Kitabı oku: «Гойдалка», sayfa 4
7
Підземелля дому Гела Каспета, передмістя Астера, планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443)
26 юна 417 року Ери Відновлення
Підземну частину дому збудували у перші десятиліття колонізації Золотої Планети, за доби жорстоких сутичок перших поселенців з місцевою фауною. Тому будівничі передбачили тут не просто спеціальне приміщення, а цілу броньовану капсулу, в якій тодішні мешканці дому перечікували напади найстрашніших представників авреліанського бестіарію. От вже два століття сховище не використовувалось за призначенням. Численні реконструкції будівлі його не торкнулись, адже на верхніх поверхах обладнали більш комфортні і ближчі до житлових приміщень «кімнати страху». Відповідно, домашня автоматика нічого не знала про капсулу, а на схемах будівлі, що зберігались в пам’яті комп’ютерів, її позначали як порожнечу у старому фундаменті, нефункційну та недоступну.
Також комп’ютери не знали, що старий астрофізик ще півстоліття тому розконсервував капсулу, перетворивши її на кімнату для медитацій, роздумів та пошукового усамітнення. До неї вів непримітний підземний коридор, а шлюзові двері вчений замаскував під елемент опорної конструкції. Каспет й сам не знав, навіщо така конспірація. Йому просто подобалось, що у будинку є кімната, де відсутні розумні пристрої і куди не дотягнутися імперському наглядові.
А ще його навідувало передчуття, що прийдуть часи, коли броня перших поселенців Аврелії знову стане в нагоді. Астрофізик власноручно реставрував меблі, відновив автономне живлення та впорядкував знайдений в ній архів, де зберігались записи, привезені з колискової планети.
Ховаючи в капсулі онука з його подругою, Каспет виявив передбачливість. Він знищив тепловий слід втікачів рідким азотом та зімітував інший – у тунелі, що вів до промислової зони.
Й лише після цього рушив до тренажерної зали, де отримав переконливі травми. В принципі, він ризикував. Якби гіпери спізнились, його вікове тіло могло б не витримати і ступити на шлях незворотного спрощення. Але, на Каспетове щастя, Джи Тау увірвались до будинку через дванадцять стандартних хвилин після того, як він знепритомнів на порозі свого кабінету.
Виріб давніх будівничих витримав іспит. Сканери «павуків» не змогли знайти живу плоть за його броньованими стінами. Бійці тактичної групи повелись на імітацію і пройшли повз замаскований шлюз. Наталія і Росо багато годин просиділи в абсолютній темряві, майже не рухаючись і не вимовляючи ані слова, навіть шепотом. Вони й дихати намагались якомога тихіше, спілкуючись лише короткими дотиками. Коли напруга спала, вони заснули, так і не ввімкнувши обігрівачів. Під час недовгих і мутних пробуджень втікачі зливались в обіймах: спазматичний секс розігрівав тіла, підтверджуючи, окрім іншого, факт їхнього існування.
Сон, що наснився Наталії, можна було також віднести до спазматичних. Під час першого спазму її знову прив’язували до хрестовини, намащували та розмальовували, готуючи до ігор намісниці Унно. Її зап’ястки і ноги боліли від ремінців, тіло свербіло від мастила, а очі сльозились від яскравого світла. Дівчата, що діловито розпинали її, пліткували між собою про нудні дрібниці гаремного життя і не звертали уваги на сльози та болісне напруження м’язів. І ця буденність знову, як і у вмерлій реальності, сповнювала Наталію ненавистю.
Не звичайною ненавистю, а тим особливим, елітним її різновидом, що провокує на обітниці та присяги помсти, виснажує безсонням та ретельно замаскованою, холодною та ядучою злістю. Змії цієї ненависті заповзають до кожного руху, до кожної дії, до кожної мрії. Змії звиваються у холодні кубла, виснажують безнадією та примусом, безсиллям і принизливим відчуттям нікчемності. Особлива ненависть підкорює собі всі джерела, протоки та озера єства. Особлива ненависть відкриває безодні та входи до вологих печер, де живуть нищівні істерики, котрі струшують все тіло, блокують дихання, стискують залізними обручами матку і шлунок, котяться м’язами і відлунюють в голові пульсуючим болем.
