Kitabı oku: «Гніздо», sayfa 2
3
Карантинна станція «Манджу-ІІ» на орбіті планети Сельви (3КВ106:2), в системі зірки Ахернар (Альфа Ерідана)
26 квадрарія 417 року Ери Відновлення
– Тобі, Заку, напевне відомо, що на Піфії колись мешкала гуманоїдна цивілізація? – на обличчя Преподобної Сайкс зійшов вираз ділової сконцентрованості.
– Так, на третьому курсі мене щось підштовхнуло записатися на спецкурс з піфіїстики. Викладачі нам показували знахідки ваших археологів. Кістяки вимерлих гуманоїдів, тривимірні моделі підземних споруд, реконструкції біосфери Піфії часів кліматичного максимуму. Надзвичайно цікаво з точки зору ксенопалеології. Особливо якщо ті древні гуманоїди дійсно були нашими предками. Я навіть серйозно подумував професійно зайнятися вашим світом, але ж на священну Планету Жінок чоловікам шлях закрито. Зміну статі, навіть тимчасову, лише заради цікавої наукової теми я також вважав (та й тепер вважаю) за надмірну жертву. Тому між піфіїстикою і сельвістикою після третього курсу обрав останню. Погодьтеся, що не надто цікаво вивчати біологію планети, на поверхню якої ніколи не зможеш потрапити.
– Що саме тобі розповідали про причини загибелі гуманоїдної цивілізації Піфії?
– Нам пояснили, що вони, ті піфійські гуманоїди, не змогли зупинити розширення льодовиків і переселилися на іншу планету, яку не вдалося знайти.
– Поки що не вдалося, – зауважила Ді.
– Звісно, поки що, – Зак охоче погодився з юною піфійкою.
– Те, що тобі розповідали, – лише частина правди, – повідомила Сайкс. – Справа не лише у змінах клімату. Цивілізація наших предків була катастрофічно ослаблена нападом агресивних істот. Назва «ґирги» тобі про щось каже?
– Якщо не помиляюсь, це якось пов’язано з минулорічною катастрофою на військовій базі… Амрідж, здається?
– Волт-Армстрідж, – уточнила Ді. – Це була головна база П’ятнадцятого флоту.
– Так, Волт-Армстрідж… Вибачте, шановні сестри, я погано запам’ятовую назви. Тим більше, що до мене офіційна інформація про цю подію доведена не була. Не той рівень допуску, самі розумієте. Мушу задовольнятись чутками. Колеги розповідали, що базу навмисно заразили цими ґиргами. Терористична акція, так? Наскільки я розумію, ці ґирги виявилися надзвичайно небезпечними ксеноморфами, якщо військові прийняли настільки радикальне рішення. Маю на увазі наказ знищити базу разом із персоналом, ресурсами і кораблями. Якщо я не помиляюся, таке рішення не мало прецедентів в історії Флоту. Я правий?
– Так, маєш рацію, – погодилась Сайкс. – І воно мало під собою достатні підстави.
– Але ж військові об’єкти такого типу повинні мати потужний біологічний захист. Найвищої категорії. Мені, правду кажучи, важко уявити істот, спроможних подолати карантинні бар’єри головної військової бази флоту.
– Ґирги – незвичайні ксеноморфи. Штучні істоти, створені як біологічна зброя однією із древніх цивілізацій, що жила у Першому галактичному циклі. Сотні мільйонів років тому. Ґирги – симбіонти, штучно споріднені з іншими істотами, які можуть створювати локальні гіперпросторові портали. Вони тепер є симбіотичною парою, взаємозалежною на критичному для виживання рівні.
