Kitabı oku: «Війна», sayfa 9
2 березня
Усе ще в селі. О 6-й ранку за вікном було туманно по-осінньому. Думав про те, що завтра мені, як члену журі, треба надсилати результати голосування по «Русской премии» в Москву. Надіслати – надішлю, але навряд чи я поїду туди на вручення в квітні. Пишайся, Росіє! Твої політичні туристи-націоналісти, точніше – члени найбільшої групи неонацистів у світі «Российского национального единства», повісили російський прапор на ОДА Харкова, «героєм» виявився росіянин, житель Москви. Одночасно побили євромайданівців, ставили їх на коліна і обмазували обличчя зеленкою. Письменник Сергій Жадан відмовився ставати на коліна. Його побили битами по голові. Тепер він у лікарні. У Києві вночі вбили трьох даішників, які зупинили машину без номерів. Ніхто не знає, скільки зброї тепер гуляє по країні.
Ліза хотіла на сніданок хлопчакам робити сирники. Я запропонував перепелині яйця. На тому і порішили.
Через хвилин двадцять почне засідати парламент. Я тепер добре знаю, що таке «офіційні» панічні чутки під час воєнних дій. Навіть читаючи рядок новин в інтернеті, відчуваєш, де більш правдива інформація, а де психічна атака на мозок і уяву.
Учора Андрій Майструк при мені набирав по телефону знайому в Севастополі. Вона розповідала, що в місті все спокійно, але по телевізору показують жахи. Потім я дзвонив Енверу Ізмайлову – моєму другові, кримському татарину і кращому джаз-гітаристу України. Як виявилося, він у Києві. Відразу захотів, щоб ми зустрілися цього вечора.
3 березня
Сніжок на асфальті. Легкий подих зими, що відступає. О 7-й ранку з кухонного вікна спостерігав об’єднаний патруль міліції та «Народної самооборони». Спокійно пройшли вони вчотирьох по Рейтарській у бік Львівської площі.
Учора Ліза розповіла, що 20 лютого наш син Тео підійшов до неї і сказав: «Мамо, я думаю, що я маю бути на Майдані. Можна, я піду?» Ліза відповіла: «Якби ти був на три роки старший, я б здивувалася, що ти не там. Але тобі 15 років, і ми всі залишимося вдома».
Дві ночі та один повний день у селі трохи додали сил і бадьорості. Ходив у суботу на сільську пошту – думав купити горілки-хріновухи. Але цього разу її на пошті не виявилося. Всі інші продукти – як зазвичай: соняшникова олія, рибні консерви, гречка, маргарин… А я так хотів купити на пошті пляшку горілки й поштову марку, попросити погасити марку просто на горілчаній етикетці й подарувати комусь на пам’ять. Раптом країна стане цивілізованою, і в сільських поштових відділеннях перестануть продавати алкоголь? Не вірю!!! Щось же має залишитися від минулого. Щоправда: чим менше його залишиться, тим краще!
Ліза спокійно відреагувала на появу супутникового ТБ в нашому сільському будинку. Я пояснив: зробив це, думаючи, що всім нам або всім їм доведеться переїхати в село, якщо ситуація стане серйознішою й небезпечнішою. Лад і спокій у Києві відносно оманливі. На руках у людей з’явилося багато зброї. Пожвавилися бандити й квартирні злодії.
У неділю ввечері ми на машині поверталися додому до Києва з нашого сільського будинку. Коли під’їжджали до міста, як завжди, я зменшив швидкість перед контрольно-пропускним пунктом ДАІ. Виникло бажання побачити міліціонерів, які в звичайний час стоять тут й іноді зупиняють машини. Але, як і в п’ятницю ввечері, коли ми виїжджали з міста, на КПП нікого не було. У самій будівлі не горіло світло. Тільки біля військового намету, встановленого по інший бік траси від КПП, стояли кілька «самооборонців» у зелених мисливських куртках. Без зброї та без міліцейського смугастого жезла. Відсутність міліції, хоч її особливо ніхто й не любить у країні за корупцію, вселяє відчуття, що закон у країні теж відсутній. Одначе всі ці страхи останніми днями вже нікого не турбують. Окупація частин Кримського півострова російськими військами лякає набагато сильніше.
