Kitabı oku: «Війна», sayfa 4

20 грудня

Зранку за вікном летів невеликий, як борошно, сніг. Хлопчаки не захотіли йти до школу. А Габі пішла з запізненням, та й невідомо: чи дійде вона до школи. До нового року 10 днів. Країна чекає російських грошей.

Країна увійде в 2014 рік такою, що оновилася, програла і виграла, та ще не охолола від майже місячного кипіння. Все це все одно добре. Знову місяць безкоштовної реклами на всіх телеканалах світу. За рік двоє нових слів: «тітушки» і «євромайдан». Ну, зовсім як за Горбачова: «перебудова» і «гласність».

Зайшов до 36-ї (Галерея 36 на Андріївському узвозі). Випили з Сашком Миловзоровим по 30 грамів горілки, загризли форшмаком, який він завжди купує «з асфальту» в однієї й тієї ж бабусі, що мешкає, мабуть, по сусідству. Форшмак був на рідкість вдалим, видно, бабусі попався дуже хороший оселедець, а далі вже – її руки та досвід. Сашко розповів, що з Валерою-паровозником (спеціалістом із виготовлення дерев’яних моделей історичних паровозів) вони по понеділках топлять парну. Полагодили лазню та грубку в ній, підвели гарячу воду.

А Європейську площу сьогодні перегородили автобусами, виставили сотні «омонівців» – виявилося, що 4 українські президенти разом молилися на Володимирській гірці. Кому молилися? Про що? Просили Бога, щоб Майдан зник, чи були скромніші та просто просили у Бога кредит, тільки щоб більший, аніж той, який пообіцяв Путін?

23 грудня. Понеділок

Сонце, +3°. Вчора прогулялися з Наташею Коломойцевою по Гідропарку. На березі Дніпра на лавці закритого пляжного вагончика-кафе випили під розмови про політичну ситуацію маленьку пляшечку коньяку «Гринвіч», загризли мандаринами, потім каву біля метро і роз’їхались. Я вирушив до Петі Хазіна. Там посиділи до пів на одинадцяту. Потім зібрався додому, але ноги самі вивели мене на Хрещатик. У мерії зустрів Тараса Компаніченка з музикантами «Хореї Козацької». Вони йшли виступати до мерії перед революціонерами. Пішов із ними, посидів, послухав, поговорив із декламатором Шевченка, який носив портрет ТГШ на паличці, а з іншого боку його вірш «Борітеся – поборете». Потім повільно рушив на Майдан, так що додому повернувся до півночі.

24 грудня

Учора написав новий розділ «литовського роману» з описом розвантаженням і встановленням куленепробивних крісел. Був задоволений. О 5-й виїхав на тролейбусі до Саші Миловзорова на площу Шевченка. Більше години в дорозі слухав життя народу в час пік, крики жінки-кондуктора, що умовляла пасажирів не вдавлюватися всередину салону, а почекати наступного тролейбуса, який зовсім поруч і зовсім порожній. Народ не вірив і продовжував удавлюватися. На Кобзарському провулку я відразу пройшов до лазні, де вже сиділи Саша і Валера-паровозник. Пили пиво, розмовляли. Я став третім. Обговорювали, що Валері потрібне клеймо для його моделей паровозів, які, виявляється, відповідають міжнародним колекціонерським стандартам і зроблені в масштабі 1 до 15. Він хвалився, що за останній паровоз отримав від представників РЖД, які купили паровоз на подарунок шефу, такий гонорар, що і на маленьку машину вистачить. Одна модель паровоза – рік роботи. Обговорювали інструменти, потім перескочили на минуле, і тут з’ясувалося, що Валеру з Росії «кинули» піднімати радгосп під Києвом, де він був головним зооінженером. Він одразу відправив 200 старих корів на забій – вони давали всього по 5 літрів молока в день. Закупив молодих корів і почав розвивати радгоспне господарство. Потім посварився з начальником радгоспу, і той почав його «підсиджувати», комісії з перевірками надсилати. А фуражир у Валери був завжди п’яний, але інших там не знайдеш. Скінчилося тим, що звільнили Валеру за невміння керувати персоналом.

