Kitabı oku: «Війна», sayfa 7
10 лютого
Туман, що почався вчора, триває й досі.
Політики Партії регіонів – люди з «однопартійним» мисленням. Для них існування інших партій – це вимушене непорозуміння.
Був на останньому засіданні журі премії «Гордість країни». Ніна Матвієнко прийшла трохи пізніше, Слава Вакарчук запізнився добряче, але відразу запропонував перейменувати номінацію «Рідкісний талант» на «Винахід року». Пішла мова про те, щоб нагородити дзвонаря Михайлівського монастиря, який відчинив ворота монастиря учасникам протестів, які бігли з Майдану. Всі погодились, але остаточного рішення так і не прийняли.
Видобувати вугілля – це дійсно подвиг. Видобуток вугілля – справа дуже ідеологічна. Тому кожна держава піднімала своїх шахтарів на особливу соціальну висоту, представляла їх «вершками пролетаріату». Так було в Радянському Союзі. Так було в Польщі. Так є в Китаї. В Україні влада не раз погрожувала привезти до Києва незадоволених шахтарів, аби вони висловили все, що думають про ліберально налаштованих і «зажерливих» жителів столиці. Цікаво, чому влада досі не підігнала з Донецька кілька поїздів із шахтарями, у яких обличчя будуть чорні від вугільного пилу, а в руках вони триматимуть свою головну зброю – відбійні молотки для відколювання вугілля від пластів?!
У Москві застрелився головний експерт Росії з балістичних ракет для підводних човнів адмірал Апанасенко. Він був хворий на рак шлунку. Дружина пішла отримати за рецептом морфін, але їй відмовили, відправили збирати кілька довідок у поліклініці. Через кілька годин вона повернулася додому змучена, так і не зібравши ці довідки і не отримавши морфін. Адмірал дістав свій нагородний пістолет, зайшов до свого кабінета і наклав на себе руки.
11 лютого
День паніки. Зранку писав статтю вдома. Після обіду зібрався до Українського дому на круглий стіл за участю Андруховича. На вході до Українського дому охорона Майдану попросила пропуск. Я сказав, що у мене немає. Попросили будь-який документ. Витягнув свою книгу з фоткою на задній сторінці. Показав – пропустили. Сів у очікуванні круглого столу, тут дзвонить Габі: «Я сама, Таня пішла, у нас під дверима сидять троє в чорному. Мені страшно. Що робити?» – «Будуть дзвонити – не відчиняй». Підсів поруч зі мною Льоня-антикварник. Бачить, що я стурбований. Запитав, у чому справа. Я розповів. Він підкликав Сергія, начальника охорони Автомайдану. Той каже: «Треба їхати!» Вийшли, сіли в таксі, за кермом Андрій. Поїхали. По дорозі новий телефонний дзвінок від Габі: «Вони дзвонили в двері, але я не відчинила!» – «Нікому не відчиняй, ми їдемо!» – сказав я. На початку Рейтарської потрапили в пробку. Заїхали з двору. Сергій надів рукавички, сказав, що піде сам. Мені порадив сидіти в машині. Попросив, щоб я подзвонив Габі і сказав їй відчинити йому двері. Він назветься «Карл». Його не було хвилин десять. Я почав нервуватися. Запропонував водію Андрію зайти в парадне. Зайшли, я подивився вгору і побачив на третьому поверсі спини чоловіків. Повернулись у двір. Сергій з’явився з арки. Сказав, що один із них «мент», а двоє інших – «нічого особливого». Сказав, що «сфотографував» їх. «Усе гаразд. Тепер вони нічого не зроблять! Можемо їхати назад. Вони сказали, що чекають мешканців квартири номер 8 і щось про склопластикові вікна». Все це схоже на маячню. У квартирі номер 8 нікого немає, там порожньо. Її іноді здають в оренду.
Приїхали назад до Українського дому. Круглий стіл тривав. Мовців слухали з тридцятеро людей. Набагато більше людей просто ходили по будівлі з бейсбольними битами в руках, у касках і бронежилетах. Ходили повз нас медики-волонтери Майдану. Сидіти і слухати про реакцію Заходу на Майдан я вже не міг. На душі було неспокійно і, врешті-решт, я пішов. Піднявся Трьохсвятительською на Володимирську, забрав із майстерні свій комп’ютер і повернувся додому. У парадному вже нікого. Тихо, спокійно.
