Kitabı oku: «Кращий вік для смерті», sayfa 2
– Здохни першим! – крикнув він у сторону Парку. – Здохни першим, тварюко!
На цей раз голос прорізався, але той, кого він прокляв, не чув цього. Тім оскаженіло забив кулаками по землі, здираючи кісточки.
– Ненавиджу! Ненавиджу!
– Годі кричати!
Голос пролунав прямо за його спиною, буквально над вухом, і Книжник, похолонувши, звалився на бік, намагаючись намацати бодай якусь гілляку, але такої під рукою не трапилося.
Тім, повернувши шию, усе-таки розгледів того, хто говорив.
Білка, напевно, зістрибнула з дерева, поруч із яким Книжника кинули Облом із Ногою. Абсолютно безшумно – жодного звуку, навіть гілка не хруснула, поки вона не з’явилася у Тіма за спиною. Привид, Нещадний її забери!
Вона була одягнена так само, як уранці, тільки без куртки – рвані й зашиті абияк джинси, чорний худі, добротні високі черевики на рубчастій підошві, пістолет у відкритій кобурі на поясі й уже знайомий Книжнику зачохлений ніж на стегні.
І ще на плечі у неї так само, як уранці, сидів і недоброзичливо дивився рудий гризун. Єдиною відмінністю в екіпіровці був короткий автомат на брезентовому ремені – видно, що доглянутий, майже новий.
– Заспокоївся? – запитала вона без тіні дружелюбності в голосі. – Добре. Тобі мене боятися не треба. Тобі їх боятися треба.
– Що тобі треба, Білко?
– Я прийшла з тобою поговорити…
– Зі мною? – вичавив із себе Книжник. – Про що?
– Я хочу почути, як обдурити Нещадного, – сказала Білка, уважно дивлячись Книжнику в очі. – Якщо ти не набрехав і його справді можна обдурити…
Роздiл другий. Крадiжка
Будь-яке уявлення про те, де вони знаходяться, Книжник утратив уже на п’ятій хвилині шляху. Начебто далеко відійти за такий короткий час було неможливо, і деякі місця здавалися йому знайомими, але Білка змінювала стежку, і Тім знову нічого не впізнавав.
Одного разу вони пройшли під старою залізницею – тут лежала бетонна труба, така величезна, що можна було йти, навіть не нагинаючись. Під ногами заплюскотіла вода, запахло несподівано добре – не цвіллю, а свіжою річковою зеленню, але ніякої річки тут не було – Книжник міг голову дати навідсіч.
Найближчий струмок, де кідам веліли ловити вертких і жирних вусанів, знаходиться за милю від Парку, за пісками і Великою каруселлю.
Іще вода була в Банці, але пахла вона інакше, старим болотом: за зиму і весну туди стікало кілька тонн, у липні вода зацвітала пишною салатовою піною, і тільки до листопада, коли на ранок Банка починала покриватися тонкою кіркою льоду, остаточно очищалася.
І ще поруч були Болота, теж не без води, але туди при доброму здоров’ї ніхто не ліз, та й пахло звідти так, що хоч біжи і ховайся…
Болота вважалися місцем згубним, туди ніхто з племені не ходив – боялися до проносу! А чого боялися, ніхто доладу пояснити не міг. Говорили – мертвих. Але мертві – вони мертві і є. Чого їх боятися? Що вони можуть зробити живому? Казки для бебиків, щоб до Боліт не бігали, не тонули.
Але от невдача…
Ночами (і це не вигадки, Книжник, що часто не спав ночами, сам не раз чув!) над соковитими болотними травами лунало жахливе ухання, що змушувало холонути кров у жилах, і це точно кричали не оули.
А ще…
Хтось ночами ворочався в бурій смердючій рідині, і блукали поміж обдертих, вічно мокрих стовбурів дивні тьмяні вогники, які раптово спалахували зеленим. Померлих це ніяк не стосувалося, але лякало дуже.
Білка крокувала попереду, практично не озираючись на Книжника, і йому доводилося підлаштовуватися під її темп, а це виявилося непросто.
Тім ходити лісом не вмів, не тільки безшумно – узагалі не вмів, і вже через чверть години сопів, ніби чайник над багаттям.
– Іще далеко? – прохрипів він, розмазуючи на лобі гарячий піт.
Білка озирнулася й похитала головою.