4 березня
Усю ніч прокидався. Щоразу через годину-півтори й відразу вмикав комп’ютер, перевіряв заголовки новин. Уранці я остаточно зрозумів: війна поки що не розпочалася. Поки що. За вікном – туман. У скверику навпроти чоловік у піджаку кришить на землю булку й озирається в пошуках голубів. Зазвичай вони там завжди є, але зараз їх немає, жодного. За ранковим чаєм згадалось, як між підвісною стелею в кімнаті з каміном і перекриттям щось бігало позаминулої ночі: або мишка, або пацюк. Гучний і лункий дробовий стукіт лапок і звукова географія бігу – то в куток до балконних дверей, то до камінної труби.
Друг Ігор надіслав есемеску з повідомленням, що Росія відводить війська. Потім друга новина – нібито Янукович помер від серцевого нападу в кардіоцентрі Ростова-на-Дону. Другу новину вже спростовано головлікарем кардіоцентру. Перша поки що висить у повітрі. Хочется вірити, що війни не буде.
На душі ступор. Чи то занепад фізичних сил, чи то емоційне виснаження.
Об 11 ранку в Укрінформі з письменницею Ірен Роздобудько оголосили про початок акції «Подзвони рідним і друзям у Росії та розкажи правду!» Журналістів було нуль з плюсом – людей троє-четверо, але окремо дві телекамери, включаючи китайське ТВ, якому я дав інтерв’ю.
Зайшов до Петі Хазіна на роботу, послухали прес-конференцію Путіна. Бреше, як гарячим ножем по маслу. Посміхається, жартує. Окупація, виявляється, була жартом. Тобто навчаннями, які були заплановані давно. З приводу погроз бойкотувати зустріч «Великої вісімки» в Сочі: «Не хочуть, нехай не приїжджають!»
5 березня
Учора хтось сказав: поки що від української революції виграли тільки продавці квітів і свічок. Майдан, Інститутська завалені стінами букетів на пам’ять про загиблих. В усіх церквах горять у сто разів більше свічок, ніж зазвичай. Це аби Бог розгледів усе, що відбувається в Україні.
Чи можна з ненависті зварити клей, щоб нація і країна не давали більше тріщин?! Навряд. Другий ранок без війни. Але і без світу. Світ зібрався навколо України, як навколо хворої дитини. Намагаються врятувати й оживити. Але кількість ракових клітин критична. Слава Богу, що не смертельна поки що.
6 березня
Черговий ранок без війни. Страшно подумати, що ці слова можуть утратити сенс завтра або післязавтра. Але сьогодні в Києві тихо. Всі поспішають у своїх справах. Водії стали набагато ввічливішими один до одного. Вони й раніше не були у нас агресивними, але нині ця ввічливість відчувається по-особливому. Я теж, поки везу дітей до школи, зупиняюся раз у раз, аби пропустити машину, що виїздить із маленької вулички або розвертається з порушенням правил. Що таке порушення правил дорожнього руху під час порушення всіх правил нормального життя?!
Діти тепер охоче ідуть до школи. Їм тепер є що обговорювати з однокласниками. Вони уважніше стежать за новинами і з захватом переказують одне одному, як український офіцер Юлій Мамчур і його солдати, всі без зброї, пройшли на захоплену російськими військовими територію українського аеродрому Бельбек, незважаючи на влаштовану російськими військовими попереджувальну стрільбу. Вони розповідають і про те, як капітан українського військового корабля «Тернопіль» у відповідь на вимогу російського адмірала здатись і роззброїтися відповів фразою: «Росіяни не здаються», – і пояснив російському адміралу, що він, капітан Ємельянченко, етнічний росіянин і що половина команди корабля теж етнічні росіяни. Адмірал пішов ні з чим.
