Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 30

На Дунаї

Після того Росія почала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі од російського кордону, покладаючись на те, що запорожці ніби порушували кордон і нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією через запорожців зачіпок, султан справді звелів запорожцям одійти од Бугу на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давніх часів звикли жити не стільки на Січі, скільки на вольностях. Як на Запорожжі у Січі пробувало звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо скупчившись у Січі, запорожці не мали б з чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах запорожців зразу зустріли дуже неласкаве. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті самі землі, на котрих сиділи донці, міркуючи, що і ті й ті козаки одної віри і житимуть поміж себе лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького був зовсім інший, ніж устрій донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі запорожці дивились на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили запорожців будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу і почали одганяти запорожців оружною рукою. Султан дуже здивувався, почувши про заколот між запорожцями й донцями:

«І то урус і то урус, — говорив він. — І не можуть лагідно жити!» Проте у суперечці двох козацьких громад він потяг руку липованів як перших поселенців, запорожцям же наказав шукати собі під Січ іншого місця.

Запорожці неохоче зійшли з Дунавця, бо по інших протоках Дунаю не було сухого високого степу, а скрізь були низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони на той час Кошем — невідомо. Дехто говорить, що в Кара-Гармані на острові Св. Георгія, інші історики покладають, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони збудували-таки її на Дунавці. Остання гадка, на нашу думку, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814, то за такий великий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, як побачимо далі, не сталося.

У перші десять років життя запорожців в Туреччині Січ у них була, і була десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями та донцями збивалися криваві бійки за лимани, озера й гирла, по котрих рибалили ті й ті, і нарешті року 1778 донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї і, повбивавши чимало запорожців, спалили Січ.

Коли сталась та подія, запорожці почали збиратися до війни, щоб зчинити з липованами криваву розправу, та султан запобіг тому лихові і наказав запорожцям перейти з Кошем вище по Дунаю, у Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожці були з цього дуже ображені й обурені. Отходити так далеко од України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство з Сеймен у гирла було далеко.

Початок чорноморців

Тим часом два роки до того у Криму збилося повстання татар, і князь Потьомкін року 1783 розіслав по землях бувшого Запорожжя і за Буг до турецьких запорожців заклики, щоб запорожці сходилися у Херсон, де з них будуть складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З російського Запорожжя зібралось біля тисячі козаків, і Потьомкін призначив їм отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, а у поміч йому бувшого суддю Війська Запорозького Антона Головатого.

Скориставшись нагодою, Сидір Білий 24 жовтня подав Потьомкіну прохання про те, щоб визволити од панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти у казенні (колишні запорозькі) села. Потьомкін загадав губернаторам переписати запорожців, котрі опинилися у кріпацтві. Виявилося, що тільки у двох повітах — Олександрівському та Катеринославському — у 116 панів було кріпаками 3735 запорозьких козаків і при них 2175 душ жіноцтва та ще поневолених бувших запорозьких підданців 3650. Тільки з того перепису нічого не вийшло, бо Потьомкін не мав права одібрати од панів кріпаків, та й сам своїх поневолених кріпаків-запорожців не мав ніякої охоти зректися.

Справа з татарами у Криму скоро скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний виділ запорожців на службі і 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке під організацією на зразок Війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутись на руську сторону. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не схотіли вертатися і дали через Білого таку саме одповідь, що й раніше давали, себто вимагали поновлення Війська Запорозького з його клейнодами й вольностями.

Вихід запорожців на Тису

Майже у той саме час запорожці звернулися через австрійського консула у Яссах до цісаря Йосипа II з проханням прийняти їх під свою руку і дати Військові Запорозькому землю під Січ і вольності.

Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про котрих три віки ходила по всьому світові, і він призначив для Запорозького Війська землю у провінціях Банаті та Бачці, біля річки Тиси, між городами Цента та Панчова.

Наприкінці року 1785 у Цесарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків нежонатих, здебільшого бувших запорожцями ще й на Дніпрі, і за умовою з австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі:

1) свій стародавній військовий устрій;

2) право вільного обрання військової старшини, причому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман в рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмістрів;

3) свій виборний військовий суд;

4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало);

5) право носити свою зброю, яка кому до вподоби;

6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом.

З свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке повинно було під час війни складати з себе окремий полк вершників і виділ козаків на байдаках, щоб випливати ними у Дунай.

Хто був на той час кошовим отаманом Війська Запорозького — невідомо, хоч, певно, по австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на Угорщині.