В особливій ненависті ховалася обіцянка перемоги. Тихий золотистий вогник у чорно-червоному вихорі подвійного життя жриці-іграшки. В ньому мешкала могутня сила. Настільки могутня, що навіть посвячена дастуран відступала перед нею, як дрібна комашка відступає перед зародком лісової пожежі.
Сила зміцнювала її тіло і не давала розумові розтріскатись під брилами щоденних принижень, безглуздих ритуалів та вишуканих знущань. Сила сміялася над атрибутами влади імперських володарів, над блідими спалахами їхніх бажань, над заздрісними потугами старої плоті, що прагнула висмоктати енергію з молодих тіл. Сила робила їх невичерпними та пануючими над кволими аурами владних старців.
Сила вчила її владарювати над владою і вливати прагнення помсти в озера внутрішньої незворушності.
Особлива ненависть повертала Наталію до темної реальності підземного сховища, а сама відступала, давала простір спокоєві і теплу; відтак молода жінка знов засинала й потрапляла до судомних безодень нового спазму, де вона нерухомо сиділа перед слідчим Джи Тау і думала лише про свою майбутню дитину, тому що змушувала себе думати лише про неї, і виключно про неї. Межовим зусиллям волі вона блокувала спогади про чин свого служіння, пророцтва про наближення Саошианта, про священний час помсти та всі ті біди, які Спаситель обрушить на голови баронів та адміралів, корпорантів та аудиторів, солдатів та імперських громадян першої категорії.
Священний час помсти.
Сенар арімасп.
Глибинні озера незворушності збурює зоряний вітер.
Її тіло здригається від передчуття помсти, як від оргазму.
Ще, й ще, й ще, аж поки таймер не припиняє цієї згубної висмоктуючої насолоди.
Таймер повідомив, що минула доба їхнього перебування у сховищі. Відтак Наталія звільнилась від ковдри, навпомацки пройшла вздовж стіни й увімкнула освітлення.
«Сон: смерті клаптики дрімають
Я їх ненавиджу», —
зацитувала вона поета минулої доби13.
Зсередини сховище здавалось вагоном монорейкового експреса: довге, з заокругленою стелею і торцевим шлюзом. Покриття стін нагадувало шпалери у стилі ретро – шерехате, темно-червоне, з вишитими низзю дрібними білими квітами. Кутові світильники наповнювали капсулу рівномірним теплим сяйвом. Її середину займали плетені крісла та масивний стіл з темного дерева. У протилежному від шлюзу кінці громадились різного розміру металеві контейнери.
Наталія переглянула кілька з них і розчаровано зітхнула:
– Ми помремо з голоду.
– Що там?
– Мотлох, – вона сіла в плетене крісло. – Старовинні дитячі іграшки.
– Ляльки?
– Так. Купа ганчір’я.
– Родинна колекція Каспетів, – Росо й собі підійшов до контейнерів. – Мої земні предки збирали ляльок, одягнених у весільні сукні… Ти знаєш, що таке весільна сукня?
– Знаю.
– У тій вашій школі розповідали?
– Ні, не в школі.
– Коли ти виходила за капітана…
– …ми не одягали ритуального одягу і не запрошували родичів, – Наталія знайшла під столом сенсорну панель. – Дивись, тут є тривимірний демонстратор. Також старовинний. Просто музей якийсь…
Росо вийняв з контейнера ляльку у пишному криноліні, розправив її буфи і банти, посадив на стіл.
– Схожа на тебе.
– Вона потворна.
– Зовсім ні. Дивись, яке платтячко.
– У такі платтячка та банти мене одягали на Нолі. Мене та інших наложниць.
– У весільні сукні?
– У різні сукні.
– Костюмовані оргії?