Я теж росіянин. Етнічний росіянин, який з дитинства живе в Києві. За різними даними, в Україні мешкає від 8 до 14 мільйонів етнічних росіян, і слово «росіянин» не викликає в етнічних українців агресії або злісного блиску в очах. Першим на українську землю прийшов мій дід 1943 року. Він загинув у боях за визволення Харкова і похований у братській могилі біля залізничної станції Валки неподалік від цього міста. Він загинув, борючись із фашистами, а тепер я чую слово «фашист», сказане або написане на мою адресу тому, що виступаю проти окупації України армією Путіна, тому, що я виступав і виступаю проти тотальної корупції, яку організував утікач-президент Янукович зі своїм кланом, тому, що я хочу, аби в країні, де я живу, існувало верховенство права. Ні, я не політичний діяч, я не вступав і не збираюся вступати в одну чи іншу політичну партію. Я просто громадянин своєї держави.
9 березня
9 січня, рівно два місяці тому, ми з дітьми поверталися додому з Севастополя після зимових шкільних канікул. Рік тому ми провели зимові канікули в Сімеїзі біля Ялти, цього року – в Форосі, ближче до Севастополя, неподалік від державної дачі Горбачова, на якій його тримали заручником під час путчу. Наступного року в нас не буде зимового Криму. Не буде незалежно від результату нинішнього конфлікту. Мені туди не захочеться їхати, як не хочеться вже багато років їхати на нашу дачу під Києвом, яку вже сім разів осквернили пограбуваннями та вандалізмом. У нас тепер інша дача, далі від Києва, але просторіша й захищеніша. Крим для мене тепер теж осквернений. Осквернений Росією.
«Ніч у Криму минула спокійно». Щоранку в стрічці новин інтернету з’являється такий заголовок. Але відкривати посилання й читати текст не хочеться, тому що поруч, зверху, знизу, з боків стоять інші заголовки: про арешт кримською міліцією координатора кримського Євромайдану, про викрадення командира української військової частини, яку напередодні штурмували російські війська, про попереджувальну стрільбу на адресу місії міжнародних спостерігачів ОБСЄ, які вже вкотре безуспішно намагаються потрапити на територію Кримського півострова, про знищення прикордонних пунктів зі стеження за поверхнею води, про російські війська, що окопалися на Перекопі й замінували поля в Херсонській області, про обстріл російськими «козаками» з автоматів українського прикордонного літака. У Севастополі ті ж «козаки» побили українських тележурналістів, а заодно й російського кореспондента, що опинився з ними разом. І на тлі всього цього повідомлення «Ніч у Криму минула спокійно» звучить як жарт одного з російських інформаційних агентств. Тому що для російських військ, які окупували Кримський півострів, ніч дійсно минула спокійно. Ніхто на них не нападав, ніхто не намагався їхніх «зелених чоловічків» облити українською зеленкою, ніхто не кидав у них коктейлем Молотова, ніхто їх навіть не виматюкав від душі. «Визволителі» «исконно русской земли» почуваються добре і як у себе вдома. Вони поводяться так, наче їм сказали: «Хлопці, це ваша земля! Ви її зараз займете і залишитеся на ній жити. Поставите собі зруби та будинки, де захочете. Автомати будуть у вас удома під ліжком. Ви житимете тут довго, затишно і щасливо, будете плодитись і розмножуватись, а коли вам стане тісно, ми вам допоможемо вирішити: кого ще треба буде потіснити заради вашого і нашого російського благополуччя!»
Роздивляючись різні відеосюжети, що розповідають про останні події в Криму, я шукав один, який поки що не знайшов. Я шукав традиційний російський телесюжет, що показує, як «визволені» жителі Криму квітами і хлібом із сіллю зустрічають російських «визволителів». Спочатку мені здалося, що відсутність такого сюжету вказує на недопрацювання одного з пропагандистських центрів Кремля. Але мало-помалу до мене прийшло розуміння, що цей сюжет Росії ще рано запускати на свої телеканали. Адже за офіційною версією Кремля в Криму немає ніяких російських військ. Є тільки незрозуміла кількість моряків ЧФ Росії, незрозуміла кількість якихось козаків із автоматами, незрозуміла кількість техніки, десятки чи сотні севастопольських «беркутівців», які перейшли на російську сторону. А російських військ, які ввійшли б до Криму «визволителями» від «української загрози», офіційно немає. Поки що немає. Розуміючи, як працює російське телебачення, я впевнений, що вже зняті та змонтовані й готові до показу в потрібний момент ці кадри «визволителів», які входять до Криму, і жінок з немовлятами на руках, які кидаються в їхні обійми, суворих людей похилого віку, що пускають скупу чоловічу сльозу від радості, дітлахів, які біжать обабіч російської військової колони й намагаються йти в ногу з бравими «героями». Але це попереду. А поки що ми, громадяни України, час від часу намагаємося зрозуміти, яким чином країна-спадкоємиця Радянського Союзу, який переміг фашизм у Європі 1945 року, сама стала на шлях фашизму і користується у своїй боротьбі не тільки «геббельсівськими» методами брехливої пропаганди, але і реальними власними фашистами з «Российского национального единства» та інших неонацистських груп і угруповань, яких засилає на схід і південь України для погромів і залякування, для деморалізації населення.