Хоч, як бачимо, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте дальніші події виявляють, що і на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у війні Туреччини з Росією. Треба гадати, що завдяки втечі за Буг поневоленого люду з Запорожжя й з України, кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилася з 5000 не менше як до 15 000, і з тої кількості більше половини перейшло у Цесарщину, а біля 7000 лишилося у Туреччині, ставши Кошем у Сейменах.

Чорноморці і дунайці

Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились зустрічати царицю Катерину, що намислила подивитися на нове своє придбання: Запорожжя й Таврію. На Запорожжі, у Новому Кодаці, будувався царський палац, у котрому Катерина мала зустрітись з австрійським цісарем Йосипом II. Людей по Запорожжю зганяли з усього краю до Дніпра, щоб показати цариці, як вже рясно пани залюднили запорозьку «пустиню». Од села Половиці, де мав закладатися город Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порога і далі аж до Херсона. Через річку Суру зробили величезний міст, греблі од котрого збереглися й до наших часів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати цариці наслідки своєї діяльності по нових країнах.

Разом з тим Потьомкін хотів показати цариці запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого з ватагою запорозьких вершників назустріч цариці у Кременчук. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке з умовою тільки, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під Військо або у Прогноях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787 подала цариці у Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час дальнішої царициної подорожі запорожці складали біля неї почесну варту і гарцювали біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, цариця поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілась з німецьким цісарем, а заклавши у Катеринославі собор, проїхала до Ненаситецького порога і з скелі Монастирка любувалася, як запорожці проганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже до запорозької старшини ласкавою. Коли цариця поверталася з Таврії, запорожці знову-таки бігли кіньми побіля її карети аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, котрому цариця доручила начальство над всім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні були для війни з турками запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки й шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала одбуватись війна. Тільки вони знали військові звичаї турків і вміли як вистежувати їх, так і нападати несподівано. Щоб залучити запорожців у російську службу, він оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає запорозьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх запорожців на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна одгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього у Єлизавет з півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання у козацьку службу бувших запорожців і «всяких вільних людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; в січні ж року 1788 князь доручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З тим перначем Чепіга їздив за Буг, бачився з своїми колишніми товаришами і умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він бачився з військовим осавулом Задунайського Коша і мав з ним більш-менш офіціальну розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм доводилося битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін знову збирає під свою руку запорожців і що таким чином задунайським запорожцям доведеться бити на своїх товаришів, то чимало хто з запорожців почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

 
Ой, наробили там славні запорожці та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися — та которому царю,
Ой, поклонилися турецькому — під ним добре жити,
А за все добре, за одне недобре — що брат на брата бити.
 

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною і своєю родиною, бо чимало запорожців, котрі поприходили на Дунай з України й Запорожжя за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх милих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з котрих подаємо дві:

I

 
Ой, там за Дунаєм —
Крутим бережечком,
Ой, там розмовляє
Сокіл з козаком:
«Ой, ти, соколоньку,
Ти, братику мій!
Чи не був ти, брате,
В моїй стороні?
Чи не був ти, брате,
В моїй стороні?
Чи плаче, чи тужить
Дівча по мені?»
— Не плаче, не тужить,
На ліжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!
 

II

 
Ой, там за Дунаєм,
Та за тихим Дунаєм
Молодець гуляє.
Молодець гуляє,
Та молодець гуляє,
На цей бік гукає;
«Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся,
На свою Вкраїну,
Та на свою Вкраїну
Ще раз подивлюся!»
 

З таких причин частина молодих задунайських запорожців, маючи надію добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім'ям вільне життя, у кількості за півтисячі душ, хто поодинці, хто ватагами почали переходити на східний бік Бугу, а деякі ватаги їх прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували у Прогної, де вже стояв Кошем Сидір Білий з своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не дойняв віри Потьомкіну, котрий вже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що неможливо вірити тому, щоб Потьомкін вернув Війську Запорозькому права, коли він сам держить у кріпацькій неволі кілька сот запорожців. Таким чином біля 6000 задунайських запорожців лишилося на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав думки давати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне, честолюбство та гонор і, потакаючи йому та величаючи його батьком і «найсвітлішим», або великим гетьманом і таке інше, випрошували у нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збирались піші у Прогноях під рукою Сидора Білого, а верхівці на Чичаклеї з Чепігою, у грудні ж, за наказом генерала Суворова, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове і, заклавши там Військовий Кіш та поробивши деякі курені, завели на Коші весь січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького писарем. Разом були обрані й 38 курінних отаманів, «як одвіку водилося в Запорозькому Військові».