Увечері Габі розповіла Лізі про подію. Ліза була незадоволена. Сказала: «Перестань гратися в Джеймса Бонда!» Здається, вона не розуміє всієї серйозності ситуації.
13 лютого
Острог. Учора після семи годин, проведених в автобусі, доїхав до Рівного. Заїжджали на різні автовокзали райцентрів і Житомира. До автобуса заходила торговка біляшами, після неї жінка років 55-ти з чорним кульком, в який просила кидати гроші їй на якусь операцію. Навколо тривали дивні телефонні розмови по мобільнику. Якийсь пристойно одягнений громадянин років 50-ти говорив із автобуса, що він їде до Львова через Рівне. До Рівного автобусом, а потім електричкою, і що там він для когось замовить авіаквиток до Львова, хоча краще б до Варшави, бо далі треба їхати до Катовіце. Водій, який говорив у Києві та до в’їзду в Житомир по-російськи, далі перейшов на українську. У Рівному на автовокзалі мене зустріли Вікторія і Марк – організатори літературних заходів, молоді, трохи «зарегенні», у них громадська організація «Література В», вони організовують зустрічі з письменниками, продають на них квитки, живуть на самоокупності, але явно з мінімальними очікуваннями. Однак організовано все було відмінно. В університеті, потім у «Книжковому супермаркеті». Виспався в порожній квартирі, яку для мене зняли організатори на дві ночі біля автовокзалу. А зранку, доїхавши швидше запланованого до Острога, прогулявся по лівій стороні міста.
Було спокійно, майже безлюдно, маса собак у будках. Якби собака дійсно був другом кожної людини, то у нас жили б 45 мільйонів собак: кожній людині по чотирилапому другу.
У країні триває бардак. «Регіони» все голосніше кричать про федералізацію, хочуть залишитися при владі у своїх географічних осколках, як лідери республіканських компартій залишалися при владі після відколу від СРСР. Але напруга в Києві наростає. Тут, в Острозі, за 300 кілометрів од Києва, тихо і спокійно, тільки на стовпах листівки не першої свіжості: «Всі на Київ! Допоможемо Майдану». У Рівному на місцевому Майдані кілька наметів і людей 20–30 біля них. Там обласна рада обрала голову «Народної ради» своїм головою – добре, що він був також депутатом облради. Голова області це схвалив. І все заспокоїлося. Всі дивляться на Київ. Чекають, що буде далі.
Учора після зустрічі в КС підійшов Олександр, «аспенівець». Випили з ним чаю. Питав, що можна робити на місцевому рівні, аби пожвавити і підтримати суспільне життя. Поговорили про можливий конкурс есе серед молоді на тему «Майбутнє належить нам», з тим, щоб зібрати фіналістів у Рівному, влаштувати обговорення та спробувати їх зробити клубом, з ФБ-сторінкою, з іншими заходами.
Вечір. Повернувся. В Острозі після екскурсії по університету зайшов до кабінету проректора. Там сидів знайомий великий і бородатий чоловік. Виявилося – отець Рафаїл Туркуняк, священик УГКЦ зі Львова, з яким не раз зустрічалися на різних заходах, організованих Михайлом Ватуляком, господарем найбільшого книжкового складу-магазину на Західній Україні. Після зустрічі зі студентами ми сіли з отцем Рафаїлом за стіл у будинку для приїжджих викладачів, де він ночує. Довго говорили про політику.
14 лютого. П’ятниця
Хмельницький. Університет мене порадував не тільки розумними студентами та відмінними викладачами – знаючи, що поїзд на Київ у мене після півночі, вони зняли для мене на 5 годин номер у готелі «Поділля», щоб я не бродив до відходу поїзда по нічному місту.
