Kitabı oku: «Мацюсеві пригоди», sayfa 3
Розділ п’ятий
Криза Кабінету міністрів була така: прем’єр-міністр удавав ображеного й відмовлявся бути старшим. Міністр шляхів сполучення сказав, що не може перевозити війська, бо не має необхідної кількості паровозів. Міністр освіти зазначив, що вчителі, мабуть, підуть на війну, а тому школярі ще більше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й він зрікається свого поста.
На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.
Король Мацюсь, скориставшись з метушні, прокрався в королівський сад і голосно свиснув раз і вдруге, та Фелек не з’явився.
«З ким би порадитись у таку важку хвилину? – Мацюсь відчував, що на ньому лежить велика відповідальність, але виходу не бачив. – Що робити?»
[Раптом пригадалось Мацюсеві, що будь-яку серйозну справу слід починати молитвою. Так навчила колись його мила матуся. Король Мацюсь рішуче пройшов у глиб парку, де його ніхто не бачив, і звернувся до Бога з палкою молитвою.
– Я маленький хлопчик, – промовляв Мацюсь, – без Твоєї, Боже, помочі, не дам собі ради. З Твоєї волі отримав я королівську корону, то підтримай мене зараз, коли я вскочив у таку халепу.
Наполегливо молив Мацюсь Бога про допомогу, і гарячі сльози збігали по його щоках. Перед Господом Богом навіть королям не соромно плакати.
Отож плакав король Мацюсь і молився, аж доки заснув, спершись на березовий пеньок.]
І приснилося Мацюсеві, що батько його сидить на троні, а перед ним стоять, виструнчившись, усі міністри. Раптом великий годинник тронного залу – востаннє накручений чотириста років тому – задзвонив, наче церковний дзвін. До зали зайшов церемоніймейстер, а за ним двадцятеро лакеїв внесли золоту труну. Тоді король-батько зійшов з трону і ліг у ту труну, а церемоніймейстер зняв корону з голови батька і одягнув її на Мацюсеву голову. Мацюсь хотів сісти на трон, коли бачить – там знову сидить його батько, але вже без корони і якийсь дивний, ніби тінь. І сказав йому батько:
– Мацюсю, церемоніймейстер віддав тобі мою корону, а я тобі даю свій розум.
І тінь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!
Але хтось шарпнув Мацюся, і він прокинувся.
– Ваша величносте, скоро четверта година.
Підвівся Мацюсь з трави, на якій щойно спав, і відчув себе якось приємніше, ніж тоді, коли вставав з ліжка. Не знав він, що згодом не одну ніч проведе так просто неба на траві, що надовго розпрощається зі своєю королівською постіллю.
І так само, як Мацюсеві й снилося, церемоніймейстер подав йому корону. А рівно о четвертій в залі засідань задзвонив у дзвіночок король Мацюсь і сказав:
– Панове, починаємо дебати.
– Прошу слова, – озвався прем’єр-міністр.
І почав довжелезну промову про те, що не може більше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але він змушений подати у відставку, бо давно хворіє.
Те ж саме сказали чотири інших міністри.
Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:
– Все це дуже добре, але зараз війна й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.
– Але в газетах писали, що я йду у відставку.
– А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.
Король Мацюсь хотів сказати: «Такий мій наказ», проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово «наказ» на «прохання».
– Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.
– То ваша величність воюватиме з трьома державами? – запитав військовий міністр.
– А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця. [Господь нам помагатиме.]
Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.
Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:
– Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!
Це означало, що міністри помирилися.
Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо ці сухарі й чоботи і що в них спільного з війною.
Неспокій Мацюся зріс, коли назавтра, о певній годині, з’явився його іноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.
– Оце від’їздять посли держав, що оголосили нам війну.
– А куди вони їдуть?
– Додому.
Мацюсеві здалося дивним, що посли можуть так вільно виїхати, одначе краще так, ніж коли б тих послів посадили на палю чи піддали тортурам.
– А навіщо вони прийшли?
– Попрощатися з вашою королівською величністю.