Посадив я після лазні Валеру, що трохи випив, на маршрутку, а сам пішов на трамвайну зупинку зустрічати-проводжати трамвай номер 12 – трамвай мого дитинства, яким я, коли був маленьким, їздив через ліс із Пущі-Водиці, де ми спочатку мешкали, до міста Києва. Навіть думав: ось сяду зараз у трамвай і поїду кататись, а потім назад, на Поділ. Але розуму вистачило тільки провести один трамвай, а один зустріти. Сфотографував я ці обидва трамваї – той, що прибував, і той, що відходив. І поїхав порожньою маршруткою додому.

26 грудня

Минулої ночі було скоєно напад на Тетяну Чорновіл. Вона їхала на своєму автомобілі додому по Бориспільській трасі, коли її почав переслідувати і намагатися «зіштовхнути» з траси в кювет «поршекайєн». Зрештою, їм удалося заблокувати її машину. З «порша» вискочили кілька чоловіків, виволокли її з-за керма, страшенно побили, а потім кинули в кювет і поїхали. У новинах показали Тетяну в жахливому стані, практично без обличчя. Заплилі очі, опухлі щоки, все обличчя роздуте, як у людини з алергією на укуси оси.

Повідомили, що навіть президент Віктор Янукович страшенно обурений і доручив міліції терміново вжити всіх необхідних заходів для розслідування побиття Чорновіл. Спочатку міліція в зв’язку з побиттям Чорновіл відкрила кримінальне провадження за ч. 2 ст. 296 (хуліганство) Кримінального кодексу України. Міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко повідомив, що вже встановлено троє людей, причетних до нападу, двох із них затримано. Чекатимемо новин.

Важко уявити собі Януковича, стурбованого цим побиттям, адже Тетяна Чорновіл тільки й займалася тим, що проникала нелегально на територію резиденції Януковича в Межигір’ї та фотографувала його палаци, щоб вивісити фотографії на опозиційних сайтах. Тетяна щиро ненавидить Януковича, і хоча її постійно називають «журналісткою», нічого, крім її статей проти Януковича та його клану, в інтернеті я не зустрічав. Цілком можливо, що сам Янукович і є організатором цього нападу. Або хтось із його близьких.

Міліція взялась і за розслідування іншого «крупного» і «резонансного» злочину. Цього разу активістів Майдану, що мешкають у мерії, звинуватили в крадіжці новорічних іграшок, які лежали в одній із кімнат мерії. Начебто саме ці іграшки було повішено на живі ялинки, що ростуть обабіч входу до мерії. Так, пора вже і мені задуматися про новорічне свято. Навантажувати маму Раю і тата Юру в їхньому віці і з їхнім здоров’ям не можна, так що організуємо свято в нас удома, а брата Мишка з дружиною і маму з татом я заберу ввечері 31-го на машині та привезу до нас. На ранок розвезу їх по домівках, а самі ми вирушимо на наші зимові «кримські» канікули. Поїзд на Севастополь о першій годині дня.

27 грудня

На Майдані для всіх, хто хоче до Європита в світле майбутнє, відкрилися безкоштовні курси англійської мови й самооборони. Заняття починаються щодня о дев’ятій ранку і четвертій годині дня в Будинку профспілок. У групі англійської мови поки що тільки 30 осіб. Малувато. Для того щоб швидко дійти до Європи, треба активніше вивчати іноземні мови! Цікаво, скільки ходить людей на курси самооборони і що там викладають?

У Будинку профспілок і так уже працює «Відкритий університет Майдану», де читають лекції з держуправління, історії ненасильницьких протестів, а також про Росію і стан української освіти. У київській мерії почали показувати фільми українських режисерів. Активісти вже подивилися фільм Михайла Іллєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь». Шкода, що вони не вивішують «кіноафішу» на дверях мерії. Та й в інтернеті я не бачив поки що анонсів наступних показів.

У справі Тетяни Чорновіл відбуваються дивні події. Міліція заявила, що у неї є підстави вважати, що сама опозиція організувала напад на активістку, аби заговорити про загрозу вільній пресі! Вже і братів Кличків звинувачують, і інших. Щоправда, серед заарештованих немає жодної людини з «опозиційними» зв’язками. Навпаки!