Наталія не відповіла. Вона увімкнула демонстратор. Простір над столом розгорнувся величною панорамою гірського кряжа. Вкриті кригою ікла скель сяяли під ультрамариновим небом. За мить вони побачили будинок зі шпилястим червоним дахом, людей у хутряному одязі та волохатого пса, що весело бігав засніженим подвір’ям. Зграйка молоді зібралась біля металевої скрині, накритої решіткою. Вони слідкували за тим, як на решітці підсмажуються шматки м’яса, перевертали м’ясо щипцями. Засмагла дівчина з довгим світлим волоссям видобула з кишені металеву фляжку, надпила з неї, пустила колом.
– Твої предки полюбляли смаженину, – констатувала Наталія, вдивляючись у щасливе обличчя засмаглої. – А також алкоголь… Он той дядько у білій шубі, – вона кивнула на екран, – дуже на тебе схожий. Прапрадідусь?
– Напевне, – смикнув плечами Росо. – Я не вивчав свого родоводу. Але знаю, де це знімали. Земні Каспети багато століть жили біля Альпійських гір, серед предків були професійні альпіністи і гірські рятувальники.
– Гірські рятувальники, що колекціонували бовванчиків у весільних платтях, – гмикнула клонка. – Досить дивне поєднання.
– Зацікавилась історією мого роду?
– Треба ж чогось робити.
– Треба думати, як будемо звідси вибиратись.
– Я не поспішаю.
– Але ж сама казала, що ми тут помремо з голоду.
– Це в мене така… ранкова паніка. До речі, пошукай, може, тут є запаси води та їжі.
– Я не впевнений, що старий обдурить допитувальні машини Джи Тау.
– А мені він здався твердим горішком.
– Він учений, а не воїн.
– А я – ґїма папая, секс-працівниця. І я обдурила ці… Як ти їх цікаво називаєш? «Допитувальні машини»? Гм… – Наталія вимкнула демонстратор. – Твій дідусь має розумну голову і вміє рішучо діяти. Я думаю, що піндозли нічого з нього не витягнуть. Обламаються… А ще я думаю, що кращої схованки, аніж це підземелля, ми тепер ніде не знайдемо. Проблема лише у воді та їдлі.
А подумки додала:
«А ще в тобі, Росо, ще в тобі».
8
Секретна ставка імператора Еарлана ІІІ, плато Кароліни, планета Аврелія (6КА81:4), зоряна система Мійтри (HD168443)
2 юла 417 року Ери Відновлення
Він відмовлявся від пересадки кінцівок, а тому кульгав. Ті, чиї знання про нього обмежувались переліком фактів з довідкових ресурсів, вважали цю його примху виявом старомодної шляхетності. Зрештою, це лише надавало шарму різноманітним міфам про нього. Адже він був Відморозком, уламком епохи Сіоранів, що спав півтора століття в рятувальній капсулі, був щасливо знайденим у безмежжі Всесвіту і тріумфально повернутим до життя. А ще усі зацікавлені погоджувались із тим, що він не став мешканцем музею, а знайшов собі місце в новому світі.
Ривками долаючи опір авреліанської гравітації, він ішов залами підземної ставки. Йшов, не дивлячись на охоронців, операторів і техніків, що похапливо відводили очі. Він спиною відчував їхнє здивування та їхні запитання. Він внутрішньо тішився тутешньому пласкому зніяковінню, котре сам і спричинив.
Точніше, спричинив його імператор, коли закликав Відморозка до ставки й витратив неозору кількість фунтів для того, щоб якнайшвидше доставити старого на Аврелію.
«Я йому потрібний», – ця думка вже шосту добу бадьорила його тіло, якому за абсолютним численням виповнилось двісті тридцять сім років.
Він переступив вібруючий поріг чергового захисного екрану і опинився віч-на-віч з Охоронцем прав і свобод світів. У великому приміщенні, освітленому блукаючими химерними плямами, окрім них не було ані душі.
«Правильно», – подумки всміхнувся він, а вголос мовив:
– Привіт, Черв’яче!
– Привіт, пірате… – Еарлан Третій обняв його розповнілі плечі. – Але ти погладшав, чоловіче, зовсім за собою не слідкуєш.