– Ви не жартуєте, сестри? – Зак-Зак помотав головою, ніби струшуючи щойно почуте з вух. – Істоти, які створюють гіперпросторові портали? Що ж це за істоти такі? Для створення подібного порталу потрібна кількість енергії, співмірна з енергією зоряного вибуху. Може, я помиляюся, я ж не фізик…
– Великий Космос знову виявився складнішим, аніж ми його собі уявляли, – мовила Сайкс. – Невідома нам древня цивілізація знайшла істот, яким для виходу на Темні Шляхи не потрібні ані зорельоти, ані енергії галактичних масштабів. На вигляд вони як клубочки темного слизу і можуть жити під панцирними щитками на тілі ґиргів. Ти отримаєш інформацію щодо ґиргів та їхніх гіпотетичних творців вже сьогодні ввечері. А наразі нас цікавлять інші істоти. Й тут вже ти нам розповідатимеш, а ми будемо слухати.
– Ви про чулімбу? А вона яким боком пов’язана з ґиргами і Піфією?
– Наші лінгвісти розшифрували тексти предків. Літописи їхньої війни з ґиргами, які ми знайшли в підземеллях Піфії. Там розповідається, що для боротьби з ґиргами на Піфію з планети, яку вони називали Охеаа, предки привезли звірів, спроможних на відстані руйнувати симбіотичний зв’язок між ґиргами і слизняками-портальниками…
– Цими звірями були чулімби! – Зак-Зак аж підстрибнув. – Це вони! Нащадки сельвійських першопоселенців кажуть, що чулімби за давніх часів полювали на сельвійських василісків. А василіски також симбіонти, і жодна інша тварина не спроможна на рівних боротися з Basiliscus’ saxifragus’ом.
– З цього місця давай детальніше, – запропонувала Преподобна Сайкс. – Сестра Дімера твоя колега, ксенобіолог-сельвіст, вона розуміє особливості місцевої фауни та орієнтується в назвах і класифікаціях. Якщо ж я чогось не розумітиму, то ви вдвох мені розтлумачите.
– Мова йтиме про «каменеломного василіска»? – перепитала в Зака сестра Ді.
– Маєте рацію. Ця істота живе в ущелинах і гірських долинах Аль-Крансу. Її описали ще півтори сотні років тому і кілька екземплярів тоді ж детально вивчили. Надзвичайно небезпечний хижак, що знаходиться на вершині сельвійського харчового ланцюга. Він перебуває у симбіозі з іншою істотою – отруйним Macroclemys saxatilis. Це така летюча комаха. На тілі василіска цих комах живе кілька десятків. Вони виконують роль розвідників і штурмовиків, а сам василіск – авіаносця, координуючого центру та головного мисливця.
– Ти молодець, дуже образно пояснюєш, – заохотила ксенобіолога Сайкс.
Несподівано для себе Зак-Зак набрався сміливості і спитав у Преподобної сестри:
– А це правда, що ви читаєте думки?
– Ми кажемо: «Бачимо думки».
– А от я зараз думаю про василіска. Ви бачите його так, як я його уявляю?
– Я бачу бочкувату істоту на довгих ногах.
– Ноги у нього не довгі.
– Ти щойно відтворив у своїй уяві його ноги, і я тепер бачу, що вони дійсно не дуже довгі. А що це за відростки в нього на морді?
– Щелепи-жували. Дуже видозмінені. Верхня пара жувал – так звані мандибули – в нього трансформувалися у довге штрикало, а нижня пара – хапальна. Бачите, такі серповидні вирости? Вони блищать, тому що змащені паралізуючою секрецією.
– Так, бачу, доволі переконливі інструменти.
– Дуже міцні і сильні. Можуть перекусити людську кінцівку, прокусити захисний комбінезон, зроблений з графітину або анізотропного кремнію. Серед біологів були жертви… Ви їх теж бачите, Ді? – звернувся Зак-Зак до колеги.
– Я не так досконало володію баченням, як високородна Сайкс, – визнала Ді. – Але я знайома із зображеннями та динамічними моделями василісків. Це одна з найбільших істот Сельви. Якщо вірити довідниковим файлам, вага дорослої істоти досягає ста кілограмів.
– Зустрічаються й стодвадцятикілограмові, – запевнив Зак-Зак. – А старі мисливці бачили велетенських василісків вагою до двох центнерів. Василіски ростуть все життя, а живуть вони десятки років.