«Дорожній контроль», схоже, перетворився на автокавалерію Майдану з назвою Автомайдан. Тепер з’ясовується, що практично в кожному українському місті є своя колона автомобілістів, готова на чотирьох колесах брати участь у протестах проти нинішньої влади. Непогано! Щоправда, машини учасників протестів і членів Автомайдану продовжують підпалювати ночами «невідомі» по всій Україні. На моїй рідній Рейтарській біля сусіднього будинку кілька ночей тому теж згоріло авто.

30 грудня

Сьогодні в Донецьку все-таки зібралися прихильники Європи і навіть пройшли маршем по центру міста. Щоправда, за ними з-за кожного рогу спостерігали члени Партії регіонів і деякі люди в цивільному. У якийсь момент один із простих роззяв, що знімав наближення маршу прихильників європейського майбутнього України, випадково зафіксував чоловіка, який давав комусь команду по мобільнику. Чоловік сказав: «Запускай назустріч наших дівчаток!», – і захвилину назустріч євромайданівцям побігли бабусі-пенсіонерки, на ходу гукаючи якусь проросійську нісенітницю. Інші бабусі обійшли марш збоку і почали кидати в учасників ходи сирі яйця. Добре, хоч не каміння! Хода, звичайно, була не дуже показна – близько 300 осіб. Для міста з мільйоном населення цього замало, щоб сприймати всерйоз.

1 січня

Учора вдень з’їздив до супермаркету «Сільпо», закупив останнє, чого не вистачало на вечір. Близько сьомої поставили в духовку дві гуски, прибрали в квартирі. До дев’ятої я поїхав за батьками. Привіз їх до нас. Батько піднімався на наш четвертий поверх довго, зупиняючись на кожному поверсі на кілька хвилин. Задишка. Мати теж піднімалася важко, але принципово йшла попереду батька і піднялася в квартиру раніше. Потім приїхала наша подруга Наташа зі своїм салатом і тортиком. О 10:30 приїхала дружина брата Лариса, привезла дві миски салатів олів’є і «Мімозу». Мишко приїхав трохи пізніше. Гусок дістали з духовки о пів на дванадцяту. Можна було їх поставити готуватися ще раніше. Діти ввімкнули телевізор. Сіли за стіл, телевізор бубонів у сусідній кімнаті. Але потім раптом почувся голос Януковича, що вітає український народ з Новим роком. Я схопився, перемкнув канал, дістав шампанське і ледве встиг наповнити келихи перед новорічним боєм телевізійного годинника. Випили шампанського, але якось нерадо. Хоча ялинку ми встигли купити і навіть устигли її прикрасити. Близько о пів на першу ночі вчотирьох із Мишком, Ларисою і Наташею пішли на Майдан. Там було повно народу. Грала музика, тисячі людей жваво святкували, пили шампанське, фотографувалися на тлі барикад і наметів. Нагулявшись по Майдану, повернулися додому. Ніякого відчуття Нового року. Зазвичай у цей час мені дзвонили двадцять-тридцять друзів і знайомих, я дзвонив їм і вітав, але цієї ночі майже ніяких дзвінків і есемесок. Вранці я відвіз маму-Раю і тата-Юру на Борщагівку, а Мишка і Ларису на Нивки. Поставив машину, і ми почали збиратися на поїзд. Попереду – зимовий Крим. Минулого року кримські зимові канікули пройшли вдало. Але і погода була краща, тепліша. Цього року прогноз не тішить. Хмарно, дощ, близько 0 градусів. Зате попереду 16 годин у поїзді, в купе. Їжі набрали, пляшку вина запакували. Їхатимемо і продовжуватимемо святкувати у вузькому сімейному колі. Тео і Антон вже сперечаються: хто з них спатиме на верхній полиці. У нас троє нижніх місць і двоє верхніх. Габі теж хоче спати нагорі.

