Kitabı oku: «Гойдалка», sayfa 2

Поява щетинохвостки нагадала баронесі її пам’ятну розмову з Мулан.

«А сестричка таки мала рацію, – подумки погодилась з аргументами піфійки Ґвен, – біосфера багатьох планет близької галактичної зони, швидше за все, має спільне джерело. Якась древня раса намагалась трансформувати ці планети за певним взірцем, а потім кинула цей проект недоробленим. Найцікавіше – перероблені біосфери існують, а залишки техносфери відсутні. Все вказує на катастрофічний кінець «трансформаторів». Щось їх знищило. Й це «щось» було галактичного калібру. Ґ’орміти мали би пам’ятати ці події. Вони все пам’ятають. Шкода, що тепер вони зі мною не спілкуватимуться».

Вона згадала ті тижні, коли в її тілі перебував зародок гуманоїда, й мимоволі здригнулась. Вона все відкладала візит до анабіозної лабораторії, але тепер твердо вирішила: завтра вона перемістить ембріон до інкубатора. Чому суджено бути, того не уникнути. Це кредо земних фаталістів вона засвоїла багато років тому. Ще на Бальсані.

«Ні, не завтра, а сьогодні, тепер!» – рука баронеси рушила, щоби командним помахом розчинити вхідну мембрану, але зависла на півдорозі.

В кістці над її правим вухом виникло недоречне саме тепер відчуття. Виклик внутрішнього комунікатора. Баронеса дала дозвіл на контакт.

– Вітаю вас, Вей.

Або їй здалось, або в голосі Тарасваті бриніла незвична напруга.

– І я рада вам, Преподобна.

– Вибачте, що турбую вас проти ночі.

– Ніч тут – умовність.

– І все ж таки… У нас нове завдання, Вей. Імператор віддав наказ йти до Пратари.

– Несподівано.

Це направду несподівано, наказ імператора її здивував.

– Нам наказано знайти та активувати портал на планеті 18КВ216:2, – продовжила Тарасваті. – А також, у разі потреби, захистити його від ворога. Головною проблемою вважається відновлення життєдіяльності істот, відомих вам як норни…

– Але ж…

– Приготуйтесь отримати інформацію про них. Відразу попереджаю: інформація буде надана у специфічному форматі. Ґ’орміти силкувалися адаптувати свої знання про норн до нашого способу мислення. Проте – скажімо відверто – в них не все вийшло. Мені, разом із вашою групою ксенобіологів, необхідно опрацювати отримані від них знання. Там десятки, якщо не сотні терабайт.

– Я не впевнена, що цього буде достатньо для успішного ребіозу таких незвичайних істот. Те, що мені відомо про норн, свідчить про їхнє походження з абсолютно невідомої нам біосфери. Ми не знаємо ані їхньої морфології, ані принципів функціонування їхніх організмів. Я вже не кажу про те, що наша наука не розуміє фізичних основ дії тих їхніх порталів.

– Я розумію вас, Вей. Ми усвідомлюємо складність завдання. Тому з нами до Пратари відправляться ксенобіологи з Ґ’орми.

– Вони колись здійснювали ребіоз норн?

– Ні, не здійснювали. Ніколи. Востаннє ксенобіологи Ґ’орми працювали з норнами тисячоліття тому. Але ті рептилоїди, яких відправляють з нами, володіють повнотою знань про цей процес. Я маю на увазі специфіку зберігання інформації у ґ’ормітів. Якщо є живі нащадки того клану, який за давніх часів досліджував норн, то вони здатні відтворити весь обсяг знань своїх предків. У них із предками своєрідний зв’язок.

– Навіть якщо це правда, то не все вичерпується теоретичними надбаннями. Для ефективної роботи зі складними біологічними структурами потрібні особливі навички. Повноцінний клінічний досвід.

– Рептилоїди вміють зберігати не лише теоретичні знання. Коли теперішній ящір з клану Па’фор буде, як ви кажете, клінічно оперувати з норнами, він робитиме це так, наче в нього вселився його далекий предок, що досліджував норн сто тисяч або триста тисяч років тому.

– Сподіваюсь, що в них зберіглась відповідна техніка, інструменти.

– Вони у Лабіринті якраз займаються реконструкцією необхідного обладнання. І повірте мені, Вей, рептилоїди його відтворять один в один. До останньої молекули. Але на це потрібний час. Мені повідомили, що реконструкція триватиме щонайменше кілька стандартних діб. А ми з вами поки що спробуємо розшифрувати ту інформацію, яку я щойно отримала.

– Тоді не будемо відкладати, – рука Ґвен таки завершила командний жест. Мембрана розійшлась, відкриваючи перспективу залитої білим світлом житлової палуби лінкора.

