Kitabı oku: «Війна», sayfa 5

9 січня. Севастополь

Поїзд іще стоїть. Біля вокзалу – мікроавтобус партії «Русское единство», розмальований трибарвними російськими прапорами з боків. Ніколи не чув про таку українську партію, але це не дивно. В Україні в Міністерстві юстиції зареєстровано 184 політичні партії. Пам’ятаю тільки один випадок, коли Міністерство юстиції відмовилося реєструвати партію через назву «Партія прихильників Путіна». Дивно, що вони зареєстрували партію «Русское единство»! Може, тому, що між словами «русский» і «российский» є велика різниця, яку безліч українців не помічають. Я ж теж «русский», етнічний «русский» громадянин України. Але я не «российский», тому, що не маю ніякого відношення до Росії, до її політики, не маю і мати не хочу російського громадянства. Мабуть, тому партію зареєстрували як партію українських «русских». Тоді чому на мікроавтобусі «российские» прапори? Тому, що «русского» прапора не існує?!

У вокзальному кіоску купив місцеві газети. У них – морок: погані українські та хороші російські новини. Українські новини всі про майбутню громадянську війну. Заспокойтеся, громадяни та журналісти! Громадянської війни не буде! Ті, хто її анонсують, видають бажане за дійсне. Адже громадянська війна – це війна однієї активної частини народу з іншою активною частиною народу. Одна частина активно, до тремтіння в руках хоче змін, інша активно, до такого ж тремтіння в руках не хоче цих змін. Тепер скажіть мені: ви де-небудь бачите дві однаково активні частини українського народу? Я не бачу. «Беркут» бачу, «тітушок» бачу, «спонсорську» зеленку бачу, замовлене «правосуддя» бачу, а дві не згодні одна з одною половинки одного народу – ні! Чому ж їх немає, цих половинок? Чому тільки одна половина виявляє активність, заявляючи словом і ділом про своє бажання жити по-іншому? Чому друга половина мовчить і дивиться український телевізор? Або погоджується під обіцяні 400 гривень з’їздити на мітинг для захисту влади на наданому владою автобусі, а потім, повернувшись, плюється і розповідає, що після поїздки змусили розписатися за отримання 200 гривень, а на руки дали тільки 100, повідомивши, що інші 100 утримані «за проїзд»? Так було з бюджетниками із Житомирської області, та, напевно, не тільки Житомирської.

Тео і Антон пересварилися з Ґабріелем – усі троє хочуть спати на верхній полиці. Я готовий спати на нижній. Зрештою Тео, як найрозумніший і найсерйозніший, вирішив погасити конфлікт своїм рішенням теж спати внизу.

У країні все-таки тривають новорічні свята-канікули. Тривають і на Євромайдані, всюди. Якщо все буде «по-українськи», то нова політична протестна активність почнеться 20 січня, після того, як на Водохрестя всі викупаються в ополонках. Хоча цього року і повітря, і вода тепліші. Льоду немає. Так що можна буде з берега заходити у води Дніпра і тричі занурюватися в ці води з головою. Бог Трійцю любить. Минулого року ми занурювалися з братами Капрановими, Лесею Ганжею, іншими письменниками, видавцями і критиками на березі Гідропарку навпроти Печерської лаври.

