Kitabı oku: «Кращий вік для смерті», sayfa 3
– …то ми небіжчики, – закінчила Білка. Вона витерла лезо об куртку мерця, і зняла з пояса Шкутильгала кобуру з пістолетом, який він так і не встиг вийняти.
– Тримай, – вона кинула Книжнику зброю. – Тепер це твій.
Знизу по вікнах дали чергу, потім у розбите скло залетіли пляшки з «горючкою». Перша не розбилася, а так і покотилася, розкидаючи іскри від палаючої в горловині ганчірки, зате друга рвонула білим смердючим полум’ям, яке відразу ж ударило до стелі.
– Тут горіти нічому, – прохрипів Книжник. – Навіть підлогу зняли. А в Сховище це не долетить.
Він стояв перед Білкою, притискаючи до грудей пакунок з атласом і щоденником.
– Вони підпалять будинок, – сказала Білка спокійно. – Або знайдеться, чому горіти… Тут є підвал?
– Так. Але двері забиті, не потрапити…
І тут Книжник згадав.
– Але є ліфти на другому поверсі! У колишньому кафе! І сміттєзбірник!
– Чудово! Залишається тільки зрозуміти, як ми звідси вийдемо…
Білка метнулася до каміна і через мить уже бігла назад, намотуючи на лікоть мотузку, по якій вони спускалися, на плечі у неї бовтався рюкзак, який став зовсім чорним. Коли вона опинилася біля вікна, знизу знову вистрілили, і вже не одна, а три кулі вдарили у скло. Внизу засвистіли, заволали, і Книжникові здалося, що він чує голос Облома.
– До дверей! – наказала Білка, і Тім слухняно поплентався за нею, волочачи забиту ногу. Голова крутилася, але йти він міг.
– Тримай, – Білка сунула йому в руки мотузку і рюкзак.
У її руках було декілька круглих металевих штук, які вона вправно пов’язала між собою.
– Що це? – запитав Книжник.
Вона промовчала, закріплюючи зв’язку на дверній планці. Бруднуватий, але з вигляду міцний шнурок вона пропустила через кільця штукенцій, що бовталися збоку, і натягнувши, прив’язала його до залишків заржавілого замка.
– Усе. Йдемо геть, – скомандувала вона, забираючи у Тіма рюкзак.
У коридорі за дверима вже тупотіли чели. Хтось почав віддирати від дверей дошки, протяжно заскрипіли цвяхи, що виповзали з пересохлого за літо дерева.
– Це гранати? – знову запитав Книжник, хоча знав, яку відповідь почує.
Білка кивнула.
– Звідки вони в тебе?
– Потім. Слухай мене. Коли вони відчинять двері – буде вибух. Сильний. Як тільки рвоне, ми з тобою побіжимо. Буде плутанина. Наше завдання – прорватися до ліфтів перш, ніж вони зрозуміють, що нас тут уже немає.
Вона подивилася на вогонь на підлозі, і глянула на Книжника.
– Якщо хочеш жити, неси сюди книжки…
– Ні! – видихнув він.
– Роби, що я тобі сказала… – Білка не підвищувала голосу, але йому здавалося, що вона кричить. Вона забрала у нього з рук дорогоцінний згорток і сунула у свій рюкзак. – Нам потрібен дим… Багато диму!
Двері тряслися під ударами.
У Сховищі Тім схопив купу журналів «National Geographic», що лежали на ближньому до виходу столі – улюблених журналів свого дитинства, – і, повернувшись у читальний зал, жбурнув їх у калюжу пального. Журнали зайнялися неохоче, обкладинка почала коробитися і чорніти, від полум’я повалив білий густий дим…
Скільки прекрасних годин провів Книжник, розглядаючи фотографії дивовижних місць, скільки нового прочитав на цих жовтуватих сторінках…
Він завмер, із жахом спостерігаючи, як полум’я пожирає журнали і його спогади.
– Лягай!
Він озирнувся на крик, не відразу зрозумівши, що це Білка командує йому.
Стулки дверей вже почали розходитися, і з коридора в читальний зал ринув переможний крик мисливців, що наздоганяли здобич.
Книжник іще падав, коли двері відчинилися.
