Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 28

Розчарування запорожців

Тільки коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим у повітрі. Всякі компліменти з боку урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Військові не тільки не було повернено його земель, а навіть одібрано од нього Прогноїнську паланку, де запорожці споконвіку не тільки безборонно користувалися сіллю для себе, а навіть продавали її чумакам як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та на тому ще лихо запорожців не скінчилося: Кримське ханство було призначене начебто самостійною державою, і до нього були прилучені запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпр, Самару, Солону й Бузулук, що давали головніші прибутки Війську Запорозькому, були одібрані од Війська у казну.

Коли з приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців у війні з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна складена була навіть пісня:

 
Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм вірять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мірять.
А розмірявши, запорозьку землю на плани знімали,
А щоб запорожці того не дізнали — казани їм в Січ прислали.
Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,
А за тії казани запорозькі всі лани були побрані.
А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні служби,
А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.
 

Вересня 9, року 1774 головне Запорозьке Військо з кошовим повернулось з походу у Січ. Його зустріли за звичаєм з гарматною пальбою і молебнем. Військо ще не знало про умови й наслідки миру і раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу — призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені стародавні їхні права й вольності. Напередодні повернулася на Січ і частина військових байдаків з Дніпра, друга ж частина лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом з Мандром трапилася пригода. Дозвіл вертатись на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбільш бурхливе, і не вспіли вони виплисти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила у морі велика хуртовина і, повикидавши їх на скелі, сім байдаків побила й разом з усім добром потопила, причому чимало загинуло й товариства. Останні байдаки зрятувались в устя Дністра, і Мандро, перестоявши у Акермані, поїхав далі до Дніпра, запорожців же з потоплених байдаків послав з полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами од морозів. Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав серед зими ще більшої біди і тільки 27 січня 1775 року привів на Січ покалічених морозами козаків.

Незважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробувало на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими поселенцями. Року 1772 поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях, незважаючи ні на які протести запорожців. Тоді запорозький полковник Гараджа силою зігнав свавільних поселенців, а оселі їхні попалив. Те ж саме зробили запорожці з поселянами Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насували на запорозькі землі донські козаки, і кальміуському полковнику Петру Велигурі теж довелося зброєю зганяти їх з кос Азовського моря. Нарешті будування кріпостей Дніпровської лінії чинило Війську Запорозькому великі шкоди, бо москалі вирубували ліси і випасали траву.

Оборона запорожцями своїх земель трактувалася сусідніми російськими губернаторами як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доносилися вищому урядові, і року 1773 викликали з боку сенату застереження й наказ запорожцям: «свавільства пограничні покинути; знайдених у землі речей — каменю, цегли й мармуру собі не присвоювати, полковника ж Гараджу з Орельської паланки викликати на Січ під опаскою «монаршого гніву».

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774 у Петербург Антона Головатого просити царицю про те, про що Військо просило й через попередні депутації, а саме: щоб всі землі, одібрані од Війська під слов'яно-сербські й слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця прийняла Головатого й обіцяла, що всі суперечки Війська Запорозького з сусідами буде розглянуто, а поки що, щоб запорожці сиділи тихо.

Червня 21, року 1774 новий новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди у Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамиту, написавши дуже приятельського листа, котрого закінчив по-українському: «Будь ласкав, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився».

Але, незважаючи на того листа, запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування. Ті передчування, як переказували старі люди вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин понавколо Січі і навіть по стріхах куренів під осінь почалося надзвичайне пугукання сичів.

 
— Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! —
«Ой, як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені нігде та прожити.
Нігде мені гнізда звити,
Малих діток виглядіти».
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку.
 

В Січі стало сумно. Запорожці почули небезпеку своїй волі з боку Російської держави, і настрій тієї доби відбився знову в пісні:

 
Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,
Щось у хмарі гуде!
Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,
За пригодонька буде.
Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,
Плече повз плече.
Та не даймо, хлопці, славні запорожці,
Москалеві Січі.
 

І справді, через півроку після дзигарика Калнишевський одержав од Потьомкіна листа зовсім іншого складу: про «батька» і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погрожувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логвина Мощенського депутатами у Петербург, де на той час мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців з поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою і дозволив писарю Орельської паланки Вермінці зігнати поселенську слободу Лиховку, Потьомкін же за це звелів силою захопити Вермінку у бранці і одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, Вяземського, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім непотрібне, і, покладаючись на зачіпки запорожців з поселенцями, умовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати окреме свавільне військо, що не хоче коритись царській владі та царській волі, а під нагоду ще може й зрадити державі.

Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видала Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. При цьому цариця висловила тільки бажання, щоб якнайменше чинити бешкету і менше проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому поручив князю Прозоровському.

 
Тече річка невеличка, підмиває кручі,
Заплакали запорожці, від цариці йдучи.
Ой, не велить да цариця степу оддавати,
Посилає москаликів Січу руйнувати.
 

Атакування Запорозької Січі

Під руку Текелія було надано велике військо, і він, зібравши його до кріпості Єлизавети, поділив на п'ять виділів: у першому, що Текелій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п'ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік з півсотнею гармат; у другому — під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягшись лавою од самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, всього на 4000 вершників; у третьому, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи от устя Інгульця у Дніпр до Бугу, було: полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена мав наступати понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і складався з одного полку драгунів, одного — піхоти та двох полків донців, всього біля 6000 душ; нарешті, п'ятий, що під проводом полковника Звєрєва мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили по Бугу і його протоках, складався з двох полків донців, полка драгунів та 13 ескадронів ново-слобідських, всього на 4000 душ.

Всього таким чином проти Війська Запорозького, що після затяжної турецької війни налічувало ледве 10 000 козаків, Текелій зібрав біля 66 000 війська та, окрім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 війська у лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було послано на Запорожжя, певно, з тією метою, щоб знищити у запорожців думку про змагання.

Травня 25, року 1775 всі п'ять виділів російського війська зовсім несподівано для запорожців рушили у запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизивсь до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш частиною війська підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі ту ніч всі спокійно спали, бо ніхто не сподівався ні з якого боку лиха, і тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися у Січі, мов мурашки у мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками і запорожці мусять іти разом з державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами. «Не на турків дивляться московські гармати», — говорили вони.

Після снідання Текелій прислав на Січ одного з полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли той полковник, переказавши, що йому було наказано, вийшов з Січі, кошовий отаман Калнишевський вийшов з усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як переказували старі діди, спитав: «А що, панове товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»

Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, — всі січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.

Зчинилася між двома партіями колотнеча.

Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, що хоч би навіть запорожці й побили Текелієве військо, то все одно цариця прислала б ще більше військо і все-таки добула б Січ.

Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надії на перемогу, а лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.

Вихід запорожців на Дунай

Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувались гармати, порох, кулі і всяка зброя, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці хрест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорилися Божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою Божою на тім світі, і промова архімандрита на побожних запорожців зробила вплив: запорожці потішились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: «На Дунай!», «До турка!».

Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка і навіть раніше. У перші роки існування Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких земель, прихильна туркам партія знову почала набувати сили і, як ми знаємо, хотіла навіть убити Калнишевського і перейти у турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Січі. партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцнилась січовою голотою, що враз до неї приєдналася, і почала лагодитись до втечі у турецькі землі.

Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені їм од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорозький кошовий разом з суддею і писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було у наметі Текелія заарештовано і закуто у кайдани, курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили по куренях, що за наказом цариці Військові Запорозькому вже «не бути» і що завтра все Військо, курінь по куреню, повинно виходити за окопи і передавати свою зброю генералам.

Між козаками знову почалося замішання: по Січі пішла чутка, що як тільки одберуть у козаків зброю, то почнуть «голити» їх у москалі, як поголили вже козацтво на Україні, і багато козаків, що раніше згодні були скоритись, тепер рішили не віддавати зброї, а приєднатися до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смерклося, всі «дунайці» почали перевозитись за річку Підпільну і обрали там собі наказного кошового отамана Ляха, а після того всю ніч, певно, перевозили з Січі у плавню всякі припаси й харчі, бо без нічого їхати у таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишилася на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» сприятливо, бо дозволила не тільки набрати припасів, а навіть віддала втікачам престольний з січової церкви образ св. Покрови, без котрого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли ж так само «дунайці» малу військову корогву і декілька перначів та прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а може, перестоявши ще кілька день у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» рушили Дніпром униз, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною.

Закованих у кайдани Калнишевського, Головатого й Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.

 
Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город спішно;
Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втішно,
Ой, тішились пани сенатори і менчії генерали,
Що одібрали в запорожців землі та володіють самі.
Славно було в Запорожжі всіма сторонами;
А тепер ніде прожити за вражими панами.
 

Доля запорозької старшини

Червня п'ятого 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, почали виносити й здавати свою зброю. Складали зброю й курінні отамани й інша військова старшина, та Текелій повертав старшинам зброю назад. Не вернув зброї тільки: військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Кулику та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку і полковому старшині Вермінці. Всю ту старшину було арештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю — й віддано під суд, всіх же останніх запорожців приведено до присяги.