Члени РНЕ з татуйованими свастиками на шиях і руках не соромляться ходити на переговори з українською регіональною владою і ставити ультиматуми, вимагаючи звільнення своїх, затриманих за порушення українських законів «однопартійців». Ми всі, які вивчали історію Європи перед початком Другої світової війни, впізнаємо той же самий сценарій. Історія повторюється. Тільки цього разу Росія не змогла і не зможе знайти другого «Ріббентропа» для укладення нового «пакту» з новим, підготовленим Кремлем «Молотовим». Європа з Росією цього разу помінялися місцями. Європа борется зі своїми неонацистськими угрупованнями в той час, як Росія підгодовує і направляє свої угруповання на захід, на українську територію. Одночасно з цим у російському суспільстві так підняли градус «патріотизму», що він легко дистилювався в шовінізм. Ще трошки, і таким продуктом цього процесу стане звичайний фашизм, і тоді російські школярі, що виховуються на культі «великої перемоги 1945 року», остаточно заплутаються, дивлячись на бравих російських фашистів, які зачищають Крим і, боронь боже, інші території України від усього українського. Я розумію, що сто російських письменників, які підписали лист підтримки свого президента Путіна, будуть готові відкласти свої творчі плани, щоб написати нові підручники історії та пояснити дітям, що російський фашизм – це добре, а решта фашизму – це дуже погано. Тільки нехай потім ці письменники не дивуються, коли отримають від того, кого вони повністю й беззастережно підтримують, настійне прохання написати романи та вірші про «подвиги» членів «Российского национального единства» та й усього експедиційного окупаційного корпусу російської армії на українській території. Після появи таких творів, а в тому, що вони з’являться – у мене немає ні найменшого сумніву, ніхто вже, на жаль, не говоритиме про велику російську культуру.
13 березня
Лечу до Лейпциґа на книжкову виставку. Там мене зустріне в аеропорту давній приятель Міха Рошер і відвезе до готелю Nordic. Уранці встиг відвезти дітей до школи. Пройшовся по Володимирській – працівники обмінників якраз уставляли на прикріплені до будинків таблички нові курси валют. Гривня знову йде вниз, а долар і євро – вгору. Повз мене ланцюжком ішли півтора десятка «камуфляжних» підлітків із бейджиками, серед них – кілька дорослих чоловіків, але підліткового зросту. Перманентна революція триває.
А взагалі ситуація в Києві нормальна, якщо не брати до уваги Майдан і Хрещатик. Усі ходять на роботу, п’ють каву, обговорюють політику і лають Росію. Тео і Антон перед школою за сніданком згадували, які кольори на російському прапорі, цитуючи модний тепер серед дітей віршик: «Водка белая, морда красная, небо синее, жизнь прекрасная».
Вчора на прохання свого колишнього вчителя їздив на Оболонь виступити перед старшокласниками. Узагалі на ці дні в усіх школах міста було заплановано літературні вечори, присвячені 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Але тепер, звичайно, ці вечори правильніше називати «літературно-політичними». Я вже виступав на одному з них у 91-й школі. Це була просто розмова про війну, про страх, про Небесну сотню та про майбутнє. Доросла розмова зі старшокласниками, які задавали недитячі питання: «Що буде далі? Як можна вплинути на майбутнє України? Чи зможе новий український уряд витягнути країну з економічної та моральної діри?» У школі на Оболоні політичних питань було менше, а Тараса Шевченка – трохи більше. Але і в очах у дітей, і в їхніх учителів – однакове занепокоєння.
