Kitabı oku: «Кращий вік для смерті», sayfa 4
– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.
– Зара перевіримо. – Облом поправив автомат за спиною і приготувався лізти вище.
– Охолонь, – Бігун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?
– Ти ж сам сказав, що їх там немає, – образився Облом. – Шо хапаєш?
– Хочеш здохнути першим? – запитав Бігун байдуже. – Валяй! Лізь нагору, долбоне! Ну!
– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нічо…
– Давай-но вниз, бро… Побалакаємо… – Бігун повернувся до вождів спиною і почав спускатися.
Він зістрибнув з величезного вербового стовбура, і вони відійшли в сторону, подалі від челів, що стояли групою.
– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бігуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Піднімуся нагору, кину всередину подаруночок, – він продемонстрував на широкій долоні зелене яйце гранати, – і все!
Бігун зітхнув стомлено.
– Я ж сказав – вони потрібні нам живими. Чим ти слухаєш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаєш, він буде радий зайняти твоє місце?
– А якого хріна я віддам Гребеню своє місце? – обурився Свин.
– Тому що небіжчику ніяк не бути вождем, – пояснив Бігун. – Ти мене дістав, Свине. Ти сильний чел, вождю, і все таке, я такий радий, що ти мій бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’єш їх усіх потім…
– Я вже зрозумів… – відгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помітно повів масивним підборіддям у бік челів-мисливців, – не бачили.
– Годиться, бро… Ти – наймогутніший! – розвів руками Бігун.
Очі його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливість і усмішку.
Облом просто усміхнувся.
– Спритний, – стиха покликав Бігун.
Від групи челів відокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець із густим чорним волоссям, зібраним хвостом.
– Живіть вічно, вожді!
– І ти живи вічно, бро…
– Що думаєш?
Бігун кивнув у бік верби.
– Двоє піднімалися, потім спустилися. Є сліди мотузок на корі.
– Щось опускали вниз?
– Так.
– Куди пішли?
– Ще не знаю, Бігуне. Я відправив Кислого і Кулю шукати сліди.
– Вони можуть досі бути нагорі?
Чел хмикнув.
– Ти б став чекати нашого приходу, Бігуне?
– Я би не став. Але потрібно перевірити будинок, Спритний.
– Добре, вождю.
Спритний повернувся, щоб піти, але Бігун притримав його за плече.
– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Відправ туди найповільнішого…
– Добре, вождю…
Але Бігун не зняв руку з плеча Спритного.
– Або найдурнішого…
– Добре, вождю.
– Або найнеслухнянішого, – сказав Бігун, ослаблюючи хватку. – Того, хто тобі не потрібен. Учора загинув Нога, бро…
– Я знаю.
– Ми всі сумуємо, Спритний, але Закон є Закон. І він каже – вождів має бути четверо. Ти розумієш, про що я?
– Так, Бігуне.
– Добре, іди.
Спритний бігом повернувся до челів – їх було п’ятнадцять добровольців. Узяти з собою більше вожді не наважувались, щоб не залишити плем’я беззахисним. Незабаром від загону мисливців відокремився невисокий кремезний чел і поліз на вербу.
– Він вибрав Сумного, – сказав Бігун, звертаючись до вождів. – Непоганий вибір. Він не дурень, цей Спритний…
Сумний швидко злетів по стовбуру до того місця, де від нього розходилися товсті гілки крони, і зник із поля зору.
Ще через хвилину він з усіма пересторогами підняв стволом автомата кришку люка, що вів до будинку Білки, і крізь утворену вузьку щілину оглянув нутрощі «гнізда». Він не міг бачити зелений гнутий брусок «клеймора», прикріпленого над прорізом до стелі, а навколо люка все було чисто. І тоді Сумний відкрив кришку…
Різкий і гучний хлопок розірвав ранкову тишу. Мисливці миттєво впали в траву, вожді метнулися за напівгнилий стовбур поваленого дерева, що лежав поруч. Але вибухів більше не було. Просто щось важке хлюпнуло, вдарилося об гілки і звалилося на землю біля верби.
«Клеймор» – міна спрямованої дії, і Білка розташувала її так, що потік забійних елементів вдарив точно в отвір, змітаючи все на шляху. Те, що впало на землю, уже мало нагадувало Сумного.
