Sadece LitRes`te okuyun

Kitap dosya olarak indirilemez ancak uygulamamız üzerinden veya online olarak web sitemizden okunabilir.

Kitabı oku: «Сині етюди», sayfa 4

Микола Хвильовий

Yazı tipi:

II

В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг…

– А чий? Ви подумайте!..

…Зима, фуга, буруни, iще буруни…

Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: i тут – у депо, i там – у депо…

I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцiї: може, знову ми будемо бiгати сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогоднi ми їдемо на Кубань, бо вiримо в свої запаленi очi.

– Товаришу Жучок!

Так, i товариш Жучок!

…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й нiколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то цiла революцiя.

…На кожнiй станцiї тiльки й чути:

– Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.

Степ. Раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!

Д’ех, яблучко, куда котiшся,
Попадьош до Краснова – не воротiшся.

I раптом:

Ой на горi та женцi жнуть.

– …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити – i так сумно.

…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

– …Єфто пятой вагон – антiрнацiональной. I скажу я тобє, братця, про народи. Латиш – єфто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей – тож нiчяво. Ходя – катаяць аль тутарiн – суварай i вєрнай народ. А вот єфтот хахол – паняхiда: как завоя про поля аль про дєвчину – тякай!

…Степ. Фуга. I рейки – рейки.

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто панiку робить? Сволочi!

Вискакують сотнi «наганiв», «бравнiнгiв», «гвинтiвок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усмiхається: в їхнiм селi були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.

…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.

…Вiд станцiї до станцiї, вiд холодної ночi до холодної ночi.

Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:

…«Поїзд генерала (iм’ярек)».

…Вiд дикої станцiї до холодної ночi, вiд дикої ночi до холодної станцiї.

…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстає так:

– Тьотю, дайте оцю паличку.

– Що?

– Дайте оцю паличку.

– Бери.

Взяла.

– А може, ще дасте?

Подивиться "тьотя":

…Жучок: "кiт у чоботях".

Iще дає.

…Товариш Жучок заливається:

– Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсiм не обдурила, вона просто – жучок!

Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: «Кiт у чоботях».

…Трiщить чавунна пiчка – паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.

Їдемо на Кубань.

– …Отак… не так. (Це товариш Жучок).

Отак… не так…

Бiля пiчки одиниця вагону – може, я, може, хто iнший, може, всi ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

– Дурня нiчого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обiд варить, вона наша куховарка – i тiльки. Вона безпартiйна, але вже має в торбинцi товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

…Iнодi ми їй кажемо:

– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тодi ми чуємо:

– Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаємо, що не всiм «дзуськи»! – у нас є молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок». Вiн теж кирпатенький, i ми вже бачили, як вiн обiймав її, i вона мовчала.

…Ну, то їхнє дiло.

…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.

– Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? – смiявся дехто.

Вона комiчно сплескувала руками:

– Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас – дзуськи!

Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:

– Це паходной Ленiн…

– Да руки порепанi.

…А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що йшов, вiдходив за стовпами невiдомо куди.

…Хуртовина, морози, станцiї з заметеними дзвонами, зрiдка туга на дрiт, а завжди:

– Д’ех! Революцiя – так революцiя!

А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий нiмий степ.

Тiльки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станцiї «на неопредєльонноє врємя», товариш Жучок, упоравшись бiля походної кухнi, виходила з вагона невiдомо куди, i довго її не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.

Чого в зажурi?

Це буде видно далi.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Україна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.

Плакати! Плакати! Плакати!

Нiмцi, поляки, петлюрiвцi – ще, ще, ще…

Колчак. Юденiч. Денiкiн – ще, ще, ще…

Плакати! Плакати! Плакати!

Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались мiсяцi…

Минуло… я не знаю, скiльки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?

Коли це було?.. А може, це васильковий сон?

– Не знаю!

I от – лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра – недалеко Днiпро.

…Тепер ночi в лiтнiх степах.

Це так чудово, так каламутної

Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночi. А то б я його так замалював – їй-право!

…Я приїхав.

На третiй день одержую записку:

«Товарiщ, ви, кажется, прiєхалi єщо в пятнiцу. Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться в ячєйкє».

Кажу:

– Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.

Товариш усмiхнувся:

– Тебе дивує записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусiю. В печiнках менi сидить оця дискусiя.

