.

Однак вони таки помітили.

Батько влаштував йому цю підступну пастку. Власному синові!

Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморі, з пляшкою соку в руці, під їхніми очима. Якби ж вони хоч дорікали йому. Але в їхніх очах саме тільки розчарування. Вони стоять і мовчки дивляться на нього.

– Ричарде, він ще дитина, – каже мати. У неї сльози в очах.

– Ми зобов’язані захистити його від самого себе, – каже батько. – Інакше він ніколи не виросте.

Слуги мовчать.

Альберт зачиняє важкі двері, ключ дзвінко обертається в замку, відтак це починається. Полон почався, від зовнішнього світу він відрізаний.

Звісно, його ще пускають за двері – але тільки під наглядом двох охоронців, які постійно біля нього. Ні, від цього він радше відмовиться.

Він кориться своїй долі.

Мириться з тим, що більше не має друзів.

Що не знайде більше любові в цьому світі.

П’ятнадцять років, над якими тяжіє суцільна темна завіса.

Не допускай цього! Створи свою власну реальність!

Без болю. Без голоду. Без недуги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт так само стоїть там – єдина константа в його житті, єдине, що залишається. Він заперечно хитає головою, і старий слуга мовчки виходить із кімнати.

Він складає газету, як робить завжди.

На мить, лише на коротку мить, він може стати геть іншим, опинитися в іншому світі, як довгими вечорами перед екраном, але реальність не відпускає його, не цього разу, ні.

Можливо, то просто сон? Хто вирішує, що є реальність, а що є сон?

Біль крає йому серце, а сон це чи реальність, давно вже не має значення.

«Бетті Вінтер убита прожектором!»

А тоді він бачить одне слово, одне дуже велике слово зі знаком питання.

«Саботаж?»

Його біль перетворюється на гнів, безмежний гнів, який не знаходить виходу. Він тягнеться до ретельно складеної газети і дере її на клапті, на крихітні шматочки, і жбурляє їх у повітря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великі сніжинки.

Хто заподіяв це йому?

Хто?

Він так любив її!