3

Дім астрофізика Гела Каспета, передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443)

25 юна 417 року Ери Відновлення

Господар будинку досягнув столітнього віку, а сам дім спирався на міцний фундамент однієї з найперших споруд, збудованих земними колоністами на Золотій Планеті. Минулі війни і смути не зачепили старого дому, ківсяки не підрили його капітальних мурів, а події останніх тижнів поки що обходили дім дальніми стежками.

Ліфт підніс Гела Каспета до вежі, з якої відкривалась широка панорама ранкового Астера. Про те, що столиця Аврелії пережила чергову важку ніч, промовисто свідчили димні стовпи, що сперечалися розмірами з найвищими хмарочосами середмістя. Темно-сірі дими зливались із світло-сірим хмарним покровом, що наповз вночі з моря.

– Сьогодні їх значно менше, – порахувавши димові стовпи, вголос констатував астрофізик. Як людина, що все життя займалась науковою аналітикою, він намагався самостійно визначити напрямок подій. Тим більше, що офіційні та соціальні канали подавали, м’яко кажучи, дистильовану картину епічної битви колоністів проти повсталої планети.

Гел вкотре спробував викликати на зв’язок давнього приятеля, полковника Охоронних сил у відставці. Але комунікатор відставника не відповідав, як і більшість зв’язкових пристроїв друзів старого вченого. Він здогадувався, що мовчання комунікаторів – погана ознака. Проте сподівався, що його колегам з Університету врешті-решт пощастить пережити повстання планетарної біосфери.

За власне життя він практично не турбувався. Коли тобі перейшло за сотню, бінарність життя і смерті набуває суто філософського виміру. Лише крайня з можливостей – перспектива загибелі Університету – неабияк засмучувала Гела. Він любив парки, які оточували головний науковий центр планети, любив величний затишок ампірних залів і прикрашених вітражами галерей Пінакотеки, любив дискусійні кімнати з їхніми незручними кріслами та беззахисно-старомодними інтер’єрами. Він заборонив собі уявляти руїни цього світу: випалені будівлі і паркові альтанки, розтрощені голографічні демонстратори, уламки колекцій, розірвані потворами тіла працівників і вчених. Він прагнув лише інформації. Чистої, без панічних фантазій і перебільшень. А саме такої інформації бракувало. Всі спроби отримати свіжі зображення університетських лабораторій і кампусів наштовхувались на фільтри урядової цензури. Влада заблокувала навіть доступ до супутникового моніторингу поверхні планети.

Для заспокоєння він зв’язався з Боною, колишнім університетським ксенобіологом. Колега доживала віку у містечку Аркадіумі, за двісті кілометрів північніше від столиці. Учора Бона показала йому зображення вулиць Аркадіума, отримані з летючої камери-монітора – там панував звичний спокій. Мешканці містечка навіть дітей не забрали з вулиць. «Павуки» вартували на головних перехрестях, роботи діловито будували захисний периметр, але в цілому картина виглядала ідилічною.

Ці мирні картини частково відновили оптимізм астрофізика. Бона підтвердила, що ситуація в Аркадіумі й цього ранку відповідає назві містечка. Гел побажав ксенобіологу й надалі тішитися «аркадійським щастям», роз’єднав зв’язок з нею і залишив оглядову позицію у доброму настрої. Зрештою, пильнувати з вежі не було необхідності. Навколишня астерійська панорама транслювалась на панель його комунікатора.

Вже на сходах Гел відчув незвичну вібрацію захисних екранів. За секунду він отримав повідомлення, що на підземному рівні дому з’явились гості. Автоматика негайно підвищила потенціал захисту.

– Які ще гості? – перепитав астрофізик. Гостей він не чекав. Тим більше з того рівня, де будівля мала вихід до тунельних комунікацій колонії.

– Два дорослі гуманоїди, – відповіла жіночим контральто автоматика дому. – Одного з них ідентифіковно як Самарро Каспета, другий – гадано жіночої статі. Ідентифікація триває.

«Цілком у стилі малюка Сама, – подумав Гел. – Шість років про цього роздовбая не було чути, а саме тепер, посеред кінця світу, він вистрибує з підземної діри та ще й з подружкою».

Старий впіймав себе на думці, що здивувався б менше, якби замість онука і незнайомки з підземелля вилізли ківсяки з адельмами. Гел похитав головою, наче виганяючи з уяви привиди. Він голосом розпорядився приготувати сніданок на трьох й рушив до мембрани, котрою зачинявся похилий коридор, що вів у підземелля.