Тіму здалося, що йому врізали дошкою у вухо. На мить він осліп і оглух, потім зір повернувся. У повітрі кружляли чорні пластівці сажі. Гарячі журнали розкидало по всьому залу, і повітря стрімко наповнювалося білим їдким димом. Дверей не було. Не було і частини стіни поруч із дверима. І біля дверей нікого не було. У всякому разі не було живих.
Хтось смикнув його за руку, змушуючи встати – це була Білка, і Книжник закульгав до виходу, намагаючись не навалюватися на супутницю всією вагою.
Біля дверей валялися останки його одноплемінників. Книжник намагався не дивитися під ноги. З цими челами він жив і дорослішав, але, забери їх Нещадний, жоден із них не був йому ні другом, ні товаришем. Він був чужим для них, вони для нього. Але все одно у грудях Тіма защеміло. Він був для них чужинцем, але все-таки це було його плем’я.
Вони бігли коридором, а ззаду вже тупотіла погоня. Облом зрозумів – щось пішло не так. Та хто завгодно зрозумів би після того, як від вибуху вилетіли усі шибки на фасаді. Фори їм давати не збиралися, на те, щоб знайти ліфти і вибратися, не було і хвилини.
– Тут!
Колись за допомогою цих ліфтів піднімали й опускали приготовані на кухні другого поверху страви, тому шахти були вузькі, але вибирати не доводилося. Білка вибила прикладом розсувні люки, відкриваючи отвори, що смерділи цвіллю, і вправно прошмигнула в один із них. Книжник затамував подих і шмигнув у сусідній.
Він падав униз, оповитий щільною липкою павутиною, яка, здавалося, заповнила весь отвір, і це було огидно до втрати свідомості. Летів він недовго і несподівано вдарився об підйомну платформу, що стояла поперек шахти. Майже застряг, але від удару платформа просіла, і він ухнув далі разом з її уламками. Раптово лаз закінчився, і Книжник опинився в порожнечі, задригав ногами, скрикнув від несподіванки і влетів у якусь хрустку пилову масу, що суцільно вкривала підлогу.
Поруч фиркала і переверталася Білка. Тут було зовсім темно – підвал знаходився під будівлею і його справді давно ніхто не відвідував, не було ні бажання, ні необхідності. Двері, що ведуть сюди, були завалені сміттям багато років тому, а ті, що були зовні, давно вросли в землю до половини.
Поруч із ним щось хруснуло, і підвал залило малинове світло від фальшфеєра, від якого Тім моментально осліп.
– Забери мене Нещадний, – видихнула поруч Білка.
Книжник моргнув кілька разів і завмер.
Вони стояли по коліно у висохлих хітинових тільцях, скинутих зміїних шкурах, якомусь зотлілому смітті, гнилих ганчірках…
Тім відчув, що починає свербіти. Весь. Із голови до ніг. І навіть усередині. Пахло вогкістю, щурами і ще чимось незрозумілим, огидно терпким.
– Де вихід?
– Не знаю. – Книжникові чомусь здавило горло, і він захрипів. – Це підвал. Тут були кухні і комори. І ще місце, де робили тепло…
– Вихід? – повторила Білка.
Над ними зазвучали віддалені голоси.
– Швидше! Вони зараз закидають нас гранатами!
– А у них є? – запитав Тім.
– Я вкрала свої у них перед тим, як піти. У них є. Не сумнівайся.
– Треба шукати люк, – сказав Книжник. – Люк у підлозі. Там має бути місце, куди зливали бруд. Щось на зразок труби або великої ями.
– Ти впевнений? Знаєш?
– Я так думаю.
– Не думай, – наказала вона. – Шукай.
Білка вже йшла, піднявши над головою фальшфеєр, загрібаючи ногами в огидному шарі мертвих комах.
– Шукай.
Тук-тук-клац…
Щось летіло по старій ліфтовій шахті.
– Відходь! – крикнула Білка. – Лягай!
Книжник не очікував від себе такої прудкості.
Граната вибухнула вже тоді, коли вони забилися за старий паливний бак у кутку. Уламки хльоснули по стінах, по іржавому металу бака, по стелі. Вибух підняв у повітря хмару пилу з хітину і сміття.