– Отже, ти вважаєш, що чулімби полювали на василісків, руйнуючи їхній симбіоз з летючими комахами? – Преподобна Сайкс повернула розмову у головне русло.
– Так. Чулімби з відстані впливали на василісків та їхніх симбіонтів якимось ментальним полем або іншим способом і розсварювали їх. Комахи Macroclemys saxatilis замість того щоби виконувати ментальні накази василіска, атакували його самого, намагаючись виїсти йому очі. Дезорієнтований хижак ставав вразливим, і тоді чулімба нападала на нього. Сама ж чулімба розмірами значно поступалася василіскові.
– Я зараз бачу образ істоти, подібної на земну стоніжку, – повідомила Сайкс, не відриваючи погляду від обличчя Зак-Зака. – Довга багатосегментна броньована істота. На панцирі шипи, рогові вирости й ще якісь наростні. Колір – чорно-червоний. Це вона?
– Ви бачите чулімбу. Я зараз думаю про неї, – підтвердив ксенобіолог.
– А що це в неї за роги?
– Можливо, це транслятори ментального поля. Морфологія чулімби дуже спірна, адже ми маємо лише кілька її зображень і розрізнені викопні фрагменти. Якби два роки тому мене не залишили без фінансування…
– Чулімба здається не дуже моторною.
– Ви праві, сестро. Маючи могутню ментальну зброю, чулімби не потребували швидкості і спритності. Це й зробило їх вразливими, коли на Сельву прийшли земляни та земні мутанти. Проти земних істот їхня зброя діяла не так ефективно.
– Але вона діяла проти ґиргів. Ми повинні знайти чулімбу, – підсумувала Преподобна і звернулася до компаньонки. – Ді, ви з доктором Заком зараз підете до резидента Служби і отримаєте для нього усі потрібні допуски та повноваження. Для опрацювання теми «Чулімба» Заку буде потрібний статус спеціаліста першого класу й допуск «чотири А».
– Не дадуть, – скривився ксенобіолог.
– Дадуть, про це вже домовлено з їхніми координаторами.
– Тоді мені треба буде підписати з ними контракт?
– Тобі все скажуть.
– Я б не хотів…
– Тема «Чулімба» знаходиться під особистим контролем імператора. Відмови не приймаються.
– І я не маю вибору?
– Ні.
Зак-Зак зітхнув. Він впіймав себе на тому, що якась окрема частина його свідомості зовсім не засмучена перспективою підписання контракту зі зловісною Службою Запобігання. Навпаки, ця частина перебувала у радісному збудженні, немов наспівуючи: «Прийшов твій час! Пробив час твого успіху!»
– А потім? – запитав він, лише б про щось запитати.
– Потім ми рушимо на пошуки твого звіра, Заче. Ми мусимо його знайти. Так наказав імператор. Твій час насправді прийшов, – сіра безодня з очей Сайкс немов стрибнула в очі Закові. – Твій зоряний час.
4
На світанку Червоних Зірок
Всесвіт рухливий і змінний. У незапам’ятні часи поряд із нашою Галактикою – Чумацьким Шляхом, як її називають земляни, – опинилося невелике зоряне скупчення. Воно прийшло з глибин тої частини небесної сфери, яку древні астрономи назвали сузір’ям Стрільця. Зірки мандрівного скупчення були холоднішими, аніж світила молодого гарячого Чумацького Шляху. Серед тих мандрівних зірок були зірки різних кольорів, але домінував там пурпуровий колір старих світил. Як ведеться у Всесвіті, більше притягнуло до себе менше. Гравітаційні сили нашої Галактики полонили мандрівне скупчення.
Вони розірвали павутинну структуру меншого із зоряних островів. Видерли з нього гравітаційне «серце» – центральну «чорну діру», яку потім поглинула надмасивна хижа «діра», що живе у самому центрі Чумацького Шляху. Осиротілі червоні зірки змішалися з гарячими світилами юної Галактики. Вони перетворилися на видовжений, немов летюча павутинка, зоряний потік, який й досі можна вирізнити у секторі Стрільця, хоча від часів поглинення пройшли сотні мільйонів років.