10 січня

День починався спокійно, ми приїхали з вокзалу додому і розслабилися за чаєм. Я думав, що країна святково «проспить» до Водохреща, до 19 січня, а на Водохреще всі дружно викупаються в ополонках озер і річок, помоляться, попрощаються з традиційно безкінечними новорічно-різдвяними святами і кинуться знову в бій, розділившись на революціонерів, контрреволюціонерів, служителів і охоронців режиму Януковича та переляканих непередбачуваним майбутнім пасивних глядачів цих баталій. Таких «глядачів» – більшість. Так ось, день починався спокійно, а закінчився «як завжди» – бійкою-битвою з «Беркутом» під Святошинським районним судом Києва, де сьогодні оголосили вирок типовим українським «терористам», яких тепер називають «васильківськими терористами», тобто терористами з маленького містечка Василькова, що за 40 км від Києва. За підготовку терористичного акту – підриву пам’ятника Леніну в іншому містечку – Борисполі – їм дали по 6 років тюремного ув’язнення. Під час оголошення вироку суд уже було оточено «свободівцями», адже і заарештовані є членами цієї партії. Поруч із судом чергував автобус із «беркутівцями» на випадок «масових заворушень». І цей випадок мав місце, хто б сумнівався! «Свободівці» спочатку заблокували і не випускали з будівлі суддю, який засудив «терористів» до тюремного терміну, потім почали розгойдувати автобус із «беркутівцями», урешті-решт, дозволили бійцям вийти і пройти через «коридор ганьби», у цей час знімали обличчя «беркутівців» на камеру, щоб їхні знайомі та сусіди їх ідентифікували і виклали в інтернет їхні імена, прізвища та адреси. Як там опинився Юрій Луценко, я не зрозумів, але саме його побили «беркутівці». До «Свободи» він ніякого відношення не має, але до Майдану має, все-таки один із польових командирів Помаранчевої революції і колишній міністр внутрішніх справ за Ющенка. За першою версією, він намагався зупинити можливе зіткнення між «свободівцями» і спецзагоном міліції. МВС заявило, що він постраждав тому, що був напідпитку.

Увечері на прямому ефірі ТВі Арсен Аваков кинув пюпітр у депутата Партії регіонів Олега Калашникова, який «зажив слави» тим, що кілька років тому в наметовому містечку біля Верховної Ради побив журналістів знімальної групи СТБ через запитання, що не сподобалися йому, і силою відібрав касету із записом. Якби не ведучий, який зупинив Авакова, коли той кинувся на Калашникова, була б чергова бійка у прямому ефірі.

11 січня. Субота

Холодно. На мансардному «дитячому» поверсі квартири +13° Цельсія. Тому хлопці спали внизу на канапі. Тільки Ґабріела залишалась у своїй кімнаті нагорі, але у неї є електричний обігрівач.

А в Харкові проводили форум євромайданів. Координував форум письменник Сергій Жадан. Коли євромайданівці зібралися в книгарні «Є», щоб обговорити подальшу стратегію, на магазин напало кілька десятків «тітушок». Вони увірвалися всередину, почали розбивати кийками вітрини з книгами, пустили всередину магазину сльозогінний газ. Побили охоронця магазину, що намагався їх зупинити. Він у лікарні, може втратити зір.

12 січня. Неділя

На Майдані Незалежності відбулося перше 2014 року народне віче. Зібралося 150 тисяч осіб. Із боку Європейської площі зранку шикувалися машини Автомайдану, щоб зробити черговий автопробіг до резиденції Януковича.

Віче розпочалося з молитви і виступів священнослужителів різних конфесій. Потім виступили активісти Автомайдану, повідомили про свої плани на сьогодні. Виступи політиків і активістів закінчилися нормальним рок-концертом за участю гуртів «Mad Heads», «Мандри», «Атмосфера» та інших.

13 січня. Понеділок

Зранку було дивно і підозріло тихо.

І не дарма! Годині о десятій кілька десятків людей із однаковими пов’язками на рукавах – синьо-жовтими з червоною смужкою, що розділяла ці два кольори, – напевно, щоб вони відрізняли один одного від активістів Майдану, які носять просто синьо-жовті пов’язки на рукавах – спробували розбирати барикади з боку Бессарабки і ЦУМу. Один із них через гучномовець заявив, що на Майдані зібралися бездомні та безробітні й киянам цей бардак набрид! Цих «активістів» охороняв загін «спортсменів». Одначе навіть почати розбирати барикади їм не вдалося, бо до охоронців цієї барикади відразу прийшли на допомогу кілька сотень майданівців із Майдану Незалежності. Вони відтіснили «представників киян». «Спортсмени» в конфлікт не втручалися. Після двадцяти хвилин взаємних образ і словесних перепалок «представники киян» пішли разом зі своєю охороною.