– Якщо ми не знайдемо люк, то тут і здохнемо, – сказала вона, закриваючи вільною долонею рот. У її другій руці вже догорав фальшфеєр. – Швидше, Книжнику! Швидше!
Книжник зажмурився і буквально пірнув у сміття біля їхніх ніг, намацуючи руками бетонну підлогу.
Тук-тук-тук-клац!
Перед тим як знову рвонути за рятівний іржавий бік бака, Тім відчув під долонею залізо.
Цього разу гранат було дві, й осколки від них розлетілися рикошетом по всьому підвалу, дивом не поранивши їх прямо в сховищі.
– Люк тут!
Вони пірнули у сміття з головою (Білка встигла увіткнути фальшфеєр між якимись залізними прутами, і червоне хімічне світло забилося об стіни), обшарюючи руками підлогу, поки не намацали квадратний шматок заліза, розташований врівень із бетонною плитою, але, на щастя, Книжник знайшов на залізі заглиблення, за які можна було вхопитися.
Голоси зверху звучали голосніше і голосніше, і було зрозуміло, що через декілька секунд униз полетять іще гранати.
– Узялися! – прокректав він, відчуваючи, як ломить м’язи на напруженій спині. – Узялися разом!
Якби не допомога Білки, Книжник ніколи б не відкрив виходу.
Кришка буквально вросла в бетон, але спільними зусиллями їм удалося зірвати її з четвертого ривка, вчепившись у вушка на поверхні. Звук при цьому вийшов дивний – такий собі хлопок. І сталося це саме тоді, як у ліфтових шахтах застрибали веселі кульки, начинені вибухівкою: тук-тук-тук-клац! І ще раз: тук-тук-тук-клац!
У відкритий отвір під їх ногами ринуло сміття, немов вода у відчинений злив, – потоком, загуділо повітря, вирушивши вниз у провал. Хітиновий пил шелестів, закручувався у воронки, тік гладкими струменями, руйнувався, як вода у водоспаді…
У червоному світлі фальшфеєра видовище було зовсім уже нереальним.
Здавалося, що під підлогою сидить величезна жива істота, яка всмоктувала все, що опинилося в зоні досяжності. Засмоктує – і пожирає, засмоктує і пожирає… Книжник відчув, як тремтить і вібрує повітря навколо нього. Секунди тяглися, немов розігріта смола на сосновому стовбурі.
Гранати одна за одною п-о-в-і-л-ь-н-о вилетіли з ліфтових прорізів, одна за одною вдарилися об бетон, підстрибнули…
І вибухнули, вивергаючи смертоносні осколки чавуну.
Але Білка і Книжник стрибнули в темряву, яка відкрилася у них під ногами, за півсекунди до цього.
* * *
Унизу була труба зі старого крихкого від вологи бетону. Сира, пахла чимось гірким, наповнювала рот в’язкою слиною.
Коротке ковзання схилом і такий же короткий політ. Ударило в п’яти, але несильно, хоча Книжник рівновагу все-таки втратив і полетів уперед головою. Білка теж упала, але тут же підвелася, підхопила Тіма під лікоть і потягла за собою. Навколо темно – хоч око виколи, труба виявилася затісною для Тіма, і він до болю подряпав маківку, після чого пригнувся і далі біг на напівзігнутих. Під ногами зачавкало, спочатку під підошвами, а потім переставляти ноги стало важко і запах став зовсім нестерпний – важкий і густий сморід випорожнень, гниття і прокислої зелені заповнював легені. Почало паморочитися в голові, Книжник уже не біг, а виписував па.
У кінці труби вони натрапили на решітку – іржаву, але міцну, що й не виламаєш. У руках Білки спалахнув фальшфеєр і червоне полум’я розігнало темряву. Тут дихалося легше, але там, де проходило повітря, вибратися з колектора не виходило. Білка зрозуміла це відразу.
– Назад, – наказала вона. – Шукаємо бічний прохід! Під ноги не дивись.
Але Книжник уже подивився. І заплющив очі од відрази – густа каша зі старих нечистот і величезних мокриць, якихось жуків, слимаків і сколопендр облипала його литки. Тут було все, що висрало із себе Паркове плем’я за роки свого існування, гігантська вигрібна яма, заповнена багатоногими хітиновими демонами.