2 січня

Поки ми їхали в поїзді до Севастополя, в Києві пройшла «смолоскипна хода на честь 105-річчя Степана Бандери» – марш із палаючими смолоскипами. На чолі йшли Олег Тягнибок, інші лідери партії «Свобода», серед яких депутат парламенту Андрій Іллєнко, син покійного кінорежисера Юрія Іллєнка. Також у першому ряду маршу крокували два священики, дівчина з портретом Степана Бандери, а за ними – кілька тисяч членів і прихильників партії. Вони пройшли по Михайлівській, Володимирській, потім повернули на бульвар Шевченка. Коли проходили повз 5-зірковий готель «Прем’єр-палац», один із депутатів-«свободівців» викрикнув у гучномовець: «Праворуч від нас готель олігарха Ріната Ахметова!» Чи говорив він щось іще, чи ні, не знаю, але після цього кілька учасників маршу підбігли до входу в готель і кинули свої палаючі смолоскипи в передбанник, біля якого стояли чергові готельні портьє. Працівники готелю почали гасити смолоскипи. А марш пішов далі до Бессарабського ринку.

Кличко відразу заявив, що цей марш не має ніякого відношення до Майдану. І це правда. Більш того, він не має ніякого відношення до Києва. Київ – спокійне, толерантне місто, яке не варто розгойдувати маршируванням у ногу та вигуками гасел у гучномовець. Настрій від цього маршу впав нижче плінтуса. Якщо кожна партія під час протестів займатиметься такою саморекламою, то на Майдані нікого не залишиться.

3 січня. Крим

Зранку небо опустилося просто на дахи будинків. Гір не було видно. Накрапав дощ. Ми вирішили поїхати до Ялти, сподіваючись, що там, можливо, погода трохи краща. Після майже години дороги на маршрутці ми прибули на ялтинський автовокзал і сіли на тролейбус, що їхав у бік центру. Тільки-но від’їхали від зупинки, відразу опинились у заторі. Я присів на вільне місце, але тут же побачив поруч елегантну сухеньку бабусенцію. Поступився їй місцем. «Яка у вас чудова російська мова! – сказала вона, широко розкривши очі. – Ви з Росії?» – «Ні, – відповів я. – Я з Києва». – «Так? – здивувалася вона цілком щиро. – Але ви так красиво говорите по-російськи?» – «Напевно, тому, що я народився в Ленінграді», – спробував я знайти для неї прийнятну відповідь. «Так, напевно, – закивала вона. – У Петербурзі прекрасно говорять по-російськи!» Вона ще хвилин десять намагалася розвинути цю тему, але я вже просто слухав і кивав. Сама вона говорила по-російськи, як мені здалося, точно так само, як і я. Хоча ні, кримський варіант російської все-таки інший, відрізняється від київського. Тут він якийсь навмисний. Так говорять учительки російської мови де-небудь у Центральній Росії, в Тамбові. Занадто чітко вимовляючи кожну літеру та розділяючи зайвою паузою кожне вимовлене слово.

Зрештою я попросив водія відчинити передні двері. Ми вийшли під дощик і рушили пішки, обігнавши ще два тролейбуси, що застрягли в цій нескінченній пробці. Вийшли на набережну. Хлопчаки захотіли постріляти в тирі. Тирщик запропонував на вибір цілий арсенал пневматичної зброї – від револьвера до автомата Калашникова. Постріл із автомата, переробленого під пневматику, коштував близько 10 гривень, так що я запропонував Антону і Тео постріляти з чогось дешевшого. Замість цілей на дерев’яних полицях протилежної стінки тиру стояли зім’яті пивні бляшанки. Тео стріляв непогано, а Антон із десяти пострілів влучив тільки один раз.

Після стрілянини і прогулянки до готелю «Ореанда» і назад ми зайшли до ресторану «Бакинський дворик» і пообідали. Тео замовив собі салат «Баку» і довго його вивчав, розділяючи на інгредієнти. У ньому з кожним місяцем усе більше й більше відчувається майбутній шеф-кухар. Рік тому ми приїздили до Ялти з Сімеїзу в музей Чехова, на Білу дачу. Цього разу через погоду настрій був немузейний, і ми останнім автобусом о 6 годині вечора вирушили назад до Фороса.