– У моєму віці цим можна нехтувати, – Відморозок дрібно засміявся, немов вихаркуючи хрипкі звуки. – Зате ти в нас взірцевий живчик. Це Преподобна Сайкс так тебе… надихає?
– Якби ж то, – похитав головою імператор. – Звичайні фізичні вправи.
– Гарем, авжеж! – хрипкі звуки пришвидшились, наче у старому горлі розгулявся допотопний двотактовий двигун. – Дівчатка, хлопчики, копії знаменитих красунь. Тобі їх також виготовляють за спецзамовленням? Зависаєш на темах попередників?
– Не діставай мене, брате Страже, – імператор махнув на Відморозка рукою, вказав на крісло:
– Сідай, є до тебе розмова.
– Розмови, доповіді, наради… – Відморозок якнайзручніше вмостився в кріслі. – Впізнаю нашого вгризливого Черв’яка.
– Я сподіваюсь, тебе не потрібно уводити в курс справ? – Еарлан Третій перейшов на діловий тон.
– Хіба що за останні сто десять годин відбулося щось надзвичайне.
– На щастя, нічого надзвичайного. Після знищення гнізда ґирги практично припинили опір. Зараз на Сельві зачищають останні заражені ділянки.
– А тут, на Аврелії?
– Така ж ситуація. У цирку Мефістофеля нової активності не спостерігається. Тих адельм, що прорвались на південь, потрохи знищують. Не так швидко, як хотілося, але знищують. Сьогодні аналітики мене переконували, що за два-три тижні ми повністю відновимо контроль над планетою.
– Не вір тим довбаним аналітикам, – старий махнув рукою. – Я задньою чакрою відчуваю: тут все хитро закручено.
– Поясни.
– Я, брате, три місяці просидів в архівах на Альфі. Там років двісті тому жила сімейка провидиць. Три покоління з нелокалізованою мутацією. У третьому народилось надзвичайно обдароване дівча. Феноменальна пророчиця. Вона й до тридцяти не дожила, не всі органи мала в комплекті, проте дечого бачила. Піфійські відьми крутилися навколо неї, як ті сепеки14 навколо сметани. Випитували, досліджували, хотіли перевезти її на Магонію, але не встигли. Зрозуміло, що Джи Тау все це фіксували і зберегли в архівах. Надзвичайно цікаві пророцтва.
– Й що там конкретно?
– Не прискорюй, брате, прошу тебе. Мені вже третя сотня йде, я звик все розповідати, як за старих добрих часів – одне за одним, фактик за фактиком. Так-от, дівчинка мала видіння про давні гуманоїдні раси, про ще давнішу негуманоїдну расу, яку вона називала «бездомною». Всі ці раси об’єднував спільний страх. Вони боялись якоїсь істоти, від якої тікали від одного краю Галактики до іншого. Істоти, котра спустошила їхні колискові планети.
– Боялись однієї-єдиної істоти?
– Саме так, – кивнув Відморозок. – Практично безсмертної істоти, яка для початку знищила всіх собі подібних і намагалась контролювати все, до чого здатна була дотягнутись. Дівчинка казала, що ця істота здатна себе закріплювати у стабільних вимірах за допомогою речей, що реплікують квантову запутаність. Тобто, істота могла бути одночасно в кількох місцях тривимірного простору.
– Парадокс Білих Каменів, – кивнув Охоронець прав і свобод світів. – Це нам відомо.
– Але ми й досі не знаємо, чому саме Білі Каміні мають таку властивість, – зауважив старий. – Ми лише навчились використовувати її. Всліпу… Так-от, дівчинка сказала, що ця істота була переможена, але не знищена остаточно. Що її неможливо до кінця знищити. Що вона невдовзі прийде до нас в людському тілі. І що вона пробудиться саме на Альфі. Тобі це ні про що не говорить?
– Говорить. Є навіть припущення, що людство навмисно створено цією істотою для забезпечення її повернення. Але чому тебе, брате, зацікавила та провидиця?
– Тому що я також вмію порівнювати та аналізувати.
