Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 31

Боліючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепіга в жовтні 1788 року написав про всі ті кривди Потьомкіну, просячи його дати військові свою землю, на котру можливо було б виселити родини запорожців з поміщицьких земель. Треба гадати, що сам Потьомкін до того часу випустив уже на волю тих запорожців, котрі були у кріпацтві у нього самого, бо він видав новий наказ про те, щоб урядовці пильнували, аби бувшим запорозьким козакам не чинилося ніяких перешкод до переходу у Військо вірних козаків і щоб родини тих козаків ніхто у неволі не затримував і кривд їм не чинив.

Незважаючи на такий наказ, справники не тільки не визволяли з кріпацтва тих запорожців, що ще не були у Чорноморському війську, а навіть тих козаків, котрих Чепіга розпустив на зиму по домівках, вони арештовували і передавали поміщикам, як втікачів-кріпаків, а вже пани та їх управителі немилосердно козаків катували і знову повертали у кріпацтво. Кошовому отаманові знову довелося розсилати по поміщиках козацьку старшину, та траплялося, що й тих старшин справники брали під варту, а бумаги, видані їм од кошового, з глузуванням рвали на шматки.

Через таке становище по весні козацтво збиралось до кошів дуже мляво. У місяці травні Головатий перейшов з своїм Кошем з Василькова на устя річки Березані; Чепіга ж був у дуже непевному становищі, бо вершників у квітні було біля нього лише 130 і ледве до 10 травня зібралось 570 душ, останні ж ніяк не спромоглися вирватись од панів. Нарешті після нових наказів Потьомкіна до губернаторів та справників до кінця травня їх зібралось коло Чепіги біля 1000 душ, з котрими він, за наказом Потьомкіна і під рукою Кутузова, почав наступати чатами на Бендери.

Випередивши виділ донських козаків та російську кінноту, що йшли поруч чорноморців, Чепіга недалеко од Бендер, на перевозі через Дністр, натрапив на 3000 турків і зчепився з ними у бій, сподіваючись скорої помочі од донців. Але донці чогось забарилися, і тисячі чорноморців довелося п'ять годин битись з утричі сильнішим ворогом. Козакам довелося скрутно, і навіть самого Чепігу у бою було поранено кулею в плече. Нарешті надійшли донці й драгуни, і турків було добре побито.

Зважаючи на свою тяжку рану, Чепіга викликав з Березані Головатого і передав йому клейноди, Потьомкін же звелів всю чорноморську кінноту перевести на річку Березань, щоб Головатому зручніше було керувати всім військом.

До осені військо Чoноморське ще збільшилося, бо Потьомкін посилав визволяти козаків од поміщиків вже не козацьку старшину, а особливих чиновників-засідателів. До серпня зібралося під руку Головатого вершників 2000 і піших 5000.

Разом з тим Потьомкін робив заходи й до того, щоб побільшити Чорноморське військо ще й за кошт задунайських запорожців, і першого вересня послав із старшиною Чорноморського війська Черновим до них листа, у котрому ще раз умовляв запорожців передатись на руську сторону, погрожуючи, що як не покаються й на цей раз, то звелить розправлятись з ними, як із злодіями й ворогами хреста. Тільки й цей раз його заходи не мали наслідків. Задунайці мали певні відомості через чорноморців, що повтікали до них, як про важкі роботи, до котрих примушували запорожців російські генерали, так і про брак у чорноморців харчів, і про невиплату жалування. У Туреччині вони не знали такого лиха, про яке чули од чорноморців, і через те не мали охоти зраджувати султанові, которий досить правдиво піклувався про них.

В серпні чорноморцям було наказано з частиною їхньої сили, а саме: з трьома комонними полками та трьома пішими, всього на 3000 козаків, добути Хаджибей. Перед тому військові вів полковий осавул Кіндрат Табанець, який зовсім несподівано для ворогів наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув генерал де Рібас з російським військом і серед ночі вирядив два полки чорноморців та один батальйон російської піхоти на штурм кріпості. Той штурм якнайкраще вдався, причому, хоч турки й оборонялись, але чорноморці не мали майже ніяких втрат.