15 лютого
О першій годині ночі в Хмельницькому сів на потяг. На верхній полиці поїзда Івано-Франківськ – Київ я спав одягненим. Приїхав до Києва вчасно, о 6:12 ранку, а до сьомої знову приліг удома і прокинувся вже о пів на десяту. Ігноруючи втому та головний біль через коротку і неспокійну ніч, я вирішив поїхати в село. Габі з подружкою лишилася в Києві, а з нами вирушив однокласник Антона Богдан.
Увечері Перший канал національного телебачення крутив інтерв’ю Януковича відомому за радянських часів журналісту Віталію Коротичу. Морок цілковитий. Старий запухлоокий Коротич був схожий на мумію. Янукович був схожий на маску, на якій злегка рухався рот, не завжди збігаючись із вимовлюваними словами. Він сказав, що людей вивело на Майдани бажання романтики. Говорив, що ці романтики хочуть неможливого. І верз якусь іншу нісенітницю. Я вимкнув.
Сьогодні Кличко збирається виступити в Полтаві. Міліція і МНС вже оточили будинок, в якому має проходити зустріч із ним, і нікого всередину не пускають. Вимкнули електрику й заявили, що будівлю заміновано.
У Києві опозиція погодилася звільнити для проїзду частину Грушевського і звільнити КМДА. Але опозиція – це одне, а протестувальники – зовсім інше! І майданівці виступили проти обіцянок опозиції. Український дім, Жовтневий палац і Будинок профспілок звільняти ніхто не збирається. Знову пішли чутки, що до Києва стягуються війська та черговий розгін демонстрантів запланували на понеділок. Ганні Герман у її батьківську хату в Львівській області кинули коктейль Молотова. Хата не згоріла, принаймні повністю.
Бібліотека Майдану почала передавати книги в сільські бібліотеки. Цим займаються Міла Іванцова, Галя Вдовиченко та інші письменники і волонтери. У деяких селах начальство заборонило приймати книги з печаткою «Бібліотека Майдану», і сказало: якщо директори сільських бібліотек візьмуть ці книги, то їх або звільнять, або змусять вирвати сторінки з печаткою бібліотеки Майдану.
Спочатку МЗС України розкритикував російського дипломата, який сказав, що Україна де-факто вже федералізувалась, а вчора Янукович заявив, що треба ще вивчити питання можливості федералізації.
Ветерани війни в Афганістані підтримували Євромайдан, потім частина з них оголосили перемир’я і пішли, скривджені тим, що до їхньої професійної військової думки не прислухаються «господарі барикад» на Грушевського. А вчора, мабуть, для того, щоб і інші «афганці» пішли з центру Києва, Янукович заснував медаль «25 років виведення радянських військ із Афганістану».
У Сімферополі побили американця Джеффрі Луббі за те, що його український друг, який стояв поруч із ним, на запитання, що він думає про Майдан, сказав, що повністю підтримує протести.
А під Києвом селяни знайшли в полі труп чоловіка, одягненого, «як майданівець» – із синьо-жовтою стрічкою на куртці – і зі спотвореним обличчям.
Над селом світить дивно тепле сонце. Скоро Вітя привезе мішок дров і затопимо сауну. На вечір – курка з картоплею та печеним пастернаком.
16 лютого
Ми в селі, прекрасний тихий ранок. Під вікном валяються стінки старих кухонних меблів, замінених восени, – з них Антон, Богдан і Тео робили будку для бродячого сільського пса Рижика, який прибився до нас учора і, бідолаха, думає, що тепер у нього є господарі. Пили вранці каву з Лізою, і вона згадала, як 7 лютого ходила на Майдан. Слухала проповідь зі сцени. Священик розповідав історію дуже правильного і чесного хлопця, який захотів усе-таки стати офіцером і пішов до військового училища. Він завжди носив із собою чотки і у вільний час читав Біблію. Решта курсантів з нього сміялися, жартували. Одного разу хтось із курсантів украв у нього чотки і викинув. Потім їх знайшли і принесли начальнику училища – генералу. Під час шикування всіх курсантів генерал показав чотки і запитав: чиї вони? Цей курсант не без остраху за наслідки відповів: мої! І тоді генерал повернув йому чотки і сказав усім присутнім: той, хто готовий так сміливо захищати свою віру, той так само сміливо захищатиме свою батьківщину. Схоже, час дії цієї притчі – пізній радянський період.