– Я повинен вдати ображеного? – спитав він тихо, щоб не почули лакеї, бо інакше вони втратили б до нього повагу.
– Ні, ваша королівська величність попрощаєтеся з ними люб’язно. Зрештою, вони це зроблять самі.
Посли не були зв’язані, ні на ногах, ні на руках у них не було кайданів.
– Ми прийшли попрощатися з вашою королівською величністю. Нам дуже прикро, що починається війна. Ми зробили все, щоб не допустити її. На жаль, нам це не вдалося. Ми змушені повернути вашій королівській величності одержані ордени, бо нам не випадає носити ордени держави, з якою наші уряди ведуть війну.
Церемоніймейстер прийняв од них ордени.
– Дякуємо вашій королівській величності за гостинність у вашій чудовій столиці, звідки ми виносимо найприємніші спогади. Ми не маємо сумніву, що це маленьке непорозуміння незабаром закінчиться і давня щира дружба знову об’єднає наші уряди.
Мацюсь підвівся і спокійним голосом відказав:
– Скажіть вашим урядам, що я радий, що спалахнула війна. Ми постараємося якнайшвидше вас перемогти – а умови миру запропонуємо м’які. Так чинили мої предки.
Один з послів ледь посміхнувся, низько вклонився, церемоніймейстер тричі стукнув об підлогу срібною палицею і виголосив:
– Аудієнцію закінчено.
Промова короля Мацюся, надрукована в усіх газетах, викликала захват. Перед королівським палацом зібрався величезний натовп. Вітальним вигукам не було кінця. Так минуло три дні. А король Мацюсь даремно ждав, коли, нарешті, його покличуть. Не для того ж існує війна, щоб королі вчили граматику, писали диктанти й розв’язували арифметичні задачки.
Страшенно зажурений ходив Мацюсь по саду, коли почув знайоме кування зозулі. Хвилина – і в його руці дорогоцінний лист від Фелека.
«Їду на фронт. Батько напився, як і обіцяв, але замість лягти спати, почав лаштуватися в дорогу. Він не знайшов баклажки, складаного ножа й патронташа. Подумав, що це мої витівки, й здорово мене відлупцював. Сьогодні або завтра вночі втечу з дому. Був на залізниці. Солдати обіцяли взяти мене з собою. Може, ваша королівська величність захоче дати мені якесь доручення, то я чекатиму о сьомій годині. Не завадила б мені в дорозі ковбаса, краще копчена, пляшка горілки й трохи тютюну».
Прикро, коли король змушений нишком, мов злодій, скрадатися з палацу. А ще гірше, коли такій подорожі передує екскурсія до їдальні, де одночасно зникає пляшка коньяку, ковбаса й великий шматок лосося.
«Війна, – думав Мацюсь. – Адже на війні можна навіть убивати».
Мацюсь був дуже сумний, а Фелек сяяв.
– Коньяк ще краще за горілку. Нічого, що нема тютюну, – Фелек насушив собі листя, а далі одержуватиме звичайну солдатську порцію. – Не пропадемо. Шкода тільки, що головнокомандуючий – тюхтій.
– Як це тюхтій?.. Хто такий?
Мацюсеві кров ударила в голову. Знову його обдурили міністри. Виявляється, війська вже тиждень як у дорозі, вже відбулися дві не дуже вдалі битви, а військо очолив старий генерал, про якого навіть батько Фелека, щоправда, трохи п’яний, сказав: йолоп. Мацюсь, можливо, поїде лише один раз на фронт, та й то в таке місце, де йому ніщо не загрожуватиме. Мацюсь буде вчитися, а народ його захищатиме. Коли привезуть поранених у столицю, Мацюсь відвідає їх у шпиталі, а коли вб’ють генерала, Мацюсь буде на похороні.
– Як же це? Виходить, не я захищатиму народ, а народ захищатиме мене?
А як же королівська честь? А що про нього подумає Іренка? Отже він, король Мацюсь, тільки на те й король, щоб учити граматику й дарувати дівчаткам ляльки, великі, аж до стелі. Ну, якщо так думають міністри, то вони погано знають Мацюся.