Після Хаджибея чорноморці брали діяльну участь у добуванні Акермана, Паланки і в підїзді до Килії.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкін направив все своє військо на Бендери. Першого листопада чорноморці, кількістю 2298 козаків, були вже під Бендерами разом з Чепігою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Дністром на пятдесяти байдаках, наблизився теж до кріпості. Чорноморці були тут дуже корисні, і під час штурмів турки одбивалися доти, поки Головатий не вїхав з байдаками Дністром у самий город, колишню Тягиню, котру запорожці не один раз добували ще за два з половиною віки до того часу; а як тільки чорноморці почали палити на город з байдаків, турецький паша зразу ж здав кріпость.

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира. Головатий — полковника. Проте у внутрішнім житті війська справа стояла погано. Хоч Потьомкін і щиро піклувався про чорноморців, та підручні йому генерали не слухали його наказів: жалування козацькому війську задержувалося, сукна на одіж не давалось, харчів теж не можна було допроситися, найбільше ж дошкуляли запорожцям всякі важкі роботи.

За наказом адмірала Войнова, запорожці змушені були витягати з дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й інші важкі речі. В липні, за наказом самого Потьомкіна, кошовий вислав 500 чорноморських козаків у Херсон, щоб гнати відтіля плоти до устя річки Інгулу; Головатому ж Потьомкін наказав піднімати з козаками потоплені турецькі кораблі.

Чорноморці, хоч і робили ті роботи, але були дуже ображені з того, що їх повертають на робітників. У Херсоні козаки навіть зовсім покинули роботу, почали розходитись, так що з 500 їх ледве вдержалось на роботі 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козаків, але й той почав розбігатися. Всякий з російських генералів вимагав прислати йому на роботу козаків, неначе невольників, а ніхто не клопотався про те, щоб їх одягти, обути й нагодувати. Над осінь козаки не витримали голоду і почали розбігатись та шукати собі заробітків. На той саме час російське військове начальство хотіло порушити запорозький устрій тим, що загадало обрати сотників. Проти цього рішуче повстали всі курінні отамани і сказали, що як у війську будуть обрані сотники, то вони всі зречуться своєї служби. Головатий хотів, було, покарати двох курінних отаманів за непокору киями, та козаки підняли справжній бунт, так що довелося ту новину одкласти надалі.

Після того піші козаки вирядили депутацію до Чепіги з скаргою на Головатого, що він не дбає про козаків, а вони босі, голі й цілий рік не дістають платні. Разом вони погрожували, що як ще якийсь час не дістануть платні, то подадуться на Дунай.

Чепіга не мав сили нічого зробити, і незадоволені з нього козаки, зібравши раду, постановили скинути Чепігу з кошевства, та тільки через військовий стан не наважилися того зробити без згоди Потьомкіна і подали йому листа, скаржачись на Чепігу, що той через старість та добуту рану не може до ладу керувати військом. Проте Потьомкін не звернув на прохання козаків ніякої уваги, і Чепіга лишився кошовим і надалі.

Треба гадати, що частина чорноморців таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкіна, почала виводити на нові завойовані землі між Бугом та Дністром свої сімї і осідати хатами. На зиму чорноморцям було загадано держати кордони по Дністру, і Чепіга заклав військовий Кіш у селі Слободзеї над Дністром, на 20 верст нижче Бендер.

Скоро після нового року цариця Катерина звеліла Потьомкіну зватися «Великим Гетьманом козацьких військ Катеринославських та Чорноморських». Це дуже приємно було Потьомкіну і корисно козакам, бо вимагало од князя піклування на користь Війська Чорноморського.

Запорожжя між Бугом і Дністром

Першим ділом «великого гетьмана» було затвердження Чепіги й Головатого на уряді. Разом з тим він наказав вислати до нього за почесних чатівників 500 найжвавіших чорноморців і нарешті 1 березня сповістив кошового, що, піклуючись про Військо Вірних Козаків Чорноморських, він клопочеться у цариці, щоб дати сьому війську під оселі землю поміж Бугом, Дністром та Чорним морем, а до того ще землю біля Кінбурна з озерами, які ще не наділені панам. Разом він обіцяв ще дати військові лісу на будівлі.

Треба гадати, що цариця затвердила пропозицію Потьомкіна, бо 19 квітня він прислав на Кіш ордер про те, що вищезазначені землі справді віддаються війську Чорноморському з додачею ще Єнікальської округи з Таманню. Далі 14 липня він наказав генералу Кутузову оголосити всім, хто живе між річками Бугом та Дністром, що вони віддаються під владу Чорноморського війська.