Її приручений звір уже не сидів у каптурі худі, а бадьоро стрибав деревами обабіч стежки, чи то охороняючи господиню, чи то роздивляючись дорогу.
Виявилося, справді недалеко, але тоді, коли Білка ковзнула всередину густо зарослої плющем металевої конструкції, перед очима Тіма вже кружляли чорні цятки.
За щільною завісою листя сутеніло і було холодно.
– Стояти! – наказала Білка, не підвищуючи голосу.
Тім завмер, витираючи рясний піт на обличчі.
Дівчина опустилася на одне коліно, простягла вперед руку, немов щось намацуючи, і Книжник здогадався, що вона знімає розтяжку.
– Ти тут живеш? – запитав він.
Білка, не озираючись, похитала головою.
– Тепер проходь.
Тім боком прослизнув повз неї.
– Крокуй прямо.
Тепер Книжник ішов першим і уважно дивився собі під ноги.
– Ліворуч, – наказала Білка.
Він повернув.
– Прийшли.
Швидше за все вона зберігала тут деякі запаси – пом’ятий металевий бідон, кілька ящиків із казна-чим.
– Сідай.
Два рази повторювати не довелося – Тім буквально звалився на землю.
– Дякую.
Дівчина знизала плечима.
– Пити будеш?
– Так.
За ящиками виявилася захована кружка, від води з бідона заломило зуби, але Книжник жадібно вихлебтав половину.
– Тримай.
Частування було так собі: коржик із якогось насіння і грубого борошна, твердий, як підошва, й абсолютно прісний, але перебирати не доводилося. Тім відкусив шматок і, насилу прожувавши, запив.
Білка сиділа на ящиках навпроти, поклавши автомат поруч, і уважно розглядала гостя.
– Назад тебе не візьмуть, – сказала вона нарешті.
– Знаю…
– У лісі тобі не вижити.
Тім спробував зобразити усмішку, але вона вийшла кривою.
– Це теж не новина.
– Чому вони тебе не люблять?
На цей раз знизав плечима Книжник.
– Я не мисливець.
– Цього недостатньо.
– Я непотрібний племені.
– Звучить зрозуміліше, – байдуже мовила Білка. – Дивно, що ти протримався так довго.
– Я старався.
– І ніхто не підняв за тебе голос?
– У мене немає друзів.
– Окрім книжок? – запитала Білка.
– Окрім книжок.
– Єдина користь від книжок – ними можна топити, коли холодно, – сказала вона з тією ж крижаною серйозністю.
У напівтемряві Книжник не дуже добре бачив її обличчя, але розумів, що це мовлено без тіні дружелюбності.
– Але ти ж хочеш обдурити Нещадного?
– Так.
– Тоді нам знадобляться книжки.
– Усі? – запитала вона.
– Ні. Усього дві. Але без них ми можемо не починати.
– Вони з тобою?
Книжник зітхнув.
– Вони залишилися в Бібліотеці.
– Це погано…
– Так, – погодився Книжник. – Це дуже погано. Але без атласу і щоденника ми нікуди не дійдемо.
– Що таке атлас?
– Це карта.
– Іще раз…
– Це книжка, за якою можна дізнатися, куди йти. Там намальовані річки, дороги, міста…
– Як усе тепер? Або як усе було до Нещадного?
– Звичайно ж, «до»!
– Корисна книжка, – сказала Білка, трохи помовчавши.
– Річки залишилися там само, – заперечив Книжник. – Дороги теж. І міста на місці.
– Добре, – погодилася вона. – Напевно, це допоможе. А що таке щоденник?
– Щоденник? – перепитав Книжник і задумався. – Це така книжка… Її людина пише про себе. Що з нею сталося, що вона бачила, з ким говорила, що робила, куди ходила.
– Кожен день?
– Ні, не кожен. Коли щось трапляється… Наприклад… – Тім зітхнув. – Я сьогодні не потрапив у діра, і за це вожді вигнали мене з племені. Я вже думав, що помру сьогодні на самоті, але моя стара знайома Білка врятувала мене від нічних жахів і навіть нагодувала…
Білка фиркнула.
– І це комусь цікаво?
– Раніше люди читали книжки.
– Світ, у якому люди читали книжки, помер, Книжнику.
– Він помре, коли ми перестанемо читати. Поки ми тільки перестали писати, але це ще не кінець…
– І ти намагався пояснити це Нозі? – запитала Білка. – Тоді зрозуміло, чому він тебе не любить… Добре… Чим нам допоможе цей щоденник?