14 січня

Учора ж увечері з майстерні через забарикадований Майдан пішов на Шовковичну до нашої подруги Галі пояснювати, що ми не візьмемо у неї ліжко в село. На трибуні Майдану хтось говорив про річницю вільнюських подій. Слухачів – сотні три-чотири. На боці готелю «Україна» майданівець, який вийшов із намету, спробував мене зупинити, але настрою в мене не було, і я пройшов далі. Вгору. Садову й досі перекрито автобусами та КамАЗами, відрізок Шовковичної в бік Грушевського теж перекрито КамАЗами. Стоять «беркутівці». Та й сама Інститутська частково перекрита, залишено вузький проїзд для машин, і даішник під охороною «Беркута» розрулює рух.

Падав сніг, красивий, пухнастий. Телефон Галі не відповідав. Я стояв під дверима парадного. Незабаром з’явилася вона. Сказала, що телефон із собою не носить, тому дзвонити їй на мобільний треба тільки рано-вранці та пізно ввечері. Удома майже закінчено ремонт і завезли ові меблі від «Лори Ешлі», завтра мають привезти ще буфет і ліжко. Вона складає тепер гроші тільки на «Лору Ешлі» та замовляє меблі за каталогом. У квартирі мене зустріли ті ж два папуги корели – Кузя і Маша. Тільки один з них – Кузя – вже ерзац першого, померлого Кузі. «Кузі» довго не живуть, на відміну від «Маш».

Дивився на ліжко, яке обіцяв забрати, а потім відмовився. Сфотографував. Галя була засмучена моєю відмовою брати ліжко в подарунок на дачу. Я пообіцяв іще раз подумати і порадитися з Лізою. Несподівано Галя вирішила подарувати мені пилосос. Сказала, що пилососити більше не буде в квартирі – тільки вологе прибирання. Я взяв, аби не засмучувати її ще раз. Вона точно хотіла полегшити і без того не перевантажену речами квартиру. Коробку з-під пилососа я вирішив не брати – надто велика. Галя знайшла мішок, в який ми і засунули пилосос разом із трубою і довгою телескопічною «ногою». Я йшов із пилососом повз «беркутів» і курсантів. Пилосос був у рожевому мішку, його трубка випирала з мішка і мусила б викликати підозру в міліції, тим більше, що йшов я у бік Майдану. Але ніхто мене не зупинив, не поцікавився, не просив показати, що там, у мішку. А сніг падав і падав. І на мене, і на Майдан, і на асфальт. На Майдані горіли вогнища в бочках. Навколо них грілися люди. Все було, як зазвичай.

15 січня

Коли мені не вистачає слів, рука сама тягнеться до книг. Останнім часом відчуття нестачі слів виникає все частіше. Або життя стає багатшим, або з нього вимиваються слова, здатні його описати. Скоріше за все друге. Люди все менше користуються словами і все більше вигуками та жестами.

Учора ввечері я, нарешті, купив Антону обіцяний на Новий рік комп’ютер. Продавці спробували мені підсунути «Майкрософт офіс» із ліцензією на 365 днів. Бандитизм Біла Ґейтса? Ще місяць тому можна було купити цю «оболонку» навічно, тобто просто на один комп’ютер. Шукатиму варіанти. Морозець на вулиці триває.

На Майдані неспокійно, в інтернеті повно повідомлень про те, що влада звозить до Києва все більше солдатів внутрішніх військ і загонів «Беркут». ДАІ тероризує учасників Автомайдану. Вони виписали 900 протоколів на вилучення водійських прав у автомайданщиків за «не зупинку на вимогу співробітників ДАІ», всі протоколи «під копірку», підписані нерозбірливо, так, що навіть важко визначити, хто з даішників їх оформляв.

Межигір’я перекрито «Беркутом» з усіх боків, дорогами туди проїхати не можна, їх перегороджено автобусами, вантажівками. І тепер навіть пішки по дорозі не пройти. Місцеві селяни пробиваються до себе додому через ряди «Беркута» з боями. Від них вимагають показувати паспорт із пропискою в селі Межигір’я. Одного старого, який не носить із собою паспорт, міцно побили кийками за спробу пройти до себе в село без документа. XXI століття на Україні нагадує середину XIX до скасування селянського рабства – кріпацтва.