Навколо однієї зі старих червоних зірок загиблого зоряного острова оберталася планета земного типу. Колись, у прадавні часи, задовго перед тим, як на її небі засяяло громаддя Чумацького Шляху, цю планету населяли розумні істоти. Вони не збудували техносфери, тому що спосіб їхнього мислення радикально відрізнявся від принципів мислення творців технічних цивілізацій. Ті розумні істоти знайшли свій, особливий шлях у Великому Космосі. Вони навчилися пізнавати Темні Шляхи, трансформувати енергію і час. Маючи владу над часом, ці істоти не боялися заглядати в майбутнє. Вони передбачили, що їм не варто продовжувати своє існування після загибелі рідного зоряного острова. Не варто чіплятись за свій старий дім після того, як все живе у ньому зникне в катастрофічних спалахах жорстких випромінювань. Будучи мудрими і могутніми, вони створили Зоряний ковчег, куди помістили свої знання і здобутки. Їхнє згасання було величним, а їхні звільнені від плоті свідомості були піднесені Найвищим Творцем до божественних сфер буття.
Невдовзі після згасання цих мудрих істот ковчегом випадково заволоділа техногенна раса, що кочувала планетами у пошуках ресурсів і вигод. Знання, знайдені кочовиками у ковчезі, дозволили їхнім лідерам досягнути безсмертя. Потім ці безсмертні володарі довго воювали між собою за контроль над своєю расою та її ресурсами. Врешті-решт, залишився один-єдиний володар і поступово, крок за кроком, здобув для себе небачену владу. Смерть не обмежувала його, він накопичував знання і силу впродовж довгих тисячоліть. Він створював галактичні імперії, руйнував їх, коли вони йому набридали, самотньо мандрував світами, а потім створював нові імперії, ще грандіозніші і войовничіші. Він оволодів знаннями багатьох розумних рас, трансформував своє тіло у могутні та парадоксальні форми і прагнув всевладдя. Врешті-решт він став Темним богом і назвав себе Світлоносцем. Його сила і жадоба влади загрожували всьому Всесвітові. Інші розумні раси об’єднались проти нього і перемогли. Темного бога було знищено. Переможці шукали Зоряний ковчег, але не знайшли.
Від епохи війни з Темним богом минула безодня часу. Інші розумні істоти знайшли ковчег. На відміну від його творців, ці розумні істоти не перебували у благодатному співрозумінні з Космосом. Вони, як і раса Темного бога, були стурбовані пізнанням і бажаннями сили. Якщо творці Зоряного ковчегу проникли у таємну суть часу, то нові його власники змарнували сотні тисяч років, намагаючись оволодіти простором. Пізніше їх назвали Великими Повзучими Отцями. Вони мандрували Галактикою як своїм подвір’ям, але безсмертя залишалося для них недосяжним. Зоряний ковчег вони знайшли надто пізно. Знайшли вже тоді, коли фатально вичерпались біологічні сили і досягли кризової межі генетичні ресурси їхньої раси. Коли ж вони наважились на відчайдушну спробу врятуватись за допомогою знайдених у ковчезі знань, до них несподівано прийшла миттєва погибель. Невідомо звідки з’явилися люті ґирги, і Великі Повзучі Отці, панівна галактична раса, стали їхньою здобиччю.
А Зоряний ковчег пережив загибель Повзучих, як колись пережив згасання своїх творців і поразку Темного бога. Він знову зник, залишивши по собі легенди та спраглих безсмертя. У старіючій Галактиці неквапно зростали нові розумні раси, а ковчег дрімав в очікуванні їхнього змужніння.
5
Школа в поселенні «Біла Троянда», планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443).
23 януарія 417 року Ери Відновлення
Пела назавжди запам’ятала слова брата: «Чужинців ніде не люблять, але в нашої родини немає дому». Тому вона не впадала у нерви від авреліанських звичаїв. Жителі Аврелії славились пихатістю і консервативністю. Вони зневажали «тонконогих», народжених в інших світах. Тяжіння на поверхні їхньої планети перевищувало земне більш ніж на третину, тому ноги корінних авреліанців були сплетені з атлетичних м’язів.