– Непереконливо. Хтось тобі на щось натякнув.
– Ти, як завжди, правий, Черв’яче, – двигун у горлі старого запрацював знов. – Ти, брате, все бачиш. Все-все. Й нічого від тебе не сховаєш.
– Навіщо ховати?
– А навіщо людина хоче мати окрему кімнату? Ці речі вмонтовані в нас від часів незапам’ятних.
– Так хто натякнув? Біргір Ян?
– Так ти й це знаєш. – Відморозок розвів руками. – Навіщо ж тоді я тобі все це розповідаю.
– Я знаю не все, – похитав головою імператор. – Знаю лише, що півроку тому ти отримав шифроване послання від Яна, в якому йшлося про Альфійську Пророчицю та її попередження, засекречене на рівні «А-три». У тому попередженні вона передбачила повернення темного демона Галактики в дні правителя, який матиме подругу з ім’ям давньої наложниці того монарха, на честь якого правителя назвали батьки. Ян натякав на мене із Сайкс і повідомляв тобі, що в архівах альфійських Джи Тау є ще багато цікавих пророцтв… До речі, а чому адресатом для мутних натяків він обрав саме тебе?
– Запитай в Яна.
– Я запитую тебе, брате Страже. Ти ж вивчив все, що стосується Пророчиці, перекопав всі архіви. Тепер настав час доповісти про свої знахідки.
– Я розумію… – голова старого наче відчула тягар авреліанської гравітації і низько-низько схилилася. – А я ще думав: з якої такої радості ті кляті Джи Тау так легко пустили мене в свої архіви. А це ти їм наказав.
– Менше з тим, Відморозку, не варто обтанцьовувати очевидні речі. Не час, та й не місце. Ти ж багато думав про те, чому Ян послав до архівів саме тебе. Правда ж?
– Це – питання довіри.
– І звідки ж така довіра?
– Я не належу цій епосі. Я тут випадковий. А значить, я не вписуюсь у стратегічні схеми демона.
– Ти півтора століття провів у гібернації15. Ніхто не знає, що за цей час відбувалось з твоєю рятувальною капсулою. У далекому космосі літають сотні рятувальних капсул, але за чотири століття знайшли тільки три. А успішно вивели з гібернації лише тебе одного. Я читав доповідь анабіологів про твоє воскресіння. Вони були здивовані якісним станом мозкової речовини, що ніяк не в’язалось з довгим часом перебування у кріогенній сплячці.
Що скажеш?
– Натякаєш, що зі мною попрацювали? Маю доводити, що я – це я? Але мене вивертали всіма можливими способами й нічого не знайшли. Ніяких слідів проникнення.
– Технологічно вони нас випереджають, – зауважив жіночій голос за спиною старого пілота.
Відморозок неквапно підвівся назустріч жінці у яскраво-червоному платті, яка наче вийшла зі плями світла на одній зі стінних панелей. Він затримав погляд на гострих рисах обличчя, на впертій лінії губ, наштовхнувся на холодне сіро-блакитне гало навколо її зіниць, видихнув, відвів очі. Відтак незграбно вклонився.
– Щасливий бачити Преподобну Сайкс.
– Вона, на жаль, має рацію, – підтвердив Еарлан Третій. – Ворог вміє таке, що нам і не снилось. Ми не можемо виключити варіанту, що ти – частина його сценарію.
– Так це не Ян послав…
– Послав саме Ян. І вибрав він тебе, зрозуміло, не випадково. Генетично ти належиш до тієї частини земної популяції, яку тепер прийнято називати «лінією М», або ж «народом М». А дехто надає перевагу назві «популяція М». Ти – далекий нащадок жрецького роду з Малої Азії. Біргір Ян займався справою Шерми та її земних друзів, він навчився вираховувати «обраних-ем». А ти, брате, не просто «ем», ти ще й півтора століття перебував невідомо де. Ян тим посланням тебе «активував». Я не знаю, яку саме гру він веде, але його сигнал ми вловили.