Мембрана стала прозорою. Гел побачив, що коридором до нього наближається екзотична парочка. У брудному хлопцеві він насилу впізнав Самарро. Дівчина навіть у подертому вологому одязі і з розпатланим волоссям була виклично-звабливою.

«Вона не з Випереджаючих світів», – сказав собі астрофізик. Якби він був молодшим, то висловився б інакше. Адже багато років Гел Каспет провів за межами Золотої Планети і в мандрах Периферією надивився усякого. Спеціалізованих ноланських клонів він також зустрічав. Але бурхливий період життя минув разом із бажанням робити беззастережні висновки. Так, звісно, дівчина, яку привів до дідового дому Самарро, мала вигляд втікачки з ноланського борделю. Проте у теперішні непевні часи, таке могло правити за маскування. Колись Гелові довелось бачити арешт піфійської шпигунки. Та, швидше за все, була посвяченою Знаючою, а виглядала, як дешева стриптизерка.

– Сніданок за сорок хвилин, – повідомило контральто.

Гел наказав мембрані щезнути.

– Хау! – онук жестом дав зрозуміти дідові, що не розкриває йому обійм лише з огляду на стан свого одягу. – Вибач, що не попередив про візит. А це – Лара. Моя дівчина, вона з Ноли.

«Все ж таки з Ноли», – подумки зітхнув Гел, а вголос запитав:

– Діти, ви певно зголодніли?

– Бачиш, Ларо, який в мене дідусь? – Самарро поплескав дівчину по плечах. – От що значить стара школа! Жодних розпитувань після шести років відсутності, – він підморгнув Гелові. – Ти справжній аристократ, старий! Але я знаю, ти не пустиш нас до столу у такому вигляді?

– Звісно, – кивнув астрофізик. – Не пущу. Ви, Ларо, – звернувся він до дівчини, – називайте мене Гелом. А ти, – він ненадовго зупинив погляд на татуюванні Самарро, – починай згадувати, де тут що знаходиться. Принтер, якщо ти ще не забув, он там, – Гел показав на широкі сходи, що вели на другий поверх. – Поки він друкуватиме вам костюми, встигнете помитись. Я чекатиму вас в їдальні за півгодини.

У призначений господарем дому час до їдальні увійшов модно одягнений молодий авреліанець у супроводі стрункої дівчини. Її легке напівпрозоре плаття підкреслювало не лише вроду, але й сповнені грації рухи. Гел ще не почув від ноланки жодного слова, але вже відчув до неї симпатію. Досвідом він відчув в ній щось набуте в темряві та лабіринтах чужих бажань. Те, що залишає в очах непрозору патину смутку.

«Вона бачила підсподдя світів», – припустив старий астрофізик. Він не заважав гостям тамувати голод, дивлячись, з якою жадібністю вони зменшують запаси домашнього сервіратора. При третій зміні страв, коли дівчина спорожнила черговий келих вина, Гел посміхнувся їй:

– Вам не пасує ім’я «Лара».

– Дідо, не діставай малу, – буркнув Самарро.

– На що ви натякаєте? – дівчина зустріла погляд Гела і не відвела очей. Очі в неї також були викличними – таких яскравих очей у природнонароджених не буває.

– Я натякаю на те, що Астер – не найкраще місце для гри у хованки. Я, скажімо, не впевнений, що автоматика мого дому не відправляє звітів до місцевого офісу Джи Тау. Швидше за все – відправляє.

– Джи Тау тепер не до тих звітів, – докинув Самарро.

– Ми тут ненадовго, – запевнила дівчина.

– Я за своє життя кілька разів зустрічався зі спецслужбами, – правив далі Гел. – Можете мені повірити: вони і з чудиськами дають собі раду і швидко відшукують тих, хто їм потрібний. Вони встигали за моїх часів, встигнуть й нині. У вас, дітки, обмаль часу.

– А чому, власне, ви вирішили, що нас шукають Джи Тау? – дівчина пильно розглядала стомлене обличчя Гела. – Ми ховалися у підземеллях від адельм.

– Може, я й виглядаю на старого зуйма⁴, проте розум мій поки ще не зів’яв, – посміхнувся Гел, спостерігаючи, як червоніють щоки дівчини. – Ніхто не рятується від адельм і ківсяків у підземеллях. Саме там їхні гнізда. Якщо ви туди полізли, значить, боялися когось страшнішого за монстрів. А хто в наш час страшніший за адельм? Не підкажете?

– Ви кажете, Геле, що свого часу мали справи з Джи Тау, – дівчина видобула з сервератора новий келих з вином і милувалась грою світла на його кришталевих гранях. – Ви підтримували авреліанську опозицію?

– Це було не на Аврелії.

– Ви мандрували?

– Дідусь Гел – астрофізик. Він брав участь у дальніх експедиціях, – пояснив Самарро.