Суворов, звертаючись до запорожців, звав їх у своїх листах Військом вірних запорозьких козаків, Потьомкін же слово «Запорозьких» відкидав, а звав Військом вірних козаків.

У січні року 1788 Потьомкін писав цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони в більшості тепер жонаті і надалі хочуть зректися свого бурлацького розпусного життя. Цариця одповіла, що їй приємно те чути і що вона доручає Потьомкіну задовольнити запорожців землею так, як він сам має за краще. Разом з тим 22 лютого вона радила Потьомкіну одмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімби за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав «Вірного Запорозького Війська Отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику білу з синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто і, вичитавши на раді грамоти й ордени Потьомкіна, послали йому у подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.

Разом з тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть повернуті і його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватися до Білого й Чепіги, так що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Увесь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних Козаків діставало од казни, як і інше російське військо, казенні ж були видані війську й човни, і на весну військо взагалі було добре упорядковане, а на Коші була навіть своя похідна церква.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, котрим доводилося «брат на брата бити», як каже народна пісня. Задунайський Запорозький Кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках, риштованих гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі Запорозькій. Всі запорожці мали од турків жалування біля 12 карбованців на рік на козака. З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло у Очаків, і звідтіля вони почали набігати човнами на російські кордони, що стояли понад, лиманами.

У вересні року 1787 турки хотіли захопити Кінбурнську кріпость з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна у бік озер, вони послали п'ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши зробити там висадку. Не знаючи, що то висадились задунайські запорожці, Суворов, побачивши десант, послав «вірних» запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизилися з своїми братами, погорювали з свого непевного становища і, зробивши про око Суворова та турків декілька пострілів на вітер, розійшлися у різні сторони: задунайці до турецького флоту, а «вірні» до Кінбурна.

Другий виділ задунайських запорожців набігав на російські кордони з суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків на смерть був поранений кошовий отаман Грицько Абдула так, що замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, і вони обрали Гардового, котрий був кошовим до кінця війни.

Травня 21, року 1788 турки підпливли з своїм флотом до запорозького Васильківського Коша і перед світом, коли у січовій церкві правилася служба, почали пальбу по Січі здалечини і палили довго, але ніякої шкоди запорожцям не зробили. Трудніше довелося запорожцям, коли 7 червня великий турецький флот Гашан-Паші у 57 кораблів вийшов з Очакова і напав на запорозькі байдаки та російський флот. Пiд той час була велика хуртовина і російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було пробити їх з великих гармат своїх кораблів. Тут-то запорожці й нагадали всьому світу свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках з своїми байдаками наперед і, зачепивши російські судна линвами, потягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі полетіли од вибухів угору, а останні відійшли до Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

 
Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина із Чорного моря.
Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,
Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:
«Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:
Ой, бє турок з Очакова з пушок на тривогу».
Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,
Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,
Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,
Набралися, сердешнії, превеликої біди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —
«Ой, тепер же вражих турків боятись не буду».
 

Через десять днів у лимані, біля Очакова, стався другий великий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецькі, легше було переходити мілкі місця, триповерхові ж турецькі кораблі зачіпали за дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лиману і бідували. Запорожці зараз же користалися випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке, кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий росіянам: турецький флот через якийсь час почав тікати, але запорожці, що кидалися на ворогів з величезним запалом, мали великі втрати: кошового отамана Сидора Білого на смерть було поранено, і другого дня він помер; побитих запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі кораблі запорожці кидалися з дуже невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши одпливати у море, позавозили необачних лицарів у неволю. Таким-чином на запорожців року 1788 впала точнісінько така саме пригода, як під час морського походу року 1625.

Поховавши згідно з запорозьким звичаєм кошового отамана, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового кошового. Голоси на раді поділилися надвоє. Перші гукали: «Виберімо Антона Головатого! Він з біса мудрий — буде добре правити кошем!» Інші сперечалися: «Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим — він бє і в полон бере бусурманів!» — «Та не дуже харкайте… — гукали знову перші — Головатого кошовим!» Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.

В липні Чепіга приїздив на Кіш і передав там старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, не додають жалування і таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, забравши клейноди, поїхав до Коша свого комонного війська. З своїм виділом війська Чепіга весь час ходив поперед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова з усім військом російським і почав його облягати, Чепіга чатував з боку Хаджибея і, наблизившись уночі потайно до самого турецького замчища, сам-один захопив у бранці двох турків і привіз їх до Потьомкіна. Після цієї події козаки ще дужче почали шанувати Чепігу і навіть дивитись на нього, як на характерника.