– Він допоможе нам знайти місце, де народився Нещадний.
– Нещадний – не людина, – сказала Білка, чітко відділяючи слово від слова. – Нещадний не міг народитися і не може померти. Нещадний з’їдає наше життя, але він не живий. Не говори дурниць, Книжнику.
– І все-таки він народився, хоч і не так, як людина, – пояснив Тім терпляче. – Цей щоденник… Розумієш… Я знаю, у це важко повірити, але… Як би пояснити так, щоб ти повірила?
– Спробуй просто сказати правду.
– Добре. Це щоденник дівчинки, батько якої створив Нещадного… Дочки чоловіка, який убив старий світ.
Він замовк, дивлячись на Білку.
Очі Тіма вже звикли до напівтемряви, і він розгледів, як із каптура її худі за ним спостерігає ручна білка, виблискуючи чорними намистинками. Обличчя її господині майже нічого не виражало.
– І там написано, що Нещадного можна обдурити?
– Нещадний – це хвороба. Від неї є ліки. Якщо ми правильно прочитаємо щоденник, то зможемо спробувати знайти його, але для цього ми повинні повернутися в Парк і забрати все, що потрібно, з Бібліотеки.
– Вночі, – сказала Білка.
– Що вночі? – перепитав Тім.
– Ми повернемося в Парк вночі, Книжнику. Поки ти можеш подрімати.
– Ти мені повірила? – Тім заусміхався безглуздою щасливою усмішкою, очі смішно зіжмурилися. Вилитий чайна-бебик, що іноді народжувалися в Парковому племені – пласколиці та вузькоокі. Якщо вони не починали говорити до двох років, то за Законом племені їх належало вбити, але нинішні вожді вирішили не чекати два роки: щойно шаман підтверджував дефект, чайна-бебик зникав безслідно. – Ти серйозно мені повірила?
Білка рухалася стрімко: мить – і перед носом Книжника з’явилася її права рука з рисками річних позначок на передпліччі.
Обличчя Білки наблизилося впритул до його обличчя.
– Навіть якщо я не вірю жодному твоєму слову… Ти ж умієш рахувати? Так?
– Так.
– Скільки років у мене на руці?
Шкіра у Білки була, як у всіх рудих – світла, з розсипом блідих веснянок. На передпліччі красувалися сині лінії татуювань – шаман, виконуючи свій священний обов’язок, відзначав кожний прожитий рік новою смужкою. Останні три відрізнялися і кольором і формою – вона сама видряпувала мітки. Робила розріз і мазала його фарбою.
– Сімнадцять, – прошепотів Тім.
– Вірю я в твою історію чи не вірю, – повторила Білка, – але це нічого не змінює. Нещадний може прийти за мною будь-коли. Сьогодні, завтра… А, може, він уже прийшов учора, тільки я поки цього не відчула? Так чому б не спробувати? Що я втрачаю? Так я напевно помру, а так – спробую вижити.
Книжник мовчки задрав рукав, демонструючи сині смужки, що прикрашали його праву руку.
– Їх сімнадцять, – пояснив він. – Так що ми з тобою в однаковому становищі. Сподіваюся, що я народився взимку.
* * *
Над Парком висів щербатий червоний місяць. Вітер дув з боку Боліт, і в повітрі відчувався ледь помітний запах вогкості, змішаний із солодкуватим присмаком тліну – свіжий і гнильний водночас, немовби шматок тухлуватого м’яса спробували присмачити дикою м’ятою.
Бібліотека була буквально за два кроки. Місячне світло дозволяло не надто гострозорому Книжнику побачити навіть тріщини на дверях, але для того, щоб опинитися біля входу, потрібно було перетнути відкритий простір, а Білка не дозволила йому цього зробити.
Майже чверть години вони пролежали в густому підліску, який упритул підступив до будинків. Ліс був сповнений шерехів. Кілька разів за розваленою огорожею «Кідленда» хтось пробіг – чутно було, як він продирається крізь густі зарості. Хто це був – дір чи молодий елк, розібрати не вийшло, але не піг-батько, це точно. Через деякий час за звіром, тихенько тявкаючи, пробігла зграя вольфодогів. У кронах дерев засвистіли-зацокали розбуджені біганиною нічні птахи, потім заохали оули і все стихло на кілька секунд, щоб знову початися з новою силою, щойно здалеку пролунало жалібне виття вольфодога, який ішов по сліду.