– Ну от, – сказав Бігун, обтрушуючи коліна. – На одного претендента на місце в нашій теплій компанії стало менше…
У цей момент крона верби спалахнула білим вогнем і вибухова хвиля розкидала все навколо.
Будинок Білки рвонув повністю.
* * *
Білка почула вибух – над водою навіть слабкий звук розноситься на багато миль, а цей гуркіт був дуже сильний – і посміхнулася. Над берегом, до якого вже було більше милі, устав димно-вогненний стовп.
Книжник спав, поклавши голову на якийсь речовий мішок, і від цього гуркоту тільки заворушився, очі його під повіками заходили туди-сюди, але він зітхнув і знову затих. Обшарпаний і пом’ятий ніс «дюральки» розтинав зелений килим водоростей.
Коли човен вискочив із «зеленки» на ділянку чистої води, шурхіт уздовж бортів змінився дзюрчанням. Тут глибина явно виросла, жердина перестала діставати дна, і залишок шляху до нового покривала з ряски човен рухався за інерцією. Попереду височів острівець, порослий очеретом та якимось приземистим чагарником, судячи з усього, колючим. На одній з гілок, зачепившись за шипи, бовтався шматок вицвілої тканини. Білка знайшла його очима і ледь помітно кивнула, направляючи «дюральку» в прохід, позначений клаптем. Човен із зусиллями протиснувся в тісний проливчик, але далі він поширшав. Рівномірно занурюючи в воду жердину, Білка зрідка пригинала голову, ухиляючись від гілок. Повітря наповнилося холодним запахом вічної тіні, сірководневим смородом і гудінням – навколо втікачів закружляли комарі.
Від дзижчання і укусів комах прокинувся Книжник. Він підвівся на лікті, вдивляючись у темну воду за бортом. Вона була прозора, і знизу, від невидимого дна до поверхні, піднімалися красиві круглі бульбашки.
– Не здумай опускати руку за борт, – попередила Білка неголосно. – І не дивись, не треба…
– Куди?
– У воду не дивись, – повторила вона.
Книжник не встиг відвести погляд, як перед ним, під самою поверхнею прослизнула людська рука. Кисть із тонкими пальцями, тендітне зап’ястя, передпліччя, огорнуте тканиною…
Тім відсахнувся, підвівся, дивлячись за корму, знову подивився в воду біля борту…
Із-під темної води на нього дивилося людське обличчя. Обличчя старої жінки. Практично неторкане, тільки частина верхньої губи і крила носа були обгризені, що надавало в цілому правильному овалу дивну асиметричність. І в очах старої не було ні білків, ні райдужної оболонки – хлюпала в очницях глянцева пітьма, немов туди налили чорнила.
Книжник не застогнав – захрипів і інстинктивно спробував забитися в ніс човна, дригаючи ногами і дряпаючи нігтями метал.
Човен плив над тілами мертвих, і жердина Білки турбувала їх вічний сон, змушувала ворочатися на своєму мулистому ложі. То там, то тут із-під води показувалися то кисть, то коліно, то спина, то голова потопельника – показувалися і знову ховалися в розвированій сірководневими бульбашками глибині.
– Тут тільки мертві, Книжнику…
У голосі Білки практично не було емоцій – ні болю, ні страху, ні співчуття. Вона констатувала факт.
– Мертвих нема чого боятися. Боятися треба живих.
Вона замовкла, а човен вийшов із протоки між острівцями на відкритий простір, і зверху на втікачів обрушилося осіннє сонце, яке вже набрало силу.
– Не дивися, – повторила вона, налягаючи на жердину. – Нам уже недалеко.
Там, де човен покинув зарості, на поверхні з’явилося тіло.
Труп повільно перевернувся, немов перевертався сплячий, завмер, показуючи небу коричневе обличчя мумії, і почав тонути. Він занурювався зовсім беззвучно, Книжник чув тільки своє хрипке дихання з присвистом і як падають у воду краплі, що стікали з жердини Білки.
В міру того як «дюралька» віддалялася, тіло ховалося з поля зору Тіма, і врешті-решт він зміг відвести погляд від огидного і водночас неповторного виду болотної мумії.