Поки російське військо стояло біля Очакова, до задунайських запорожців доходили вісті про те, що у російських запорожців справді заведено всі стародавні запорозькі звичаї, а позаяк Військові Запорозькому були повернені й клейноди, а в військових клейнодах запорожці вбачали ознаку автономних прав війська, то у багатьох задунайців, навіть у старшини, виникло питання, чи не час справді покинути ворогів хреста та приєднатись до своїх братів? Задунайці почали шукати випадку, щоб перебалакати з кошовим Чепігою.

Вистеживши з такою метою у вересні місяці на березі бекет «вірних козаків», задунайці підпливли до них байдаком, браталися і просили викликати до Аджеяс кошового Чепігу, щоб перебалакати про приєднання задунайських запорожців до своїх братів російських.

Чепіга, за згодою Потьомкіна, приїздив в Аджеяси і передав задунайцям од Потьомкіна листа, у котрому той ім'ям цариці обіцяв всім турецьким козакам ласку, аби тільки поєдналися з своїми «вірними товаришами». Та треба гадати, що й у тому листі Потьомкіна не було певних обіцянок про землю й права, бо задунайці перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришів на Дністр, щоб порозумітись всім купно з старшиною, а 28 вересня сповістили, що комонні запорожці застерігали своїх російських товаришів, щоб не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, бува, не пролилася братня кров. Скоро після того 2 жовтня року 1788 — задунайці з дністрянського виділу набігли на Балту і зчинили у ній погром.

Очаків довго не здавався, одбиваючи всі штурми російського війська. Йому дуже допомагав турецький флот, підвозячи під захистом кріпості на острові Березані припас і військо. Щоб перетяти тому флоту шлях до Очакова, обов'язково треба було добути Березань. Потьомкін ще в липні наказував Суворову добути той острів, та російський флот, хоч і атакував його, та нічого не зміг з ним вдіяти, бо на острові була міцна кріпость з великими гарматами. Тоді вже восени, коли турецький флот через хуртовину одійшов до Очакова, Потьомкін прикликав до себе Головатого і звелів йому добути Березань своїми козаками.

Листопада 7 Антін Головатий взяв на дуби, узброєні дрібними гарматами, 800 запорожців і прямо серед дня рушив до Березані. Береги того острова були дуже круті, а понад берегами було так мілко, що навіть дубами не можна було близько під'їхати. Серед острова була кріпость, а понад кручами берега були покопані окопи і пороблені батареї, узброєні гарматами. Головатий направив байдаки прямо на батарею, під котрою береги були трохи нижчі. Турки почали палити на запорожців з гармат, та запорожці, незважаючи на те, хутко підбігли на гребках до мілкого місця, пострибали у воду, підтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати і подерлися на кручі.

Коли запорожці ще тільки наблизилися до берега, то вже туркам незручно стало стріляти у них, бо запорожців захищав високий берег і вони, влізши без перешкоди на скелі, кинулися штурмувати батарею. Оборонців турків було там мало, так що козаки зразу вибили їх з окопів і, захопивши батарею, погнали ворогів до кріпості. Але добути кріпость було не так-то легко, бо турки палили на козаків з гармат і рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий завернув запорожців назад і, повернувши турецькі гармати, що були на батареї, жерлами на кріпость та поставивши ще на березі козацькі гармати з байдаків, зчинив по кріпості велику пальбу. Туркам стало скрутно, а тут ще наблизився російський флот і почали громити Березань з другого боку так, що коли запорожці налагодились до нового штурму, то турецький паша Осман здався Головатому з усім військом у бранці.

В Березані запорожцям дісталося 11 турецьких корогов, 21 гармата і чимало зброї й припасу. Стеряв же Головатий при тому славному штурмі одного полкового старшину та 24 козаки, між котрими було й декілька курінних отаманів.

Потьомкін дуже радів тому, що добув Березань: почепив Головатому на груди Георгіївського хреста і дякував усій козацькій старшині й козакам. Поки Головатий добував Березань, Чепіга підкрався з частиною своїх запорожців до Хаджибея і попалив у самому городі гамазеї з борошном та іншим військовим припасом.

Скоро після штурму Березані, а саме 6 грудня, російське військо разом із запорожцями штурмувало й добуло Очаків. Під час того штурму задунайські запорожці, підпливши до Березані, почали палити у неї з байдачних гармат, а далі, приставши до берега, хотіли штурмувати острів, але роздивившись, що на острові свої ж брати, посідали на байдаки і попливли у море. Все-таки під час гарматної пальби з обох боків було по кілька вбитих та поранених козаків.