Білка слухала ніч уважно, трохи нахиляючи свою руду голову, і кілька разів припадала до монокуляра, але направляла його не на Бібліотеку, а на спальний будинок навпроти – роздивлялася вікна. Потім похитала головою і жестом показала, що Бібліотеку треба обійти з іншого боку. Книжник мовчки кивнув і пішов за дівчиною, намагаючись не шуміти.
Хотів би Тім ходити, як вона, безшумно прослизаючи з тіні в тінь, але його перебіжки були незграбні, хоча він дуже старався.
За Бібліотекою панувала майже непроглядна пітьма – місячне сяйво плуталося в густих кронах дерев, а туди, куди стіна будівлі кидала тінь, і зовсім не потрапляло навіть промінчика.
Саме на цьому місці Білка зупинилася й показала рукою вгору і за спину. Книжник придивився і побачив скелет пожежної драбини, іржавий і перекошений, що стримів угору, а в деяких особливо гнилих місцях висів окремо від стіни. Тім затряс головою, відкрив був рот, але Білка блискавичним рухом торкнулася його губ указівним пальцем правої руки – мовчи.
Книжник подумав, що в такому пташиному гаморі можна розмовляти на повен голос і ніхто тебе не почує, але про всяк випадок замовк. Плавним рухом дівчина закинула автомат за спину і вийняла з каптура ручного звірка. Білочка голосно зацокала, розпушила хвіст, її господиня підняла гризуна вгору, і той стрибнув із долоні на стіну, застрибав по ній з легкістю пташки, вмить досяг нижньої сходинки, стрибнув через неї й через секунду вже сидів на руці Білки.
Звірятко несло шнурок, зрозумів Книжник, адже просто так до останньої сходинки не дістати – і мав рацію! Поки білочка забиралася в каптур, її господиня за допомогою тонкого шнура перекинула через нижню поперечину міцний капроновий канатик і, відштовхнувшись від шару прілого листя, злетіла на сходи. Книжник заметушився внизу, немов злякавшись, що Білка кине його, але дівчина звісилася вниз, простягаючи Тіму руку.
Сильні пальці схопили кисть Книжника і він, не встигнувши навіть охнути, опинився поруч із Білкою, на висоті двох із гаком метрів над землею.
«Вгору», показала дівчина жестом. Сходи лише ледь помітно затремтіли, коли Білка опинилася ще на поверх вище, такі легкі були її рухи, незважаючи на автомат за спиною. Тім спробував піднятися сам, але залізо відразу ж заскреготало і все хитке полотно почало відділятися від стіни. Одна рука Книжника повисла в повітрі, хапаючи пальцями порожнечу, друга – намертво вчепилася в іржавий метал. Книжник стримав крик, хоча це коштувало йому зусиль, і заплющив очі, щоб не бачити наближення землі.
Але він не звалився вниз. Його сильно смикнули за комір куртки і, немов ганчір’яну ляльку, закинули на перекошений пожежний майданчик другого поверху. Тім боляче вдарився носом об іржаве залізо настилу, і в голові прояснилося.
Він підняв голову і побачив Білку, яка завмерла біля вікна, забитого пластиковими листами. Книжник знав це вікно – воно виходило на ліс і внутрішній двір будівлі з коридора другого поверху. Бібліотека розташовувалася в крилі навпроти. Білка запитально подивилася на нього, і Книжник кивнув: тут!
Дівчина знову прислухалася, на цей раз до того, що відбувалося всередині будинку, а потім, сильно натиснувши ногою на пластиковий щит, відірвала нижню частину листа від рами і буквально протиснулася всередину.
Книжник зупинився, розуміючи, що такий трюк йому не виконати – не через грандіозну комплекцію, а через невміння так управляти своїм тілом. Але він побоювався даремно – через пару секунд щит здригнувся і зник, відкриваючи темний отвір. Тім шмигнув у новостворений вхід, і спритно, як йому здавалося, приземлився на бетонну нерівну підлогу. Білка за його спиною встановила щит назад. Стало ще темніше. Книжник нічого не бачив і навіть не чув дихання Білки. Голоси лісу за стінами стали ледь помітні, але будівля теж жила своїм життям, хоч до її звуків і треба було звикнути.