– Он як, – дівчина пригубила вино. – Поважаю. Я також була на Кідронії.

– Може, все ж таки ви себе назвете? – Гел також торкнувся вина, змочив пересохлі губи. – Я ж назвав вам своє справжнє ім’я.

– А якщо нас почують Джи Тау?

– Автоматика вже сканувала ваші антропометричні дані. Ідентифікація займе кілька хвилин.

– Наталія Трентон Лао, до ваших послуг, – церемонно підвелась і вклонилась господареві дівчина.

– До ваших послуг! Як в історичних постановках! – пирхнув Самарро.

– Мені дуже приємно, міс Лао, – Гел, наче салютуючи дівчині, підняв келих. – Ви дуже вродлива. Надзвичайно… Й що ж ви робили на Кідронії?

– Супроводжувала намісницю Унно.

– Лідію Унно з Дому Корвін-Клартів? – брови астрофізика злетіли догори.

– А що, хіба у цій довбаній Імперії були якісь інші намісниці з прізвищем Унно?

– Наче не було, – після хвилинного мовчання визнав астрофізик.

– Отож-бо, – гмикнув Самарро. – Взула тебе мала?

– Я здивований, – примружився Гел. – От не думав, що колись прийматиму в себе представницю вищого світу.

– А не треба дивуватись, Геле. І не таке ще буває, повірте мені… Й ніяка я не представниця вищого світу, – Наталія рішуче трусонула пишною гривою волосся й одним ковтком опорожнила келих. – Я була в Ліди наложницею. Рабинею. Я голіма клонка. Ґ’їма папая. Щоправда, дуже дорога клонка. Дуже-дуже. Як каже ваш онук – параванхо⁵. Високоспеціалізований виріб з обмеженої серії КМ0981.

– Але ж у виробів…

– …немає прізвищ, – допомогла старому дівчина. – Так. Я підробила документи, зробила ноги з Ноли, вийшла заміж за авреліанця. А тут мене викрили чортові Джи Тау. І ось: я знову в бігах. Коли тікала, мене підстрелили. Росо мене врятував.

– Росо? – Гел запитально глянув на онука.

– Так мене називають друзі, – пояснив Самарро.

– Авжеж… – кивнув астрофізик. – Друзі.

– Ваш Росо дуже крутий, – додала Наталія. – Він нищив здоровенних ківсяків. Справжній герой.

– І де ж твоя зброя? – поцікавився в онука Гел.

– Залишив під землею. Я ж не хочу підставити рідного дідуся. – Ти й так мене підставив.

– Ми не затримаємось надовго.

– Згідно з імперськими законами я вже злочинець, – посміхнувся Гел. – Ви перебуваєте в просторі моєї персональної відповідальності вже більше години. Цього достатньо, щоб до мене застосували принагідну статтю Надзвичайного акту.

– Зараз в Астері сотні тисяч втікачів з півночі. У кожному третьому домі гості, – зауважила Наталія. – Звіт автоматики не приверне уваги Джи Тау.

– Домашній комп’ютер, міс Лао, вже відіслав ваші зображення та пакет фізіометричних маркерів до місцевої Служби. Відповідно, вас там вже б мали ідентифікувати. Я дивуюсь, що тут досі немає гіперів⁶.

– Тоді треба робити ноги, – підвелась Наталія. – Шкода, не встигли виспатись.

– Я, з вашого дозволу, дещо пораджу вам, – Гел також залишив крісло. – Поряд є таке місце, де гіпери вас не шукатимуть. Принаймні не шукатимуть до закінчення усього цього… страхіття.

– Будемо вам вдячні, – не відриваючи погляду від обличчя старого, мовила клонка.

Гел Каспет все ж таки переоцінив спроможності Служби Запобігання. Чи то через вимушений перехід Джи Тау на резервні канали зв’язку, чи то в результаті пошкоджень інформаційних мереж Золотої Планети, тактичні і контрольні звіти надходили із затримками. Інформація про те, що розшукувана Наталія Лао перебуває у будинку відставного професора Університету, місцевий координатор отримав лише за півтори стандартні години після появи там втікачів. У мирні часи така скандальна затримка призвела б до відставки десятка офіцерів і сержантів Служби.

Втім, мирні часи минули.

Координатор, маючи наказ контр-адмірала Блісса, надав інформації про місце перебування Лао пріоритетного значення. До будинку Гела Каспета відправили тактичну групу, яка знайшла господаря непритомним, а будинок порожнім. Старий учений пояснив, що зазнав нападу і не знає, що саме робили в його помешканні й куди потім зникли Наталія Лао і Самарро Каспет.

