Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 29
ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ
Після руїни
Як розказав я у шостому оповіданні, Запорозька Січ була зруйнована, і Військо Запорозьке указом цариці Катерини від 3 серпня 1775 року було скасоване назавжди.
Проте ця славна лицарська громада, що більше трьох віків заступала Польщу, Україну й Московщину од татар, ще не хотіла помирати. Дуже ще міцно держались між запорозьким товариством лицарські традиції й перекази про минулу славу Війська та про ту користь, котру мала Росія у війнах од Війська Запорозького. Через те запорожці не вірили тому, щоб надалі у боротьбі з Туреччиною Росія справлялася без них. Вони були певні, що колись російський уряд покличе їх назад, і, мандруючи у далеку чужину, співали:
Ой, не гаразд запорожці,
Не гаразд вчинили:
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили!
Наступає чорна хмара
І дощик із неба:
Зруйнували Запорожжя,
Буде колись треба!
Ой, чи гаразд, чи не гаразд,
Нічого робити!
Буде добре запорожцям
І під турком жити!
Всі історичні джерела сходяться на тому, що року 1775 з Запорожжя вийшло у турецькі землі біля 5000 запорозьких козаків. Але щоб підняти таку кількість козаків та ще з припасом харчовим, треба було не менш як 100-120 морських чайок, а такої кількості їх Військо Запорозьке не мало за весь час існування Нової Січі, після останньої ж турецької війни їх лишилося у Війську ледве два-три десятки. Через те з певністю треба гадати, що запорожці перейшли у турецькі землі не тільки байдаками, як каже д. Скальковський в історії Нової Січі, а й суходолом. Є відомості, що ікону св. січової Покрови перенесли на Дунай не ті запорожці, що пішли водою під проводом Андрія Ляха, а ті, що йшли під проводом Бахмета суходолом. Так само й народні пісні згадують про мандрування запорожців не тільки «через море дубами», а й суходолом понад лиманами.
Ой, ішли наші славні запорожці
Та понад Бугом-рікою,
Ой, широкою та глибокою,
Гей, та понад лиманами.
Ой, уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали:
Ой, облягли їх, облягли москалi
Та всьома сторонами.
Ой, кругом церкви, церкви січової
Ой, караули стояли,
Ой, священику, отцю Владимиру,
Та служити не дали.
Ой, летить бомба з московського поля
Та посеред Січі впала;
Ой, хоч пропали славні запорожці,
Так не пропала їх слава!
Всі окремі ватаги запорожців, певно за умовою, складеною ще на Січі, прямували на Дністровський лиман до турецького города Білгорода (Акермана). Білгородський паша зустрів запорожців сприятливо, допоміг харчами і дозволив стати біля лиману Кошем. Запорожці ж, як тільки трохи упорядкувались і поділились по куренях, не гаючись, за поміччю того ж паші послали до султана депутацію просити, щоб він прийняв їх під свою протекцію і дав землі під Січ і на інші потреби Війська. Хто був старшим представником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах султан прийняв запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли вийдуть на світ Божий ті документи, що їх року 1827 останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий доручив цареві Миколі І.
Хто був кошовим отаманом на Коші біля Акермана, теж невідомо, але є відомість, що вже там Військо Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутація до султана була складена з 40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще військовий писар і кошовий отаман.
З січової старшини, що разом з Ляхом та Бахметом вийшла на Туреччину, відомі тільки ті, що року 1806, вже дідами, повернулися на Україну, а саме: Іван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл, Боровик і Чернюга та ще Самійло Калниболоцький, що уславився кривавою розправою за Дунаєм з некрасівцями.
Про те, чого досягла депутація, послана до султана, можна тільки догадуватись з дальших подій. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Св. Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разіна. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».
З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Сілістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.
Треба гадати, що поки відбулися всі церемонії й умови про перехід Січі за Дунай, минув немалий час, і запорожці, скориставшись дозволом султана, розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом, з тією тільки різницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали з східного її берега, тепер же почали рибалити з західного. Опріч того, вони осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилигульського лиманів, а частина товариства, що виходила з Запорожжя пізніше на дрібних човнах, не наважуючись пускатися на них у море, осідала на острові Березані, недалеко Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер передмістя города Одеси — Пересип.
Увесь край, що року 1775 посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини із своїми товаришами, котрі лишилися на російській стороні, і от за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками і дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.
Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік у Туреччині їх було біля 7000 душ, а року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того. Турецька сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.