Вони рухалися по широкому коридору від тіні до тіні. Книжник, який за свої десять років життя в Бібліотеці тисячі разів блукав по цій щербатій підлозі ночами і знав тут кожну впадинку, йшов другим і не заперечував. Бути веденим виявилося спокійніше і приємніше. Зрештою, Білка озброєна, а він іде за книжками з голими руками – у кожного своя робота. Немов почувши його думки, дівчина зупинилася і сунула Тіму в руки ножа, а потім показала жестом, щоб він ішов уперед. Біля вікна Білка змусила його пригнутися й обережно подивитися через низьке підвіконня на будівлю навпроти. Очі звикли не відразу, але Книжник досить швидко розгледів причину, через яку їм довелося проникати в Бібліотеку таким шляхом. У вікні другого поверху в будинку на протилежному боці вулиці у світлі місяця блиснула сталь стволів. Як би там не було, а двоє з мисливськими рушницями дивилися за під’їздом, і було зрозуміло, чийого повернення стрілки чекають.
– По твою душу… – пояснила Білка, ледь ворушачи губами. – Ти знайдеш книжки в темряві?
– Постараюся…
– Вони знали, що ти повернешся.
– Чи здогадувались.
– Ти говорив комусь про книжки?
– Говорив. Але не те, що тобі.
Двері в Бібліотеку були забиті. Не зачинені на замок, із яким Книжник легко б упорався, а забиті дошками хрест-навхрест. Білка спробувала віддерти одну з дощок, але прибивали на совість – не віддерти.
– Що далі? – запитала вона.
Книжник похнюпив голову і знизав плечима.
– Не знаю… Хіба що камінний хід… Якщо зможемо протиснутися.
– Через дах?
– Так.
Люк на горище ніхто не зачиняв і вони легко проникли всередину.
Під ногами шаруділо сміття, пахло пилом і мишачою сечею. Величезні пачки старих книжок, документів, креслень, коробки від якоїсь техніки, пінопластові демпфери громадилися в пачки біля стін…
– Сюди…
Книжник услід за Білкою видерся на дах – іржавий, латаний-перелатаний, зі шматків заліза різного кольору і по-різному проіржавілих – і, пригинаючись, добіг до масивної камінної труби.
– Яка ширина труби?
– Не знаю. Більше метра.
– А стелі високі?
– Так.
– Зрозуміло. Я опущу тебе туди на мотузці, – сказала Білка. – Сама чекатиму тут. Знаходиш книжки, повертаєшся в камін, смикаєш мотузку так: два, один, один, три.
– Я? Сам?
– Я не знаю, де лежать книжки, – пояснила дівчина. – Хтось повинен залишатися зовні, щоб опустити і потім підняти іншого. Подумай, інакше не вийде.
– А якщо мене вб’ють?
Білка знизала плечима.
– Постарайся зробити все так, щоб не вбили.
* * *
Камінна труба виявилася вужчою і бруднішою, ніж уявлялося Книжнику. Він користувався каміном холодними зимовими ночами. Спати доводилося одному – це в спальні можна обігріватися теплом один одного. Тут же, в Бібліотеці, доводилося розпалювати живий вогонь і підтримувати його до ранку.
Тім спускався на мотузці в чорне закіптявлене жерло, вимазуючись жирною сажею з голови до п’ят. Спуск видався йому нескінченним, останні метри він буквально продавлював себе між слизькими наростами, і ледь не застогнав від полегшення, опинившись нарешті в самому низу.
Намагаючись не тупотіти, Книжник вибрався з каміна й одразу ж чхнув, ледь встигнувши затиснути собі ніс і рот забрудненою долонею. Здавлений чих пролунав у Бібліотеці, як віддалений гуркіт грому.
Книжник із переляку сів і прислухався – ніби нікого. Тепер він міг і роззирнутися.
Світло лилося в бібліотечний зал через численні вікна. Далеко не всі були забиті абияк, деякі залишалися цілими з дня приходу Нещадного і могли прослужити ще років сто.
Зі столів, за якими читали відвідувачі Бібліотеки, Книжник зберіг лише один. Один стіл, одне крісло і два стільці. Решта згоріла в каміні і в саморобних печах по всіх будинках, де жило Паркове плем’я. Зими траплялися довгі, заготовлених дров не завжди вистачало до першого тепла, й одноплемінники Книжника із задоволенням палили бібліотечні меблі, щоб не йти в холодний і сирий ліс за паливом.
І книжки палили.