Увечері відкривали Українсько-Турецький культурний центр на Саксаганського, 3, якраз навпроти Будинку кіно. У невеликому залі зібралося з п’ятдесят людей. Діти з міжнародної школи «Меридіан» прочитали вірші того ж Тараса Шевченка турецькою, корейською, азербайджанською. Енвер Ізмайлов зіграв на гітарі дві композиції – одну з мотивів українських народних пісень, одну з мотивів кримськотатарських. Потім пили чай, їли східні солодощі та спілкувалися. З центру вийшли втрьох із Миколою Кравченком і Володею з видавництва «Ніка-центр». Вирішили пройтися пішки до метро «Хрещатик». Володя по дорозі все питав: «Чому Красовицький подає на мене до суду?» А Микола йому терпляче пояснював: «Так треба, такі правила. На нього подають до суду ті, кому він заборгував гроші, а він мусить подати в суд на тих, хто заборгували йому». У цій ситуації головним боржником залишається держава. Вона три роки майже не розраховувалася за книжкове «держзамовлення». Видавництву «Фоліо» держава заборгувала чотири з половиною мільйона гривень, іншим видавництвам менше. Але тепер усі вони на межі банкрутства.
Тротуари на Хрещатику навпроти колишнього книжкового «Знання» розібрано й перетворено на стовпчики та стінки з цегли, дуже схоже все це на майданчики для гри в пейнтбол. Треба вже повертати центру Києва нормальний вигляд, але революціонери все ще відмовляються залишати мерію та роз’їжджатися по домівках.
Бондаренко, тимчасовий голова Київської адміністрації, спокійно скаржиться, що й досі не може навести лад і не може звільнити мерію від революціонерів, які живуть у ній. Там занадто багато різних груп, одна одну вони не слухають, деякі революціонери вимагають безкоштовну квартиру, хтось просить прописку, хтось просить допомогти йому знайти постійну роботу в Києві. Вони ж «узяли» Київ, відібрали його в Януковича. Тепер сподіваються, що їм за це віддячать. Хоча чим нормальна країна, звільнена від корупції, не найкраща вдячність для всіх її нормальних громадян? Але в тому ж бо і справа, що боротьба радикалізує нормальних громадян, а громадяни, які стали радикальними, навряд чи є нормальними і повністю усвідомлюють свої дії. Має пройти якийсь час. Країні потрібен спокій, як хворому, що видужує. Тільки поки що цього спокою немає, бо поруч перебуває стурбована «єврореволюцією» Росія на чолі з Путіним. Путін робитиме все, аби довести російському народу, що владу не можна змінити за допомогою революції. А значить, в України попереду ще маса проблем, які буде дуже важко розв’язати.
14 березня
Минулої ночі 38 «вояків Нарнії» з дерев’яними палицями та ножами в руках захопили в Києві відділення одного з банків, роззброїли охоронців і просто зайняли приміщення. Гроші та документи не шукали. Коли приїхала міліція, почалися довгі й не зовсім зрозумілі переговори із нападниками на банк. Хтось із «воїнів» заявив, що вони прийшли охороняти банк від можливого нападу, інші «воїни» сказали, що вони «просто проходили повз банк», але чомусь він привернув їхню увагу. Після недовгих переговорів «воїни Нарнії» повернули зброю офіційній охороні, здали свою зброю – кийки та ножі – міліції й звільнили приміщення, після чого їх було відпущено міліцією. Тепер міліція вивчає всі відеозаписи камер спостереження банку, аби зрозуміти, що і як насправді відбувалося. «Воїнів», я думаю, не каратимуть. Вони показали себе під час Майдану, під час боїв із «Беркутом». Ці молоді любителі фентезі та фантастики є найекзотичнішим бойовим загоном української «єврореволюції». З дерев’яними щитами і з дерев’яними мечами вони з’явилися на Майдані у грудні та спочатку додали протестам атмосфери карнавалу. Це потім їхні ряди зрідіють завдяки снайперам. Когосьуб’ють, когось поранять. І екзотичною залишиться їхня самоназва. Тепер вони, як багато інших груп учасників протестів, як і самоорганізовані загони активістів, що з’явилися після перемоги революції, шукають застосування для своєї