Фелек доїдав п’яту пригорщу малини, коли Мацюсь шарпнув його за плече й сказав:
– Фелеку!
– Слухаю, ваша величносте.
– Хочеш бути моїм другом?
– Слухаю, ваша величносте.
– Фелеку, те, що я тобі зараз скажу, таємниця. Пам’ятай про це і не зрадь мене.
– Слухаю, ваша величносте.
– Сьогодні вночі я втечу з тобою на фронт.
– Слухаю, ваша величносте.
– Поцілуйся зі мною.
– Слухаю, ваша величносте.
– І кажи мені «ти».
– Слухаю, ваша величносте.
– Я вже не король. Я, стривай, – як би це мені назватись? Я Томек Палюх. Ти для мене – Фелек, я для тебе – Томек.
– Слухаю, – сказав Фелек, квапливо ковтаючи шматок лосося.
Вирішено: сьогодні о другій годині ночі Мацюсь буде біля огорожі.
– Слухай, Томеку, коли нас буде двоє, то провізії треба мати більше.
– Гаразд, – відповів Мацюсь неохоче, бо йому здавалося, що в таку важливу хвилину не випадає думати про шлунок.
Іноземний вихователь скривився, коли побачив на щоці Мацюся сліди малини – знак від Фелекового поцілунку. Та оскільки вже й до палацу докотилася воєнна метушня, нічого не сказав.
Адже нечувана річ: хтось украв учора з королівського буфета розпочату пляшку коньяку, найкращу ковбасу й половину лосося. Ці делікатеси іноземний вихователь виканючив для себе тоді, коли приймав посаду вихователя престолонаступника, ще за життя старого короля. І от сьогодні вперше він лишився без ласощів. Хоч кухар дуже хотів повернути йому втрачене, проте треба було написати нове замовлення, на якім управління палацу мало поставити штамп, а придворний економ повинен його підписати – і лише тоді, за наказом начальника складу, можна одержати нову пляшку. Коли ж хто-небудь закомизиться і схоче притримати дозвіл до закінчення цієї тяганини – прощай, любий коньяче, на місяць, а може, й на довше.
Розгніваний вихователь налив королю чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд раніше, ніж передбачав регламент, дав Мацюсеві знак вкладатися спати.
Розділ шостий
– Томеку, ти тут?
– Тут. Це ти, Фелеку?
– Я. Хай йому чорт, темно, ще десь наскочимо на варту.
Мацюсеві насилу вдалося вилізти на дерево, з дерева на огорожу, а з огорожі сплигнути на землю.
– Король, а незграбний, як та баба, – пробурмотів Фелек, коли Мацюсь з невеличкої висоти гепнувся на землю й здалеку пролунав крик вартового: «Хто там?»
– Не озивайся, – шепнув Фелек.
Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собі шкіру на руці: дістав першу рану на цій війні.
Друзі, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животі, під самісіньким носом у варти, дісталися тополиної алеї, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орієнтуючись на світло великої електричної лампи казарменої в’язниці, далі перебігли місток і вже прямою дорогою рушили до центрального військового вокзалу.
Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповіді про давні часи. Так, це був табір. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а біля них солдати варили чай, розмовляли або спали.
Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вів його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всі хлопчики-некоролі – такі ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навіть серед дуже відважних. У колотнечі, коли щогодини новий ещелон привозив солдатів, коли загони весь час міняли місце, то наближаючись до колії, то вибираючи зручнішу місцину для постою, заблудитися було зовсім не важко. І навіть Фелек кілька разів нерішуче спинявся. Він був тут удень, але відтоді багато що змінилося. Кілька годин тому стояли тут гармати, зараз їх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а їхнє місце зайняли телеграфісти. Частину табору освітлювали великі рефлектори, а частина танула в нічній темряві. Як на. лихо, почався дощ, і, оскільки траву було зовсім витолочено, ноги грузли в липкому багні.
Мацюсь не наважувався ані на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а біг, розштовхуючи солдатів, що в свою чергу штовхали його.