Розгорнутий у домі медичний модуль зайнявся його лікуванням, а бійці тактичної групи дослідили записи домашньої автоматики, які підтвердили факт нападу на господаря будинку та вказали шлях втечі клонки і Каспета-молодшого.

Судячи з записів, ті залишили будинок через підземний комунікаційний тунель. Відправлені туди «павуки» невдовзі зачепились за тепловий слід втікачів, рушили ним, проте подальшому переслідуванню завадили обвали стінок тунелю та підозріла біологічна активність. Пошуки у промисловій зоні, куди, згідно зі схемами, вів цей лаз, також не дали результатів. Бійці і кіборги обшукали цілі гектари безлюдних роботизованих цехів, градирень, складів, ремонтних майданчиків і транспортних терміналів. Ретельно перевірили записи охоронних систем промзони, звірили зі стандартними значеннями виміри технологічних приладів, датчиків та індикаторів. Жодних слідів – ані візуальних, ані теплових, ані одориметричних⁷, ані вібраційних – вони не знайшли.

Після шести годин оперативних дій координатор наказав припинити пошуки. Новий небезпечний прорив ківсяків неподалік від промзони змусив його повернути тактичну групу на базу і передати контроль над районом Охоронним силам.

4

Поблизу поселення Ліфанія-шоста, планета Тіронія (3КВ22:4), система зірки Хаябуси (HD10647)

14 юна 417 року Ери Відновлення

– Отже, ти той, на якого ми чекали? – Танга незворушно дивилась на людину, яку витягли з біологічного контейнера дві з половиною доби тому. Перед нею сиділа тендітна білявка з ідеально округленим обличчям ляльки, хвилястим жовтуватим волоссям і сіро-блакитними очима, котрі своєю крижаною невиразністю нагадували індикатори застарілих кіборгів. Все в цій людині-ляльці здавалось штучним, манірним й надмірно витонченим. Мешканцям індустріального світу ця несправжність здавалась уламком чужого, хворобливого і збоченого життя. Дражливою карикатурою на те, що вони звикли вважати зримим образом людини, що варта поваги.

Тіронійські Діти Атри⁸, які першими побачили цю істоту, щойно звільнену від протиперевантажного гелю, вирішили, що з них познущалися. Попереджені єдиновірцями з Ноли, вони піднесено чекали на прибуття пророкованого Саошианта, а натомість зустріли живу ляльку. Зроблену на замовлення якогось хтивого багатія працівницю секс-індустрії. Навіть клони визнали недоречність та вульгарність цього створіння, вузько призначеного для втілення бридких фантазій.

Істинно віруючі, вони не насмілювалися висловлювати вголос свої сумніви. Проте в їхніх розгублених поглядах народжувалися та розгортались питання, що не отримували належної відповіді.

«Невже сподіваний Спаситель Осьового народу, – запитували очі вірних, – перед вирішальною битвою увійшов до тіла неповнолітньої повії? Для чого Йому така маска? Чи повірять у Його місію ті, хто побачить замість могутнього вождя ноланську ляльку?»

Танга не належала до тих, хто надавав великого значення тілесним формам, у які за потребою огортала себе Аша-істина, проте і в її гартованому єстві народився протест. Особливо її дратували очі прибульця (прибулиці). На тверде переконання Танги, очі Спасителя мали запалювати вірних на напружене та безумовне служіння. Проте в тих очах, які вона бачила напроти, не було й натяку на духовне полум’я вогненного божества.

«Світлоносцеві не личить мати такі пусті очі», – вирішила отаманша контрабандистів, а вголос мовила:

– Ми просимо тебе дати нам істинний знак Спасителя, щоб Діти Атри отверділи у вірі і сповнились рішучості.

– Я знаю звичаї нескореної Тіронії, – відповіла (відповів) людина-лялька. – Я готовий пройти випробування.

– Я кажу не про випробування, а про знак.

– Знак не забариться.

– Добре, – кивнула Танга після недовгого мовчання. – Йди за мною.

Вона повела людину-ляльку до нижніх рівнів старовинної виробки, яка тягнулась, наче нора велетенських щурів-ратанів, на північ від житлового купола «Ліфанії-8». Ці лабіринти ніколи не знали пасток і спостережних систем Джи Тау. Навіть у чорні часи придушення клонських повстань глибинна цитадель залишилась неприступною для бойових кіборгів і штурмових загонів Четвертого флоту. Втративши сотні бійців і роботів, карателі задовільнились тим, що підірвали в шахтних колодязях потужні термобаричні бомби.

Того дня вогонь поглинув Дітей вогню.