Пела вже десять років жила на Аврелії, її м’язи також адаптувалися до міцних обіймів місцевої гравітації, але вона все одно залишалася «тонконогою» – з граційними колінками, тонкими щиколотками і вузькими п’ятами, характерними для мешканок менш масивних світів. Тому вона вчилася в школі для парій, разом із іншими «тонконогими», малолітніми злочинцями, напівкровками та психічно нестабільними нащадками операторів тваринницьких ферм. Цю школу передбачливо розташували подалі від великих поселень, у містечку біля старого законсервованого космодрому, в підземних ангарах якого можна було знайти залишки кораблів авреліанських першопрохідців.
Солярна станція космодрому давала достатньо енергії для цілодобового освітлення приміщень школи, для систем спостереження та захисного периметру. Кожний крок вихованців трьох секторів школи – чоловічого, жіночого і дигендерного – ретельно контролювався, і місцева поселенська громада не мала жодних претензій до керівників цього специфічного навчального закладу. Якщо його вихованців і бачили на вулицях містечка, то завжди у супроводі куратора і допоміжного кіборга. Вихованці вели себе чемно, привітно вітались з поселенцями і мали пристойний вигляд. Всі вони були одягнені у синьо-блакитні просторі комбінезони, взуті у добротні підпружинені чоботи і споряджені дихальними фільтрами останніх модифікацій. Акуратні зачіски школярів не дратували місцевих жителів викличними кольорами. Школярі уникали дивитися місцевим просто в очі, що вважалося ознакою ефективного психологічного супроводу. А коли місцева громада потребувала допомоги – особливо після осінніх злив та ураганів – керівництво школи охоче направляло своїх вихованців на відновлювальні роботи.
Існували, щоправда, певні обмеження. Коли голова місцевої громади запропонував шкільному керівництву залучати школярок і дігендерів для піклування за малими дітьми поселенців, ректор категорично йому відмовив, не надавши при цьому жодних пояснень. Місцеві зрозуміли, що тут криється якась таємна урядова заборона, і зробили для себе певні висновки.
Насправді ж ніякої заборони не існувало. Просто ректор належав до тих консервативних авреліанців, які вважали, що правильного громадянина Особливої самоврядної імперської колонії Аврелії можна виростити лише в традиційному середовищі корінних колоністів, подалі від збоченських звичаїв «тонконогих» та напівклонів. Своїх вихованців ректор вважав генетичними носіями суспільного занепаду, яких треба за можливості максимально ізолювати від добропорядних колоністів. Він підозрював, що в їхніх юних тілах заховані невидимі для сканерів і психозондів лиходійні генетичні коди, спрямовані на руйнування порядку і стабільності. Тому ректор не здивувався, коли одного зимового дня до школи прибули офіцери Служби Запобігання, розгорнули у ректорському блоці пересувну «червону зону» і наказали привести для бесіди («Для допиту», – розкодував офіційну формулу ректор) вихованку шостого рівня жіночого сектора Пелу Есмеральду Махоніко.
Шкільний наглядач забрав Пелу з уроку фізичної культури. Їй не дозволили змінити одяг, і перед офіцерами Служби вона опинилась розпатланою, у тренувальному костюмі, з темними плямами на спині і під пахвами. Вже цього було достатньо, щоби вона зненавиділа двох світлошкірих істот невизначеної статі у бездоганно припасованих сріблясто-сірих мундирах і темних мультиспектральних окулярах. Проте її ненависть до Джи Тау мала фундаментальніше джерело. Брат казав їй: «Ми вигнанці. Імперія зруйнувала дім нашого роду, вбила наших батьків. Ми повинні мстити, а вони за це мститимуть нам. Такою є наша доля, а долю не вибирають».