– Мені здається, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсеві.
– Ти не взяв пальта? – спитав він.
– Ні, моє пальто висить у королівському гардеробі.
– І рюкзака не взяв? Ну, знаєш, так вирядитись на війну може тільки розтелепа, – вихопилось у Фелека.
– Або герой, – відказав ображений Мацюсь.
Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи, – король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомі солдати, які обіцяли сховати хлопця в своєму вагоні, що, зрештою, взяв він із собою Мацюся, не попередивши його, які речі треба брати в дорогу. Хай батько відлупцював Фелека, зате в нього є баклажка, складаний ніж і ремінь, без якого жодна тямуща людина не піде на війну. А Мацюсь – о жах! – в лакованих черевичках і в зеленій краватці. До того ж ця краватка, будь-як пов’язана в хапанині й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгідного вигляду, що Фелек засміявся б, коли б не тривожні думки, які, можливо, запізно обсіли йому голову.
– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.
До них прямував височезний парубійко, теж доброволець, але вже в шинелі – справжній солдат.
– Я чекав тебе тут. Наші вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше!
«Ще скоріше!» – подумав король Мацюсь.
– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань, показуючи на Мацюся.
– Та, бачиш, я потім тобі скажу. Це довга історія, треба було його взяти.
– Щось я сумніваюсь. Якби не я, тебе самого б не взяли. А ти ще й з цуценям.
– Не розпускай губи, – сердито відказав Фелек. – Завдяки йому в мене є ціла пляшка коньяку, – додав він пошепки, щоб не почув Мацюсь.
– Дай покуштувати.
– Це я ще подумаю.
Довго йшли мовчки троє добровольців. Найстарший був сердитий, що Фелек його не послухав, Фелек – заклопотаний, що вскочив у таку халепу, а Мацюсь – ображений, такий смертельно ображений, що, коли б не змушений був мовчати, відповів би цьому негіднику так, як відповідають на образу королі.
– Слухай, Фелеку, – раптом зупинився провожатий, – якщо ти не віддаси мені коньяк, то йди сам. Я тобі влаштував місце, і ти обіцяв слухатись. Що ж буде далі, коли ти вже зараз починаєш комизитись.
Виникла сварка, і, можливо, дійшло б до бійки, та раптом вибухнув ящик з ракетами, мабуть, хтось його підпалив. Понесли з переляку двоє артилерійських коней. Зчинилося сум’яття, чийсь зойк різонув повітря, ще мить метушні – і їхній провожатий з розбитою ногою лежить у калюжі крові.
Фелек і Мацюсь розгубилися. Що робити? Вони були, звісно, готові на смерть, на рани й кров, але – в бою, у полі, і… трохи згодом.
– Чого це тут діти вештаються, що це за порядок? – гримнув хтось, певно, лікар, відштовхуючи їх убік. – Так я й знав: доброволець. Сидіти б тобі дома, соску ссати, шмаркач, – бубонів він, розрізаючи холошу пораненого ножицями, вийнятими з рюкзака.
– Томеку, тікаймо! – крикнув нараз Фелек, помітивши здалеку двох польових поліцаїв, що крокували біля ношей, на які санітари мали покласти нещасного добровольця.
– Ми кинемо його? – спитав несміло Мацюсь.
– А що ж? Заберуть у шпиталь. Вже йому не воювати.
Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.
– Шинеля згодиться, – сказав Фелек. – Віддам, коли одужає, – додав він на своє виправдання. – Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.
У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.
– Не розходитись! – наказав молодий поручик. – Зараз я повернусь.
Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.
– А що поручик скаже? – стурбувався Мацюсь.
– Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.
– Гей, вояко, скільки тобі років?
– Десять.
– Нічого не вийде. Хоче – хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.
– Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду, – крикнув обурений Мацюсь.
Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон, – тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов’язок і захистити державу та підвладних, – а його ще й ображають…
Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.
– Королівський коньяк, королівський лосось, – хвалили вони.
Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.
– Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.
Нарешті Мацюсь п’є те, що завжди пили королі.
– Геть риб’ячий жир! – вигукнув він.