Клони вірили, що душі спалених оборонців й досі, за волею Благого Атри, блукають під землею невідомщеними та настороженими. Що вони незримо охороняють вкриті чорною кіркою зали, коридори і лази, доводячи до божевілля тих ворогів, які наважуються забратись до підпільного царства.

Випаленими тунелями Танга вела прибульця (прибулицю) до місця випробувань. Клони-охоронці мовчки йшли попереду і ззаду, готові померти за посланця благих Сил. Навколо простяглась непроглядна темрява, але ніхто не запалював вогнів. Танга і клони бачили у темряві завдяки зоровим імплантатам, але людина-лялька такого пристрою не мала. В ній не знайшли жодного імплантату. Тому Танга напружилась, коли перед ними виникло нешироке провалля. Невидимі для прибульця (прибулиці), клони, що йшли в авангарді, звично перестрибнули через розколину. Танга готова була підхопити людину-ляльку, якби їй загрожувало падіння, але прибулець (прибулиця) граційним стрибком подолав (подолала) небезпечне місце.

Такий фокус сподобався Танзі.

«Ця лялька не така проста, якою здається», – зрозуміла вона. За годину вони дійшли до Зали Перепусток. Так називалась невелика печера, де в давні часи Діти Атри ставили варту, що охороняла шлях до глибших рівнів підземного лабіринту. Тепер тут мешкали ті з Дітей, які повністю посвятили себе Аші-істині і не бажали спілкуватися з прогнилим світом. Серед них жила стара клонка-провидиця, котра вміла передбачати небезпеку, виявляти імперських шпигунів, агентів наркомафії і викривати зрадників.

Печеру освітлювали світильники, зроблені у вигляді срібних і золотих дерев. Танга згадала той день, коли мати вперше привела її, дев’ятирічну дівчинку, до Зали Перепусток. Тоді маленька сповідниця Атри запитала маму:

– Чому ці дерева не зробили зеленими?

– Їх зробили срібними і золотими в пам’ять про священні дерева Атри.

– Священні дерева ростуть на Землі?

– Вони росли там, але їх знищили слуги мороку. Священні дерева сяяли світлом Аши-істини і засліплювали слуг мороку. Тому вони послали чудисько, і воно знищило священні дерева.

Маленька Танга уявила потворне і хиже чудисько. Воно було подібне на щура-мутанта. На швидке і спритне страховисько, яке полювало на дітей і свійських тварин у житловому куполі. Танзі захотілось плакати. Мати тоді пояснила їй, що Діти Атри ніколи не повинні плакати, тому що їхні сльози підсилюють і втішають володарів мороку. З того часу Танга плакала рідко.

Майже не плакала.

Доросла Танга подивилась на людину-ляльку, освітлену образами священних дерев. Химерне сяйво несподівано виокремило її обличчя – мертвотно-біле, застигле у незворушній порцеляновій досконалості. Й нова хвиля зловісного передчуття пройшлась єством контрабандистки.

Людина-лялька наче відчула настрій Танги. Вона кинула на контрабандистку свій стомлено-безбарвний погляд, і горло Танги стиснув спазм. Наче зашморг перехопив шийні м’язи. Вона захлинулась слиною, закашлялась й ледь не втратила свідомості. Танга раптом зрозуміла, що ця істота з порцеляновим личком може будь-якої миті вбити її. Та не лише її, а й будь-кого одним лише зусиллям волі.

«Не всі чудиська подібні до ратанів», – подумала контрабандистка.

«Не всі», – сказав чужий голос в її голові.

«Так ти й думки вмієш читати?»

«Я багато чого вмію. Де там та ваша провидиця? Кличте її сюди.

Немає часу на ритуали».

– Закличте провидицю, – наказала Танга. Тепер вона намагалась не думати. Принаймні не будувати з думок систему.

Її почули. За хвилину клони принесли вузькі полотняні ноші, на яких сиділа старезна жінка. Спочатку провидиця наче спала. Голова її була похилена, очі закриті.

Але за мить вона підвела голову й прикипіла очима до людини-ляльки.

– Хто ти? – прохрипіла провидиця.

Танзі здалось, що стара налякана. Отаманша ніколи не бачила провидицю наляканою, проте не здивувалась. Вона вже зрозуміла, що ціла Тіронія за всі віки колонізації не бачила істоти, подібної до людини-ляльки.

– Я Проклятий, який повстав для помсти. Я вимолений і очікуваний. Я Саошиант.

– Хто ти? – Танга побачила, як вібрують бганки шкіри на обличчі провидиці. Як хвилювання, змішане з підозрою та безсиллям, котиться ним від перенісся до вух і шиї.

– Сама скажи. Нехай усі почують.