Велика радість охопила всіх бувших запорожців, коли у присутності депутатів од війська почали одмежовувати Чорноморському війську землю. Межа пішла од Чорного моря угору Дністром до Бендер, а од того города через верхів'я річок Кучурган та Куяльник на Тилигул, а від нього на верхів'я Березані та, повернувши тією річкою трохи униз, прямувала до Бугу, а впершись у нього проти Богоявленська, йшла лиманом, поки, обминувши Очаків, виходила до моря.

Прийнявши одмежовані землі, Чепіга наказав всім полковникам пильнувати, щоб ніхто не рубав на військовій землі садів та лісу, та переписати всі рибальські заводи й брати з них на військо мито.

Цілі сотні родин бувших запорожців прибували тепер у Слободзею і направлялись Чепігою по паланках на місця, призначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятись. Паланок було уряджено три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнська. У Слободзеї зараз же почали будувати церкву та військову паланку — будинок для кошового отамана й канцелярії.

Таким чином російським запорожцям року 1790 були віддані ті самі землі, котрі року 1776 були віддані султаном турецьким запорожцям. Рік 1790 дуже сприяв козакам до того, щоб перевезти свої родини на нові землі, бо війна поновилася тільки вже під саму осінь. Оселялися запорожці здебільшого у хатах тих молдаван, котрі повтікали за Дністр, хоч немало було й таких, що будували власні хати українського вигляду. Коли ж восени пішли походом на Дунай, то біля упорядкування осель зосталися батьки та жінки козаків.

В жовтні чорноморські козаки билися під Килією, а байдаки їхні плавали по гирлах Дунаю і допомагали російському флоту побити у гирлах флот турецький і добути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялось. І ті й інші запорожці обмежувались тим, що передавали до своїх старших звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право одходити перед своїми братами без бою.

Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатись перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімби умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського Коша Стадник перемовлявся на чатах з старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-небудь із чорноморців не вертався од запорожців задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його у бранці.

На початку зими Головатий, за наказом генерала де Рібаса, наблизивсь до Ізмаїла і громив його з гармат, а коли проти Ізмаїла на острові біля Верхніх Чаталів були побудовані російські батареї, то чорноморці напали біля города на турецькі судна: громили їх з гармат, топили і палили. При тому полковий старшина Черниш з своїм байдаком спалив три турецькі судна.

Знищивши турецький флот нижче города. Головатий переплив повз город до другої частини турецьких кораблів, що стояла вище Ізмаїла, і понищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав ще те, що висадив десант і добув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже запалився і з своєю невеликою силою пішов штурмувати велику турецьку батарею. У запалі чорноморці таки й добули її, та ні де Рібас з флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, і турки, виславши з города чимале військо, одбили свою батарею назад з чималими втратами для чорноморців.

Грудня 12 удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у штурмі кріпості з боку Дунаю. Запорожці, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на турецькі батареї. Чимало їх при тому загинуло, та проте вони піднесли славу козацьку.

Коли чорноморці вже вдерлися у місто, на один з їхніх полків кинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх утиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати одняли, було, у чорноморців яничари, та тут на поміч чорноморцям наспіли російські гренадери і разом з козаками повистинали й перекололи всіх яничарів так, що і сам Каплан-Гірей загинув тут разом з п'ятьма своїми синами.

З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки одної, мабуть, довгої пісні:

 
Від Килії до Ізмаїлова покопані танці,
Ой, вирубали турки Новодинців у середу вранці.
А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,
Вони ж тую проклятую змаїлівську орду з батареї збили.
Ой, дали ж, дали змаїлівські турки Надольському баші знати,
Що не мусиш, Анадольський баше, проти чорноморців стояти.
Ой, став же Змаїловський баша білий флаг викидати,
Ой, тоді стали славні запорожці запаси й ружжя відбирати.
Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії…
Котрих порубали, у острові поховали,
А котрі поранені — у Килію одправляли.
 

Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте втрати козаків були чималі: вбито й поранено було 24 військових та полкових старшин та 388 козаків.

За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий — хреста Володимирського.