– Уперед! – повторила Білка скрипучим голосом. – Уперед, якщо не хочеш здохнути!
Книжник знову побіг, тепер у зворотному напрямку, переставляючи ноги, немов механічна іграшка.
Бічний прохід виявився через десять метрів – рази в два вужчий, ніж основна труба, але лайна в ньому було не менше. Для того, щоб потрапити в нього, треба було стати на карачки, Книжник забарився, завив від жаху та огиди, але Білка без церемоній стусаном увігнала Тіма в цю смердючу пащу ударом коліна і сама пірнула за ним.
Книжник повз і ридав.
Найбільше хотілося померти або втратити свідомість від смороду. Але доводилося повзти. Хоча повітря було огидним і наповненим міазмами гниття, але дихати ним можна було. Але ось те живе, що ворушилося під долонями і колінами… Витримати це було практично неможливо, але він тримався, долаючи позиви до блювоти. Найбільше Книжник боявся впасти і зануритися в рідину обличчям.
Тім чув, як позаду хрипить Білка – їй доводилося ще важче, однією рукою вона все ще тримала палаючий фальшфеєр. Хід став іще вужчим і пішов угору, хоча й ледь відчутно. Вони вже не повзли – протискувалися, і Книжник уявив собі, як вони застрягають у цьому проході. Наглухо. І від однієї цієї думки його почало бити жахливими, схожими на судоми дрижаками.
Книжник вивалився з вузької труби в бетонний короб, і коли фальшфеєр висвітлив нутрощі їх нового притулку, зрозумів, де вони знаходяться.
Праворуч від них повинна була розташовуватися Банка, зліва – залізний павільйон з гнилим дахом, в якому колись торгували сендвічами, солодкою ватою та напоями.
Білка побачила місце, де бетонна кришка короба викришилася, утворивши широку щілину і, хлюпаючи у смердючому в’язкому бруді, побігла туди. Тім, похитуючись, побрів за нею.
На його подив (він усе ще зберіг здатність спостерігати і дивуватися), вона сунула фальшфеєр у густу рідину під ногами і легкою тінню вилетіла в отвір, залишивши Тіма на самоті. Книжник злякався, що вона кине його тут, причому злякався по-справжньому. Страх додав йому сили, він ухопився за бридкий край, підтягуючись, і відчув руку Білки на своєму комірі. Секунда – і він упав на траву, дихаючи на повні груди. Над ним височіло нереально зоряне небо, таке високе і красиве… Він із насолодою втягнув повітря в легені, силкуючись очистити їх від…
– Бігом! Бігом!
– Не можу… – видихнув він.
– Здохнеш. Встав і пішов!
І він знову встав, тому що йому було соромно здохнути ось тут після того, як він усе-таки виліз…
Погоня розгорнулася за якусь сотню метрів від них. Книжник крізь підлісок бачив, як танцюють язики полум’я за вікнами Бібліотеки. Його Бібліотеки. Його дому. І відразу ж відвернувся. Треба було дивитися під ноги. Білка спеціально не йшла у відрив, хоча могла давно зникнути безслідно. Книжник подумав, що вона рятує не його, а книжки, що лежать у рюкзаку. І його вміння складати з букв слова. Не більше. Сам він ніякої цінності не становив – худий, невмілий, проблемний тягар. Бездомний ізгой.
Вони звернули, намацуючи нову стежку. Крики переслідувачів лунали тихіше – плем’я явно збилося зі сліду, але Тім знав, що це ненадовго.
Слідопити свою справу знали туго, а їх із Білкою можна було знайти, навіть якби вони літали, тільки по запаху, було б бажання. Бажання, судячи з усього, було. А вже після смерті Ноги…
Знову поворот.
І тут Книжник зрозумів, куди веде його супутниця, і ледь утримався від того, щоб не повернути назад.
Білка прямувала до Боліт.
Роздiл третiй. Болота
Облом дивився на Ногу. Нога все ще димів.
Він не встиг обгоріти до кісток, тіло витягли раніше, ніж Бібліотека зайнялася всерйоз, але засмажитися встиг. Одяг обвуглився, шкіра взялася клаптями, дуже постраждали нижні кінцівки, над якими вогонь попрацював найбільше – черевики і плоть стали одним цілим. Нога виділяв такий запах смаженого м’яса, ніби його спеціально запікали на багатті.