– Ми пропонуємо тобі пройти перевірку технологіями Ґ’орми, – повідомила піфійка. – За кілька днів на орбіту Аврелії вийде науковий корабель рептилоїдів.
– Так, – кивнув старий, – я чув. Ми більше не воюємо з ящерами, – він повернувся до крісла, підтягнув довгі ноги, наче знов пірнув у тісняву рятувальної капсули. З-під лоба глянув на імператора й майже прошепотів:
– А скільки людей поклали на тій війні. І яких людей.
– Поява демона все змінила.
– Звісно, все списали на демона, – Відморозок на мить закрив очі. – Добре, нехай буде, як ви кажете… Перевіряйте.
– Це офіційна згода? – уточнила Сайкс.
– Так.
– І що ж ти знайшов на Альфі? – повернув до первинної теми Охоронець прав і свобод світів.
– Між іншим, щодо моїх предків, – старий пілот відкрив очі, проте тепер він дивився не на того, кого називав братом, а на Преподобну. – Двох моїх рідних тіток свого часу забрала Піфія. Ви, хоч би що там було, не погордували моїми рідними… Їхні онуки і правнучки займають у вашій ієрархії чільні місця.
– Так, – підтвердила Сайкс. – Їх було відібрано саме завдяки унікальній генетичній матриці. Онука однієї з твоїх сестер нині є членом Ради Двадцяти Трьох. Ти маєш зрозуміти, що ніхто не збирається полювати на «народ М». Більше того, ми думаємо, що Темного більше цікавить не наш народ…
– Наш? – примружився на піфійку старий.
– Я також з «лінії М», як і вся правляча ієрархія моєї планети, – підтвердила Преподобна. – Так-от, за нашими припущеннями, Темного більше цікавить інша, ще загадковіша та чисельно вужча частина землян. З легкої руки нашого доброго приятеля Яна її вже звикли називати «осьовим народом», або ж «лінією С». Нам досі не відомі ті генетичні або ж інші маркери, за допомогою яких можна було б ідентифікувати «осьових». Ми навіть не знаємо, чим саме вони можуть відрізнятись від домінуючої «лінії Т» і меншої «лінії М». Тим більше що об’єктивні відмінності між двома останніми мінімальні.
– Цікаво, які ж?
– Я можу перелічити номери мутацій та зачеплених ними генів, але ж тобі, неспеціалісту, вони нічого не скажуть.
– Маєш рацію, – після хвилинних роздумів кивнув Відморозок. – Але що дають нам ці мутації?
– Значне, порівняно з представниками «народу Т», розширення інтуїтивного горизонту, здатність відчувати тонкі плани буття та кордони між вимірами. Практично всі видатні еспери та провидці належать до «народу М».
– То я також можу… відчувати тонкі плани буття?
– Це треба перевірити.
– А він, – Відморозок показав на Еарлана Третього, – також належить до «емів»?
– Ні, наш імператор з «лінії Т».
– Хоч в чомусь я його перевищив.
– Наші переваги над «народом Т» не надто суттєві, – зауважила Сайкс. – Тим більше що в «лінії Т» є безліч кластерів з різноманітними здібностями, яких не маємо ми. Наприклад, у нашої лінії практично відсутні генетичні переваги, пов’язані з війною і виживанням в екстремальних умовах.
– Це як касти брахманів і кшатріїв?
– Таке порівняння не точне, але як образне є допустимим, – погодилась Преподобна.
Деякий час усі троє мовчали. Кожний думав про своє.
Першим порушив мовчанку Відморозок:
– Ті «осьові» живуть на Землі?
– Принаймні жили до початку великої космічної експансії. – А тепер?
– Невідомо.
– А відомо, чим, скажімо, вони займаються?
– Серед іншого, ховають від решти людей, а можливо, й від Темного одну з древніх іграшок. Такий червоний камінчик, за кольором та твердістю подібний до корунду. На Землі його називали Жезлом Сили, а також Оком богині Бау.
– Зірка Каїнітів, – кивнув Відморозок.
– …? – очі Сайкс потемніли, зіниці звузились; вона немов почула віддалений заклик.