Вечір. На телеканалах обговорюють інтерв’ю кардинала Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Він заявив, що в разі використання владою зайвої сили народ має право на збройний опір. Політологи, які обслуговують Партію регіонів і Януковича, вже щосили кричать, що це провокація! Що треба скаржитися на кардинала Папі Римському і вимагати, щоб Українська греко-католицька церква перестала брати участь у політичних акціях. Цікаво, а чому Українській православній церкві Московського патріархату – найбільшій церкві в Україні – можна постійно займатися політикою й агітувати під час церковних служб перед виборами до парламенту або перед президентськими за Партію регіонів і Януковича, а греко-католицьким священикам не можна проводити меси на Майдані? У православних Московського патріархату – мільйони парафіян, у греко-католиків – сотні тисяч. Хто кого мусить у цій ситуації боятись?! Я знайшов це інтерв’ю, і ось точна цитата: «Бувають ситуації, коли збройний опір може бути дозволено. Коли влада використовує зайву силу, народ має право захищатися зі зброєю в руках. Кожне з нас має право захищатися. Не потрібно це прописувати в конституціях – це закон природи. Я маю право захищати себе і своїх близьких, як кожна людина».

16 січня

Дощик. Я запропонував Лізі відразу їхати зі школи до мами-Раї, а потім до меблевого торгового центру на Окружну, 4, і купувати один із двох журнальних столиків, які нам сподобалися минулого разу тиждень тому. Ліза спочатку погодилась, але потім відмовилась і запропонувала не поспішати. Подзвонив наш давній друг-фінансист Юра. Вони з дружиною Алісою прилетіли з Литви, привезли для мене шматочок козячого сиру. Сказав, що завезе об 11 ранку. Шкода, мене не буде – обіцяв поїхати забрати батьків і відвезти їх до двох банків, аби отримати відсотки та продовжити депозити. Приїхали спочатку до «Легбанку». Там удалося все оформити досить швидко. Але в другому банку, де у батька виявилося на депозиті більше 100 тисяч гривень, нас чекала велика неприємність: банк тимчасово не видає гроші. Під офісом банку стояли з тридцятеро людей і вирішували: куди йти скаржитися? Батькові в його 87 років уже не звикати вкладати гроші в дрібні підозрілі банки під обіцяні великі відсотки і потім їх утрачати. Так уже було разів п’ять, але все одно він забирає свою пенсію й відразу несе її до чергового банку, обраногоза рекламою в газеті безкоштовних оголошень.

17 січня

Янукович підписав закони, проголосовані руками депутатів Партії регіонів. Тепер цей цирк із піднесенням рук, які ніхто не підраховував, «узаконений». Тепер буде весело, як у Москві, – більше трьох осіб разом на вулиці не збиратися, сім-карти для мобільних телефонів лише за паспортом з реєстрацією і так далі. Крім цих безглуздих законів, він підписав і бюджет на цей рік! Армія одержить 40 % від звичайного фінансування, а міліція, прокуратура і суди – на 80 % більше!

У Криму російські патріоти розгромили пам’ятник кримським татарам – жертвам сталінської депортації. Харків засипало снігом, і по снігу їздить із українськими прапорами «веломайдан» – велосипедисти-любителі.

Хочеться повернутися до роботи над «литовським романом». Думки про роман приходять, але сили зосередитися на роботі немає. Весь час хочеться кудись іти, і щоб не йти – йдеш, умикаєш комп’ютер і перевіряєш по інтернету останні новини або дивишся на живу картинку з Майдану або з Грушевського.

19 січня

Хрещення. Сьогодні об 11 ранку письменники і видавці занурювалися в холодні води Дніпра на нашому давньому місці в Гідропарку навпроти Печерської лаври. Шкода, що цього разу в мене не вийшло.

На Грушевського – своє «Хрещення». Там більше десяти тисяч протестуючих, але і «беркутівців» і солдатів набагато більше, ніж учора. Міліція підігнала величезний водомет і почала поливати протестувальників водою, відганяючи їх від барикад. На вулиці –7 градусів. А протестувальники, мокрі наскрізь, кричали: «Водохреща! Водохреща!» Ось вам і Хрещення-2014 із доставкою святої води просто на барикади.