– Хробак утік? – запитав Облом крізь зуби.
– Утік, – відповів Свин.
– Коли ми зловимо його, я зажарю його живцем.
– А її ти віддаси мені… – посміхнувся Свин. – Я її теж зажарю!
Він засміявся, похрюкуючи. Саме за цей сміх і за кругле обличчя, на якому красувався ніс із вивернутими ніздрями, Свин і отримав своє прізвисько.
Із темряви випірнув Бігун. Він був злий і зосереджений, як мисливець, який переслідує здобич. Він і був мисливцем, який переслідує здобич, тільки дичина на цей раз була людською. Сухий, маленький, дуже швидкий і дуже жорстокий – блискучі чорні очі, несподівано великі для гострого смаглявого обличчя із застиглою на ньому посмішкою. Бігун завжди посміхався, але від одного погляду на цю посмішку навіть у Облома пробігав мороз поза спиною.
– Пішли, – сказав він неголосно. – У бік Болота пішли. Я завжди говорив, що у неї там нора.
– Як ти думаєш, вони забрали те, за чим приходили? – Облом змахнув рукою, кличучи челів-мисливців.
Бігун кивнув.
– Значить, Книжник не брехав.
– Точно, – вишкірився Бігун. – Не треба було його виганяти, Обломе.
Він замовк, чекаючи, поки чели відтягнуть у сторону тіло Ноги, а потім продовжив:
– Треба було не ловити на живця відразу двох рибок, а приголубити цього кретина, дати йому пару герл і пару пляшок старого дрінка, він би сам розколовся від чола до яєць! Сам би відвів нас до місця, де є ліки від Нещадного. Але ти вирішив зловити на нього Білку… Якого хера, Обломе? Навіщо ця дохла тварюка тобі знадобилася? Тобі мало герл? Сходи в набіг, щоб ти здох першим, знайди собі неприємностей на дупу! Але навіщо ти чіпав цю божевільну? Ми ж домовилися тримати її подалі!
Облом насупився.
Він удвічі переважав Бігуна зростом, він узагалі був найвищим у племені, якщо не брати до уваги Ногу, але Ногу можна було вже не брати до уваги. Навіть Свин поступався небіжчикові, хоча був товщим.
– Ти на мене не кричи, Бігуне, – процідив Облом. – Ця сука вчора вранці хіба що тільки нас не обіссяла. Вона думає, що господиня. А вона – ніщо! Бруд! Гівно!
– Кінчай кричати, – обірвав Облома Бігун. – Це ніщо завалило Ногу! Чуєш, як тхне наш із тобою друган? Нехай його прийме Нещадний! Вона завалила вождя, Обломе, вбила одного з нас. Те, що вона розправилася з двома мисливцями – не проблема, чели – вони і є чели, невелика втрата. Але вбити вождя і вшитися… Ти думаєш, це додасть нам авторитету?
– Ти мене не вчи, що мені і як робити, – у голосі Облома звучала неприхована погроза. – Я в своєму праві, Бігуне. Ми рівні, ти мені не указ!
– Ми рівні, – підтвердив Свин, втрутившись у розмову. – Такий Закон.
– Ми рівні, – погодився Бігун. – Тому треба думати і радитися, перш ніж робити. Книжник утік, Білка вбила Ногу і двох челів і пішла безкарною. На очах у всіх нащадків нас змішали з лайном, висушили і розтерли в пил. Що тепер робити будемо, га, рівні? Що скажуть чели, які бачили, як нас принизили? А герли будуть покірні, як вівці, чи візьмуть приклад із Білки? Ви думаєте, що вождь – це довічно, до зустрічі з Нещадним? Ні, бро! Вождь – це до першої помилки! До першого разу, як оступишся і даси зрозуміти, що тебе можна трахнути!
Облом мовчки понурив голову.
– Що будемо робити? – запитав Свин із побоюванням.
Йому не хотілося втрачати місце вождя, колись завойоване кров’ю.
– Ми повинні їх зловити, – сказав Бігун. – Змусити Книжника привести до місця, де лежать ліки, а цю руду суку прибити до воріт Парку. Живцем. І ми її приб’ємо!
