Kitabı oku: «Камінний господар», sayfa 5
IV
Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебирає у скриньцi коштовнi покраси i примiряє їх до себе, дивлячись у свiчадо.
Командор (увiходить)
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
покраси вибираю. Завтра хочу
пiти на бiй бикiв.
Командор
У пiвжалобi?!
Анна (з досадою вiдсуває покраси)
Ох, тi жалоби! i коли їм край?
Командор (спокiйно)
Ся має вiсiм день iще тривати.
По дядьковi вона не дуже довга.
Анна
Найцiкавiше те, що я i в вiчi
не бачила нiколи того дядька.
Командор
То справи не змiняє. Ви тепер
належите до дому де Мендозiв,
тож вам годиться шанувати пам'ять
всiх своякiв.
Анна
Продовж їм, боже, вiку!
Бо се тепер по дядьковi жалоба,
а то була по тiтцi, перед нею ж —
коли б не помилитись! —
брат у третiх
чи небiж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тiльки
хотiла пригадати, скiльки днiв
я не була в жалобi з того часу,
як з вами одружилась.
Командор
Цiлий мiсяць.
Анна (iронiчно)
Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдi!
Командор
Не розумiю вашої досади.
Невже-таки для марної розваги
ладнi ви занедбати всi почеснi
звичаї давнi?
Анна (встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
Командор
Про щось ганебне й мови буть не може,
але для нас i збочення найменше
було б ступнем до прiрви. Не забудьте,
що командорський плащ менi дiстався
не просьбами, не грiшми, не насильством,
але чеснотою. З нас, де Мендозiв,
були здавен всi лицарi без страху,
всi дами без догани. Чи ж подоба,
щоб саме вас юрба могла огудить,
коли ви завтра…
Анна (роздражнено)
Я не йду нiкуди.
Командор
Зовсiм нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо пiти до церкви.
Анна
Я не збиралася до церкви завтра.
Командор
А все-таки ми мусимо пiти, —
казати казань має фра Iньїго.
Анна
Се найнуднiший в свiтi проповiдник!
Командор
Я з вами згоджуюсь. Та королева
злюбила тi казання. Отже, ходить
i цiлий двiр на них. Коли не буде
з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.
Анна мовчки зiтхає.
(Командор виймає з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).
Я вам купив чiтки до пiвжалоби,
а трохи згодом справлю з аметисту.
Анна (бере чiтки)
Спасибi, тiльки нащо се?
Командор
Вам треба
пишнотою всiх дам переважати.
I ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
не попускайте доннi Консепсьйон
край королеви сiсти. Теє мiсце
належить вам. Прошу вас пам'ятати,
що нам належить перше мiсце всюди,
бо ми його займати можем гiдно,
i нас нiхто не може замiнити, —
ручить за те не тiльки честь Мендозiв,
а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тiльки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двiр,
за мною рушить все моє лицарство,
i вже тодi нехай його величнiсть
придержує корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась. Я зумiю
одважно боронити прав лицарських,
та тiльки треба, щоб вони були
всiм навiч безперечнi, а для того
ми мусим пильнувать не тiльки честi,
але й вимог найменших етикети,
щонайдрiбнiших. Хай вони здаються
для вас нудними, марними, без глузду..
Анна
Терпливосте свята!
Командор
Так, справдi треба
молитись до терпливостi святої,
коли хто хоче встоять на верхiв'ї
тих прав, що вимагають обов'язкiв.
Права без обов'язкiв — то сваволя.
Анна знов зiтхає.
Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо,
якi вас тут повинностi чекають.
Свiдомо ви обрали вашу долю,
i ваше каяття прийшло запiзно.
Анна (гордо)
I в думцi я не маю каяття.
Я признаю вам рацiю. Забудьте
мої химери — вже вони минули.
Командор
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пiзнаю свою дружину.
Простiть, я був на мить не певен вас,
i так менi тодi самотньо стало,
i боротьба здалась менi тяжкою
за той щабель, що має нас поставить
ще вище.
Анна (живо)
За який щабель? Таж вище
є тiльки трон!
Командор
Так, тiльки трон.
(Пауза).
Давно б я
сей план вам розказав, якби я бачив,
що ви тим жити можете, чим я.
Анна
А ви сього не бачили?
Командор
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мiй хочу
робити з вами враз. Найвища скеля
лише тодi вiнець почесний має,
коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.
Анна
Орлиця?
Командор
Так, орлиця тiльки може
на гострому i гладкому шпилi
собi тривку оселю збудувати
i жити в нiй, не боячись безвiддя,
нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.
За те їй надгорода — високостi…
Анна (переймає)
…у чистому нагiрному повiтрi
без пахощiв облесливих долин.
Чи так?
Командор
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, вiн стискає.
I добранiч.
Анна
Ви йдете?
Командор
(Виходить).
Анна сiдає i задумується.
Увiходить покоївка Марiквiта.
Анна
Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?
Марiквiта
Їй раптом так чогось недобре стало,
аж мусила лягти. Але як треба,
то я таки її покличу.
Анна
Нi,
нехай спочине. Заплети менi
волосся на нiч та й iди.
Марiквiта (заплiтаючи Аннi коси)
Я маю
сеньйорi щось казати, тiльки ждала,
щоб вийшов з дому наш сеньйор.
Анна
Даремне.
Я вiд сеньйора таємниць не маю.
Марiквiта
О, певна рiч! Адже моя сеньйора
зовсiм свята! Я саме се казала
тому слузi, як брала тi квiтки.