– Що саме сказати? – ці слова стара клонка прошепотіла. Лише Танга і клони, які тримали ноші, почули розгублене шелестіння, що сповзло з її губ.

– Тобі видніше. Адже це ти провидиця.

– Я не… В мене немає слів. Потрібних слів.

– Люди за тисячоліття попридумували стільки усяких слів, – ледь знизав плечима прибулець. – А тобі їх чомусь бракує. Чого так?

– Тому що… – провидиця замовкла, але мовила знову і голос її зміцнів: – Ти – бог. Древній бог, дуже древній… – обличчя старої на мить розгладилось, наче нестерпне, межове здивування пройшлось по ньому праскою. – О, святі Сили, наскільки… Який древній…

Танга зауважила: називаючи прибульця богом, провидиця використала не звичне для тіронійських Дітей Атри слово «егурі»⁹, а рідкісне в мові посвячених дастуран «амерті». Згідно з молитовним досвідом Танги, цей божественний титул супроводжував ритуальні згадки про темні й грізні сутності. Точного його значення отаманша не знала. Щось пов’язане із безсмертям.

«Навряд чи прибулець відчув різницю», – промайнуло в голові Танги. Тіронійка наказала собі не розгортати цю думку у складніші судження.

– Цілком вірно, – з незмінно безбарвною інтонацією підтвердила слова провидиці людина-лялька. – Тепер можеш відпочити.

Голова провидиці хитнулась, її очі згасли. З неї немов вийшло щось вперте, що надавало старезному тілу форми. Незграбною масою плоть провидиці осіла на ноші. З рота витікла цівка слюни.

– Ти вбив її? – не втрималась Танга.

– Вона стомилась. Дуже стомилась. Я її відпустив.

– У смерть?

– Смерті немає, Танго. Є лише інший спосіб буття. Щоправда, не настільки різноманітний, як цей.

– Що тобі потрібно? – Танга намагалась не дивитись на мертву провидицю.

– Для початку мені потрібно до Гірчичної пустелі. До міста Саїд. – Це місто було зруйноване під час останньої революції. Там тепер ніхто не живе.

– Тоді мені потрібні руїни Саїду. Доправте мене туди.

– Ми підготуємо експедицію.

– І якнайшвидше, Танго. В мене обмаль часу.

Тіронія

(вибірка з історичної довідки для туроператорів)

Землеподібна планета Тіронія, третя в системі зірки Хаябуси (HD10647), була відкрита за допомогою Великого Місячного телескопа у 2095 році ЕП. Тоді ж отримала свою назву, яку придумав син одного з операторів телескопа. Було встановлено, що планета обертається навколо своєї зірки за сто дев’яносто шість земних діб.

Перші безпілотні апарати землян досягли околиць Хаябуси через вісімдесят років. Вони встановили, що Тіронія – пустельна планета з аргоново-азотною атмосферою, незначними підповерхневими запасами рідкої води і сезонними річками, які усі до одної пересихають у літній період. Тяжіння на її поверхні ледь перевищує земне, а сильне магнітне поле захищає поверхню від космічного опромінювання.

Завдяки значному нахилу осі планети відносно площини обертання навколо Хаябуси, температура в екваторіальній зоні коливається від плюс сорока градусів Цельсія до мінус вісімдесяти. Різка сезонність супроводжується пиловими бурями планетарного масштабу. Поблизу полюсів є території, постійно вкриті товстим шаром криги та сніговим покровом. Таким чином, Тіронія разюче подібна до Марса, але значно більша за Червону планету і краще захищена від галактичної радіації.

Біосфера планети знаходиться на примітивній стадії розвитку і представлена здебільшого грибками і грибами, які, на думку ксеноботаників, є прямими родичами земних грибів. Вважається, що на Тіронію вони, так само, як і на Землю, потрапили за допомогою міжзоряних комет – уламків гіпотетичної Дощової планети, галактичної прабатьківщини грибів. Довший час Тіронія не цікавила землян як об’єкт для колонізації. Лише у 156 році ЕВ ресурсна компанія «Аванта» отримала дозвіл на розвідку природних копалин на Тіронії. Першими людьми, які ступили на Тіронію, стали працівники «Аванти», що висадились на планеті з борту зорельота «Гарм».

У подальші десятиліття доля Тіронії визначилась. Вона стала місцем видобутку тих рідкісних металів та мінералів, технології молекулярного синтезу яких або неможливі зовсім, або ж дорожчі за видобуток на ресурсних планетах. З часом, на базі гірничої справи, розвинулись галузі органічного та неорганічного синтезу надскладних молекулярних сполук. У ті часи Тіронію називали «планетою хіміків».