Але це було ще не все. Водорості за декілька метрів від човна захиталися, немов під густою зеленою піною кілька разів зітхнув якийсь велетень, а потім на воді виник бурун – водяний горб на поверхні болота. Горб рухався стрімко, викреслюючи на чорній глянцевій поверхні вимоїни траєкторію. Вода в місці зникнення трупа скипіла піною, в якій важко було щось розгледіти, виром – потужним, швидким, – і в цьому вирі на якісь частки секунди Книжник, підвівшись від жаху, розгледів плямистий глянцевий бік, що переливався барвами від сіро-сталевого до бордового.
Над поверхнею пролунав непередаваний клекіт, що переходив у низьке, майже на межі чутного шипіння, такого огидного, що Тім мимоволі закрив вуха руками і згорнувся калачиком на дні човна.
Білка продовжувала монотонно штовхати човен. Вона не обернулася на звук, тільки повела плечима, як ніби їй на мить стало холодно.
– Ти… ти… Ти бачила? – видавив Книжник, показуючи їй за спину тремтячою рукою.
– Це снейк, невеликий, – сказала вона спокійно. – Їх тут багато. Попався б великий, довелося б відбиватися гранатами. Великий може човен ізжерти.
Книжник спробував проковтнути згуслу слину і не зміг. Йому було важко уявити снейка, здатного зжерти «дюральку».
– Чому вони ніколи не нападають на Парк? Вони ж поруч?
– У болоті для них їжі на багато років, а без води вони здохнуть за пару годин.
– І як ти жила поруч із цим?
– А як ти жив поруч із цими? – вона махнула рукою туди, де над деревами все ще клубочився дим. – Бути твариною здорово, так, Книжнику? Народжувати виродків від вождів – це кльово, Книжнику? Та мені поруч із мертвими і снейками було краще, ніж із вами!
Риси обличчя її загострилися, стали ще різкішими, волосся в променях сонця, що сходить, горіло яскравим рудим вогнем, очі гнівно виблискували.
– Вижити можна тільки разом, – промимрив Книжник завчені з дитинства фрази Закону. – Так вирішив Нещадний…
Білка дивилася на нього так, що йому захотілося провалитися крізь дно човна.
Раптово обличчя її пом’якшало.
– Нещадний, – передражнила вона Тіма. – Я чотири роки живу сама, Книжнику. Подивись на мене! Я жива! Я не розсовую ноги перед хтивим Свином! Я не виношую цуценят для того, щоб вони служили вождям! Могло б бути зовсім по-іншому, Книжнику! Могло б бути зовсім по-іншому! Жити разом – це не означає бути твариною у сильних! Ти ж читаєш книжки! Ти ж знаєш, що люди не завжди жили так!
– Раніше не було Нещадного!
– У кожного часу свій Нещадний! – відрізала вона. – І у кожного часу є ті, хто згоден так жити! Тому я і прийшла за тобою, Книжнику… Коли щось і може змінити Закон, то це відхід Нещадного. І я готова здохнути, якщо здохне він…
Роздiл четвертий. Пустки
Загін мисливців був неабияк пошматований вибухом. Двох челів поранило осколками, а одного так гепнуло вибуховою хвилею об дерево, що він оглух і у відповідь на запитання тільки мотав головою, витираючи кров, що сочилася з вух.
Вожді не постраждали, і Спритний із компанією особливо не постраждали, але поранених і контуженого довелося відправити додому, що скоротило групу переслідування. Те, що залишилося від Сумного, поховали тут, на березі, заваливши неглибоку яму стовбурами дерев, що впали, щоб хоч якось ускладнити роботу падальників.
Вирити справжню могилу не змогли – на глибині півтора фута заглиблення заповнювалося коричневою рідиною з гострим запахом: Болото висовувало свої щупальці на берег.
Замість Шамана останнє слово покійному сказав Спритний.
Слово вийшло коротким. Спритний не був оратором, та й говорити було нічого – Нещадний отримав Сумного на два роки раніше, ніж було потрібно. Сумного це вже не могло засмутити, Нещадного мало радувати.
Потім загін виступив у дорогу.
Рішення ухвалювали вожді, швидше за натхненням, ніж за тверезим розрахунком. Думки були лиш у Бігуна, його варіант і прийняли до дії.
Берегів Болота ніхто до пуття не знав, тож його, певна річ, треба обійти або праворуч, або ліворуч. Вибрали обхід справа, просто тому, що справа було ближче до Сіті – руїн невеликого міста, що знаходилося поруч із Парком.