Участь запорожців у подіях під Очаковом згадується у народній пісні, у котрій разом чогось іде розмова про козацьку одіж. Треба гадати, що до того часу запорожці так обідралися, що у російських генералів встало питання, чи не видати їм солдатську одежу.

 
Хвалилися запорожці Очаків дістати,
Щоб з мурованих колодязів коней напувати.
Очаків дістали, і сам хан нам здався,
Вже па наших запорожців весь москаль піднявся.
Зібралися генерали ситку ситкувати:
— Яку будем запорожцям одежу давати:
Чи козацьку, чи гусарську, чи третю — солдатську?
— «Хоч ми будем, братці, канави копати,
А не будем солдацької одежі приймати,
Бо солдацька одежа куца ще й погана,
Нехай наша не загине запорозька слава!»
 

За послуги запорожців у війні 1788 року на Чорному морі і побіля нього Потьомкін, виконуючи волю цариці, звелів Війську вірних козаків зватись надалі Військом вірних чорноморських козаків. Проте, як тільки на зиму припинилась війна, про чорноморців зараз же й забули: Чепігу з вершниками направили зимувати на Громокдію, де не було й оберемка сіна, так що він, щоб зрятувати коней, мусив розпустити козаків іти до весни, хто куди знає; на острові Березані запорожці трохи не пухли з голоду, бо їм не підвозили припасу, а од морозу козаки зрятувалися тільки тим, що попалили кріпосні будівлі; з Васильківського Коша чорноморцям наказано було вийти, а курені віддати під турецьких бранців. Довелося б козакам загинути од морозів, та старший на Коші не виконав того наказу генерала Хрущова і зимував з козаками на Коші, на дрова розламав цілий поверх фрегата «Василій Великий», що стояв у Бузькому лимані, затертий кригою.

У Бузькому лимані у ту зиму взагалі було багато суден затерто льодом і, щоб рятувати з них всяке приладдя, Потьомкін звелів вирядити 300 чорноморців, наказавши генералу Суворову постачати на них теплу одежу, видавати харчі і платити за роботу по 12 карбованців на місяць. Але Суворов нічого того не зробив, через що багато козаків, працюючи на воді і на льоду, покалічились, а коли вони звернулися до генерала Фалієва, що завідував роботами, щоб зарадив лихові, то той пригрозив, що як козаки не будуть робити, то будуть «вистріляні й виколоті».

Що мали робити чорноморці? Сорок вісім душ з них одвезли на Кіш з помороженими руками та ногами; декілька позамерзало на смерть, а останні втекли, мабуть, на Дунай. Замість втікачів та покалічених. Кіш вислав інших 300 козаків, але й ті або скоро похворіли, або невідомо де поділись, бо хоч і дуже чорноморці хотіли заслужити царицину ласку, а робити при таких умовах було неможливо. Всього рахують, що за зиму 1788-89 років з голоду, холоду й важких робот померло біля 500 чорноморців.

Немало набралися за сей рік запорожці лиха і на колишній власній землі Запорожжя. Коли за наказом Потьомкіна Чепіга, Сидір Білий та Головатий, ще по весні року 1788, почали збирати під бунчук кошового всіх запорожців, то більшість поміщиків, незважаючи на наказ Потьомкіна, котрим до відома поміщиків доводилось, що запорожці збираються з волі цариці, силоміць не пускали запорожців од себе, вважаючи їх своїми кріпаками. От що пише П. Короленко про те, що довелося перетерплювати запорожцям у 1788 році: «Щоб не пустити запорожців на військову службу, поміщики мало що чинили всякі до того перешкоди, а примушували їх до тяжких без спочинку робіт і, що найголовніше, одрізували у козаків оселедці, ознаку козацької честі. Були випадки, що поміщики примушували козачу сім'ю удень робити без спочинку,а на ніч забивали у колодки, щоб не втекли з панщини, і те мордування робилося не один раз; інших після тяжких поденних робіт увечері сікли різками і вкидали на ніч у ями, щоб не втекли, а один пан, довідавшись, що од нього втекло декілька бувших запорожців до кошового отамана, замкнув їхні сім'ї у пастку, не давав їм їсти і по три рази на день бив батогами не тільки жінок втікачів, а навіть недолітніх дітей».

Послані з Коша запорозькі старшини нічого не могли поробити з панами, бо їх руку тягли, незважаючи на накази Потьомкіна, всі повітові урядовці, і навіть траплялися випадки, що ті запорозькі старшини, котрих Чепіга посилав визволяти своїх товаришів з неволі, самі не знали як зрятуватись од цупких панських пазурів.