6 січня. Крим. Форос

Зранку я зателефонував Наташі до Кацівелі й сказав, що ми приїдемо ближче до обіду. Погода прохолодна, сонця практично немає. Сіли на маршрутку і помилково вийшли трохи раніше, в Понизівці. Зате пішки прогулялися кілька кілометрів повз паркан величезного недобудованого з радянських часів комплексу, що належить уже багато років олігархові Коломойському, який живе в Швейцарії. Хотів було показати заодно дітям і Лізі Інститут гідрофізики морів зі шторм-басейном, але з огляду на те, що ми хотіли ще погуляти по Сімеїзу, переніс цей візит на наступний раз. Наташа підготувалася до нашого приїзду занадто серйозно. Приготувала борщ, салати, котлети. Я купив по дорозі пляшку коньяку. Обідали весело. З нами обідали дочка і внучка Наташі. Наташа щосили готується до майбутнього курортного сезону. Хоче домовитися з Інститутом гідрофізики з приводу місця для автостоянки для постояльців готелю, планує роботу своїх торгових точок у Сімеїзі й тут, у Кацівелі. З її енергією можна буде не дивуватися, якщо виявиться, що вона не тільки менеджер готелю, а також його шеф-кухар, а за сумісництвом працює менеджером іще в двох-трьох готелях.

Коли я пояснив Тео і Антону, що всі ці готелі є частиною гаражного кооперативу, вони не повірили. Тоді ми підійшли до сусіднього п’ятиповерхового готелю, весь перший поверх якого є автомобільні гаражі зі справжніми гаражними воротами, на яких висять приклеєні папірці «ГАРАЖНИЙ КООПЕРАТИВ». Хлопчаки розсміялись. А потім ми сходили і крізь паркан подивилися на недобудовану «гаражну» каплицю, нижня частина якої один в один нагадує гараж. До великої «гаражної» церкви вже не ходили. Вона теж недобудована, але насправді на гараж не схожа. Напевно, голова кооперативу будував тут каплицю і церкву, щоб заручитися про всяк випадок підтримкою православної церкви, адже всі ці споруди незаконні й нелегальні. Але, напевно, домовившись із місцевою владою про ненапад, зрозумів, що церква йому вже не потрібна, а значить – можна і каплицю, і церкву не добудовувати. Краще побудувати ще один п’ятиповерховий «гараж» для відпочиваючих. Кількість нелегальних готелів у Криму обчислюється тисячами, а то й десятками тисяч. Місцевій владі з ними боротися немає сенсу. Замість податків ці готелі розраховуються хабарами з прокуратурою, міліцією, податковою інспекцією та всіма іншими місцевими органами. Крім того, ті ж прокурори й міліціонери можуть у будь-який момент приїхати і відпочити й повечеряти безкоштовно, можуть попросити взяти на кілька днів на відпочинок своїх друзів і родичів. Я, щоправда, теж провів у цьому готелі кілька днів безкоштовно минулого листопада. Але мене запросив співвласник попрацювати над романом, що я і зробив. Навесні, в квітні або травні, можна знову приїхати на тиждень. Тут є де погуляти, і працюється в кримській тиші чудово.

Попрощавшись із Наташею і її донькою, ми вирушили пішки до Сімеїза. Дорога над морем завдовжки не більше двох кілометрів здавалася нескінченною, бо кожні хвилин п’ять ми зупинялись, аби помилуватися то морем, то горами. Під горою Кішка цього разу не було скелелазів. У самому Сімеїзі постояли, подивилися з сумом на віллу «Ксенію», в якій 1990 року працювало кафе. Ми сюди приїхали в жовтні того року з Лізою, через рік після вінчання. У магазинах нічого не було, крім заварних тістечок по 15 копійок, консервованих бичків у томаті й перлової крупи. У тому кафе тістечок не було, але була кава. І ми купували тістечка в магазинчику поблизу і зі своїми тістечками йшли на віллу «Ксенію» пити каву. Нині ця вілла, як і сусідні старовинні будівлі, перебуваютьу такому стані, що може просто розсипатись, як картковий будиночок. Якби ми не пообідали у Наташі в «Чарівному полоні», можна було б попоїсти у кримських татар навпроти парку, що спускається до моря. Але ми прийшли в «Сову», де годину мучилися, намагаючись дограти одну-єдину партію в російський більярд. Великий більярдний стіл явно не хотів, щоб ми отримали від гри задоволення. Кулі просто не хотіли пролазити в лузи. Першим здався Антон, сівши зі склянкою пепсі за стіл і занурившись у якусь інтернет-гру. Потім утомився Тео, і нам із Лізою довелося просто добивати оплачений час. Так цю гру ми і не дограли і вирішили більше в російський більярд не грати. «Американка» куди легша та приємніша.