Для Паркового племені Болота завжди були табу.
На схід не ходили ні розвідники, ні мисливці. Мисливські угіддя сягали південніше, на північний схід, через пустки, чели ходили в набіги на Сіті, з племенем якого Парк завжди воював.
Під час набігів чели захоплювали нових герл, намагалися знайти щось корисне в будинках у Даунтауні і втекти до себе живими.
У відповідь плем’я Сіті теж робило набіги на Парк, захоплюючи герл і бебиків. Іноді племена знаходили між собою спільну мову і шукали спільного ворога, але частіше змагалися.
Бігун був упевнений, що Білка і Книжник не зможуть пройти повз Сіті, тому що за Сіті знаходився Таун, а єдиний міст, який уцілів і за яким можна було переправитися через річку, якраз і з’єднував Сіті з Тауном. Таун був для Паркового племені Кінцем Світу на сході – далі просунутися не вдалося!
Сюди чели Паркового племені робили набіги кілька разів, і про ці славні перемоги складалися пісні, які герли співали бебикам перед сном. Таун повнився здобиччю. За певних навичок і удачі тут можна було знайти все! Десятки магазинів зі зброєю, інвентарем, аптеки і просто величезні супермаркети з різного роду ніштяками, які цінувалися надзвичайно. Можна було шукати магазин або просто грабувати квартири – в них чели знаходили безліч корисних речей. Мільйони квартир у стрімко старіючих будинках-вежах зі скарбами, тільки ось дістатися до них стало згодом дуже важким завданням.
Племена, що населяли місто (а таких племен утворилося кілька, адже Таун – дуже великий!), були обережними і лютими і ретельно охороняли свої угіддя, незважаючи на те, що скарбів, розкиданих по місту, вистачило б усім. Тутешні чели екіпірувалися краще за всіх, і про багатство мешканців Тауна серед жителів околиць ходили легенди.
Для набігів на Таун Паркові кілька разів об’єднувалися з племенем Сіті й поверталися з багатою здобиччю, але потім племена Тауна почали спільно мінувати Мейн-Бридж, підходи до мосту прострілювали снайпери, і влаштовувати набіги стало занадто складним завданням. Тепер у Таун треба було проникати хитрістю, просочуватися ночами через мінні загородження, і навіть подолавши перший рубіж оборони міста, розслаблятися не доводилося: кожну хвилину можна було чекати або пострілу в спину з-за рогу, або вибуху під ногами, або полону.
У будь-якому випадку, рухаючись на схід, Білка з напарником мали опинитися у Мейн-Бриджі, інакше їм річки не перетнути, а значить, вони обов’язково виявляться між двома вогнями: челами Сіті і челами Тауна.
«Головне – не запізнитися, – подумав Бігун, крокуючи відразу за авангардом загону, – і постаратися перехопити їх на території Сіті».
Нині у взаєминах із племенем Сіті настав не найкращий період, але Бігун був впевнений, що домовиться з ними про тимчасове перемир’я для затримання втікачів. Як укласти союз, не кажучи правди про втікачів, Бігун поки не знав, але не мав сумніву, що що-небудь придумає.
* * *
Човен вирішили на воді не залишати. Поодинці б Білка його на берег не витягла, а вдвох подужали. Відтягли до найближчого чагарника, замаскували, пройшлися, замітаючи сліди, але абсолютно замести борозну, залишену днищем на вологому ґрунті, не вдалося.
Потім почалося найважче, бо ж тягнути на власному горбу вантаж близько ста фунтів – це складніше, ніж разом із цим вантажем плисти в човні, хоч і по страшному і небезпечному Болоту.
Через півмилі такої ходьби Книжник відчув наполегливе бажання застрелитися. Або здатися в полон, що було гірше, ніж застрелитися. Взагалі хотілося померти, бо тягти рюкзак, який важив не менше, ніж ти сам, здавалося неможливим: на кожному кроці Тіма водило з боку в бік, і він не йшов – тягся слідом за Білкою, невпевнено переставляючи обважнілі ватяні ноги.