– А я її трахну, – усміхнувся Свин, почухавши себе в паху.
– Скільки завгодно, бро, – посмішка Бігуна була крижаною. – Але вона повинна бути ще живою, коли ми приб’ємо її до воріт. Це наказ усім челам, які підуть із нами. Брати обох живими. Вони повинні здохнути на очах у племені, та так, щоб про їх смерті герли ще двадцять поколінь розповідали бебикам. І ті рідко срали від страху…
* * *
Погоня відстала. Швидше за все вождів налякала пожежа, яка починалася в Бібліотеці. Літо в цьому році видалося спекотне, сонце істотно підсушило траву в Парку, стрімко жовтіюче листя теж тьмяніло з дня на день усе більше і більше, так що горіти справді було чому.
Сухостою в Парку, щоправда, не траплялося років із десять. Усі мертві дерева вичистили давним-давно, і не з міркувань безпеки, а через лінощі – навіщо ходити далеко в пошуках палива, коли все є під рукою? Але і без висохлих стовбурів пожежа могла вийти на славу: дістанеться вогонь до трави – і спалахне чагарник, який на дрова не годився, а розрісся так, що в деяких місцях пробратися через щільні високі зарості було вкрай важко.
Книжник із болем подумав про палаючі стелажі, на яких обвуглюються корінці книжок, і сподівався, що згорять не всі, хоча заграва, яка розгоралася за його спиною, засвідчувала протилежне. Одне Тім розумів чітко – назад йому не повернутися ніколи, а, значить, книжки стануть сміттям і підуть на розпалювання протягом однієї-двох зим. Але так, згораючи, вони дають йому і Білці можливість сховатися.
Зараз стежка значно поширшала – вони вийшли на неї буквально відразу за воротами з охороною і заквапилися на схід, залишивши вартових милуватися загравою. Місця все ще були знайомими. Не те щоб Тім добре орієнтувався в темряві, просто тут, зліва, лежала обплутана плющем із голови до ніг величезна статуя Ґодзилли, на якій він іще кідом грав з однолітками. До речі, серед них був Шкутильгало, який тоді не шкутильгав, і Нога, тоді ще молодшенький, але вже не безневинний – великий і злісний.
Трохи далі, там, де плити старої дороги стирчали із землі залишками гнилих зубів, знаходився постамент, із якого визирали ноги Принца і Принцеси – вицвілі, потріскані шматки товстого пластика. Самі Принц із Принцесою валялися дещо віддалік, так, як і 85 років тому, тримаючись за руки. Але їх Тім не розгледів, надто вже густою виявилася тінь платана, що нависав над стежкою. Із платана з неприємним цоканням на плече Білці стрибнув її ручний гризун – Тім навіть злякатися не встиг, так швидко це сталося. Стрибнув, майнув тінню і зник у каптурі худі, як у гнізді, – дівчина навіть не збилася з кроку.
До Боліт звідси було менше милі – рукою подати. Ходити по цій стежці ніхто з племені не любив, а дехто просто боявся. Болота – це зовсім не те місце, куди хотілося прогулятися. У рік приходу Нещадного саме туди звозили тисячі тіл померлих, бо далеко не відразу зрозуміли, що трупи правильніше спалювати, а коли зрозуміли, Болота вже були набиті тілами під саму зав’язку. І ніхто тоді не знав, що болотна вода дбайливо зберігає все, що в неї потрапило: одяг, тканини, шматки паперу, метали і навіть плоть. І коли влітку над лисинами в щільному килимі ряски сходило сонце, мертві особини дивилися в небо з глибин.
Тіни вряди-годи ходили до Боліт – це було доказом сміливості й готовності стати челом. Навіть старші кіди бігали на Болота, щоб продемонструвати відвагу. І ті, й інші досить часто не поверталися назад. Що з ними сталося, ніхто не знав напевно. Шаман у супроводі челів виконував на березі свій танець, просив Нещадного про милосердя і з почуттям виконаного обов’язку йшов назад. І так повторювалося раз по раз. А Болото укривалося смердючими бульбашками, скипало коричневою густою піною по краях і продовжувало невблаганно забирати свої жертви, чи танцював на його березі шаман, чи не танцював. Дивні звуки так само долинали із затягнутих ряскою ковбань ночами, наводячи жах на Паркове плем’я.
Ніщо не лякає так, як невідоме, невидиме, незрозуміле, і Болото лякало всіх, хто жив неподалік від нього, змушуючи обачливих десятою дорогою обходити вирослі по його краях зарості осоки, а нерозважливих удавати, що вони не бояться.
Тім не був ні безрозсудним, ні відчайдушним, але тепер слідом за Білкою йшов саме туди, куди ходити не слід. І з жахом втягував у ніздрі міцніючий сморід несвіжої болотної води, змішаний із гаром далекого пожарища і гострим запахом лісових трав.
– Білко! – покликав він, задихаючись від утоми. – Білко!
– Що? – кинула вона через плече.
– Куди ми йдемо?
– До мене…
– Це ж стежка на Болота!
Вона різко зупинилася, обернулася, і Тім ледь не налетів на неї.
– Там мій дім.
– Але Болота…
– Тобі не Боліт треба боятися…
Вона тицьнула стволом автомата в заграву над деревами.
– Ось чого тобі треба боятися…
– Ти там жила весь цей час?
Вона фиркнула.
– Так. Де мені було жити, щоб вожді мене не знайшли? Там, куди вони і заходити бояться! Іди за мною, Книжнику, і не тремти – тебе не з’їдять. Головне – дотягнути до світанку. Вранці нас тут уже не буде.
Тім кивнув.
Обличчя дівчини було наполовину сховано в тіні, зате друга половина – яскраво освітлена місячним світлом. Книжник побачив тільки окраєць усмішки. Як йому здалося, підбадьорливої.
* * *
Білка розбудила його на світанку.
Ліс був сірий і між стовбурів блукали шматки вологого туману. Ранок виявився зовсім по-осінньому слизький, хоча температура після півночі не опускалася нижче сорока п’яти. Сирість і близькість Болота витягувала з кісток тепло, і від цього здавалося, що кров холоне в жилах, перетворюючись на крижану шугу.
Останні години цієї божевільної ночі вони провели в гнізді Білки – просторому будиночку, розташованому на гілках старої розлогої верби, що стояла біля самого краю Болота. Тім погано пам’ятав, як вони забиралися вгору по слизьких гілках. Він аж нестямився від страху і втоми і вирубився, щойно опинився в безпеці.
Але сон виявився недовгим, хоч і глибоким, мов смерть. Книжник прокинувся від того, що Білка трясла його за плече.
– Пора… Вставай, Книжнику. Виходимо.
Тім підвівся і знову сів – ноги погано слухалися, боліло побите тіло. І голова жахливо гула після вчорашнього удару Ноги.
– Не можу… – видавив із себе Тім. – Дай відпочити… Якщо вони тебе не знайшли за стільки років…
– Раніше я їм не дуже заважала. Тепер шукатимуть по-іншому. Я тобі потім поясню, – Білка похитала головою. – Треба йти. Підводься.
Книжник, крекчучи, прийняв умовно вертикальне положення. Він жахливо забруднився після вчорашнього повзання димоходом, порвав одяг і смердів каналізаційною рідиною так, що й сам був готовий закашлятися. Білка ж посвіжішала, вимилася, вдягнула чистий одяг, і про вчорашню сутичку нагадували лише кілька саден на блідому від недосипу обличчі.
– Помитися б… – несміливо попросив Тім.
Білка похитала головою.
– У дорозі помиєшся. Допомагай.
Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.
Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.
– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.
Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.
Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя її залишалося спокійним, але в погляді з’явився сум, Книжник умів ловити такі настрої.
– Я вже думала, що помру тут, на цій лежанці…
Тім спробував подивитися довкіл її очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стільниця з дощок на залізній нозі, ящики зброї уздовж стіни, цвяхи, на яких залишився висіти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тім відчував, що багато речей у цьому будинку були зроблені з любов’ю… Це був Дім. Як його куток у Бібліотеці, який Книжник не проміняв би на покої вождів.
Люстро в кутку. Гребінь для волосся. Якісь склянки. Пучки сухих трав.
Тім зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле під темнуватим подряпаним склом.