Після служби, в якій брали участь троє священиків УГКЦ, Ліза бачила, як вони спускалися по ескалатору до «Глобуса». Потім біля неї з’явився мешканець Майдану і довго розповідав про те, що конституція дозволяє в кожному селі та в кожному місті встановлювати власну народну владу і брати в руки самоврядування та відповідальність. Потім він почав давати листівки перехожим людям, щоразу перевіряючи: кияни вони чи ні. Він пояснював, що листівки – тільки для киян. Лізі він листівку не дав.
Уночі сьогодні повільно тривав переїзд майданівців із мерії, перенесення речей. На Грушевського подій було більше. Барикади трохи підтають через потепління. Радикали погодилися зробити проїзд у барикадах. Від влади приїхали два екскаватори. В цей же час до Грушевського прихильники Майдану на вантажних машинах і на причепах до легкових везли пісок і вапно для зміцнення барикад. ДАІ намагалась їх зупиняти на під’їздах до центру, але, врешті-решт, і пісок, і вапно довезли. Одночасно в барикадах робили проїзд для машин і КПП, звідки регулюватиметься рух.
17 лютого
Учора снідали з Лізою в Андрія і Люди Майструків, залишивши дітям сніданок на кухні. А сьогодні підвезли до Києва їхнього сина Вовчика.
Поки їхали по Житомирському шосе до Києва, бачили, як мчить по зустрічній Автомайдан: попереду потужний триколісний мотоцикл із розмаяним чорно-червоним прапором. За ним з десяток джипів і седанів, деякі підбиті, з тріснутими бамперами, із ум’ятинами на боках. За ними слідом – 5–6 машин ДАІ. Незабаром проїхали стоячий міліцейський патруль, який загальмував кілька машин автомайданівців, ще ближче до Києва – та ж ситуація. ДАІ намагається розбити протестні автоколони на дрібні групи.
Після обіду поїхали до Юри й Аліси в Лісники. По всьому місту і на дорозі до Конча-Заспи і Обухова через кожні 500 метрів на узбіччі по дві-три машини ДАІ. Даішники гальмують поодинокі авто з прапорцями України. Ось так державний прапор є ознакою «антидержавної діяльності».
Сьогодні, як з’ясувалося, ми відсвяткували з Юрою й Алісою національний день Литви. Посиділи до пів на дев’яту за вином, більярдом і читанням старих грамот і похвал Юри, де особливо виділявся мандат на право підпису під рапортом комсомолу до 60-річчя ВЛКСМ.
При передачі КМДА владі було багато незадоволених. А потім, після передачі, гурт людей у масках із палицями піднялися на 6-й поверх і почали громити кабінети. Так і незрозуміло: чи були це провокатори, чи «Патріот України», які здійснювали помсту за своїх посаджених товаришів із Василькова?!
В інфострічці повідомлення про те, що українським олігархам уже два місяці за кордоном не дають кредитів. Сумніваюся.
Ближче до вечора спустився на Грушевського. Барикади розтанули, багато ополченців, особливо ті, що старші, не приховують облич, ходять у касках, усміхаються, знову дозволяють себе фотографувати роззявам і тим, які щиро цікавляться. Молода мама прийшла з сином років 6-ти подивитися на почорнілу вулицю. Ворота, які позначили собою «великий прорив» у розблокуванні Грушевського, вузькі, невиразні, ніякі. І не мають сенсу, бо за ними все одно кордони «Беркута». Так що ніякого руху через них немає. В’їжджав один мікроавтобус через отвір першої барикади. Часто-густо скарбнички з написом «Допомога постраждалим». За Українським домом, у його дворі – стук палиць – навчання якоїсь сотні «Самооборони».