– Хе-хе, та ти революціонер, – озвався молодий капрал. – Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке «геть» можна дістати кулю в лоб.
– Режим короля Мацюся не суворий, – живо заперечив Мацюсь.
– Малий ще, невідомо, що з нього виросте.
Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.
– Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав – бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!
– А на біса їм ракети на війні?
– Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.
– А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і – на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.
– І що, дуже його поранило?
– Крові було багато. Його тут же забрали.
– От вона, війна, – зітхнув хтось. – Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?
Саме тієї миті подали ещелон. Колотнеча, біганина, метушня.
– Нікому не сідати! – крикнув, підбігаючи, поручик.
Але голос його потонув у загальному галасі.
Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ещелон подався вперед – щось стукнуло – знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.
Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив – Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.
«Їду», – подумав король Мацюсь і знову заснув.
Розділ сьомий
Ещелон складався з тридцяти товарних вагонів для солдатів, кількох відкритих платформ з візками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому їхали офіцери.
Прокинувся Мацюсь геть змучений і хворий. Боліли здерта рука, спина й очі. Долоні були брудні й липкі, все тіло страшенно свербіло.
– Вставайте, раки, бо суп захолоне.
Не звиклий до солдатської їжі, Мацюсь ледве проковтнув кілька ложок.
– Їж, брате, бо нічого іншого не дадуть, – умовляв його Фелек, але даремно.
– В мене болить голова.
– Слухай, Томеку, тільки не здумай хворіти, – прошепотів стурбований товариш. – На війні дозволяється бути пораненим, але не хворим.
І Фелек раптом почав чухатися.
– Правду казав старий, – зауважив він. – Уже паразити насіли. А тебе не кусають?
– Хто? – запитав Мацюсь.
– Хто? Блохи. А може, й щось гірше. Старий мені казав, наче на війні менш дошкуляють кулі, ніж оця звірина.
Мацюсь згадав історію нещасного королівського лакея й подумав: «Цікаво, який вигляд у паразита, що так розгнівив тоді короля?» Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:
– Ховайтеся, поручик іде!
Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.
Згодом перевірили їхній одяг, і з’ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев’я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.
– Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?
– Для того ж і їдемо.
– Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата – це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх – каліка. Пропав. Ні за цапову душу.
Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях по годині або й більше, то заганяли на запасну колію, щоб пропустити важливіші ещелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.
Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго – адже їх не випускали з вагона.
– Не виходьте, поручик побачить.
Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п’ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти – не можна; а в вагоні було страх як душно.
– А знаєте, чого ми так довго стоїмо? – прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з’являвся із свіжими звістками.
– Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?
– Ні, наші добре стережуть мости.
– Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.
– Може, який шпигун зіпсував паровоз?
– Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.
– А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?
– Його ще там бракувало!
– Бракувало чи не бракувало, а він король – і край.
– Королі тепер на війну не їздять.
– Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати, – втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.
– Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.
– Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам’ятають, то й брешуть.
– Нащо їм брехати?
– Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?
– Отакої… король один, а солдатів багато.
– А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.
Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.
Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.
– Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись і народ до війни не силував.
Така повага до батька трохи вгамувала роз’ятрене Мацюсеве серце.
– Бо й справді, що королю робити на війні? Поспить на траві – тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Від духу солдатського сукна голова розболиться. І шкіра в них ніжна, і ніс ніжний.
Мацюсь був справедливий і не міг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора він спав на траві – і вже має нежить. І йому голова болить. І шкіра страшенно свербить.
– Ну, хлопці, годі. Все одно нічого путнього не придумаємо. Краще заспіваємо веселої.
– Їдемо! – крикнув хтось.
І справді, поїзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило – як тільки хтось казав, що ещелон стоятиме довго, поїзд раптово рушав, і солдати скакали на ходу, й не один, спізнившись, лишався в дорозі.
– Вчать нас не ловити ґав, – здогадався котрийсь.
Прибули на велику станцію. Тут з’ясувалося, що проїжджатиме якась важлива персона. На пероні – прапори, почесна варта, якісь дами в білому й двоє дітей з гарними букетами.