Я зацiкавився.

– Що за дискусiя?

– Почекай, сам узнаєш.

I не сказав.

…Я пiшов.

– Де кiмната ком’ячейки?

– Он!

Входжу.

Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кiт у чоботях».

Ото штука!

– Ви секретар ком’ячейки?

– Я…

– Вас, здається, товариш Жучок?

– Так.

– Ну, так ми з вами знайомi. Пам’ятаєте?..

Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мiй партквиток, а потiм уже говорила.

…Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.

А iнше так просто: ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцiї i, може, й сам не знає, що вiн секретар ком’ячейки, а потiм узнає й пише:

«Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться…»

Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а «кiт у чоботях» i тодi вже був —

– «паходной Ленiн…»

I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна – «Паходной Ленiн» – таке ж iнодi було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очi драконом:

– Товаришу! I вам не соромно?

– Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…

Товариш Жучок очi драконом:

– Ваш партквиток!.. Давайте!

Вiддаю.

Пише:

«Товарiщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустiл столько-то собранiй. Получiл виговор от секретаря ком’ячейкi с предупрєждєнiєм винєстi єго недiсцiплiнiрованность на обсуждєнiє обществен-ного мнєнiя партiї посредством партiйного суда на предмет перевода в кандiдати iлi окончательного iсключєнiя iз нашiх коммунiстiчєскiх рядов.

Подпiсь».

Точка.

Коротко.

Ясно.

I трiшки того… нiяково.

…Звичайно, як i тодi (тодi – в дикiм степу), на нiй колiр "хакi", бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором "хакi". Як i тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.

– Дзуськи!

Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий смiх i носик – голiвка вiд цвяшка: кирпатенький.

…Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi – лiтнi степовi ночi.

Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили наш тил. А з пiвдня насiдав розлютований, поранений (добивали) ведмiдь з бiлого кубла великої Росiйської iмперiї.

А от дискусiя (в печiнках сидить!).

Є ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

– Дискусiя – це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

– Сьогоднi вечiр дискусiї!

Ми:

– О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).

– Товаришу! Дайте менi на хвилину «Азбуку комунiзма».

– Ах, нє мєшайтє, товарiщ. От я i забил: как ето? Фу, чорт. Значiт, капiталiзм iмєєт трi прiзнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось пiдказує:

– Монополiзацiя стредств проiзводства. I…

– I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

…А от на другiм краю:

– Комедiя! Как все заволновалiсь. Товарiщ Ларiков, неужелi ви нє волнуєтесь? Нє вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що все знають:

– Ну от, єслi ви всьо знаєте, скажiте: когда Тьєр разбiл велiкую французскую комуну – в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.

– А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiтє, нє випитивайтє, скажiте просто, что ви не знаєте. I тогда я вам скажу.

Молодчiков червонiє, i я червонiю, i багато з нас червонiє, бо бiльшiсть iз нас – це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не скажуть.

– Це ж дурницi – цi дискусiї, наче ми шкiльники.

– I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освiти. Не достає ще екзамена з iнспектором. Iще чути:

– Да, наконєц, дайте мнє на мiнуту «Азбуку комунiзма»).

– Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iмєєт трi прiзнака: монополiзацiя проiзводства… монополiзацiя проiзводства…

– От бачите, все ж одно не знаєте.

– Ах, оставьтє мєня, товарiщ…

Нарештi вечiр.

Так: за вiкном, як i в iнших моїх оповiданнях (не всiх), – громи гармат, а десь у травах, а потiм на дорозi – кавалерiя. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.

I хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови».

Але те забувається.

…Доповiдач скiнчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаєте?

– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очi драконом:

– Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?

Вона рiшуче входила в роль педагога.

А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком’ячейки – на «кота в чоботях».

…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленiн сказав).

Кричали:

– Геть сем’ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.

– …Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить вiд того, як ви знаєте iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й "воздержуюсь".

Так от —

– багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п’яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там —

– товариш Жучок N 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаєте, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiєте: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок».

Але вона сьогоднi не поїхала, i ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцiї. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поїде в полки, в подиви.

Це бурса революцiї.

…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.

…Побiгла мжичка.

Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.

Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.

– Товаришу, не мiшайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.

– Товаришу, не мiшайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок пiдшморгувала.

Вона пiдiйшла до мене.

– Ходiмте!

Я здивовано подивився на неї.