Книжки були для племені сміттям, матеріалом для розпалювання і підтирання дупи – не більше. Книжник щотижня обходив підрослих кідів із пропозицією навчити читати, показував картинки, намагався розповісти якусь цікаву історію, але ні вони, ні, зрозуміло, тіни вчитися не бажали і всякими нісенітницями не цікавилися.
Стріляти, полювати, битися, білувати туші, коптити м’ясо, брюхатити герл і – як вершина – стати одним із вождів: жерти від пуза, вершити Закон. Де в цьому списку «читати книжки»? Кому це може стати в нагоді? І найголовніше – навіщо?
Ховатися від когось у забитій іззовні кімнаті було смішно, особливо після гучного чхання, і Книжник попрямував до сховища, навіть не пригинаючись. Це була його територія. Тут він знав кожну полицю, кожен стелаж. Зрештою, тут він провів десять років свого життя.
Вікон у сховищі не було, і Книжник залишив двері відчиненими. Він звичним рухом зачепив рукою сходи і покотив їх уздовж полиць, до третього від входу стелажа.
Там Книжник піднявся на самий верх і намацав на полиці згорток – його схованка лишилася цілою, але все одно, увійшовши в освітлений зал Бібліотеки, Тім не втримався і, присівши навпочіпки, розкрив пакет, щоб подивитися вміст.
Атлас і книжечка у вицвілій палітурці з напівстертим написом «Diary» на обкладинці. На жовтуватому папері бісер рукописних рядків, малюнки…
Порядок.
Він загорнув усе в шматок тканини і піднявся з колін.
Перед ним, посміхаючись, стояв Нога.
– Облом знав, що ти не витримаєш і повернешся за своїм сміттям, – сказав він, скалячи нерівні зуби, і вдарив Книжника в лоб своїм кулачищем.
* * *
Книжник розплющив очі через декілька хвилин.
Він не втратив свідомість від удару, просто на деякий час опинився поза своїм тілом, позбавлений можливості ним управляти. Голова гула, немов залізна бочка, по якій стукнули молотом. Саднила спина – Тім згадав, що Нога волік його по кам’яній підлозі, схопивши за щиколотку, і залишив валятися біля каміна. Згорток зі своїми скарбами Книжник із рук не випустив, так і притискав до грудей.
– Очухався? – запитав Нога, нависаючи над ним. – Ти, хробаче, тепер закінчиш своє погане життя в петлі. Або заб’ємо тебе камінням… Закон знаєш? Вигнаний не повинен повертатися. Ніколи. А ти, дурню, повернувся і тепер, бл…ь, здохнеш через свої срані книжки…
Вождь ховався в Бібліотеці не один, із ним були два мисливці – Різник і Шкутильгало. Книжник знав обох. Вони ще недавно ходили в тінах і стали челами всього рік тому. Різник був майстром білувати туші і нарізати м’ясо стрічками для в’ялення, Шкутильгало, будучи ще кідом, невдало стрибнув із дерева і тепер шкутильгав при ходьбі, але так кидав спис і стріляв із гвинтівки, що про його ваду мало хто згадував.
– Шо? – Нога криво посміхнувся. – Здивований, шо я тут? Ти ж все думав, що я тупий? А ми з моїми бро зрозуміли – ти обов’язково повернешся. Може, і є у тебе шось таке, га? Може, Книжнику, ти реально знаєш, як наї…ти Нещадного?
Тім мовчав.
– Шо мовчиш? Раніше треба було мовчати… – повідомив Нога зверхньо. – А тепер ти, суко, заговориш… Без варіантів! Зара ми тебе… Ану, бро, притримайте його…
Книжник не встиг поворухнутися, як Різник і Шкутильгало притиснули його до підлоги. Згорток із книжками відлетів убік. Нога з розмаху гепнувся своїм жирним задом Тіму на коліна і заіржав, витягнувши із грубо розмальованих піхов синій широкий клинок. Вільною рукою він схопив пояс штанів Книжника і рвонув його вниз, оголюючи живіт і пах юнака. Тім засмикався, але тримали міцно, а ще ніж Ноги шпигнув його вістрям трохи вище лобка, і Книжник завмер. Тільки серце, незважаючи на всі старання Тіма здаватися мужнім, тріпотіло у горлі, наче придушена силоміць птаха.
– Шо, боїшся?
Ніж пройшовся по животу поперек, зліва направо, в паху у Книжника похололо.