Дівчина теж зменшила хід, згинаючись під вагою ноші. Стало зрозуміло, що з таким вантажем їм далеко не піти, але викинути хоч щось було шкода. За день вони пройшли шість миль із трьома привалами, і це при тому, що стежка, по якій вони пересувалися, могла вважатися прогулянковою.
До заходу, коли сонце вже наполовину сховалося за горизонтом і перестало пригрівати потилиці, вони вийшли до старої дороги. Колишнє чотирирядне шосе вилося серед полів, зливаючись із густим зеленим килимом, що вкривав округу скільки сягало око. Подекуди в цьому килимі вже проскакували жовтуваті відтінки початку осені, подекуди виднілися вигорілі під літньою спекою прогалини пожухлої трави, тільки бетону було практично не видно, і гайвей вгадувався по залишках огорожі та у перекошених остовах стовпів освітлення, що досі стирчали на розділовій.
Незважаючи на дику втому, Книжник не полінувався відкрити атлас і звіритися з картою. Це довелося робити по стовпчику на узбіччі з ледь прочитуваними цифрами «32» на згнилій майже до прозорості табличці.
– До Тауна 32 милі, – повідомив він Білці.
Вона кивнула.
– Чого кульгаєш?
– Ногу розтер…
– Покажи.
Коли вранці Білка дозволила йому помитися в ковбаньках із чистою водою неподалік від Болота, Книжник заодно помив свої бувалі черевики і взув їх на босу ногу – шкарпетки після ванни з фекалій довелося викинути. Отож, праву ногу він ґрунтовно розтер.
– Так, – сказала Білка. – Знімай другий. До ранку нічого на ноги не взувай.
Зі свого неосяжного рюкзака вона витягла бляшанку, заповнену чорною масою, що пахла травами, і намазала йому стерті місця.
– Коли щось треба зробити – роби тут, – наказала вона. – Довколо багато іржавого заліза. Поранишся – швидше за все здохнеш.
Із пусток, що простягалися направо і наліво від шосе на сотні миль, дмухнуло вечірнім вітерцем, і відразу стало зрозуміло, що ніч буде прохолодною: вітер ніс у собі подих близької осені, перших холодів, пахнув дозрілими травами, пізніми квітами і трохи прілим листям.
Дівчина понюхала повітря, переконалася, що дощу не буде і розстелила на обраному місці каремати, а поверх них – спальні мішки.
– Мішки легкі, – пояснила вона просто. – На холоди не розраховані, до зими ми з тобою все одно не дотягнемо.
Білка полізла в кишеню рюкзака і витягла пакет із сушеним м’ясом – жорстким, вкритим сольовим білястим нальотом. Книжник відірвав від м’ясної стрічки шматок, спробував розжувати, скривився, але їсти хотілося страшно. Можливо, м’ясо було б смачним, якщо вимочити його у воді і відварити в юшці. Але жувати його так…
– Тільки це і коржі, – Білка розвела руками. – Їж, що дають. Багаття сьогодні розводити не буду, можуть помітити фармери. Самі по собі вони люди мирні, але коли тут з’являться наші одноплемінники, то здадуть вони нас за милу душу. У них закон – ні в що не втручатися. Нас вони рятувати не будуть, але і вбивати не стануть. Просто будуть дивитися, як нас вбивають вожді…
Фармери жили на Пустках, обробляли збережені від наступу прерій шматки землі, вирощували злакові та овочі, пасли нечисленні стада. Вони не сварилися ні з ким, зате з усіма торгували – міняли зібране і вирощене на зброю, патрони, ножі і всякого роду ніштяки з міста. Кілька разів їх намагалися взяти в шори племена Сіті і Тауна, кілька разів їх намагалися поневолити вожді Паркового племені, але фармери виявилися хлопцями ще тими і відбилися від обох супротивників максимально ефективно і жорстоко. А потім прикрили торгівлю. Кожен, хто наближався до їх поселення, отримував дощ зі свинцю і ніс ноги геть, якщо пощастить. А щастило далеко не всім. Агресори посиділи рік без борошна, без свіжих овочів, схаменулися, після чого між племенами і фармерами встановився крихкий мир на комерційній основі.
Тепер Книжник і Білка знаходилися на землях фармерів, але далеко від їх полів і городів – тут були випаси і коррали для худоби. Білка вже заходила сюди не раз, та й Книжник проходив, коли Паркові робили набіг на Сіті.
– Нам нині нікому не треба на очі потрапляти.
– Такими темпами нам до Сіті днів п’ять… – невиразно пробурмотів Тім, намагаючись розм’якшити жорсткий, як підошва, шматок солонини, перетираючи його щелепами.
– Більше, – сказала Білка, сідаючи поруч. Вона простягла Книжнику саморобний корж, трохи м’якший за сушене м’ясо.
– Завтра ми будемо ще втомленішими. Післязавтра – взагалі валитимемося з ніг. Тиждень, якщо нічого не трапиться… І то, якщо ми зріжемо шлях.
– А без цього?
Він показав на рюкзаки, що лежали в траві.
– За півтора дня, якщо у тебе до ранку заживе нога. Але ми будемо без патронів і без їжі, а це все одно, що мертві.
– Полюватимемо, Білко, – сказав Книжник. – Візьмемо із собою мінімум і тоді дійдемо.
– До Сіті, – кивнула вона. – А що далі? А якщо доведеться пробиватися? Як ми потрапимо в Таун? Як перейдемо Мейн-Бридж? Скільки обойм мені взяти з собою? Три? П’ять? А що, коли бій?
– Білко, – сказав він сумно, – ми не дійдемо з таким вантажем. Немає шансів. Ти сильна, але ти не кінь. Та й я не кінь.
Дівчина на мить завмерла, навіть жувати припинила, а потім посміхнулась криво.
– Що? – запитав Книжник.
Вона відкусила від коржа край і голосно клацнула язиком. Із найближчого дерева кулею злетіло ручне звірятко і, отримавши ласощі, сіло на плечі дівчини, швиденько працюючи щелепами.
– Ти подав мені ідею.
– І що ти вирішила?
– Нога болить? – запитала вона раптово.
– Менше. А що?
– Взувайся. Є справа.
– Куди ти зібралася?
– Ми зібралися, – поправила Білка. – Мені здається, що незайвим буде сходити в гості до фармерів, якщо вже ми забрели в ці місця. Є тут у мене один старий знайомий, живе неподалік… Усе ж краще, ніж у лісі ночувати, та й розмова у мене до нього буде. Ева, дружина його, готує смачно, не пошкодуєш. Але доведеться ще милі дві відмахати. Якраз до заходу встигнемо. Що скажеш, Книжнику?
* * *
Вони справді примудрилися встигнути до заходу, хоча Книжник і кульгав на обидві ноги і кректав навіть на непомітному підйомі. Миль вийшло не дві, а трохи більше, але коли вони побачили попереду низьку зелену стіну, що оточувала ферму, це вже не грало ніякої ролі.
Ворота виявилися замкнені, зсередини лунав басовитий загрозливий гавкіт.
– Вольфодог? – запитав Тім.
– Точно, – Білка кивнула, намагаючись розглянути хоча б щось через щілини в паркані, але плющ за літо затягнув огорожу так, що погляд губився в зелених кучерях. – Навіть якщо Ева у будинку, вона не відкриє. Напевно, чатує біля кулемета… Хіба мало хто забреде?
– А забредали?
– Звісно! Тільки у фармерів із цим усе налагоджено. У разі нападу запалюють спеціальне багаття, дим – стовпом, видно на десятки миль. А далі залишається тільки дочекатися приходу основних сил. Сигнал тривоги передається по ланцюжку. Через добу маємо триста стволів, причому кінних.
– А якщо вночі?
– Сигнальні ракети в закладці. Досить смикнути шнур. У них усе правильно продумано, Книжнику. Інакше б давно не було фармерів.
Вольфодог заухав зовсім поруч, за стінкою. Чути було, як за кілька кроків тупцяє і дихає немаленька звірюка. З каптура худі висунувся переляканий ручний гризун, озирнувся довкола, пискнув боязко і знову заховався в імпровізовану нору.
– Може, покричати? – запропонував Книжник, який більше всього на світі хотів сісти. А ще краще – лягти і задерти вгору наболілі ноги.
– Ага, – посміхнулася Білка. – Покричи. Перестань говорити дурниці.
Вона підтягла рюкзаки ближче до воріт і вляглася, але так, щоб бачити і підходи до ферми, і стулки.
– Ну? Чого став? Лягай. Чекатимемо господаря.
– А якщо він не прийде?
– Значить, не прийде. Тут і заночуємо. На ферму я не лізтиму.
Але ночувати під парканом не довелося.
Через чверть години, коли захід почав повільно перетворюватися на сутінки, з боку поля пролунало мукання і тупіт копит.
Ферма стояла на невеликій височині, найближча посадка була дбайливо вирубана, для зручності ще й випалена, щоб не закривати огляд. На Пустках не любили будуватися впритул до лісу, і це було досить розумним рішенням. Той, хто прямував до ферми, хай і гість, званий або непроханий, був як на долоні. І зараз Книжник із Білкою спостерігали, як фармер жене додому стадо. Воно було невеликим – п’ять корів, бичок, троє телят. Сам фармер сидів на рудій конячці, не дуже високій, але міцній.
– Підведись! – наказала Книжнику Білка. – Нехай він нас бачить. Може, Ева вже його якось попередила… Але якщо ні – не варто з’являтися раптово. Тут цього не люблять.
– Цього ніде не люблять, – пробурчав Тім підводячись.
Побачивши біля воріт гостей, фармер обігнав стадо і витягнув із сідельної кобури дробовик. Він хотів би виглядати грізним, зарослим до вух патлатим мужиком, але був тим, ким був – челом років шістнадцяти, широким у плечах, засмаглим, зі смішною скуйовдженою бородою незрозумілого кольору. У сідлі він сидів як улитий – це навіть Книжник зрозумів, хоча нечасто бачив вершників у районі Парку.
Фармер пустив коня боком, поклавши дробовик на луку сідла так, щоб ствол дивився в їхній бік, і вивільнив ногу зі стремена, готуючись у разі чого пірнути за кінський круп.
Білка виступила вперед, розмахуючи над головою руками, але в сутінках розгледіти обличчя було складно, і фармер крикнув, пригнувшись:
– Стій на місці!
Дівчина завмерла. Книжник теж про всяк випадок підняв руки вгору.
Стадо пішло до воріт. Гриміли дзвіночки на шиях у корів, налите молоком вимя важко коливалося при ходьбі. Тім боязко дивився на рогатих створінь.
У Парку тримали свиней, але годувати їх особливо не мали чим, і свині були худі, дрібні і злісні, самі могли зжерти кого завгодно. Ось курей і гусей розводили успішніше. Раніше тримали і кроликів, але після мору, коли величезне поголів’я вимерло за пару днів, Шаман заборонив це робити. Так що з великою домашньою живністю в Парку не склалося.
Зате склалося у фармерів.
Вони розводили і птицю, і свиней, і кроликів. А корови… Ходячі м’ясні брили з сумними мордами! Фармерскі корови були величезними! Набагато більшими за дірів! Від них дивно пахло: приємно і неприємно водночас, боки їх були роздуті…
Утім, Книжнику від сусідства таких здорових тварин було не по собі, хоча вони йому подобалися.
Зате фармеру явно не подобалася присутність чужинців поруч із будинком. Він залишив стадо штовхатися за спиною, а сам повільно наближався до непроханих гостей, не знімаючи їх із прицілу.
Метрів за десять він нарешті впізнав Білку.
– А… Це ти, Білко?
– Я, я, Томе…
– Хто з тобою?
– Його звуть Книжник. Я за нього ручаюся.
– Парковий?
– Колишній, – сказала Білка, і Книжник нарешті опустив руки. – Як і я…
Фармер прибрав рушницю.
– І зараз ти скажеш мені, що тобі потрібен нічліг? – Він схилився до луки сідла.
– Вгадав, Томе.
– І що ти зі своїм дружком голодна?
– Знову вгадав.
– Іноді я шкодую, що відразу не послав тебе до Нещадного, – усміхнувся фармер. – Ти завжди приходиш невчасно…
Він явно хотів виглядати крутим челом, а був звичайним утомленим фармером, який провів весь день під безжальним сонцем Пусток, і йому хотілося додому.
– Що вдієш, Томе? – відгукнулася Білка з тією ж інтонацією. – У наш час гості – завжди невчасно. Треба до цього звикнути.
– Значить, доведеться запросити вас у будинок… Скажи мені чесно, Білко, за тобою йдуть?
– Так, Томе.
– Їх багато?
Вона похитала головою.