…Вийшли на ганок.

Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

I засмiялась:

– Менi трiшки соромно… знаєте… буває.

I розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i їй буває сумно й буває не буває:

– Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неї вже було байстря i це невеличке байстря —

– повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав снiговий степ.

…Iшла мжичка.

…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.

А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? —

– Ви подумайте.

…Товариш Жучок N 2,

N З, N 4,

i не знаю, ще скiльки є.

Товариш Жучок N 1 нема.

Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кiт у чоботях» по бур’янах революцiї, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.

Так:

– пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво).

Ми назвали —

– товариш Жучок.

А iсторiя назве —

– «кiт у чоботях».

Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.

ЮРКО

На Донеччинi – завод.

Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…

На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.

Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:

– Або в завод, або за кордон революцiю робити.

Послали в завод.

Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.

…Цех. Вийшли. Пiзно.

Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi – глибокої, як море бiля японського берега.

Iшли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).

Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?

Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…

– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.

…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.

– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

– Моє яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?

– Ти краще постiль постели, – сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вiкно.

– Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.

Без революцiї, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм. (Потiм): кидається до дверей. Наталка зупиняє.

– …Що?

– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляє пiд його обличчя дзеркало.

– Гарний?

Вiн знає, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

– Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити її не вiдважився. Поспiшає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далi парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всi.

I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життєва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грає). Сьогоднi улаштували таку – на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта – так, свої, заводськi.

Одному кричали:

– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашої фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив «урою».

Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:

– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi. Остап теж сказав:

– От тобi й революцiя: i не видно її, i видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сидiла поруч Юрка. Її тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка:

– А що це таке, що й капiтал Маркса, i «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:

– А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуїв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?

Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.

Заводський паркан перстенiє мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.

Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…

…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

…Посьолок забайрачився у вiтах.

До заводу ходять через залiзницю – дорiжка така, вторована, повз Торця – рiка така: фабрично-заводська, ховається в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцiї читає, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своєї душi запитував, а ви звiдки знаєте? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприємно. Таранкуватi, мамулуватi, "типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.

…I сказав Остап iз кутка:

– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.

Голова фабзавкому примружив око:

– I справдi, хлопцi, чи не випити?

Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.

– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.

I Наталка пiдiйшла:

– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п’є?

Вiн хотiв сказати, що не п’є, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: «вiн же з ним не живе».

…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.

…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.

– …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй.

Наталка сiла бiля Остапа.

– Що в п’яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, i обличчя її було свiтле, як винне повiтря восени – ранньої.

…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.

Секретар сказав:

– Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!

Його спитали:

– А я?

– I твоя.

– А я?

– I твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

– I їхня?

Всi подивились i подумали, а секретар кинув:

– Це гiсть.

А Остап п’яно й нахабно засмiявся:

– Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…

Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.

…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

«…Попутчик… так…»

Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам’яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».

…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб’язким смiхом.

«Попутчик… так…»

Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.

Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

– Е-ех!

Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:

– Подавай! Подавай!

Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

– Держи!

Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

– Гата!

«Попутчик… так…»

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить пiд серцем – так завжди.

Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

– Закуримо?

– Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали…

Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

…Залiзо спiвало…

Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).

…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.

У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.

…Гарно…

– Вам подобається книга?

– Менi подобається книга.

– Вiн подумав i взяв її за руку.

– Гарно?

– Гарно.

Вiн сiв бiля неї:

– Гарно?

…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.

Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.

Держав її руку, вона знизила вiї.

Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.

…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.

Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.

I прийшла недiля. Наталка сказала:

– Ходiмте на берег Торця.

(Остап пiшов до фабзавкому).

Юрко:

– Ходiмте!

Сказав просто, було не просто.

Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

– Я далi не пiду.

Юрко сказав:

– Ходiмте, товаришко.

Наталка сказала:

– Не пiду! Не пiду!

Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.

Тодi вона пiдхопилась:

– Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.

– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав її схилити на землю.

Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.

I сказала Наталка зажурено:

– От я вже й забула. Нiяк не запам’ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю – де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.

Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

– Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша (завтра): «…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…»

Вiн (Юрко) писав довго, надхненно

Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.

Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:

– Пожар!

– Де?

– На заводi.

Юрко сказав:

– Я захворiв, я не пiду.

Остап одягався, скаржився:

– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.

Юрко не стерпiв:

– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже: