«Ні! я ні в пеклі не зречуся Святої правди, ні в раю: На рай містичний не польщуся, На ад реальних мук плюю». І ледві се в душі мелькнуло, Аж се — ізнов стерно плеснуло… Зирк! вже Миколи не видно. По хвилях чорних червоніє Кривавий слід, аж серце мліє, А сам письмак пішов на дно.
ХХХ
А де ж Тарас? Нема й Тараса! Се ж і його втопив Харон! Душа, на оковиту ласа, Пила за цілий легіон. Тепер з барилом потонула, Ні разу в нього й не ковтнула… Шкода такого Кобзаря! Шкода й Миколи! Саме згинув Тоді, як брехні всі покинув, Користь пекельного царя…
ХХХІ
Пливе каюк, мов серед моря Сумує в каюці Куліш, Та вже до всякого звик горя І бгає серце, мов той книш. «Отак ви вдруге повмирали! Так марно вік свій скоротали! Та душу стратили й мою: За вас-бо та й мене судили І на гіркую засудили, — Гіркую чашу смерті пю!
ХХХІІ
За вас!… Бо й на тім світі бачив, В які ви вбрались репяхи, І людям праведно товкмачив Кобзарські й книжницькі гріхи…» Так думає, сумний, аж гляне На Стікс — і сивий волос вяне — Встають цілісінькі вони. Барило в одного на шиї, В другого — діти золотії, Важкий гостинець сатани!
ХХХІІІ
Встають з води, на берег сонний Виходять бридьма. Й чути плач «О! лучче б я капшук мій повний Віддав татарам на гарач!» — «О! лучче б горілок я зрікся І ромом пуншовим не впився, Аніж тут нидіть без конця! Се ж не життє, одна досада… Така, Миколо, нам награда За нашу лжу у лжі отця!»
ХХХІV
«Бач, скиглять як! — рече сердитий Лагідно якось наче дід. — Та з ними нічого робити: Накоїли б і в пеклі бід… Що ти мене так поважаєш, Найстаршим дідом величаєш, За се признаюсь я тобі. У пеклі в нас тепер погано, Не так як перш колись бувало: Між грішними всяк пан собі.
ХХХV
Нема — щоб на жару сидіти Або висіти на гаках, Чи то в смолі як слід кипіти, Чи то пектись на шашликах. Вони по пеклу скрізь гасають І місце знай переміняють: Той лізе в смолу, той у жар. Коли б чорти не доглядали Та остями не заганяли, То в пеклі б скоївся пожар.
ХХХVІ
А се такі два гайдамаки, Яких і в світі не було: Сі знають, де зимують раки, І компонують тільки зло. Нехай би в рай обох приймали: На біса їх сюда заслали, Щоб ясувати тут ясу! Коли живих не збунтовали, Дак щоб мерці нам попсували І в пеклі справили трусу!
ХХХVІІ
Та ще — коли се хочеш знати — Сюди забравсь Мартиримян І хоче всіх повизволяти, Хто заступався за хрестян. Сі ж, хоч і здорово брехали, Та кріпаків обороняли, То він з них здійме всю брехню… Дак ми їх трохи й придавили: Цяцьки мирські їм начепили, Щоб знали нашу вовківню!»
ХХХVІІІ
«Мартиримян?!. Мені про нього Стара Дубиниха верзла, Що тут набачилась усього, І в пеклі, і в раю була… Аж се і правда!» — «То-то й лихо! В наперш було у пеклі тихо: Хто впав сюди, дак тут і сів Не знали ніякого хріна, Що не підмажеш і грошима Як нагодивсь, так і вхопив!
ХХХІХ
Отим-то стільки год блукають Та нудять світом письмаки, Що їм цяцьки їх натирають, Немов ярмо, гамалики, — Що ні з ким їм погомоніти І нікого вже туманити, Як туманили Куліша Той певно їв би лагоминки В раю коло небоги жінки, Коли б не дано відкоша…»
ХL
«Хароне діду! дак ти знаєш Моє імя!» — рече Куліш «Яке твоє?!. Ти сновидаєш Чи на дорозі в пекло спиш? Ге!… та се ж він! Того ж зраділи, Неначе дурману іззіли, Обидва пеські письмаки… Та вже й Мартиримян скучає На Стікс раз по раз позирає, Щоб з тебе поздіймать гріхи
ХLІ
І визволить свою отару… Таких доволі в нас, як ти. Хоч навісний, так їм під пару Курзу-верзу в раю плести. Коли б був знав… ну, та згадають Не раз мене, як подовбають В письменських головах своїх… Шкода, що я давно родився І в пеклі глибоко втопився: Я б вишколив обох дурних!…»
ХLІІ
«Дідусю! дак ти був людина, Не дідьче твориво, мовляв? Якого ж се — не гнівно — хріна Ти в пекло до чортяк пристав?» — «Потурнака Ляха ти знаєш?… Самійла Кішку памятаєш?» — «Да хто ж не знає їх обох?…» — «Хоч козаки й свічки світили Про мене, а ченці кадили, Та не послухав дурнів бог.
ХLІІІ
Сказав мене на вічні муки У пеклі на самому дні І щоб я жер живі гадюки, Сидіти ж на жару мені. Тоді ж старий Харон кінчився… Той ще й із греками возився І порав розбишак римлян. Мене чортяки полюбили, Харонові усиновили; Я пораю вже християн.
ХLІV
Шкода, що ти влизнеш від мене Через пройдисвіта того: Зробив би з тебе я печене, Дознав би розуму мого! Бо нас, ляхів, ти відцурався, З панів, як з козаків, сміявся, Та ба й Москву не вельми чтив, Що Хмеля надто величала, З Кутузенком його зрівняла, А Хміль у шані у чортів.
ХLV
Він зрадниками й брехунами, Мов греблю, пекло загатив, А сам з пятьма отаманами На лоні в Вельзевута сів. З Іудою там побратався, На два сини знай озирався, Що жарились у лжі отця… А ти на що, ледащо, важив, Як Соловїнського зневажив Своїм посланнєм докторця?
ХLVІ
Защитника йому такого Нема ні в пеклі, ні в раю. Коли б опрігсь, дак я нікого В смолі так добре не втоплю… Всі брехуни в Москві і в Русі, Які не є померші душі, Се наша слава й похвала: Чи Соловйов із докторцями, Підбрехачами-лестецями, Що к дурню липли, як смола;