Чоловік, жінка, двоє дітей, схожі на них, – хлопчик і дівчинка. Майже погодки, відразу видно, що брат і сестра. На задньому фоні вицвілий до тіней океан.
– Хто це? – запитав він.
– Ніхто. Я знайшла це в руїнах.
– Навіщо зберігаєш?
– Коли мені погано, я уявляю, що це мої мама і тато…
– Допомагає?
Вона знизала плечима.
– Не дуже. Але трохи легшало.
Білка вийняла фото з рамки і сунула в кишеню куртки-розгрузки.
– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати їх самих. Спускайся. Мені треба дещо зробити…
Тім подивився на Білку, а потім на ящики зброї й кивнув.
– Чекай унизу, – наказала дівчина. – Нікуди не відходь.
Коли Книжник зник, Білка завмерла на секунду, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, сум у погляді зник. Звірятко, яке мирно дрімало в каптурі її худі, відчуло настрій господині і виглянуло зі своєї схованки, торкаючись рудою мордочкою її щоки.
– Ось і все… – сказала дівчина, чи то білченяті, чи то самій собі. – Пора.
Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.
Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кілька сталевих ниток, що розкинулися від кута до кута, немов звела бойову пружину.
Тім чекав її біля підніжжя – щуплявий, зіщулений від утоми і холоду, розгублений.
– А де мішки? – запитав він.
– Уже занурені.
– Куди?
– Зараз побачиш…
Човен був металевий, Книжник навіть згадав правильне слово – алюмінієвий, і тому непогано зберігся. Він стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману і ряски Болото.
– Стрибай!
– Ти збираєшся…
– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобі кажу, і залишишся живий.
– Це ж Болото мертвих! – прохрипів Тім здавленим голосом.
– Точно. Це означає, що вони попрямують в обхід і ми виграємо, як мінімум, добу. А то і дві. Сідай. Нíколи. Вони вже йдуть за нами.
Тім ступив у човен, і Білка негайно ж відштовхнула «дюральку» від берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишені дерева, зашаруділа ряска, яка оточувала низький облізлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нічний птах, і Книжник ледь не закаляв штани від цього сумного крику, але стримався і сів на жорсткій лавці на носі. Він витягнув із рюкзака атлас, знайшов потрібну сторінку і, покрутивши головою, прикинув сторони світу.
– Добре, що нам потрібно на схід, – сказав він неголосно, звертаючись до Білки. – Ми пливемо в потрібному напрямку. Знаєш, тут на карті є… Загалом… Колись тут були озера. Кілька. Коли одне пов’язане з іншим – це називається каскад. Ходили великі човни – пароплави. Багато невеликих містечок по берегах…
– Я бачила руїни.
– Куди нам потрібно потрапити? Я подивлюся по атласу.
– Це неважливо. Поки що нам потрібно вижити, – відповіла вона. – А вижити – це забратися звідси до того, як нас знайдуть.
Туман був настільки густий, що Тім не міг розгледіти її обличчя – тільки силует на кормі, який спритно працював шестом.
– А з рештою ми розберемося потім…
* * *
Сонце вже встало над горизонтом, коли з лісу вийшли розвідники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в міру того, як ставало світліше, сміливість поверталася до челів.
Книжник залишив після себе не слід, а цілу просіку, будь-який мисливець міг пройти по ній із зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберігають у собі сморід екскрементів, відбитки підошов на сирій землі.
– Диви, – сказав Облом із повагою, розглядаючи сліди. – Хробак тупцяє напролом, а після неї – нічого. Як повітрям летить…
– Книжник ніколи не вмів ходити лісом, – кивнув Бігун. – Дивись… Б’юсь об заклад, її нора на ось тій старій вербі!
– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навіщо будувати будинок на дереві?
– Найкраще місце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фізіономію Свина. – Огляд хороший. Гілок багато, стовбур широкий.
Один із розвідників випірнув із кущів біля верби, яку вони втрьох розглядали, і заклично замахав руками.
– Точно там, – Бігун поправив автомат на плечі й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздіть, бро… Їх там давно немає.
Свин з Обломом перезирнулися і рушили слідом за Бігуном.
Знизу будинок Білки теж було не розгледіти. Для того, щоб побачити люк, треба було піднятися до середини стовбура.