Перебувши перші місяці року 1791 почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці у березні вже знову зібрались на Дунаї. Там знову почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунайці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців з полку Давида Білого. Білий дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, і дехто з них, посідавши у другий байдак, теж поїхали з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами братерськи приймав чорноморців і так частував їх, що ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультяїв, та й то не всіх, бо частина не схотіла вертатися і лишилася з задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то одняв у Білого пернач.

Проте цей рік між запорожцями та чорноморцями траплялися і криваві сутички. Одного разу задунайські запорожці напали на чорноморців, коли ті їхали з Килії до Ізмаїла міняти паперові гроші на срібло, і, примусивши тих вилізти на берег, одняли їхнього байдака разом з усім, що у байдаці було. Другим разом ті ж запорожці підстерегли полкового старшину чорноморців Строця, коли той, вертаючись з 19 козаками з Галаца в Килію, спинився на ніч біля одного острова. Запорожці раптом серед ночі напали на чорноморців, одного з них вбили, трьох поранили, а десять захопили у бранці. Тільки Строць з п'ятьма товаришами заховався в очереті і зрятувався. Ранком, коли підпливли до того місця ще декілька чорноморських байдаків і, розпитавши Строця, попливли шукати першого байдака, то знайшли його аж біля Ісакчі вже спаленого.

З приводу цього останнього випадку Чепіга видав наказ, щоб козаки чорноморці не вважали турецьких запорожців за християн, а при зустрічі вбивали б їх, як ворогів і гнобителів віри христової. Проте козаки чорноморські мали ці нечисленні випадки ворожнечі з боку запорожців за герці і, здибавши їх між очеретами, часом не тільки любенько розмовляли з ними, а навіть переходили на бік турків. Таке відношення чорноморців до запорожців занепокоїло Головатого, і він пустив поміж козаками чутку, ніби турецький султан, коли буде замирятись, то буде примушений віддати всіх запорожців Потьомкіну.

Та чутка збентежила як чорноморців, так і запорожців: перші перестали перебігати на турецьку сторону, а останні навіть нахвалялися побусурманитись, щоб тоді вже султан не зміг їх видати.

У травні місяці російське військо мало переходити за Дунай, і чорноморці з своїми байдаками дуже тому сприяли. До червня вже й Чепіга з чорноморцями був за Дунаєм, і тут під Бабадагом здибався з чималим турецьким військом, у складі котрого було й декілька тисяч задунайських запорожців. Тут, серед бою, зустрілись у двох ворожих військах не тільки товариші, а навіть рідні брати. Задунайські запорожці у цьому бої взагалі не били на своїх товаришів-чорноморців, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навіть перестеріг його, щоб чорноморці не заганялись за турками, бо вони заманюють їх на татарську залогу.

Завдяки застереженню Помела Чепіга не пішов у розставлену турками пастку, а зайшов татарам у бік і разом з донцями погромив як татарське, так і турецьке військо, а на другий день добув і сплюндрував Бабадаг.

Від Бабадага чорноморці пішли разом з російським військом генерала Рєпіна під Мачин і брали там участь у великому та славному бойовищі 23 червня. На тому бої й скінчилася війна з турками, бо 31 липня у Галаці була підписана між Росією й Туреччиною згода, за котрою межею між цими державами став Дністр, інші ж повойовані Потьомкіним городи до Дунаю були повернуті султанові.

Тим часом Потьомкін захворів і поїхав з Дунаю у Миколаїв, але од'їхавши од Галаца лише 40 верст, почув собі смерть і попросив чорноморців, що бігли кіньми обабіч карети, винести його з карети й покласти на землю, щоб йому вмерти. спокійніше. Чорноморці прослали йому на траві килим, і він уночі на 5 жовтня 1791 року помер.

Смерть Потьомкіна дуже занепокоїла чорноморців. Тільки Потьомкін, звучись Великим гетьманом, мав силу й бажання підтримувати чорноморців і примушувати російських генералів більш-менш признавати козацьку старшину за офіцерів, а поміщиків — визволити хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, після його смерті, за чорноморців не було кому заступитися, бо всі останні російські генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козаків майже з презирством.

Старшина Чорноморського війська найбільше занепокоїлася за права війська на землю, бо хоч на Коші і мався указ Потьомкіна про надання Чорноморському війську земель між Бугом та Дністром і по Кінбурнській косі і та земля була навіть одмежована, та царської грамоти на неї військо досі не мало.