Коли вийшли з «Сови», на Сімеїз вже опускався прохолодний непривітний вечір. Ми піднялися маршруткою на Севастопольське шосе і дочекалися маршрутки на Форос. Увечері намагалися дивитись телевізор, але нічого цікавого не могли знайти.

8 січня. Крим. Форос

Із вікна однієї зі спалень добре видно Чорне море, а з кухні – Фороську церкву на горі над селищем. Видно і перевал Байдарські ворота. Сьогодні ми з Тео і Антоном зробили сходження. Спочатку години дві піднімалися нелегкими, іноді крутими стежками до церкви. Антон наполіг на тому, щоб узяти з собою дволітрову пляшку води та свій планшет. Тож йому довелось іти з рюкзаком на плечах. Він утомлювався частіше, ніж ми з Тео, і тому доводилося робити зупинки. Нагорі ми спочатку постояли на майданчику біля церкви, з якого було видно не тільки Форос із морем, але й сусідні селища. Я знову розповів Тео і Антону, як ми були тут із Лізою 1992 року, коли церкву тільки готували до нового відкриття. Точніше, її було відкрито, але ремонт іще продовжували. Нас зустрів священик, отець Петро. Він мені запропонував подзвонити в щойно підвішений дзвін. Я тоді потягнув за канат кілька разів, розгойдуючи дзвін, але потім, після першого лункого удару, язик дзвона обірвався і гучно брязнув на землю. «Нічого страшного, – сказав священик, – погано закріпили! Ходімте до мене, вип’ємо чаю!» І ми зайшли в його низенький, приземкуватий будиночок на краю скелі поблизу церкви. Він поставив на стіл банку з варенням. Сказав, що віруючі бабусі йому постійно приносять варення і мед. Потім, кілька років потому, ми дізналися, що отця Петра вбили. Убив його солдат-дезертир, якого він прихистив у себе в будинку. Його потім знайшли. Хлопець пояснив, що вбив, аби пограбувати, щоб були гроші виїхати куди-небудь подалі. Грошей він у отця Петра не знайшов. У того не було грошей. У нього було з десяток банок із різним варенням. У церкві теж нічого було красти. Потім ми з хлопцями зайшли всередину. У церкві на нас обернулася пара з маленьким хлопчиком років шести. Ми поставили п’ять свічок «за Україну», постояли перед іконостасом, обабіч якого стояли дві прикрашені новорічні ялинки. Коли вийшли, пара з хлопчиком сідала в машину з київськими номерами. Чоловік підійшов до мене і сказав, що ми з ним знайомі й зустрічалися в 90-х роках на Петрівці. У нього там був торговий контейнер із книгами. Поговорили хвилин п’ять, побажали один одному удачі й попрощалися. Тео і Антон погодилися піднятися ще вище, на перевал, де працює ресторан, у якому подають великі смачні чебуреки. Туди йшли вздовж звивистої дороги. Дісталися хвилин за тридцять, із зупинками, щоб милуватися кримськими краєвидами. У ресторані було безлюдно. Працював інтернет, і Антон відразу ввімкнув свій планшет і захопився якоюсь грою. Ми сіли в першій залі біля вікна. Замовили три порції чебуреків і колу. Відзначили закінчення наших чергових зимових кримських канікул. Антон учергове нагадав мені про обіцянку купити йому відразу після повернення додому потужний стаціонарний комп’ютер.