соціальної енергії. Просто «ходять повз чогось», будучи готовими втрутитися в будь-яку ситуацію, яка може їм здатися підозрілою. В принципі знайти застосування такої енергії в Києві, та й по всій країні, тепер дуже легко. Настає час помсти і нового переділу власності. Багато скривджених минулою владою та її представниками хочуть швидко і так само беззаконно, як колишня влада, повернути собі те, що було відібрано. Відбуваються й протилежні ситуації: люди, яких було справедливо звільнено з їхніх посад за минулої влади, залучають майданівців, аби захоплювати кабінети й виганяти з них чиновників, найнятих замість них. Усе це відбувається швидко, галасливо, жорстко і не завжди справедливо. Приходить якась жінка на Майдан і каже, що за Януковича її за «підтримку опозиції» звільнили з посади директора, наприклад, Центру театрального мистецтва, розташованого на Володимирській. Насправді її звільнили за фінансові порушення, але хто про це знає на Майдані? Вона – «жертва режиму», її треба захистити. І йдуть два десятки майданівців, виганяють нового директора Центру театрального мистецтва на вулицю і кажуть, що він там більше не працює. А ця жінка займає кабінет директора і просить майданівців чергувати внизу, виконуючи роль охорони. Вигнаний директор, абсолютно нормальна людина з чистою репутацією, теж іде на Майдан і розповідає про те, що сталось, іншим майданівцям. І приходять із ним до будівлі Центру інші «майданівці», й знову починаються розбірки, в результаті яких жінку виводять із кабінету і законний директор повертається на своє робоче місце. І теж просить майданівців не йти, а поохороняти будівлю.
Коли цей соціально-броунівський рух закінчиться, сказати важко. Для революціонерів революція триває, її не можна зупинити. Піти – значить зрадити революцію. Ніхто не хоче бути зрадником революції, тому всі шукають привід, місце, можливість відновити справедливість. Не обов’язково історичну справедливість, а скоріше ситуативну.
У суботу, 15 березня, стало відомо, що деякі ув’язнені українських тюрем хочуть іти на війну з Росією. Власне, вони, я думаю, воювати не хочуть, але думають: якщо війна, то їх випустять і пробачать в обмін на їхні героїчні старання. Під час Другої світової війни таке було – з ув’язнених формували штрафні батальйони й посилали на смерть, на найнебезпечніші та згубні ділянки фронту, щоб вони кров’ю спокутували провину перед Батьківщиною. Цікаво, що серед бажаючих «іти на війну» є багато рецидивістів, але немає засуджених співробітників міліції, прокуратури, військових. Узагалі настрій ув’язнених у тюрмах і в колоніях став якимось збудженим. Багато хабарників, які сидять за корупцію, стали раптом писати заяви з проханням вважати їх політичними в’язнями, потерпілими від колишнього режиму. Вони не тільки пишуть ці папірці керівництву тюрем, а й почали доводити всім своїм «колегам» по відсидці, що є «політичними». Може, багато хто з них дійсно вірять у власну вигадку?!
А в Криму завтра «референдум». У новинах якийсь кримчанин дивувався: як можна організувати референдум за сім днів? Він порівняв підготовку референдуму з підготовкою до весілля. «Весілля ж готують кілька місяців, а референдум – це як тисяча весіль!» – говорив він. У Севастополі народ активно знімає гроші з карток у банкоматах і скуповує горілку. Деякі купують про запас для себе. Багато хто боїться втратити свої банківські заощадження в гривнях, адже Росія відразу вводитиме в обіг свій рубль, а при обміні гривні на рублі напевно буде якийсь невигідний, «політичний» курс валют. Інші, більш підприємливі севастопольці й просто кримчани вкладають у горілку гроші, як інвестицію. Горілка в Росії вдвічі дорожча, ніж в Україні. Попервах можна буде навіть заробити на ній, продаючи її трохи дешевше російських цін, коли ціни ці буде в Криму введено. Продукти тривалого зберігання, крупи та консерви теж купують набагато частіше, ніж зазвичай.