21 січня

Війна триває, але, гадаю, їй недовго залишилось. У чому сенс війни з міліцією, якщо немає єдиного політичного керівництва протестами і єдиних політичних вимог? Просто скидання ненависті до Януковича та Партії регіонів, до всіх цих корумпованих покидьків. Але потім почнеться державна помста, з’являться ув’язнені, які вважатимуть себе політичними й будуть дійсно жертвами режиму. Їхні родичі й діти «формуватимуть» співтовариство жертв режиму. Продовжиться ненависть, продовжаться випадкові арешти й довгі тюремні терміни. Опозиційні політики не знайшли спільної для народу ідеї, хоча б для тієї частини народу, яка готова була їх підтримати. Або, можливо, навпаки: політики мусили підтримати частину народу? Але не змогли через те, що не визначилися: по дорозі їм одне з одним і з народом? У кожного – своя мета. Часто не своя «державна», а своя «особиста».

22 січня

Перші смерті на Грушевського. Чому я не здивований?! Чому те, що раніше здавалося неможливим чи божевіллям, тепер здається логічним і нормою?! Ми всі збожеволіли. Я не знаю, що таке «норма»! Норма – це ненавидіти президента твоєї країни, який не вміє писати без помилок, який ні біса не знає і, здається, ніде і ніколи не вчився? Може, тільки під час своїх двох тюремних відсидок у молодості. Тобто такий президент, як Янукович, не може бути «нормою». Значить, ненавидіти і не сприймати його – норма. Протести – це пряма форма несприйняття і нелюбові. Це теж норма. Коли на владу нападають політично, вона реагує або ігнорує. Коли в бік влади, тобто поліції, летить каміння і коктейлі Молотова, вона відповідає кийками. Це теж норма? У Греції – так. У Німеччині теж. Але у них там чомусь людина з кримінальним минулим не може стати президентом! Найпершою жертвою нашої внутрішньої «інтифади» став Сергій Нігоян, 20-річний вірменин, громадянин України, житель Дніпропетровської області, який читав перед цим на барикадах поезію Шевченка. Як продовжити працювати над романом про Литву й литовців, коли за п’ять хвилин ходи від моєї робочої квартири, де я зараз сиджу за комп’ютером, іде бій міліції з народом, із радикальними романтиками, яким усе одно не перемогти «беркутівців», а навіть якби й перемогли, то що робити далі?

Країна, забута Богом. Над нею дим. Під димом ділять владу. Бандити і революціонери. Революціонери ще можуть у майбутньому стати бандитами. Бандити вже навряд чи підуть у революціонери.

Другим убитим сьогодні виявився громадянин Білорусі. Крім того, в лісі під Борисполем, куди вивозили і де били активіста Ігоря Луценка, знайшли труп зі слідами тортур. Є підозра, що це той другий, із ким Ігоря люди в цивільному викрали з лікарні. Цікаво, в лікарні є камери відеоспостереження? Зберігся запис цього злочину?

Щойно подзвонив Петя Хазін. Сказав, що у дворі його будинку на Терещенківській міліція, а сусідні з ним музеї – Західного і Східного мистецтва та Музей російського мистецтва – евакуюють співробітників і відвідувачів. Схоже, готується розгін Майдану і на цей раз уже по-серйозному. Подзвонила Ліза, сказала, що міліція наказала припинити заняття і терміново відпустити учнів по домівках. Самим викладачам теж сказали розходитися по домівках. Вона пішла на метро, але метро не працює. Вирушила пішки через Андріївській узвіз.

23 січня

Майдан на місці. В останній момент, мабуть, Янукович злякався крові. Тепер уся Україна дивиться на YouTube відео, як міліціонери в Києві на Грушевського роздягли догола учасника протесту – козака, який, судячи із зовнішнього вигляду та зачіски, є просто членом одного з історичних клубів. Міністр Захарченко попросив вибачення за поведінку міліції й визнав, що такі дії «неприпустимі в цивілізованій державі». Пообіцяв винних покарати. Карати, мабуть, буде так само, як Янукович покарав тих, кого визнали винними в розгоні студентів у ніч на 29 листопада. Тобто ніяк.