– Королівським поїздом їде на фронт сам військовий міністр.
Знову загнали ещелон на сусідню колію, де він і простояв цілу ніч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсеві навіть нічого не приснилося.
Вдосвіта почали чистити й мити вагони, поручик бігав і сам за всім стежив.
– Треба вас сховати, хлоп’ята, а то буде вам амба, – сказав капрал.
І Фелека з Мацюсем прихистили в убогій хатині стрілочника. Цікава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюків скоріше вивідає що-небудь.
– Ой діти, діти, – зітхала вона, – навіщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звідкіля ви й куди їдете?
– Ласкава господине, – похмуро відповів Фелек, – батько наш – взводний. Він нам так на прощання сказав: «У доброго солдата ноги для походу, руки для карабіна, очі для пильності, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розціпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабіном захищає одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тільки власну голову, а й цілий загін». Звідкіля й куди їдемо – це військова таємниця. Нічого ми не знаємо й нічого не скажемо.
Стрілочникова дружина аж рота роззявила:
– Хто б міг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунів крутиться біля військових. Одягне абиякий солдатський мундир і починає випитувати все, а потім – гайда до ворога.
І з великої поваги до хлопців вона не лише напоїла їх чаєм, а ще й ковбаси дала. Мацюсеві сніданок здався дуже смачним, тим більше, що нарешті він і вмився як слід.
– Королівський поїзд, королівський поїзд! – пролунало знадвору.
Фелек і Мацюсь вилізли на драбину, що стояла біля хлівця стрілочника, й дивилися.
– Їде.
Гарний пасажирський поїзд з великими вікнами під’їжджає до станції. Оркестр грає державний гімн. У вікні вагона стоїть добре відомий Мацюсеві військовий міністр. Очі міністра стрілися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби міністр його пізнав? Але міністр не міг пізнати Мацюся: по-перше, тому, що він був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що після втечі Мацюся, яку старший міністр приховав від усіх, – про що мова буде далі, – з ним прощався в столиці підроблений Мацюсь. Міністр іноземних справ радив приготуватись до війни з одним, а воювати доводиться аж з трьома королями. Отож у військового міністра було про що думати: «Легко сказати «йди і воюй», коли на тебе суне аж троє». Що з того, що він переможе одного чи двох, коли третій його здолає. Солдатів, можливо, й вистачило б, та бракує карабінів, гармат, одягу. І міністрові спав на думку такий план: кинутись раптово, розбити першого ворога, забрати в нього все, що він приготував для війни, а тоді вже взятися до другого.
Мацюсеві було трохи неприємно дивитися, як військо салютувало міністрові, як йому підносили квіти і безперервно грав оркестр. «Це все належить мені», – подумав він. Та, маючи у серці справедливість, Мацюсь тут-таки пояснив сам собі: «Так, легко ходити й салютувати, слухати музику й брати букети. Але скажи мені, мій Мацюсю, чи зміг би ти куди послати військо, якщо не знаєш географії?»
Справді, що знає Мацюсь? Знає кілька річок, гір, островів, знає, що земля кругла і обертається навколо осі. А такий міністр повинен знати всі фортеці, всі дороги, повинен знати кожну стежку в лісі. Мацюсів прапрадід виграв великий бій тому, що, коли ворог вів на нього війська, прапрадід сховався в лісі, переждав, доки той зайде в гущавину, а сам зарослими стежками напав з тилу й розбив вороже військо дощенту. Ворог сподівався, що зустріне військо прапрадіда попереду, а зненацька зазнав удару з тилу, ще й змушений був відкотитись у болото.
А хіба Мацюсь знає свої ліси й болота? Тепер він, звичайно, вивчить їх, побачить усю свою державу. А якби сидів у столиці, то знав би тільки свій королівський сад.
Солдати слушно сміялися з Мацюся. Мацюсь ще дуже малий і малоосвічений король. І, можливо, погано, що війна так рано вибухнула. Якби вона розпочалася років через два або хоча б через рік!