– Альфійська Пророчиця двічі казала про Зірку Каїнітів, – пояснив старий. – Про камінь, що вважається священним спадком нащадків Каїна. Про вічні мандри охоронців Зірки. Про хижий спадок, що йде слідами своїх отримувачів. Пророчиця казала: хижий спадок ховає у собі суд.
– Суд?
– Можливо, це якась алегорія. У картах Таро є карта з такою назвою.
– Каїн – це ж персонаж релігійної книги? – імператор також дивився на піфійку. Він подумав, що Сайкс опинилась на порозі одного з тих осяянь, що складали таємну – а хтось казав: справжню – історію Планети Жінок.
– Каїніти, свідки Сильного… – піфійка немов пробувала ці слова на смак, перевіряла їх на присутність живої магії. – Це може стати напрямком.
– Підказкою? – імператор намагався триматись на одному щаблі розуміння з Преподобною.
– Напрямком, – повторила піфійка, вдивляючись у те, що вміли бачити лише очі Знаючих. – Напрямком пошуків.
Прокляті свідки Сильного
(витяг з анонімного твору, написаного на Магонії (Піфії) у ІІІ ст. Ери Відновлення.)
[…] Адже насправді ми нічого про них не знаємо. На всі запитання, хто ж такі каїніти, історики відповідають словами трьох християнських письменників, що жили у катакомбну епоху, – словами Іринея Ліонського, Епіфанія і Тертуліана. Іриней писав про них, як про маленьку секту гностиків, що вважали старозавітного Ієгову злим божком, а Каїна – його першою жертвою серед людей.
Вони називали Каїна Сильним, а його брата Авеля – Слабким. Злий божок боявся зміцнення роду людського, тому ствердив вищість слабких над сильними, людей короткої волі над людьми волі довгої. Злий божок закріпив своє свавілля прокляттям, накладеним на Каїна.
Відповідно, каїніти клялись розділити з Сильним його прокляття, брали на себе всі тягарі довгої волі і протистояли злому божкові. Якщо вірити Іринеєві, вони вважали, що шлях спасіння пролягає «через всі роди справ», тобто через добро і зло. Вони вірили, що передвічна Софія викупає ними, мегагрішними свідками Каїна, свою чистоту, необхідну для боротьби зі злим божком.
Нам невідомо, хто заснував цю віру, як називались її пророки і що сталось з їхніми послідовниками за наступних епох. Прокляті оточили себе і свою місію надзвичайною конспірацією. Їхня тінь час від часу виникала на дорогах земної історії. В революційних кублах та ніцшеанських салонах зустрічали непримиренних фанатиків, які не зупинялись перед жодними злочинами і не йшли на жодні компроміси. Їхня ненависть до світопорядку переходила межі розумного, а її джерела залишались для сучасників безадресними. Тому в історії і літературі таких протагоністів вселенської революції ототожнювали з божевільними та шукали причини їхньої одержимості у дитячих травмах та специфічній будові психіки.
Про джерела істинної революційності натякали окультисти і ясновидці, але їх не чули. Ані Йєтса, ані Даниїла Андрєєва, ані Алістера Кроулі. У тій колоді Таро, яку останній створив разом з Фрідою Харріс, є багато зображень, що приписуються каїнітському пантеону, зокрема три «Маги», «Ієрофант», «Принцеса». Дехто вважав самого Кроулі каїнітом, але більшість дослідників схилялись до думки, що каїніти керували цим безперечно талановитим, але психічно розхитаним окультистом.