24 січня

Морозний сонячний день. У таку погоду думки про щасливе минуле легко змішуються з думками про тривожне сьогодення. У стабільних країнах важко згадувати, що з тобою і з країною відбувалося 10 або 20 років тому. Можна згадати, коли ти взяв кредит у банку на купівлю будинку, який ти й досі сплачуєш. Можна згадати, коли ти купив останню свою машину, яку було б уже добре поміняти на нову. Можна згадати минулорічну відпустку на Ібіці та відпустку на Ібіці три роки тому. І спробувати порівняти ціни на мохіто в барах Ібіци в різні часи. Хоча сенсу в цьому небагато. Мохіто все одно буде дорожчати щороку. Як і все інше. Але в Україні зі спогадами – особистими та про державу – все набагато легше. Час летить, як мені здається, набагато швидше і драматичніше. Історії, що відбуваються з нами, іноді мають більш закручений сюжет, ніж в американських блокбастерах. Мене вже багато років просять друзі-видавці написати автобіографію, оскільки волею випадку і долі я раз у раз опинявся і продовжую опинятися в центрі або біля центру того, що відбувається. За автобіографію я поки що не брався. Але ця книжка дуже особиста. А значить, і суб’єктивна.

Слово «центр» для мене колись було чарівним. У центрі «центру», як мені уявлялося в юні роки, має стояти круглий стіл, за яким мають сидіти найкращі особистості людства. І вони обов’язково мають бути моїми друзями і гостями. Я і зараз сиджу і пишу ці слова за круглим столом у самісінькому центрі Києва. Поряд стоїть звичайний письмовий стіл. Цілком зручний, за яким написано багато розділів різних романів, багато есе та статей. Але настає момент, і я знову пересаджуюся за круглий стіл. Тільки зараз я зрозумів, що цього разу пересів працювати за круглий стіл близько трьох місяців тому. Може, через те, що письмовий у мене тепер повністю завалений рукописами, паперами, договорами й іншим? А може, через те, що тоді вже настав тривожний час очікування чергових великих змін. Скоріше за все причиною є друге. Круглий стіл сам по собі заспокоює. Він нагадує мені про мої фантазії сорокарічної давності, про те, що за круглим столом мають сидіти кращі особистості людства. А за письмовими столами в радянських фільмах завжди сиділи комуністи, кадебісти й інші представники жорстокого радянського минулого.

Я в юні роки жив на околиці Києва і мріяв жити в центрі, біля Софійського собору, Золотих воріт і Андріївського узвозу, на якому в будинку номер 13 за часів громадянської війни 1918–1921 рр. жив і працював один із моїх улюблених письменників Михайло Булгаков. Моя мрія здійснювалася поступово. Спочатку через два роки після розвалу Радянського Союзу ми з дружиною купили однокімнатну квартиру на Софійській площі. А набагато пізніше, залишивши однокімнатну квартиру собі для робочого кабінету, придбали квартиру неподалік, за Софійським собором на вулиці, де колись жили батьки Михайла Булгакова і де він сам народився. До Майдану Незалежності, який став 2004-го року центром Помаранчевої революції, а два місяці тому центром нових протестів, мені з «робочої» квартири йти пішки три хвилини, а з сімейної – п’ять. Я один із тисяч і тисяч людей, які живуть у центрі, навколо Євромайдану. Я впевнений, у когось після перегляду теленовин виникає враження, що в Києві йде війна. Друзі з Великобританії й Канади пишуть нервові імейли і пропонують на час цієї війни переселитися до них. Тим більше, що у нас троє дітей. Моя дружина на один із таких імейлів відповіла: «Дякую. Але тут цікавіше». Україна – занадто «цікава» країна. З одного боку, гуляти по Києву вночі зазвичай безпечніше, що гуляти вночі по Лондону або Парижу. З іншого боку – ти ніколи не знаєш, що може статися завтра. Ось і я зараз не знаю не тільки про те, що може статися завтра, але й не знаю, чим може закінчитися сьогоднішній день.