По скінченню війни більшість Чорноморського війська зимувала на Дунаї. Тільки Чепіга та Головатий з невеликими виділами війська повернулись за Дністр на козачі землі. Тут зразу ж вони почули непевні вісті. Російські урядовці з посміхом перестерігали чорноморців, щоб не розташовувались на Дністрі, бо все одно землі між Дністром та Бугом так само роздадуть панам, як роздали і землі Запорожжя; генерали ж російського війська не в жарт гомоніли, що Чорноморське військо буде повернуте у звичайні полки московського війська.

Клопіт про кубанські землі

З приводу таких чуток військова старшина радилась, міркувала і врешті рішила послати у Петербург Головатого з шістьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумів, що на Дністрі чорноморцям не вдержатись, і через те, за його порадою, старшина рішила просити у цариці землі тільки на Тамані, аби тільки найбільше. 29 лютого на раді старшин було складене прохання до цариці. Хоч і скорочене, а ми його наводимо, бо те прохання подає цікаві відомості про склад і справи війська Чорноморського:

1) З початку останньої турецької війни ми, по волі Вашої імператорської Величності, були зібрані небіжчиком Великим Гетьманом Потьомкіним з бувших запорожців, кількістю 12 622 козаків, щиро служили В. І. В. кінно, пішо і на флоті.

2) З наказу найсвітлішого князя між нами уряджена була старшина: суддя, писар, хорунжий, пушкар, довбиш та курінні отамани. Дав нам покійний булаву, 17 перначів, знамено (корогву), прапорів 14, військову печать і гармати, а під оселі обіцяв дати нам землю, одібрану од ворогів між Бугом та Дністром, та ще на Кінбурнській стороні.

3) З його ж, небіжчика, наказу ми вже оселили на тих землях сім'ї наші, кількістю 1759, а з них чоловічого коліна 5068 душ та жіноцтва 4014 і позаводили собі хати, млини, вітряки й господарство з хліборобством, скотарством, садівництвом, виноградарством, пасіками та рибальством.

4) Багатьох з нас, бувших запорожців, ще пани поміщики та їхні прикажчики держать у підданстві і мордують під вартою, а жінок та дітей гнітять роботою. А коли б усіх тих запорожців з їхніми сімействами визволити, то було б нас самого тільки чоловічого коліна тисяч на двадцять п'ять.

5) Багато між старшиною й козаками таких, що коли переселялись з сім'ями на нові землі, то пани й їхні прикажчики безвинно пограбували і нашого добра не вертають.

На підставі всього того чорноморці просили: «Насъ, войско, въ своe монаршеe благоволеніе матерски принявъ для поселенія насъ на Тамани съ окрестностями оной, милостиво повелить отвесть выгодныя земли такі достаточно, чтобы имЪющее быть преумноженіе сему войску безнужно поміщаться могло й на вЪчно спокойное, потомственное онаго владЪніе отправленному съ симъ избранному отъ насъ войсковому судьЪ Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорскаго Величества милостивую грамоту выдать, такъ же о випускахъ, съ губерній служившихъ В. I. В. старшині й козаковъ съ семействами и имЪніемъ и о возратЪ заграбленаго въ таковыхъ имЪніяхъ учинить всемилостивЪйшее разсмотрЪніе».

Виряджаючи Головатого до столиці, військова рада одночасно послала військового полковника Гулика з півсотнею товариства оглянути Тамань і весь край між річкою Кубанню та Азовським морем.

Головатий поїхав у Петербург, а тим часом з Дунаю почали повертатись на Дністр піші чорноморці і їхній флот у 50 байдаків. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань і, повернувшись до своїх осель, почали щиро припадати до свого господарства. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще раніше, ніж чорноморці вирядили Головатого у столицю, саме 29 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що «добута од Порти Оттоманської земля між Бугом та Дністром прилучається до Катеринославської губернії». Звістка про цей указ дійшла до Слободзеї в квітні, коли Головатий ще був у Петербурзі і військо ще не знало про те, що йому будуть надані землі на Кубані, а через те, почувши про такий указ, чорноморці були приголомшені тяжким розчаруванням. Всі розуміли, що указ цариці матиме ті самі наслідки, що й указ про скасування Січі року 1775, і козацтво заздалегідь почало лагодитися тікати туди, куди під час скасування Січі повтікали їхні товариші, бо сподіватись собі вільного життя, коли за Буг пустять панів, вже всі сказали — «годі». Більш рухливі козаки, не обтяжені ще хатами та сім'ями, зараз же почали тікати на Дунай, як згадує пісня:

 
Ой, ходімо, пани-брати,
Царицю просити:
А чи не дасть же нам
Хоч віку дожити.
Дарувала землю
Од Дністра до Бугу,
Аж по ту границю,
По Бендерську дорогу.
Дарувала землю
Ще й сухі лимани:
«Ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани».
Дарувала, дарувала
Та й назад одняла.
І жалю печалі
Козакам завдала.
Тепер, пани-браття,
Не думай, не думай:
Сідаймо на човни
Та й махай за Дунай.
Ой, гукнули, миле браття,
Ой, гукнули, гукнули,
Як сіли на човни
Та й за Дунай махнули.
Тепер, хлопці, молим Бога
За царицю небогу,
Що нам показала
Та й за Дунай дорогу.
 

Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичні і навіть придворні порядки і звичаї, дуже вміло придбав собі ласку впливових у цариці осіб і 1 квітня, бувши з своїми товаришами на прийомі у цариці, звернувся до неї з промовою, котра цариці сподобалась. Під час прийому Головатий та інші депутати чорноморців мали такий вигляд: голови у всіх були виголені чисто, як долоні, а на маківці у кожного був довгий оселедець, закручений кілька разів за ліве ухо; довгі, пишні вуса надавали козакам суворий вигляд. Одягнені всі були в стародавнє запорозьке вбрання й обуті в щиро червоні сапянці на високих підковах. Таким чином, у 1792 році чорноморці ще міцно додержувались запорозького вбрання.

Незважаючи на всю царську ласку і всі заходи Головатого, справу чорноморців продержали у Петербурзі три місяці, і тільки 30 липня 1792 року було видано такий царський указ:

«Войсько козачье Черноморское, собранное покойнымъ генерал-фельдмаршаломъ, княземъ Потемкинымъ Таврическимъ изъ вЪрнихъ козаковъ бывшей СЪчи Запорожской, в теченіе послЪдней нашей съ Портой Оттоманской войны многими мужественными на сушЪ и водахъ подвигами сказали опыты ревностного къ службі нашей усердія и отличной храбрости. Въ воздаяніе таковыхъ сего войска заслуг ВсемилостивЪйше пожаловали Мы оному въ вЪчное владЪніе состоящій въ области Таврической островъ Фанагорію, съ землею между рЪкою Кубани и Азовскаго моря лежащею и простирающеюся отъ Фанагоріи къ морю до Ейскаго городка: по рЪкЪ же приближающейся къ устью Лабы».

Того ж дня була підписана й грамота Чорноморському війську на володіння зазначеною в указі землею і пожалувані війську клейноди: корогва та срібні литаври, і надано право користуватись тими клейнодами, що видані були військові раніше року 1788, а саме: корогвою, булавою, перначами та військовою печаттю.

Дозвіл користуватись клейнодами мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свій суд і взагалі самоврядування. Ще другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця наказувала повернути чорноморцям, що служили раніше у запорозькому військові, затриману на землях Запорожжя їх маєтність.

15 серпня Головатий з товаришами нарешті наближався до Слободзеї. Чутка про щасливий кінець прохання чорноморців вже розійшлася поміж козаками, і військо з Чепігою на чолі урочисто зустріло своїх депутатів хлібом-сіллю. За містом, на зробленому високому помості, вкритому килимами. Головатий доручив кошовому отаманові царицину грамоту, хліб-сіль од цариці і царицин подарунок: шаблю, оздоблену самоцвітами.

Після того у кошового отамана був для всієї військової старшини сніданок, а у військового судді обід, просте ж козацтво частувалося на майдані. Радіючи з того, що скінчилося непевне становище війська, військова старшина й козаки весь день співали пісню, складену Головатим:

 
Годі, годі журитися!
Пора перестати, —
Діждалися від цариці за службу заплати:
Дала хліб-сіль і гармати за вірнії служби!
Ой, тепер ми, миле браття, забудем всі нужди:
В Тамані жить, вірно служить, границю держати,
Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.
Да вже треба женитися і хліба робити,
А хто йтиме із невірних — як ворога бити.