– Я тебе не різатиму, – пообіцяв Нога. – Я тебе потримаю, а різатиме тебе Різник. На ремені… Я його для цього і покликав. Він добре вміє різати. Так що подумай, а я запитаю ще раз… Ти можеш наї…ти Нещадного?
– Так… – прошепотів Книжник, ненавидячи себе за боягузтво.
– Та ти, бля… справді розумний… – посмішка у Ноги була гнила, передні зуби почорніли, із рота смерділо. – Молодець! Ну, шо… Готуйся співати, хробачку!
Тім дивився на перекошену пику Ноги, на радісні фізіономії Шкутильгала і Різника, а бачив лише пащу каміна за їх спинами, освітлену навскіс бляклим місяцем… І сажу, яка сипалася з камінного ходу чорною, майже непомітною хмаркою. Найбільше Книжник боявся помилитися – а раптом йому тільки здається, що…
Білка виникла в камінній топці раптово, але на цей раз не безшумно – сухе вугілля хруснуло під підошвами її черевиків. Нога почув її й відреагував миттєво, схопився, розвертаючись, виставляючи в бік дівчини свій величезний ніж, але при тому даючи шанс звільнитися Книжнику, і той свого шансу не проґавив. Вигнувшись, він уклав весь свій страх і силу в єдиний удар, який міг мати успіх: носок його черевика вдарив Ногу в проміжність. Звичайно, черевики у Книжника були значно гіршими, ніж у вождів, але противнику вистачило і цього: не закінчивши кульбіту, Нога зойкнув і завалився прямо на Різника. Різник, на відміну від Ноги, був челом невеликим, і Нога виявився для нього непідйомним вантажем.
Білка використала несподівану допомогу Книжника з максимальною користю – не витрачаючи жодної секунди на покаліченого Ногу і задавленого Різника, вона розвернулася і, коротко замахнувшись, вдарила Шкутильгала стволом автомата в перенісся, і зразу ж, крутнувшись іще раз, прикладом додала по потилиці.
Нога, схопившись за яйця, вив, Шкутильгало ще падав, пирхаючи кров’ю, силкувався встати Різник, а Книжник, ведений інстинктом самозбереження, відкотився геть, намагаючись не потрапити під заміс, і шукав очима ніж Білки, який витягли у нього з кишені, поки волочили зі сховища в головний зал.
Білка врізала Нозі по тім’ячку, але по дотичній, розсікаючи шкіру. Голова Ноги виявилася куди міцнішою за його дзвіночки, й останній удар не вирубав вождя, а, навпаки, протверезив.
Кров залила йому обличчя, і, заревівши, Нога кинувся на Білку, намагаючись збити її з ніг. Він явно хотів перевести сутичку в партер і розчавити її своєю тушею, але дівчина легко перестрибнула через нього, пропускаючи супротивника під собою.
Не можна просто так стати вождем Паркового племені.
Нога мав не тільки близько триста фунтів ваги, а ще стільки ж фунтів злоби, завзяття і жорстокості. Він перекинувся на спину, готуючись встати, і Книжник побачив у його руці меч, яким Нога ледь не розпоров йому живіт.
Книжник відчайдушно закрутив головою, розшукуючи очима свою втрачену зброю, і натрапив поглядом на пом’ятого різьбяра, який силувався підвестися на ноги. В руках у чела був ніж, вірніше, навіть не ніж, а короткий меч – завдовжки, як мінімум, у три долоні дорослого чела.
– Стережись! – каркнув Книжник. – Білко! Ззаду!
Але Різник уже кинувся на неї зі спини, стрімкий і цілеспрямований, цілячись лезом у нирки.
Білка теж була швидкою, значно швидшою, ніж уявляв собі Тім, і очі у неї, напевно, росли на потилиці, тому що зробити те, що вона зробила, було б дуже важко без очей на потилиці.
Тож коли меч Різника вже торкався її одягу, дівчина, не обертаючись, відсахнулася, і лезо лише розпороло їй полу куртки, а Різник пролетів далі, витягнувши руку в смертоносному випаді. Він уклав в удар усю свою швидкість і силу і зупинитися не міг, тож отримав удар автоматним прикладом…
Якась кістка на обличчі у Різника тріснула, ноги злетіли, і він гепнувся потилицею на бетонну підлогу. Його довгий клинок відкотився прямо до колін Книжника, і той схопив його з такою жадібністю, ніби голодний, який побачив скоринку хліба.