Мої сусіди водять дітей до школи, яка розташована за тридцять метрів од верхніх, «мирних» барикад. Щоранку по вулиці Прорізній, що спускається до Хрещатика, сотні батьків ведуть своїх маленьких дітей. Під Майданом Незалежності, на якому вже два місяці йде цілодобовий мітинг, працює двоповерховий підземний торговий центр, в якому є і кілька кафе, і супермаркет, і ювелірні магазини, і навіть відділення банків. Усі ці магазини, кафе і банки спокійно працюють, так само, як і десяток кафе на самому Майдані. Неподалік працює Головпоштамт, до якого можна зайти і погрітися. Життя продовжується. Тільки тепер зі сцени Євромайдану не виступають рок-музиканти. Мої друзі, що проводять на Євромайдані багато часу, скаржаться, що всі рок-гурти України виступали на сцені для мітингів уже по три рази. Зі сцени виступали і поети, і лікарі, і політики. Тепер бажаючих виступати не так уже й багато. В основному це майже професійні революціонери, які пройшли «школу Євромайдану». На екрані сцени показують новини об’єктивних телеканалів, іноді виступають зарубіжні гості. Вчора, коли я стояв перед сценою, після показу документального фільму про В’ячеслава Чорновола – одного з перших лідерів українського демократичного руху, який загинув у дивній автокатастрофі якраз перед президентськими виборами в 1990-х роках, – виступав поляк, ветеран руху «Солідарність». Він говорив по-польськи. Його жадібно слухали більше тисячі чоловік. Слухали, стоячи на десятиградусному морозі. Я стояв біля намету, на якому було прикріплено табличку з назвою маленького волинского містечка. Із залізної труби, вставленої в спеціально вирізану в брезенті дірку, шугав дим. Усередині великого військового намету в залізній печі-буржуйці горіли дрова. З намету вийшов сивий чоловік років шістдесяти, неголений, у теплій куфайці та ватних штанах зеленого кольору. Постояв, слухаючи польського гостя, зітхнув і зайшов назад до намету. Мені важко уявити собі, скільки він уже вислухав виступів на Євромайданi. Тут уже два місяці як є «постійне населення». Є люди, які приїхали з Галичини і Волині два місяці тому після того, як перші студентські протести проти відмови Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС були жорстоко придушені спецпідрозділами міліціі. Тоді слово «жорстокість» мало інше, більш м’яке значення, ніж сьогодні. З сьогоднішньої точки зору та нічна атака на романтично налаштованих студентів уночі з 29 на 30 листопада минулого року здається виявом дурості представників української влади. Те, що відбувалося в січні 2014 року, вже більше схоже на злочин, ніж на дурість.

Учора ввечері я спокійно пройшов разом із сотнями інших людей з Майдану Незалежності на Європейську площу, від якої вгору, до будівель Кабінету міністрів і парламенту йде вулиця Грушевського, перегороджена барикадами протестувальників і лінією оборони спецпідрозділів міліції та внутрішніх військ. Ще декілька днів «лінію оборони» уряду було укріплено поставленими впоперек дороги автобусами та вантажівками. Протестувальники спалили цю техніку, і вчора ввечері її вже не було. Одначе всі підворіття найближчих будинків заблоковано військовими машинами. У цих будинках, як і раніше, живуть кияни. Хочеться вірити, що жоден із них іще не постраждав, проходячи повз демонстрантів і бійців спецназу до себе додому. Але цього я не знаю, як не знаю і точну кількість убитих і поранених демонстрантів. Думаю, що цього поки що не знає ніхто. Адже те, що відбувається нині, не піддається ніякому аналізу. На боці урядових сил воюють незрозумілі люди в цивільному, які стріляють у демонстрантів не гумовими, а справжніми кулями. Зверху, з дахів будинків на вулиці Грушевського, з боку, захищеного міліцією, не тільки по протестувальниках, але і по журналістах і фотокореспондентах стріляють снайпери, і при цьому стріляють у вічі. Ці снайпери зробили каліками по зору вже більше двох десятків демонстрантів і п’ятьох журналістів. Учора ввечері, коли я там проходив, атмосфера була спокійною. Жінки й чоловіки, дівчата й молоді хлопці лопатами зішкрібали сніг із дороги і запаковували його в мішки, а мішки несли до барикад, аби зробити ці барикади вищими й надійнішими. Інші демонстранти і просто співчувальники несли до барикад старі покришки для нічних вогнищ. А зверху, з боку солдатів і спецназу, вниз біжить вода. Біжить уже кілька днів, відтоді, як «водомет» підключили до пожежного крана. Ця вода вже перетворила поверхню бруківки між супротивними сторонами на ковзанку, але тепер вона біжить акуратним бурхливим струмком. Протестувальники на своїй території обгородили її русло мішками зі снігом, відвели її в центр Європейської площі, де вона розливається і тут же замерзає, після чого протестувальники її лопатами вантажать у нові мішки і несуть їх до барикад. Із кожним новим шаром мішків, заповнених льодом і змерзлим снігом, барикади видаються все більш і більш надійними. У повітрі висить гар від згорілих минулої ночі покришок, але запаху газу, який використала міліція дві ночі тому, вже немає. Триває звичайний київський вечір.