Раніше для Пели слова «Імперія», «вони» були абстракціями, персонажами симуляторних серіалів. Вона ніколи не бачила представників галактичної держави наживо. А тепер ці абстракції матеріалізувалися у вигляді двох імперських офіцерів. В цілому подібних до тих понтових супергероїв, котрих показували у серіалах, але ще більш вилощених і самовпевнених, та ще й напахчених парфумами. Їхній вишуканий (й від того ще ворожіший) запах Пела відчула відразу, як тільки зайшла до кімнати. І жагуча ненависть до цих людей й до всього, що за ними стоїть, піднеслася у душі Пели, наче хиткий осінній смерч над жовто-гірчичними авреліанськими рівнинами.
– Назвіть себе, – наказав (наказала) Пелі один з офіцерів. Голос в нього (в неї) був скоріше жіночім, а вимова не авреліанська.
– Пела Есмеральда Махоніко, природнонароджена, стать «жіноча немодифікована», сімнадцять повних стандартних років, неодружена, місце народження невідоме, генетичний тип Е1А, мати Альва Береніка Махоніко природнонароджена, батько невідомий, громадянство другого класу Особливої самоврядної колонії Аврелія, соціальний статус «вихованка окремого спеціалізованого технічного навчального закладу четвертого-сьомого рівнів», поточний рівень шостий, спеціалізація «технічне обслуговування стартових, причальних і карантинних космодромних комплексів», – відрапортувала вона звичною скоромовкою, знаючи, що все нею виголошене й без того добре відоме тим істотам, що дивилися на неї крізь свої всевидячі окуляри. Ці окуляри (дзеркальні для зовнішнього спостережника), швидше за все, дозволяли їм бачити не лише її тіло під одягом, але й внутрішні органи плюс усі її імплантати. А ще брат попереджав її, що колись – раніше чи пізніше, не важливо – до неї прийдуть імперці й будуть її допитувати за допомогою детектора брехні. Він тоді навчив її, як обдурити детектор.
– Вас ніколи не турбувало, що ані ваше місце народження, ані особа вашого біологічного батька невідомі?
– Ні. Не турбувало, – Пела згадала братову науку. Він сказав, що під час допиту треба думати про найприємніше й подумки переживати це найприємніше, як процес. Найприємнішим в її житті була подружка Оса. Симпатична білявка з Альфи, яка вміла пристрасно цілуватись. Тому Пела почала згадувати, як вони з Осою вчора усамітнились в тій частині душової, куди, за їхніми розрахунками, не заглядали оглядові відеоприлади.
– Треба додавати звертання «сір», Пело. Ми тут, якщо ви цього ще не зрозуміли, представляємо імперський уряд.
– Вибачте, сір, – каже дівчина вголос, а подумки… Подумки вона занурює ніс у мокре волосся Оси.
– Ваша мати загинула?
– Так, сір. – А тепер Оса цілує її й злизує з її шкіри потічки води.
– За яких обставин?
– Мені тоді було п’ять років, сір. Мені сказали, що вона загинула під час аварії на транспортному терміналі міста Нью-Фенікс у південній півкулі. Вона працювала на суборбітальному транспорті.
– Мати розповідала вам про походження вашої родини? Про вашого батька, про той світ, з якого вона прибула на Аврелію?
– Ні, сір. – Оса розсуває гарячим язиком губи Пели. «Оса, ти супер! Ти справжня альфійська майстер-сексі! Тільки ти вмієш так розсувати губи, так вперто і ніжно, вперто і ніжно…»
– Нічого?
– Нічого. – Язик Оси розсуває вже зовсім інше.
– Дивно.
– Я кажу правду, сір. – «Який в неї язик! Це не язик, а тератронна бомба!»
– У вас є брат.
– Так, сір, є.
– Як його звати?
– Хепі Етальдіно Махоніко.
– Що ви про нього знаєте?