У понеділок, 17 березня, Путін визнав незалежність Криму, і того ж вечора по російському телебаченню у вечірніх новинах показали карту України без півострова Крим. Оголошені вчора Європою і США санкції проти 21 людини з Криму й Росії викликали в багатьох навколо мене подив і гіркий сміх. Але інші сказали: це тільки початок санкцій. Подивимося. Поки що події в Криму розвиваються дуже швидко, а в Європі – дуже повільно. Немовби новини туди надходять не інтернетом, а за допомогою поштового кур’єра, який подорожує на коні.
У Криму вчора цілий день роздавали зброю. Процедура проста, зброї багато. Треба тільки бути жителем Криму, тобто показати внутрішній паспорт, в якому стоїть адреса проживання, треба отримати посвідчення члена «Самооборони» – тобто прийти по одній із безлічі адрес і заприсягтися в любові до Росії та в ненависті до України. Після цього з новеньким посвідченням члена «Самооборони» слід іти до міського або районного військкомату і отримувати автомат Калашникова. Я помітив, що чим більше людей отримує в Криму зброю, тим менше працює кримських банкоматів. Безліч людей у розгубленості. Магазини не приймають банківські карти, тільки готівку. Банки не працюють. Кримська влада повідомляє про націоналізацію українських банківських філій. Влада обіцяє швидкий перехід на рублі та фінансову допомогу Росії. А Росія вже мовчить про обіцяні Криму гроші. Загони «Самооборони» зупиняють по всьому Криму автобуси та машини, перевіряють паспорти пасажирів і водіїв. У кого немає паспорта – виводять і затримують. Кого вони шукають? Може, «шпигунів» із Києва? Сама ж «Самооборона» складається і з кримських добровольців, і з прибулих із Росії козаків та російських активістів. Ще трохи, і різні загони «Самооборони» почнуть перевіряти паспорти один в одного.
У київських членів «Самооборони» і в інших революційних груп, які брали участь у поваленні Януковича, теж вистачає на руках зброї. Але їм зброї не роздавали. Тому на десять осіб може виявитись один автомат або два пістолети. І ходять по Києву ці революційні загони, шукають, куди застосувати свою енергію. У минулі вихідні один київський бізнесмен привів загін «Правого сектора» захищати підвал у житловому будинку, де він давно мріяв улаштувати магазин. Мешканці будинку довго воювали з цим бізнесменом, у якого немає ніяких документів на підвал, викликали загін «Самооборони». Поки два революційні загони з’ясовували відносини, до будинку по вулиці Халтуріна, 23 приїхала й озброєна міліція, яка залишалася поруч, але не втручалася в конфлікт між жителями будинку, бізнесменом, «Правим сектором» і «Самообороною». Кілька революціонерів постріляли в повітря, намагаючись довести пострілами свою правоту. Але, врешті-решт, усе завершилося мирно. Бізнесмена змусили стати на коліна перед мешканцями будинку та пообіцяти, що він більше не намагатиметься захопити чужу власність. Після цього міліція попросила закінчити конфлікт і обидві групи революціонерів розійшлися. Зброї у них не забирали, в міліцію нікого не запрошували. Просто стало тихо. Але коли пролунали перші постріли, виховательки дитячого саду, розташованого в сусідньому будинку, почали нервово дзвонити всім батькам і просити їх терміново приїхати й забрати дітей додому. Як і дзвонили і моїм друзям, і вони, тремтячи від хвилювання та страху за дитину, бігли до дитячого садка і забирали звідти свого хлопчика Артемка.
Незважаючи на все, що відбувається, я почав краще спати. Учора лікар-окуліст прописав мені краплі для очей: після майже трьох місяців без нормального сну в мене почав падати зір. Я вже тримаву руці папірець із назвами крапель і вітамінів, які слід було купити, а лікар мене не відпускав, питаючи: «Що ж тепер буде? Як житимемо далі?»