18 лютого
Учора ввечері прийшла наша подруга Галя і принесла листівки зі списком фірм і товарів, які мають відношення до Партії регіонів. Вечеряли. Галі налив коньяку, а ми з Лізою допивали гарне італійське вино. Доїдали курку, приготовлену напередодні в селі. Ліза говорила, що її турбує доля співробітників «Київхліба», якщо їхнього хліба не купуватимуть. Потім Галя почала лаяти Новохатька за лист проти УГКЦ, тут уже я виступив на захист міністра, нагадавши, що лист підписав Кохан, а Новохатько був у цей час в Австрії. Але закінчили ми більш-менш мирно, домовившись, що наступного тижня ми з Тео заберемо ліжко у Галі, розберемо, прив’яжемо до багажника на даху і спробуємо перевезти в село. Це було вчора, а здається, через сьогоднішні події, що все це було колись давно.
Уранці я, нарешті, подзвонив у Брусилівське відділення міліції, щоб узяти номер телефона «злочинця», який знищив сп’яну за кермом своєї «Лади» мої ворота. На тому кінці взяли трубку. Я запитав: «Це відділення міліції?» Мені ввічливо і квапливо відповіли: «Так, вибачте, але ми дивимось Раду!» І поклали трубку. Навіть не подумали, що хтось може просити про допомогу або заявити про злочин.
Сьогодні я платив по рахунках, купував у «Хакері» модем для Wi-Fi до комп’ютера Антона, пройшовся по Майдану, озираючись на дим від знову запалених шин. Чекав дзвінка від Марка Саньоля, що прибув, а він ніяк не дзвонив. Я під’їхав до Петі, й звідти сам дозвонився до Марка. Він був іще в аеропорту. А навколо Ради зранку йшов мітинг за повернення до Конституції 2004 року, починалися перші сутички, «Беркут» виводив на передову «тітушок». І ось уже до другої ситуація загострилась. Активісти захопили та підпалили офіс Партії регіонів. «Беркут» кидав гранати і стріляв із даху і з землі гумовими кулями. Самооборона захопила Будинок офіцерів і занесла туди поранених і вбитих. Убитих на 4-ту годину було троє, похорон відправляв священик Київського патріархату. Іншого священика Олександра спіймали «тітушки» і побили, зламали йому руку. Війна набирала обертів. У новинах говорили, що хтось із кимось веде переговори у президента, і одночасно про те, що президентський літак злетів у Борисполі й президент утік.
Коли я ходив по Хрещатику, неподалік заклопотано ходили інші перехожі з мобільниками, притиснутими до вух. Хлопець, поруч із яким я йшов: «Що, за 250 гривень? За 250 гривень ти підтримуєш цих підарів?! Ну добре! Звільнишся – подзвони!» Жінка на Прорізній: «Що? Побили? Кого? Комуністів? Це добре!!!»
Я зараз у літаку. Мала зі мною летіти Наталія Гуменюк із Громадського ТБ. Не полетіла. Їй треба бути там, на Суворова. Метро не ходить. Зупинили годині о шістнадцятій. Коли я дзвонив Лізі з літака, вона збиралася додому – сказали всім роз’їхатися по домівках. «Беркутівці» атакували верхні барикади Майдану, на Майдан відступили близько 5000 осіб. Вевешники оточили Український дім. Що з Жовтневим палацом? Депутати від опозиції йшли з Ради вниз на Майдан. Будинок профспілок? Схоже, що сьогодні до вечора, до моменту, коли я опинюся на зустрічі, присвяченій Україні, в замку Елма, все може скінчитись. Але скінчитися воно не може. Воно може призупинитися, бо Україна – це не тільки київський Майдан. Що буде далі? Розпуск парламенту, оголошення нових виборів через півроку, зняття недоторканності з опозиційних лідерів і їхній арешт?! Ще не було в країні такого ідіота-президента, який зміг радикалізувати один із найбільш толерантних народів!
Ось тобі й амністія, і перемир’я, під час якого з’явилися добрі новини: про папугу Жако, який співає гімн України і знає, як відповідати на слова «слава Україні!».
А Марія Матіос сьогодні зранку біля Ради, бачив її в «стрімі» біля «самооборонців».