Анна
Який слуга? Що за квiтки?
Марiквiта
Недавно
слуга якийсь принiс квiтки з гранати
вiд когось для сеньйори.
Анна (гнiвно)
Буть не може!
Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?
Марiквiта
Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда —
зухвало трохи, бо квiтки з гранати —
то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всiм вiдомо.
Анна
Марiквiто,
я мушу знать, вiд кого ся образа!
Марiквiта
Слуга iмення не сказав, лиш мовив,
квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi
вiд мавра вiрного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
вiд кого то?
Анна (збентежена)
Не треба тих квiток…
Марiквiта
Я принесу, хоч покажу.
Анна
Не треба!
Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.
(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
Марiквiта
Я б їх собi взяла,
коли сеньйора їх не хоче. Тут же
квiтки навдивовижу…
Анна
Так… вiзьми…
Марiквiта
От завтра я заквiтчаюсь!
Анна
Iди!
Марiквiта
Чи тут не треба вiдчинити вiкон?
Страх душно!
Анна (в задумi, безуважно)
Вiдчини.
Марiквiта (одчиняючи)
I жалюзi?
Анна
Нi, може, видко з вулицi.
Марiквiта (одчиняючи жалюзi)
Та де ж там!
Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.
Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї
дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв,
повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!
А тут повiтря кам'яне…
Анна (нервово)
Ой, годi!
Марiквiта, говорячи, вихилилась із вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Марiквiто?!
Марiквiта (невинно)
Що? Нiчого.
Анна
Ти кинула до когось квiтку?
Марiквiта
Де ж там!
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
нiчого бiльш не потребує?
Анна
Нi.
Марiквiта (кланяється, присiдаючи)
Бажаю гарних, гарних снiв!
Анна
Добранiч!
Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Вiд мавра вiрного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямi).
Ви?!
Дон Жуан
Я! ваш лицар!
Ваш вiрний мавр!
Анна (опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Дон Жуан (уставши)
Навiщо сеє лицемiрство, Анно?
Я ж бачив, як ви тiльки що держали
сю китицю.
Анна
Се трапилось випадком.
Дон Жуан
Такi випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
Анна
Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!
Дон Жуан
Ви боїтесь мене?
Анна
Я не повинна
приймати вас…
Дон Жуан
Якi слова безсилi!
Колись я не такi од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi
колишнi мрiї?
Анна
Тi дiвочi мрiї —
то просто казка.
Дон Жуан
А хiба ж ми з вами
не в казцi живемо? На кладовищi,
мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка,
у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…
Анна
I час уже скiнчитись їй.
Дон Жуан
Як саме?
Що вiрний лицар визволить принцесу
з камiнної в'язницi, i почнеться
не казка вже, а пiсня щастя й волi?
Анна (хитає головою)
Хiба не може казка тим скiнчитись,
що лицар просто вернеться додому,
бо вже запiзно рятувать принцесу?
Дон Жуан
О нi! такого в казцi не буває!
Таке трапляється хiба в життi,
та й то в нiкчемному!
Анна
Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу
нi рятувать мене, нi потiшати.
Я вам не скаржусь нi на що.
Дон Жуан
Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..
(Нiжно).
Сiї очi,
колись блискучi, гордi, iскрометнi,
тепер оправленi в жалобу темну
i погасили всi свої вогнi.
Сi руки, що були мов нiжнi квiти,
тепера стали мов слонова кiсть,
мов руки мученицi… Сяя постать
була мов буйна хвиля, а тепера
подiбна до тiї карiатиди,
що держить на собi тягар камiнний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камiнну одiж!
Анна (в знесиллi)
Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає,
вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.
Дон Жуан
Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любовi!
(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).
Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку,
потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.
Анна
Се похода Гонзага! Утiкайте!
Дон Жуан
Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу
йому не уступитися з дороги.
Командор (увiходить i бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Дон Жуан
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушнiсть,
колись менi показану. Тепер
я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.
Командор (оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.
Дон Жуан
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
Анна (до дон Жуана)
Що ви зробили!
Дон Жуан
Що? Я подолав
сперечника у чеснiм поєдинку.
Анна
Сього за поєдинок не признають, —
ви будете покаранi за вбивство.
Дон Жуан
Менi се байдуже.
Анна
Але менi
не байдуже, щоб тут мене взивали
подвiйною вдовою
i по коханцю,
i по мужу,
Дон Жуан
Я ж iще не був
коханцем вашим.
Анна
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повiрить! Я не хочу
з iменням зрадницi, з печаттю ганьби
зостатися у сiм гнiздi осинiм.
Дон Жуан
Втiкаймо вкупi!
Анна
Ви ума збулися?
Се значить взяти камiнь у дорогу!
Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз
я крик здiйму й скажу, що ви хотiли
мене збезчестити, зрадецьки вбивши
сеньйора де Мендоза.
Дон Жуан
Донно Анно,
ви можете сказати се?!
Анна (твердо)
Скажу.
Дон Жуан
А що, як я скажу, що ви були
коханкою i спiльницею вбивства?
Анна
Се не по-лицарськи.
Дон Жуан
А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?
Анна
Я тiльки боронюся. I як ви
от зараз пiдете iз сього дому,
я всiм скажу i всi тому повiрять,
що тут були розбiйники, та й годi.
Дон Жуан стоїть в непевностi.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Капiтул — зiбрання членiв якогось ордену.
[Закрыть]
