Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 3

VI

Зауважте, як пишуть молодi українськi письменники. Ви їх, мабуть, не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр’я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.

Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я її кладу в своє волосся – i вона горить iнакше… Да…

VII

На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумає те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.

VIII

Для живої мислi читачевої.

IX

Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй соцiалiстичнiй революцiї завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моїх сучасникiв вiд халтури.

Це – риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного – нiчого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.

Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в українськiй лiтературi вона утворює добу, а може, епоху…

У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах – «на користь». Мiж iншим – читайте оповiдання на тему «голод» – це корисно.

…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя – межа її, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя – не метелик… Яка загальна композицiя моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп’яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?

Вiдчуваєте змагання мого класу! Мiй клас – пролетарiат – по кровi в бур’янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.

X

У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Рєпiн, а Рєпiн оголошував себе за українця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка – степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.

Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. I на тих, i на других, i переможцi, i переможенi – а хто перемiг? Це редактор Карк думає. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!.. – це редактор Карк думає.

На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.

Вiдповiдальний каже:

– Читали «Росiю в iмлi» Уельса? Хай тепер радiє: на вулицях весело – магазини всi одчинено.

Занозуватий чоловiк – це видно, i нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Вiн лає iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:

– Та ви ж самi iнтелiгент!

Правда, замахає руками:

– Iзбави бог, iзбави бог!

Карковi вiн говорить:

– Про присутнiх iсторiя замовчує.

Карк iнтелiгент. Карк червонiє. Вiдповiдальний iде.

В редакцiї не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздає газети.

I там нудно. Згадує, яке життя кипiло тут.

У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiєї друкарнi… (бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньої мислi…). Карковi шкода її, i вiн також ставиться до неї, як i до статуї римського полководця, – з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як i Нюся, вмiє говорити, що i в неї такi м’якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неї нiколи не говорить.

Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядає сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думає: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiється там.

…Шумить машина внизу.

Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдає й пише – треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:

– Губ-трамот!

Потiм вiн пiшов додому.

I завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв’ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знає, улесливий, лагiдний.

Вiн каже:

– Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюнової фабрики. I його батько робiтник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що бiля вiвтаря стоять, – шлюб. Запевняє, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю – Кирило-Методiївськi братчики, лаври – фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.

– Христос воскрес iз мертвих!..

Пiшов дощ.

До великоднiх свят було сiро, холодно, першого (паски святили) заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. I тодi будуть смiшнi революцiї й автокефалiї. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.

– Христос воскрес iз мертвих!..

У церквi спiвали мелодiї з Леонтовича – кажуть, вiн загинув химерно однiєї зеленої ночi, а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:

Комендант мiста наказує..

Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…

…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.

Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м’яке тiло.

Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

XI

Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр’я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.

Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

– Покладiть на мої колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.

Вона усмiхалась:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

I вiн усмiхався хоро:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.

I було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:

– Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Iдiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

XII

Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м’язкi. Знаєте: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

– Вiдкiля ви?

– Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

– Вiдкiля це ти знаєш?

– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:

Ципльонок жареной, ципльонок вареной,

Ципльонок тоже хочiть жить.

Я не совецькой, я не кадецькой,

А я народной комiсар.

I говорила:

– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.

– Да… – сказав i одiйшов. Думав…

…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.

Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.

Але вiн каже:

– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.

Карк нервово кинув:

– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:

– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.

I розiйшлись.

Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…

…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…

Так снилося.

XIII

Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов’яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.

Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?

XIV

Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.

XV

В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаєте?

XVI

Навiщо стiльки роздiлiв?

Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.

XVII

Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.

Спокiйно:

– Добре.

Чуття казало:

– Тепер багато знайдеться.

Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:

– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.

Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.

Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.

Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.

Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.

З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?

…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…

– А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

– Говорiть.

– Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Український мужик i на заводi – вiн усюди український. Буває вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.

Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

– Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках – ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

– Ала-верди! Ала-верди!

I ще:

– Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

– Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.

Нюся:

– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.

Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.

Так просидiв до трьох годин ночi.

…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.

XVIII

Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…

…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…

…А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.

Нарештi коментарiй i дiєвi особи:

1. Автор.

2. Читач.

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?

Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думає, що я – раrvenu.

Читач став бiля вiкна i замислився.

Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?

Читач мовчав.

У кiмнату влетiв запашний вiтер.

У далекiй кузнi спiвали молотки.

За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.

А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур’янову безвiсть.

КIТ У ЧОБОТЯХ

I

Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.

…А то буває гаптований захiд, буває схiд, це коли пiдводиться або лягає заграва.

Гаптований – запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiля плавневої осоки.

Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.

I личить.

…От вона:

Це тип: «кiт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кiт у чоботях»? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

«Кiт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Вiдкiля вони вийшли – товаришi Жучки? Скiльки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, «кiт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли – це Жовтнева тайна. !…Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».! Вiдкiля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.

«Кiт у чоботях» – це муралi революцiї.

I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душi васильковий сум. ?

Так! Я хочу проспiвати степову бур’янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але —

– Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був —

– Гiмн.

Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн «коту в чоботях», щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?

От її одiж:

– Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр «хакi», без гудзикiв, колiр «хакi» – це ж зелений, а вся революцiя стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, бiля шахти – де колiр «хакi».

Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…

– На ввесь свiт!

Спiдничка теж «хакi», а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур’янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж «хак»". Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.

Але спiдньої сорочки не видно, бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором «хакi», тому й сорочка була зелена – тiнi з бур’янiв упали на сорочку.

От.

– Капелюшок… а на нiм п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

I нарештi —

– чоботи.

Ну, тут ясно: подивiться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнiшнiсть, а потiм – про неї…

…Зовнiшнiсть.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втiм, це не важно…

…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.

Але треба й про очi.

Очi —

– теж жучок.

Iще дивiться на її очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж її очi.

А от нiс (для баришень скандал!)… нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький («Кирпик!» – казали й так, поза очi тiльки).

Ну, ще зрiст.

Ясно: «кiт у чоботях».

А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда

– то цiла революцiя.

Тепер мiй читач чекає вiд мене, мабуть, цiкавої зав’язки, цiкавої розв’язки, а вiд "кота в чоботях" – загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв —

– iще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гiтарних героїв гiтарних поем.

Товариш Жучок – це тiльки «кiт у чоботях» iз жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революцiї i, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке – ви самi знаєте.

I тiльки.

А зав’язки – розв’язки так вiд мене й не дочекаєтесь.

Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вiк, i до нього йдемо.

Розв’язка в гiтарних поетiв… От: «Вони поцiлувались, кiнець», або "О моя Дульсiнеє! Всаджу собi оцей чингал… Умирає…"

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не нашi…

– А чиї?

– Ви подумайте!

Так от. Це не роман – це тiльки маленька пiсня, i я її скоро скiнчу.