– Він мій старший брат, сір, йому двадцять сім стандартних років, в нас спільні батьки, він чоловічої статі. Наскількі мені відомо, він не змінював стать і не зазнавав статевої модифікації. Він жив на Аврелії після смерті мами, закінчив з відзнакою технічну школу за спеціальністю «програміст біокібернетичних систем», працював техніком у службах Цивільного флоту. Чотири роки тому він підписав контракт з альфійською компанією «Омікрон Позитрал». Спочатку він працював у місцевій філії, а потім йому запропонували роботу на Альфі. Він погодився, підписав новий контракт і полетів на Альфу.
– Коли саме?
– У тринадцятому році… – вона зробила вигляд, що напружено згадує, а тим часом… Тим часом вони з Осою поступово зливаються в одну скажену істоту, безмежно далеку від того нафіг їм не потрібного тринадцятого року. – Десь улітку, сір. За стандартним часом. Мені тоді дозволили його провести. Я бачила, як злітав «човник» з Хепі. Він злітав з естакади космодрома Ванлу.
– Яку посаду йому запропонували на Альфі?
– Хепі казав, що хорошу посаду, високооплачувану. Щось, пов’язане з програмуванням супремусів8 міжзоряних лайнерів.
– А вам не здається дивним, що роботу зі спеціальним допуском запропонували людині, яка має непевний соціальний статус?
– Я вас не розумію, сір, – ці дурні питання лише відволікають її від гарячого тіла Оси. «Не вийде! Я з Осою, а не з вами. Ви лише тінь, сон, мара. Ви зла тінь, яка зникає на світанку. А насправді існує лише Оса і нікого, окрім Оси не існує!»
– У вашого брата темне походження, він має лише другий клас громадянства колонії, не має імперського громадянства, відповідно, не складав присяги громадянина. Також він не має університетської освіти. Зрештою, навіть не має права бути прийнятим на навчання до університету. А для роботи з інфраквантовими супремусами зорельотів потрібні спеціальні допуски високого рівня плюс проходження особливої перевірки на лояльність.
– Хепі дуже талановитий, сір. Він геній. Він закінчив школу з відзнакою, отримував нагороди на галузевих конкурсах і змаганнях кіберпрограмістів. Його навіть нагородили премією «Програміст року».
– Ви хоч розумієте, Пело, що таке програмування супремуса міжзоряного корабля?
– Приблизно, сір. – Пальці Оси такі шкодні, вони усюди й завжди доречні. Вони усюдисущі. «Так! Я розкрита назустріч тобі, моя кохана. Все, що є в мене, твоє, твоє, твоє, і немає, немає, немає нічого забороненого!»
Пела схлипнула. Офіцери перезирнулись.
– Я думаю, сір, – сказала Пела, здригаючись від того, наскільки реально вона відчуває пальці Оси, – що в компанії «Омікрон Позитрал» оцінили здібності Хепі. Ви ж знаєте, це ж дуже поважна компанія, їм було краще знати про всі оті допуски і присяги. Якщо вони його допустили, значить, вони йому довіряють. Хепі дуже працелюбний і відповідальний.
– Добре, залишимо це… А брат вам не розповідав про той світ, з якого ваша мати прибула сюди?
– Ні, сір. Вона йому теж не розповідала. Вона завжди уникала розмов про це.
– Він вам так казав?
– Так, сір. Я думаю, що маму у тому світі сильно образили. – Пела також уміє гратись з тілом Оси, і в неї також довгі і ніжні пальці.
– Чому ви так думаєте?
– Я теж не люблю згадувати про те, як мене ображали.
– Але ж вона могла згадувати якісь деталі. Колір тамтешнього сонця, тип атмосфери, назви, імена.
– Той світ, сір, був меншим за Аврелію, там було не таке сильне тяжіння.
– Що ще?
– Люди жили там в куполах. А ще там були свійські тварини. Там були вівці. – Ще трохи і Оса досягне миті блаженства; знайомий дріж вже пробігає її тілом. «Чекай, чекай, ще трохи, ще зовсім трохи, моя кохана! Ми повинні протриматися до кінця. Ми повинні їх обдурити, обдурити цілу Імперію, злу скажену потворну комаху, яка живиться кривавими соками світів, встромляючи в них свій волохатий хобот. В ос теж є хоботки. Але вони ніжні, ніжні, ніжні…»
– Вівці в куполах?