Руйнування Січі

Тим часом у Січ увійшло кілька московських полковників з виділом державного війська. Поділившись на кілька куп, вони винесли з паланки військові клейноди, переписали й вивезли з Січі військову канцелярію, вивезли з пушкарні всю зброю, списували й вивозили зі скарбниці гроші, сукна та всякий військовий припас, а врешті увійшли у церкву і, піднявши св. престол, достали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами і понесли її до Текелія.

Побачивши, що начальники винесли з церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши у неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, ті почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму і, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинули їхні святощі, та було вже запізно: спинити чужих людей, що тепер хазяйнували у Січі, вони вже не мали сили.

У народних піснях так оспівано руйнування Січі:

 
Світ великий, край просторий, та ніде прожити:
Славне Військо Запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.
Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає…
Ой, із Низу, із лиману вітер повіває.
А вже ж москаль, а вже ж москаль Січу обступає.
Васюринський козарлюга не п'є, не гуляє
Та свойого отамана рано пробуджає:
«Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люди.
Ой, як станеш ти на башті, москаля не буде».
А москалі не дрімали, запас одбирали,
А московськії старшії церкву грабували.
Та беруть срібло, та беруть злото, восковії свічі,
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору:
«Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!»
Запорозькі отамани, як орли літали,
Свого батька кошового вірненько благали:
— Позволь, батьку отамане, нам на башти стати,
Не одному генералу з плеч головку зняти!
Москва стане лагерями, а ми куренями,
Москва стане із штиками, а ми з кулаками.
Ой, щоб слава не пропала поміж козаками! —
«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:
Однакове християнство — грішно вигубляти!»
А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —
Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:
«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!»
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:
«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці»
Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука…
Ой, тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!
Ой, пішли, пішли славні запорожці та не пішки — дубами.
Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються сльозами.
 

Через кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелись, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князю Прозоровському. Прозоровський доручив останнє руйнування Січі полковнику Норову, і той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, котрі на тому місці, де був Січовий Шамбаш, скоро оселили цілу слободу Покровську, що тимчасово звалася навіть городом Покровським. Пушкарню й Скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ взагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, так що запорожці прозвали його Норою. Ківш січовий Підпільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає. Нарешті князь В'яземський, котрому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати собі економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести і побрав їх на підмурки до своїх будинків, збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Скоро од Січі Запорозької лишились тільки оголені та перекопані окопи, і З серпня року 1775 цариця Катерина II окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що Січ Запорозька дощенту вже зруйнована і саме ймення запорозьких козаків надалі не повинно вживатись та згадуватись».

Доля Калнишевського, Глоби та Павла Головатого була дуже сумна… Продержавши їх рік у московській в'язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці доклад про те, що «віроломное буйство» тих запорозьких старшин «столь велико, что по всякимъ законами они заслужили по всей справедливости смертную казнь», а проте, не бажаючи їхньої смерті. Потьомкін радив цариці замість смертної кари завдати їх у неволю по північних монастирях.

З великою таємницею і під пильним доглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі у Соловецький монастир і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі у тому льосі було біля дверей три аршини, а у другому кінці тільки 1.5. Світла майже зовсім не було. Утримувати бувшого кошового ігумену було наказано дуже суворо, і з льоху його виводили до монастирської трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволялось заговорювати з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за наказом царя Олександра І од 15 березня року 1801 бувшого кошового отамана було помилувано, та він уже не мав сили скористуватись волею і лишився до смерті у Соловецькому монастирі. Помер він на 112 році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок з таким написом: «ЗдЪсь погребельно тЪло въ БозЪ почившаго кошевого бывшей нЪкогда Запорожской грозной Сичи Казаков Атамана Петра Калнышевскаго, сосланнаго въ сію обитель по Высочайшему повелЪнію въ 1776 г. на смиреніе. Онъ въ 1801 г. по Высочайшему повелЪнію снова былъ освобожден, но уже самъ не пожелалъ оставить обитель, въ коей обрЪл душевное спокойствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 г., октября 31 дня въ Суб. 112 лЪтъ отъ роду смертію благочестивою доброю. Блаженни мертвіи, умирающіи о ГосподЪ. Аминь. 1856 г. А. А.».

Народ український, що протягом кількох віків мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі міцний та захисний притулок, гірко оплакував скасування Січі:

 
Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,
А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.
Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,
Ой, став городи, панські слободи по річках саджати!…