19 лютого
У Києві підраховують убитих, поранених і зниклих. Серед зниклих – Степан Хмара, дисидент, який відсидів багато років у ГУЛАГу за антирадянську діяльність. Він вийшов, щоб іти на Майдан, і пропав. Ніч війни перетворила центр на руїни. Досі димить і догоряє Будинок профспілок. Там обвалилося перекриття між 5-м і 4-м поверхами, там, за словами депутата Соболєва, перебувало більше сотні тяжкопоранених і начебто 40–50 із них загинуло, згоріло. Новини заповнені «фейками» про те, що Анатолій Гриценко закликає майданівців до капітуляції, про те, що Захарченко подав заяву про відставку, про те, що ЄС завтра оголосить санкції проти влади. Одна новина, – не знаю, чи правдива, повідомила, що вночі таки говорили Путін і Янукович, і потім Путін сказав, що ні порад Януковичу, ні грошей не дасть.
А почалася ця «кривава лазня» з мирного походу до парламенту, щоб змусити парламентську більшість поставити на голосування конституційний акт, який Рибак навіть відмовився реєструвати. Потім почалося штовхання, яке переросло в рукопашну, і дуже скоро до Будинку офіцерів занесли перших трьох убитих майданівців. «Беркут», пішовши в контратаку, зніс барикади на Грушевського, відвоював Український дім і Жовтневий палац. Одночасно «беркутівці» почали тиснути з Інститутської, змушуючи майданівців відступати вниз. Відступаючи, протестувальники зійшлися на Майдані – їх було тисяч вісім. Вони почали палити все, що горить, аби створити вогняну стіну. Всю ніч ішли бої та стрілянина. Хто стріляв по «беркутівцях» – незрозуміло. Вони кажуть, що п’ятеро з них були вбиті снайперами в голову і в шию. Хто стріляв по майданівцях, якщо МВС заявляє, що «Беркут» не користувався вогнепальною зброєю?! Те, що МВС бреше, це одне, але інше мені здається правдою – те, що паралельно з «Беркутом» існує якась група в цивільному, яка і стріляє зі снайперських гвинтівок і зі звичайних пістолетів і автоматів. Близько першої години ночі вони зупинили машину з журналістом «Вістей» Веремієм на моєму кутку – на розі Володимирської та Великої Житомирської – і, побивши журналіста, потім вистрілили йому з пістолета в груди. Він помер у лікарні. Лікарні тепер переповнені. Багато поранених ховаються у знайомих і незнайомих людей. Іти до лікарні бояться, адже міліція вже багато разів викрадала з лікарень поранених демонстрантів. Їх просто перевозили в СІЗО, не надаючи ніякої медичної допомоги.
Михайлівський монастир і Олександрівський костел, як і раніше, пускають тих, хто хоче сховатися. Кияни несуть їжу на Майдан. Несуть дрова. Майдан просить скляні пляшки для коктейлів Молотова і дощовики – водомети поливають перші ряди протестантів – і все, що горить. Тепер протестувальники захопили, а якщо точніше – зайняли Головпоштамт і консерваторію. Діти сидять удома, школу скасовано. Метро не працює другий день, зупинилося вчора після 16:00. Офіційна версія – влада боїться терактів у поїздах метро. Багато людей цього вечора не дісталися додому. У нас ночував хіпі Саша – друг Ґабріели. Габі рвалася разом із Сашком до якоїсь лікарні допомагати.
Янукович мовчить. Мудак! Учора ввечері майданівці спалили київський офіс Партії регіонів, там у вогні згоріла людина, розбили або спалили кілька машин регіоналів. Потім зловили депутата Партії регіонів Дмитра Святаша, який вже два роки відмовляється віддати кредит у 100 млн доларів банку Париба. Він страшенно перелякався, просив майданівців його не вбивати. Не вбили. Поприскали на нього газом із балончика й відпустили.
Ненависть зашкалює. Вона народилася з простої «нелюбові» до чужої й далекої «донецької» влади, але якось занадто швидко переродилася в ненависть, і тепер вона вирує на Західній Україні, в Одесі, в Черкасах та інших містах. А Крим знову кричить Росії, щоб вона забрала його собі.
Путін злий: Україна зриває Олімпіаду. Світ більше стежить за Києвом, ніж за Сочі. А сьогодні на старт не вийшли українські лижниці – на знак протесту проти кровопролиття.
