Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 2
КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…
Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї – дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем’ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiє…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
I третя на другу:
– Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр – пiд’їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi, – i не треба.
– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
– Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину i соцiалiзм». Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов’євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».
У ставку купається сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.
Б’ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров’ю. Прибiгла економка (це вiлла):
– Када ви, наконєц, убйотє єйо?
– Та зараз.
– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – її покликано. Сидiр чухається:
– От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
– Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
– Що?
– Мнясо!
– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
– Правильно!…Вони рiжуть корову.
В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:
– Так, так…
…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб’язно усмiхаються.
– Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.
Мама млiє…
…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…
…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…
…Навiщо?..
…До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:
– Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
– Ах!
Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:
– Чудний українець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:
– Що то є українець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату – корова.
Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.
Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.
– Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!
– Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:
– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’ї мовчали.
– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з’їсть: дитячу порцiю.
…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з’їв хтось.
Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…
Летiли трутнi по шосе.
…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.
Хто приїздить, каже:
– По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
…Пахне кiзяками й парним молоком.
Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м’ясо до мiста.
Насiли: де – хто.
– Захватiть оцього лантуха з яблуками.
– Що за лантух?
– Та оцей.
– Та це ж яблука казеннi.
Його просять, вiн згоджується за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:
– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:
– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..
Почухав Сидiр потилицю й згодився:
– Та воно й правда.
Сiпнув за вiжку – лiворуч…
…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…
На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.
Є i лiтнiй театр.
У суботу висiла афiша:
Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У недiлю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.
Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.
Кiнчався вечiр, заспiвали «Iнтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Iнтернацiонал» увiрвався.
I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.
– Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?
Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.
Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.
Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї…
Легенький золотий сум.
…Чебрецi, чебрецi…
Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:
– Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.
…Колонiї, вiлли.
Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пiсню:
«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.
I минуло лiто.
Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.
Коли їхали по шосе, iз корзинки випала "Женщина i соцiалiзм" – пом’ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:
– Ми смєло в бой пайдьом…
Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
Iз першої вiлли Сидiр кричав:
– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
Микита не озивався.
РЕДАКТОР КАРК
I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв —
Росiя, Росiя, Росiя моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
I двiстiрозiп’ятий я.
П.ТИЧИНА
Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ
I
На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм їх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.
Кожний бравнiнг має свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Українi, сьогоднi: 3 березня року нашого п’ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм’ї комунiстiв, а їх не беруть.
Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи…
Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!
Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.
II
Iз тихої вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфiчнi дроти узгiр’ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.
Так: пiсля теплої зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховає сьогоднi в своїх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваї з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваї бiжать на край мiста, що трамваї повертаються, що нема далi трамваїв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.
Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi – тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi – гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч – iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря – коридори довгi, темнi – установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцiї, не знали революцiй – народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…
I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчається життя, а степи України теж голубi – асоцiацiя з небом. Думав:
– Чого так вабить-гуди – там же смерть? Може, тому, що голуба?
Потiм повертав додому. Бiля цього магазина – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Україна, хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий український фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцiї, повстання на Українi знову.
Григорiй Савич Сковорода – так росiйська iнтелiгенцiя любить:
Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I єсть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита, – i московська сила – велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв – на вишнях у червнi проростають зорi – i нема тут лунких дiвочих пiсень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.
Дим… Подумав, що над Україною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж – велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
– Пачiстiм!
Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська – очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi – з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунiї – там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв’я… Коли в Румунiї буде революцiя?
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
Лопань теж має свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназiї i досi ловлять удочками рибу й думають – про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки – двадцять чотири.
Лопань теж має свою iсторiю – вона не знала революцiї, вона не бачила революцiї, бiля неї проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:
– Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:
– Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаємо. Налетiв обиватель – i човен поринув. Обиватель регулятор.
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
III
Мої любi читачi! – простий i зрозумiлий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло – солов’ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов’я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.
IV
Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв’язка i зав’язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».
Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
– Товаришу!
Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.
I ще раз:
– Товаришу!
Вiдкiля цей голос?
Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости – може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.
Той пiшов.
– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.
V
Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.
На кватиру прийшов випусковий.
– Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
– Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував – неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
Потiм Шкiц запохмурнiв.
– Україна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:
– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
– Велику французьку революцiю поети робили.
Iз злiстю:
– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
– Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв пiдписану коректу i в’яло промовив:
– До збачення.
Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.
Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
– Римський полководець… Дивно.
А за дверима зiдхнув.
Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?
I ще каже:
– У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:
– Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд’їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.
Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:
– Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…
I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.
Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
– Драстуйте! – i подала руку.
Рука тепла й м’яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:
– Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте – гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?
Вечорiло.
Слухав, як десь прокричав пiвень.
Нюся:
– А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина – то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
– Може.
Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити її руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.