– Так, сір. – «Не вівці, напахчені ідіоти, не вівці, а оси-оси-оси-о-о-о!..»
– Детектор брехні, Пело, показує нам, що ви фантазуєте.
– Детектор брехні? – «О-о-о-о!»
– Ваші відповіді аналізує спеціальний апарат, який відразу реагує, якщо ви кажете нам неправду.
– Я кажу вам правду, сір. Я просто не впевнена в назві тварин. Не гнівайтесь на мене, сіре. Здається, Хепі казав, що то були вівці. – «О-о-о-! До дупи усі вівці!»
– Серед ваших імплантатів, Пело, є детектор токсинів з функціями синтезатора антидотів. Такі детектори не імплантують авреліанцям. До речі, такі детектори дуже дорого коштують.
– Я про це вперше чую, сір.
– Ви знаєте, що є така планета – Тіронія?
– Так, сір. Це малий світ біля зірки Хаябус9. Індекс 3КВ22:4. Там розвинута промисловість і багато клонів. – «Здається не лише Оса досягла островів щастя… Цікаво, а ці примари можуть крізь свої окуляри побачити мій оргазм?»
– Все вірно. Вас добре вчать у школі, Пело. А ви ніколи не чули про цю планету від матері чи брата?
– Ні, сір. Ніколи. – «Оса-а-а! Яке блаженство! Якби ці імперські суки знали, що буває таке блаженство, така грозова хмара, таке безмежне небо блаженства! Але їм замовлено знати. Їм відмовлено. Заборонено. Вони, напевне, немов кіборги, навіть кохаються за командою своїх начальників. Перший-другий, перший-другий! Туди-сюди, туди-сюди. Я прозріваю!»
– Ви знаєте, де тепер ваш брат?
– Так, сір. Він працює на Альфі.
– Він перераховує вам гроші?
– Так, сір, регулярно. Він перераховує їх на мій особистий рахунок в Першому авреліанському банку. З цих грошей оплачується моє навчання. Адже я не повноцінна громадянка Аврелії і повинна платити тридцять відсотків вартості навчання до освітнього фонду колонії.
– Коли ваш брат перераховував гроші востаннє?
– Два місяці тому, сір. Банк присилає повідомлення школі, а мене про це інформує старший куратор жіночого сектору, пані Діна. Нам, сіре, не дозволено мати персональних комунікаторів. – «Нам також не можна кохатись, але ми кохаємось, кохаємось, кохаємось… Оса! Я кохаю тебе! Ти врятувала мене, Оса! Ми з тобою надурили їхній грьобаний детектор! Ми їх зробили! Ми зробили усю їхню Імперію!»
– Ми зрозуміли. Можете повернутись до ваших занять. Про цю розмову, Пело, ніхто не повинен знати. Жодна людина. Якщо ви розповісте комусь про цю розмову, то будете притягнуті до адміністративної відповідальності згідно з чинним імперським законодавством та надзвичайними актами колонії Аврелія.
– Я буду мовчати, сір. – «Дякую, дякую, дякую тобі, моя кохана, моя найкоханіша Оса! Тисячу разів дякую! Ти – найкраща!»
Коли Пела вийшла, лейтенант і прем’єр-лейтенант Служби Запобігання ще деякий час мовчали.
– Я ніколи не бачила таких збоїв детектора, – порушила мовчання лейтенант.
– Як вона це робить? – прем’єр-лейтенант зняв окуляри і почав масувати почервонілі очі. – Вона ж не мала жодної можливості отримати спецпідготовку.
– Талановиті ці Махоніко. Добре, хоч не телепати.
– Хто зна… – прем’єр-лейтенант примружився на жовтувате світло стельового плафона. – Телепатичні здібності пасивного типу практично неможливо зафіксувати.
– Спробуємо піти іншим шляхом? – запитала після довгої паузи лейтенант.
Прем’єр-лейтенант мовчки кивнув. І заплющив очі.