Скасувавши Військо Запорозьке і не зумівши вдержати запорожців у російському підданстві, Потьомкін скоро збагнув, що зробив помилку, і заходився викликати їх назад, на східний бік Бугу; та тільки йому хотілося так їх повернути, щоб земель їм не віддавати. Вже 31 жовтня 1776 року Потьомкін подав цариці доклад про те, що після скасування Війська Запорозького південна Росія лишилася беззахисною, а для того, щоб її захистити, він радив скласти на південній Росії 9 полків гусарських, 6 пікінерських та 2 полки з тих запорожців, що лишилися на Запорожжі.
Цариця дала на те згоду, і запорожців силоміць почали брати в пікінери, причому одрізували їм оселедці, одбирали одежу і всяко з них знущалися. Зрозуміло, що тим Потьомкін ще дужче обурив запорожців проти російських порядків і примусив тікати за Буг навіть тих, що вже посідали по селах та хуторах Запорожжя.
Побачивши, що силою з запорожцями нічого не можна вдіяти, Потьомкін почав закликати їх з Бугу й з Дунаю ласкою, і 5 травня року 1779, за його порадою, цариця Катерина II видала маніфест, котрим запрошувала запорожців повернутись безпечно у рідний край, обіцяючи дати усякому з них (але не всьому Війську) землю й службу з російськими чинами й рангами; коли ж той маніфест нікого з Туреччини не повернув, вона 27 квітня 1780 року вдруге його поновила. Але й цей маніфест не мав на запорожців ніякого впливу, бо з переказів втікачів вони добре знали, що на Запорожжі, на їх одвічних землях, губернатори, справники й інші урядові особи робили зовсім не те, що було писано у маніфестах. А робилося там ось що.
Доля запорозьких земель і запорожців
Зимівники й займища військової старшини: Калнишевського — на річці Кам'янці, Павла Головатого — на р. Солоній, писаря Глоби — на р. Малій Тернівці, осавула Якова Качалова в Великому Лузі, полковника Колпака — на р. Багатій та інших були сконфісковані і попродані здебільшого тим самим генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували і продавали. Військові гурти товару та косяки коней забрано у казну й поділено поміж греками та арнаутами, що були під той час осаджені у Керчі, у Єнікале і по землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після грабування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор города Миколаєва, почасти ж забрав собі.
Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися своїми давніми таємними бажаннями, а почали випрошувати собі у цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь В'яземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж немало (біля 150000 десятин), захопив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель — князю Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України, було подаровано 35 275 десятин, графу Каменському — 20 000 десятин, графині Браницькій — 21614 десятин, поручику Черткову — 15 570 десятин, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому панові, хто хотів, аби тільки він посадив 13 дворів кріпаків на всякі 1500 десятин та платив на рік по 21/2 копійки за десятину, і таким чином до року 1784 було роздаровано панам 4 470 302 десятин запорозької землі.
Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, і її почали роздавати всяким поселенцям і найбільше німцям. Найперше їм віддали серце Запорожжя — острів Хортицю і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за кінець острова. На всяку німецьку душу давалося дурно 65 десятин землі і, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю та господарство.
Така величезна на Запорожжі одміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чималого часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового панотця Володимира скорилося своїй долі, у перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося про свою долю і не зразу вгадало, що буде далі.
Указом цариці од 1775 року запорозьким козакам дозволялося або йти до своєї родини, відкіля хто прийшов на Січ, або лишитись на Запорожжі, взяти собі од казни під оселю землю і жити з хліборобства. Першим своїм правом майже ніхто з запорожців не скористався, бо всім добре було відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо нікому не хотілося. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України і осіла там по слободах та побіля річки Береки, всі ж останні запорожці лишилися на своїх рідних, политих кров'ю батьків степах.
Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі у кінці XVIII віку стояли майже у первісній своїй красі. Буйні трави ще ховали у собі цілі гурти худоби і, як колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава по степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами ховалась велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі всі ті породи, що я перелічив у першому оповіданні, — навіть олені та дикі коні ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя ще були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки ще повні були рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росла велика сила родючого дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина; долини степові вкриті були непролазними терниками… Було ще на Запорожжі де пожити, було й з чого прожити!
Більшість запорожців розійшлися по зимівниках до приятелів, що вже раніше покинули Січ та осіли по захисних кутках Запорожжя. Зимівників під час руйнування Січі було на Запорожжі біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилось і до запорозьких сіл понад річками Ореллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як: Романково, Три-тузне, Таремське, Кам'янка й обидва Кодаки зразу поширились удвічі, а між двома Кодаками виникло нове село — Лоцманська Камянка. У тому селі російський уряд оселяв запорожців, котрі добре знали дніпровські пороги, з тим, щоб вони проводили через пороги плоти з лісом та інші судна.
Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:
В темному лузі явір зелененький,
Під явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж він та й став міркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Ой, голосно ж бандуронька грає,
Струна струні стиха промовляє:
Ой, де ж тії козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?
Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом з своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі всяким панам та вельможам, російський уряд виключав з одмежованих їм земель тільки ті села й оселі, які були зазначені на генеральних картах, зимівників же на картах не було, і майже всі вони попали разом з землями у панські руки. Нові власники земель не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на землю понавколо зимовників, а навіть на худобу й хати. Вони одбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців — кріпаків, худобу їхню брали до роботи і навіть забирали у свою власність, самих же запорожців записували у свої кріпаки.
Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а, покидавши свої гнізда, почала мандрувати світ за очі: хто за Буг, хто у Таврію до татар, а хто навіть за Кубань:
Ой, у полі криниченька, там дівчина воду брала,
Мені молодому шляхи розказала:
— Ото ж тобі, та добрий молодець,
Ані плакать, ні тужить;
Ото ж тобі, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дін, друга у Крим,
А третяя на Дунай-річку!
Проте старим запорожцям, що мали вже сімейства, не так-то легко було втікати, і вони разом з дітьми таки й опинилися у кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів, хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишилися тільки на папері.
Стогін пішов по Запорожжю од утисків поміщиків, і той стогін відбився у народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського і до цариці Катерини:
«Oй, встань, батьку, та встань, Петре, кличуть тебе люде,
Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.
Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступить царство землі по прежні границі?
Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?
Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!»
— Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,
Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те я, запорожці. Січ розруйнувала,
Щоб назад вам степи, й луги, й клейноди вертала!
Текла річка із-під саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.
Текла річка невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
«Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш.
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та вже ти тих вражих панів та все награждаєш».
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все військо запорозьке та на Калниша плаче.
Та летить крячок та на той бочок — де взявся шуліка,
— Ой не буде в Січі города однині й довіку!
Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: ті були разом з селами записані у казенні поселяни і жили трохи вільніше за панських, але землі їм було одмежовано небагато і про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови: довелося братись до коня та плуга і перевернутись у гречкосіїв.
Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили до Запорожжя і викликали у серцях поневолених запорожців пекучий біль:
Ой, як був у мене коняка,
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця
Ще й дівчина чарівниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами
Ідуть наші з бунчуками,
А я з плугом та з сохою
Понад нивою сухою!…
Опріч всяких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили виставляти рекрутів у пікінерські полки.
Поневолення запорожців разом із зміцненням кріпацтва на Україні народ український оспівав у чудовій пісні про «Правду та кривду».
Нема в світі правди, правди не зіскати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів у порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все пє та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати…
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!
Коли б тебе, правдо, в світі увидіти,
Орлиними крилами раді б ми летіти.
Ох, як же тим діткам без матері бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже ж бо кінець віку оце приблизився:
Хоч рідного брата тепер стережися.
І з ним на суд стати — правди не зіскати.
Тільки сріблом-злотом панів насищати.
Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі доходили разом з втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і маніфести цариці задунайські запорожці приймали з великим недовір'ям, як то видно з народної пісні:
Ой, пише москаль та й до кошового:
— А йдіте до мене жити,
Віддам землю по-прежньому:
А по Дністр гряницю! —
«Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, —
Хочеш піддурити:
Як підемо ми до тебе —
Будеш лоби голити!»
Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, котрий, за наказом Потьомкіна, їздив у 1784 році на Дунайський Запорозький Кіш, запорожці одповідали, що раніше, ніж закликати запорожців вернутися на російську сторону, Потьомкін повинен повернути запорожцям, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом з військовими землями.
Ой, зібралися пани генерали в сенат сеймувати:
Ой, як же нам се військо, славне запорозьке, зібрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А верніть військові клейноди, то й саме військо прибуде.
Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже не корисно, але як же можна було уволити їх волю і повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін вже володів величезною площею тих земель? До того Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками з середньої Росії і поневолив та повернув у кріпацтво у Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 502 душі колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимоги запорожців про землю Потьомкін не хотів задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, він почав клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі од російського кордону.
Ще року 1779 російський уряд вимагав од султана, аби видав російських втікачів — запорожців, та султан одповідав на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, котрі самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися у Туреччини й надалі.