Тим часом напівживий Нога знову вступив у бій і спробував ткнути Білку ножем у груди, але вона легко відбила випад стволом автомата. Усі дійові особи завмерли. Різник лежав нерухомо – ніс у нього тепер був як сходинка і щока провалилася на цілий дюйм, Шкутильгало ледь не захлинувся кров’ю. У строю, хоча і відносно, залишався Нога. Вождь іще невпевнено стояв на ногах, либонь, заважали травмовані яйця, але, дивлячись на його перекошену пласку пику, Книжник зрозумів, що він або з яйцями, або без них буде гризти ворогів зубами доти, доки живий. Тіма вперше гріла думка, що саме від його черевика Нозі так перепало. Він би й повторив, але наближатися до Ноги було ризиковано. Навіть поранений, він був небезпечним і міг переламати юнака, як суху гілку, особливо зараз.
Автомат Білки дивився прямо в груди вождю, але вона не поспішала натискати на спусковий гачок, і Книжник розумів, чому. Поки вони вдвох билися проти трьох. Після пострілів сюди кинеться ціле Паркове плем’я і рахунок піде на десятки жертв.
– Здохни першою! – прохрипів Нога.
Він розумів, що Білка не стрілятиме, і явно сподівався дістати її сталлю. Він був вищим на дві голови і значно, фунтів на сто п’ятдесят, важчим. Варто було йому тільки схопити дівчину або зачепити її лезом – і гра закінчиться. Книжник у його плани не входив, а даремно.
Тім був наляканий до смерті, побитий і абсолютно не готовий до бійки, але він не тільки боявся Ноги до дрижаків, він до дрижаків його і ненавидів.
Книжник спробував підвестися на ноги, але коліна роз’їхались – він посковзнувся в калюжі крові, яка витікала з-під голови Різника. Нога насувався на Білку, а вона відступала, не опускаючи зброї, але не стріляла. Тім прикинув відстань до ворога і зрозумів, що раптового нападу з флангу не вийде, але йому було вже плювати на небезпеку бути скаліченим.
– А-а-а-а-а-а-а! – закричав він, піднімаючись, і побіг до Ноги, розмахуючи трофейним мечем, як дубиною.
Нога повернув до нього свою круглу голову на товстій, як стегно Книжника, шиї, і усміхнувся, перехоплюючи свій тесак зручніше.
Сталь ударила об сталь – Нога легко відбив випад Тіма (меч вилетів із рук, розбиті пальці обпекло болем), і несподівано стрімко розвернувся, хапаючи Книжника за волосся.
– Біжи! – крикнув Книжник Білці, злітаючи в повітря.
Ніж у руках Ноги блиснув у місячному світлі, і Тім зрозумів, що йому зараз переріжуть горлянку. Він відчайдушно засмикався в руках вождя, відбиваючись ногами і рикаючи, як щеня вольфодога, схоплене за шкирку, проте лезо невблаганно летіло до його борлака…
Бабах!
Гримнуло, і Книжник стрімголов полетів убік, покотившись щербатою бетонною підлогою. Нога впав на спину з залитим кров’ю обличчям – куля влетіла йому в очну ямку. Тіло його трусилося в судомах, товсті сильні ноги шкребли цементну крихту підошвами майже нових черевиків.
– Навіщо ти поліз? – запитала Білка і докірливо похитала головою. – Ну навіщо? Я б із ним упоралася…
– І-і-і-і-і-і-а… – втягнув у себе повітря Книжник. – І-а-а-а-а- а-а-а…
Від удару в нього забило подих.
Білка ковзнула до вікна. Унизу вже горіли смолоскипи – постріл підняв на ноги всіх челів племені. Хтось уважний розгледів тінь дівчини і куля розбила скло, біля якого вона стояла.
– Іаааа… хотів допомогти! – нарешті видихнув Тім.
– Ну, допоміг, – сказала вона. – Молодець, хіба ні… Як тепер вибиратися?
Книжник подивився на камін, Білка у відповідь похитала головою.
– Не виберемося, не встигнемо. У нас менше п’яти хвилин. Якщо за п’ять хвилин ми досі будемо в будинку…
Вона підійшла до агонізуючого Ноги і вистрілила йому в лоб. Книжник примружився. Він виразно чув, як куля, прошивши череп вождя, клацнула об підлогу. Швидкий помах ножа припинив пирхання Шкутильгала.