Увечері того ж дня я зайшов до свого київського видавця, і ми сіли з його дружиною і з ним, утрьох, за маленький столик, налили по чарці горілки, поставили на столик оселедець, смажену рибу, солоні огірки. За вікном вирував незвично сильний для Києва вітер, який кидав дощ на скло вікон і балконних дверей. Ми зустрічаємося так у мого видавця, як мінімум, раз на тиждень. «Заспокійливі зустрічі» замість заспокійливих ліків для нього і його дружини. І ті ж запитання: «Що тепер робити? Як жити далі?» Видавництво не працює, українська держава ще за Януковича заборгувала йому багато грошей. Давно немає чим платити зарплати працівникам і за оренду приміщення. І щодня він думає, що пора закривати видавництво взагалі. Але щоранку все одно йде на роботу.
Я, як і раніше, майже щодня ходжу на Майдан і на Грушевського, де все ще стоять барикади, засипані квітами на пам’ять про загиблих. Тепер по цій вулиці вже можна проїхати на машині до парламенту й далі, але проїзд у барикадах зроблено вузький – тільки для однієї машини. І тому рух іде то в один бік, то в інший. Але незважаючи на те, що це одна з найбільш центральних вулиць, машин тут мало. Водії звикли об’їжджати центр. До барикад продовжують приходити люди, поруч з барикадами в наметах продовжують жити майданівці. Тепер уже незрозуміло: хто з них був тут із самого початку протестів, а хто приєднався після перемоги над режимом Януковича. Уночі на Майдані та на Хрещатику багато молоді. Вони сюди приходять парами – хлопці та дівчата, одягнені в камуфляж, іноді з дерев’яними палицями, іноді просто в касках і з якимись революційними «бейджиками». Загони зовсім молодих активістів, які з’явилися на Майдані вже після «кривавого» четверга, іноді організовано йдуть іншими вулицями. Щось із цією революційною народною енергією треба робити. І уряд запропонував організувати Національну гвардію з добровольців для захисту кордонів України. У цьому сенсі агресія Росії навіть допомагає, хоч як дивно і страшно це звучить! Тисячі майданівців і членів «Самооборони» вже записалися до Національної гвардії. Для добровольців уже почали проводити військові навчання, спеціальну підготовку. Коли про це повідомляють по радіо, то відчуття наближення неминучої війни посилюється. Раніше новини були просто поганими і про погане, а тепер вони воєнні й бадьорі. Днями губернатор Донбасу Сергій Тарута, бізнесмен і один із не надто багатих олігархів, повідомив, що за свої гроші вздовж кордону з Росією прокопав рів завширшки чотири метри і підняв земляний вал висотою два метри. На вали поставили бетонні укріплення проти російських танків. Рів викопано на всій прикордонній ділянці Донецької області з Росією, а це не менше 120 кілометрів. Якщо я коли-небудь описуватиму цю ситуацію в романі, я обов’язково заповню цей рів водою і запущу в нього крокодилів, здатних прокушувати броню російських танків. Учора мені довелося блокувати на фейсбуці росіян, які писали мені в особистих повідомленнях образи, називаючи мене «негідником і зрадником». Дивно, що людина, яка виступає за державну цілісність своєї країни і проти агресії сусідньої держави, може вважатися в чужій країні «зрадником»! 17 березня половина Росії святкувала разом із Кримом результати «референдуму». Розумні мешканці Криму встигли закупити горілку на самому початку російської окупації, коли не було проблем із грошима й кредитними картами, коли працювали всі крамниці. Ті, хто не встигли запастися горілкою, святкували сумно або намагалися приєднатись до чужих свят. У російському інтернет-просторі у блогах теж зустрічається багато п’яного захвату з приводу «повернення» Криму до загалу «исконно русских земель». Захват іще триватиме якийсь час, але потім доведеться дивитись на ситуацію тверезим поглядом. А тверезому погляду може не сподобатися Крим, у якому нині починають підготовку до продажу хліба та інших продуктів першої необхідності за картками, як у блокадному Ленінграді під час війни, тільки жителям Криму і тільки по пред’явленню паспорта з кримською реєстрацією. Звичайно, ті кримські члени «Самооборони», які вже отримали автомати, можуть бути спокійні за своє харчування. Але набагато гірше доведеться жителям Криму, які не мають на руках зброї. Їм уже страшно, а скоро до цього страху додасться нова реальність, яку навряд чи хто-небудь дозволить собі назвати «стабільністю».