Колонізація Тіронії проводилась на комерційній основі, без фінансової підтримки імперського уряду. Окрім «Аванти» в розробці корисних копалин на першому етапі колонізації прийняли участь трансзоряні монополії «Оакл» і «ТСС». Відповідно, колонізація відбувалась в умовах жорсткої економії та фінансової доцільності. Житлові куполи та підземні поселення Тіронії, де на 415 рік проживало двадцять дев’ять мільйонів природнонароджених і клонів, стали загальновизнаними взірцями тісноти, примітивного обладнання та неякісного обслуговування мешканців. У періоди Смут економічні кризи та тотальна корупція раз у раз ставили господарство колонії на межу виживання.

Ще однією проблемою стали грибкові епідемії серед колоністів. Майже всі вони є носіями представників місцевої паразитичної флори. Для придушення хронічних грибкових заражень практично кожний колоніст регулярно піддається профілактичній хіміотерапії. Це впливає на стан здоров’я й тривалість життя тіронійців. Мало хто з них доживає до ста років.

Ще однією проблемою тіронійців є традиційно високий рівень споживання алкоголю і наркотиків. Як серед природнонароджених, так і серед клонів є мільйони практично непрацездатних наркоманів. Обидві громади – людська і клонська – взяли на себе клопіт утримання цих осіб суспільним коштом, що відволікає значні ресурси та створює безліч соціальних негараздів. Наркомафія, поряд з контрабандистами формує численну і розгалужену злочинну складову тіронійського соціуму.

Більшість з працюючого населення Тіронії – оператори, техніки та інженери з обслуговування виробничого та комунікаційного обладнання. В копальнях та на периферійних рудних провінціях використовують клонів. Природнонароджені громадяни колонії контролюють та обслуговують складніші виробничі процеси, в тому числі і на хімічних фабриках. На позаатмосферні військові підприємства, на орбітальні поселення та наукові бази клонів взагалі не допускають. Натомість на фермах, плантаціях їстивних водоростей та на фабриках молекулярно-синтезованої та циркулярно-відновленої їжі працюють сотні тисяч клонів. Це століттями гальмує процес роботизації харчової промисловості. Спроби замінити клонів роботами незмінно призводять до заворушень і повстань.

Статус «малого світу» і право представництва в Сенаті Тіронія отримала у 288 році, а з 365 року представництво в Сенаті було розширено до одинадцяти осіб. Політично активні колоністи у своєму протистоянні з корпораціями завжди апелювали до імперського уряду. У найтяжчі для Імперії часи Тіронія незмінно зберігала вірність центральній владі. Ще за доби Еарлана ІІ на орбіті планети здійснювались ремонт та відновлення військових кораблів. А з кінця минулого століття Тіронія з ремонтної бази Зоряного Флоту перетворилась на одного з головних постачальників корабельних двигунів. Перший орбітальний завод з повним виробничим циклом почав виробляти рушійні секції зорельотів у 397 році.

Сумнівну славу Тіронії принесли тривалі конфлікти між природнонародженими колоністами і робочими клонами. Кількість останніх завжди у кілька разів перевищувала число повноправних громадян. Всі без винятку повстання клонів на Тіронії відзначались безпрецедентною жорстокістю та непримиренністю. Число жертв з обидвох боків обчислюється десятками й навіть (як під час повстання 356 року) сотнями тисяч. Відповідальний за безпеку колонії Четвертий флот незмінно придушував клонські революції, проте їхні негативні наслідки відчуваються й дотепер.

В останні десятиліття відбувалось подальше розмежування клонської громади і суспільства природнонароджених. Населені пункти планети фактично розділені на купольні міста, де живуть повноцінні громадяни, і на підземні поселення клонів. При цьому колоніальна адміністрація практично не контролює ситуацію в місцях компактного проживання робочих клонів. Усі спроби встановити в підземних поселеннях регулярну владу колонії закінчуються безжальним терором проти адміністраторів та правоохоронців. Контроль там здійснюють релігійні авторитети, мафіозні ватажки та виборні шерифи з клонів. Навіть короткочасне вимушене або випадкове перебування природнонародженого на території, де діє формальна юрисдикція клонських шерифів, містить смертельну небезпеку для нього.

Характерний для правління династиї Ойзеле процес поступової соціальної інтеграції клонів і напівкровок у людське суспільство практично не зачепив Тіронії. Жоден з клонів не увійшов до органів самоврядування колонії, жоден не отримав ані офіцерської, ані сержантської посади в поліційних підрозділах. Навіть серед комунальних техніків кількість клонів та напівкровок не перевищує двох відсотків. Відчуження між людьми і клонами зберігається на Тіронії у параметрах середини минулого століття, і, на думку більшості соціологів, загрожує колоністам новими кровопролитними революціями.