Потім прийшов наступний день. Надійшли новини про нову зустріч президента Януковича з лідерами опозиції. Янукович запропонував одному з лідерів Арсенію Яценюку пост прем’єр-міністра, а Віталію Кличку – пост віце-прем’єра з гуманітарних питань. Третьому лідеру, голові радикальної націоналістичної партії «Свобода» Олегу Тягнибоку, президент нічого не запропонував. Навіть на 68-й день протестів влада не припиняє спроб посварити між собою лідерів опозиції. Яценюк і Кличко не погодилися на пропозицію президента і не відмовилися. Хоча ясно, що вони не погодяться, адже прийняти ці пропозиції означає вступити на службу до президента Януковича, з яким вони воюють. Але головна проблема насправді нині в іншому. Чи знайдуть компроміс Янукович і лідери опозиції – важливо тільки частково. Адже 80 % протестувальників-українців не вважають, що лідери опозиції представляють їхні інтереси. А це означає, що лідери опозиції не в змозі вплинути на припинення протестів. Заспокоїти країну може тільки президент Янукович, якщо публічно оголосить про дострокові президентські вибори. Але він цього робити не поспішає. Адже на його боці міліція, суди й армія. Також він не поспішає оголошувати надзвичайний стан, хоча останню погрозу його ввести було озвучено сьогодні в зв’язку з захопленням протестувальниками будівлі Міністерства юстиції. Будівлю було добровільно звільнено демонстрантами. У місті висить напружена тиша. На вівторок 28 січня призначено позачергове засідання українського парламенту. Те, чим воно закінчиться, визначить найближче майбутнє країни. Чи це мені тільки здається? Засідання українського парламенту може визначити дату наступного засідання українського парламенту. Це більше схоже на реальність.

Ну і не можна забути про ту Україну, яка проти нинішньої влади. Наскільки вона не проти – зрозуміти важко. Але Донбас живе своїм життям. Там завжди існувала жорстка ієрархія відносин, там ніхто не протестував проти влади. Там живуть мільйони людей, які працюють на заводах і шахтах, які вважають, що вони своєю працею годують усю решту України. Їх переконали, що вони – найправильніший тип українців. Вони поважають владу, вони займаються своєю працею і не лізуть у політику. Може, саме через це там практично не буває добровільних політичних маніфестацій. Жителі Донбасу дивляться російські телеканали та російські новини. Вони розмовляють російською, а всіх жителів Західної України вважають націоналістами і фашистами. До 2010 року багато з них любили Росію і Путіна. Це вони обрали Віктора Януковича президентом. Тому що він один із них. Тому що у нього, як у багатьох в Донбасі, було важке дитинство. Тому що він був губернатором Донецької області й жорстко тримав усю область у руках. Чимось він нагадував жителям Донбасу Йосипа Сталіна, точніше, міфічну характеристику Сталіна – «суворий, але справедливий».