У кінці ХХ – на початку ХХІ століття ЕП завдяки розважальній індустрії, тема каїнітів дістала нового розвитку. В популярній комп’ютерній грі Vampire раса безсмертних кровососів була представлена як «нащадки протовампіра Каїна». Це надало означенню «каїніт» нових міфологічних конотацій. Частина істориків припускає, що таке «перепризначення» було зовсім невипадковим. Його інспірували самі каїніти, які саме тоді потребували нової маски, під якою вони могли б вийти на широку арену. Є свідчення, що каїнітів вкрай цікавили можливості різноманітних глобальних інформаційних та соціальних мереж, що стартували у першій половині ХХІ століття. […]
Базовані на культі крові сатанинські секти, що набули популярності у перенаселених мегаполісах Азії та Америки на початку ХХІІ століття, ведуть свій початок від ігрових «вампірських світів». Перетворення генетичної інженерії на домашні практики дозволило сектантам трансформувати свій обмін речовин та зовнішність у «вампірському напрямку». Їхні тіла набули демонічних форм, що виникали в мареннях Алістера Кроулі, Говарда Лавкрафта і творців містичних серіалів. Роги, хвости та шкіряні крила зрослись з плоттю, даною їм при народженні. Органи травлення пристосувались до кривавих дієт. Щоправда, це не додало модифікованим особам ані фізичної міці, ані тривалості життя.
Вони так і залишилися соціальними маргіналами, мешканцями альтернативних клубів та криміналізованих передмість. Їхня субкультура, керована невидимими каїнітами, влилась у глобальні потоки трендів, проте не зайняла в них домінуючої позиції. Мейнстрім, навіть за найгірших часів, формувався образними конструктами з меншою напругою ненависті. Для каїнітів, при всіх їхніх стараннях, залишалась відкритою лише протестна ніша.
Чим вони й скористались при першій ж нагоді.
Модифіковані вампіри і демони прийняли активну участь у глобальних заворушеннях середини ХХІІ століття, відомих як «революція Темряви». Тоді ж, як відповідь, почалось стихійне знищення незаконних генетичних потвор, що призвело до численних кривавих ексцесів та перших всепланетних заборон генетичних експериментів та інженерної хірургії, за допомогою яких людські організми зрощувались з тваринними. Частина вбитих під час «міської війни 2164 року» людиноптахів, за деякими даними, належала до вкрай законспірованої Шотландської філії секти «крилатих сильних», які поклонялись Люциферу, Каїну та практикували складні ритуальні вбивства.
Остаточно генетичне свавілля припинили Отці-відновлювачі, а імперські закони поклали край відкритій деструктивній пропаганді соціопатів. Вирішальну роль у цьому зіграла воля Сіроокого Імператора, який взяв на себе відповідальність за фізичне знищення сотень тисяч сатаністів та люциферіанців. Судячи з усього, серед страчених на Землі та в колоніях було чимало законспірованих каїнітів. Якщо залишки секти й збереглись, вони вимушені були піти у глибоке підпілля. […]
Нове пожвавлення діяльності Свідків Сильного пов’язують з масовим виробництвом клонів та заселенням ними негостинних світів. У клонському середовищі вперто циркулюють релігійні уявлення про Проклятого Бога, що обіцяв рабам звільнення, а їхнім господарям – смерть.
Ця легенда з часом ускладнилась, обросла подробицями та відгалуженнями. Союзницею і помічницею Проклятого Бога в уяві клонів стала його божественна дружина. Її прототипами послужили як індійська богиня Калі, так і знаменита лідерка клонського повстання на Центаврі-6 – Скажена Акша. Позаяк обставини смерті останньої залишились нерозгаданими, клони увірували в те, що Проклятий Бог переніс Акшу на свою резидентальну планету, яка фігурує в деяких клонських віруваннях як священна планета Калам. Згідно з популярною легендою, коли Проклятий з’явиться в колонізованих землянами світах, Скажена Акша (в намисті з дитячих черепів) йтиме по праву руку від нього і зрізатиме голови ворогів «світловим мечем».
По ліву руку від бога-месника, згідно з ієрархією, йтиме ще один персонаж клонських «євангелій» – робочий клон серії В064, відомий як Німий Пакувальник. Він увійшов в історію як безжальний вбивця природнонароджених, що влаштував різанину на транспортному кораблі «Сен-Луїс» у 213 р. ЕВ., а пізніше був за це жорстоко страчений – викинутий в скафандрі з відключеними системами терморегуляції у відкритий космос. […]
Злого божка, який прокляв Каїна Сильного, древні каїніти називали Істерою.