– Не знаю. Думаю, що не менше двох дюжин. Кількох ми вбили, але це їх не зупинило.
Том знітився, перекинув поводи через голову коня. Тім бачив, що фармер думає, як йому вчинити.
– Хто за тобою йде, Білко? Нога, Бігун, Облом і Свин?
– Нога вже ніколи нікому поганого не зробить…
– Будь ситий, Нещадний… – він приклав два пальці лівої руки (вказівний і середній) до чола. У Парку ніколи так не робили. І не говорили. – Твоя робота?
Білка кивнула.
– Вони далеко? – запитав фармер. – Як сильно ти відірвалася?
– День шляху. Це найменше. Їм потрібно обійти Болота, а ми перепливли їх на човні.
– Завтра вранці ні тебе, ні його не повинно бути в моєму домі, – сказав Том серйозно. – Ева знову вагітна, а вони хочуть твоєї крові. Мені не потрібні неприємності.
– Живи вічно, Томе. Дякуємо. Вранці ми підемо.
– Заходьте, – буркнув він і пішов до воріт, які почали повільно розчинятися при його наближенні. – Тільки обережніше, я подивлюся, чи прив’язала Ева Ікла.
* * *
Дорога в обхід Болота завжди була не цукор.
Кожного разу, готуючи набіг, Бігун знав, що на відрізку шляху до Сіті втрати неминущі.
Це була обов’язкова жертва, немов Нещадний збирав данину за прохід до Пустки.
Після того, як міна в будинку Білки прикінчила Сумного, Бігун подумував, що в цей раз пронесе, але не пронесло.
Сонце вже сховалося за горизонт, пора було зупиняти загін на привал, і Облом почав виглядати місце для стоянки. Мисливці доволі сильно втомилися, а на ранок мав бути ще один перехід.
Бігун відчув, як починають гудіти ноги і всередині похідних черевиків немов вугілля розпалюється – так пекло стопи.
Місце було знайомим. За невисоким чагарником мала відкритися галявина, велика, поросла низькою чіпкою травою. На ній і треба зупинятися: досить далеко від Болота і досить далеко від лісу, звідки теж можна чекати неприємностей.
Мисливці йшли попереду і позаду вождів, і коли Киш спіткнувся, він буквально впав Бігуну під ноги. Упав ниць, відразу ж схопився, спираючись на коліно, і знову впав, на цей раз на бік. Бігун побачив вираз безмежного здивування на його круглому обличчі.
Поруч одразу з’явилося декілька челів, які підхопили його під руки…
– Стояти! – наказав челам Облом через плече Бігуна. – Кише, подивися на мене! Кише! Прошу, подивися!
Киш підняв на вождя погляд, як і раніше нетямущий, розгублений, і Бігун побачив, як ледь помітно тече його обличчя. Здавалося, кругла рум’яна фізіономія Киша створена не з плоті, а виліплена з воску, який тане в потоці гарячого повітря, спливає, втрачає форму.
– От дідько! – видихнув Облом, ступивши вперед. Голос у нього затремтів.
Можна було лаятися, можна було молитися, але допомогти Кишу було неможливо. Коли за людиною приходить Нещадний, йому нічим не можна допомогти. Хіба що пристрелити.
– Це все, бро? – запитав Киш у Облома нечітко. – Це він?
Облом кивнув.
Киш був йому не чужий. У них була одна мати.
Поки мисливці несли Киша до місця привалу, Облом йшов поруч і тримав брата за руку. Обличчя в нього було розгублене. Він явно не знав, як поводитися. Вождь має бути крутий, він не повинен ні співчувати, ні тривожитися. Він – вождь, інші повинні слухатися і служити йому! Але навіть Облом, який не знав жалості, відчув щось схоже на смуток і страх.
Той, хто прийшов за його старшим братом, зазирнув до нього в душу (якщо це, звичайно, була душа) своїм мертвотним, байдужим поглядом і дихнув в обличчя крижаним, колючим передчуттям смерті.
Мисливці теж притихли.
Прихід Нещадного лякав челів, нагадуючи, що завтра, післязавтра або через тиждень…
А може, через місяць або через хвилину…
Лякала не смерть від хвороби, рани, ножа одноплемінника або кулі вождя, не загибель на полюванні – до такого чели звикали з перших днів життя і були готові зустріти в будь-який момент.
