Kitabı oku: «Куліш у пеклі», sayfa 6

ХХІХ

 
«Ні! я ні в пеклі не зречуся
Святої правди, ні в раю:
На рай містичний не польщуся,
На ад реальних мук плюю».
І ледві се в душі мелькнуло,
Аж се — ізнов стерно плеснуло…
Зирк! вже Миколи не видно.
По хвилях чорних червоніє
Кривавий слід, аж серце мліє,
А сам письмак пішов на дно.
 

ХХХ

 
А де ж Тарас? Нема й Тараса!
Се ж і його втопив Харон!
Душа, на оковиту ласа,
Пила за цілий легіон.
Тепер з барилом потонула,
Ні разу в нього й не ковтнула…
Шкода такого Кобзаря!
Шкода й Миколи! Саме згинув
Тоді, як брехні всі покинув,
Користь пекельного царя…
 

ХХХІ

 
Пливе каюк, мов серед моря
Сумує в каюці Куліш,
Та вже до всякого звик горя
І бгає серце, мов той книш.
«Отак ви вдруге повмирали!
Так марно вік свій скоротали!
Та душу стратили й мою:
За вас-бо та й мене судили
І на гіркую засудили, —
Гіркую чашу смерті пю!
 

ХХХІІ

 
За вас!… Бо й на тім світі бачив,
В які ви вбрались репяхи,
І людям праведно товкмачив
Кобзарські й книжницькі гріхи…»
Так думає, сумний, аж гляне
На Стікс — і сивий волос вяне —
Встають цілісінькі вони.
Барило в одного на шиї,
В другого — діти золотії,
Важкий гостинець сатани!
 

ХХХІІІ

 
Встають з води, на берег сонний
Виходять бридьма. Й чути плач
«О! лучче б я капшук мій повний
Віддав татарам на гарач!» —
«О! лучче б горілок я зрікся
І ромом пуншовим не впився,
Аніж тут нидіть без конця!
Се ж не життє, одна досада…
Така, Миколо, нам награда
За нашу лжу у лжі отця!»
 

ХХХІV

 
«Бач, скиглять як! — рече сердитий
Лагідно якось наче дід. —
Та з ними нічого робити:
Накоїли б і в пеклі бід…
Що ти мене так поважаєш,
Найстаршим дідом величаєш,
За се признаюсь я тобі.
У пеклі в нас тепер погано,
Не так як перш колись бувало:
Між грішними всяк пан собі.
 

ХХХV

 
Нема — щоб на жару сидіти
Або висіти на гаках,
Чи то в смолі як слід кипіти,
Чи то пектись на шашликах.
Вони по пеклу скрізь гасають
І місце знай переміняють:
Той лізе в смолу, той у жар.
Коли б чорти не доглядали
Та остями не заганяли,
То в пеклі б скоївся пожар.
 

ХХХVІ

 
А се такі два гайдамаки,
Яких і в світі не було:
Сі знають, де зимують раки,
І компонують тільки зло.
Нехай би в рай обох приймали:
На біса їх сюда заслали,
Щоб ясувати тут ясу!
Коли живих не збунтовали,
Дак щоб мерці нам попсували
І в пеклі справили трусу!
 

ХХХVІІ

 
Та ще — коли се хочеш знати —
Сюди забравсь Мартиримян
І хоче всіх повизволяти,
Хто заступався за хрестян.
Сі ж, хоч і здорово брехали,
Та кріпаків обороняли,
То він з них здійме всю брехню…
Дак ми їх трохи й придавили:
Цяцьки мирські їм начепили,
Щоб знали нашу вовківню!»
 

ХХХVІІІ

 
«Мартиримян?!. Мені про нього
Стара Дубиниха верзла,
Що тут набачилась усього,
І в пеклі, і в раю була…
Аж се і правда!» — «То-то й лихо!
В наперш було у пеклі тихо:
Хто впав сюди, дак тут і сів
Не знали ніякого хріна,
Що не підмажеш і грошима
Як нагодивсь, так і вхопив!
 

ХХХІХ

 
Отим-то стільки год блукають
Та нудять світом письмаки,
Що їм цяцьки їх натирають,
Немов ярмо, гамалики, —
Що ні з ким їм погомоніти
І нікого вже туманити,
Як туманили Куліша
Той певно їв би лагоминки
В раю коло небоги жінки,
Коли б не дано відкоша…»
 

ХL

 
«Хароне діду! дак ти знаєш
Моє імя!» — рече Куліш
«Яке твоє?!. Ти сновидаєш
Чи на дорозі в пекло спиш?
Ге!… та се ж він! Того ж зраділи,
Неначе дурману іззіли,
Обидва пеські письмаки…
Та вже й Мартиримян скучає
На Стікс раз по раз позирає,
Щоб з тебе поздіймать гріхи
 

ХLІ

 
І визволить свою отару…
Таких доволі в нас, як ти.
Хоч навісний, так їм під пару
Курзу-верзу в раю плести.
Коли б був знав… ну, та згадають
Не раз мене, як подовбають
В письменських головах своїх…
Шкода, що я давно родився
І в пеклі глибоко втопився:
Я б вишколив обох дурних!…»
 

ХLІІ

 
«Дідусю! дак ти був людина,
Не дідьче твориво, мовляв?
Якого ж се — не гнівно — хріна
Ти в пекло до чортяк пристав?» —
«Потурнака Ляха ти знаєш?…
Самійла Кішку памятаєш?» —
«Да хто ж не знає їх обох?…» —
«Хоч козаки й свічки світили
Про мене, а ченці кадили,
Та не послухав дурнів бог.
 

ХLІІІ

 
Сказав мене на вічні муки
У пеклі на самому дні
І щоб я жер живі гадюки,
Сидіти ж на жару мені.
Тоді ж старий Харон кінчився…
Той ще й із греками возився
І порав розбишак римлян.
Мене чортяки полюбили,
Харонові усиновили;
Я пораю вже християн.
 

ХLІV

 
Шкода, що ти влизнеш від мене
Через пройдисвіта того:
Зробив би з тебе я печене,
Дознав би розуму мого!
Бо нас, ляхів, ти відцурався,
З панів, як з козаків, сміявся,
Та ба й Москву не вельми чтив,
Що Хмеля надто величала,
З Кутузенком його зрівняла,
А Хміль у шані у чортів.
 

ХLV

 
Він зрадниками й брехунами,
Мов греблю, пекло загатив,
А сам з пятьма отаманами
На лоні в Вельзевута сів.
З Іудою там побратався,
На два сини знай озирався,
Що жарились у лжі отця…
А ти на що, ледащо, важив,
Як Соловїнського зневажив
Своїм посланнєм докторця?
 

ХLVІ

 
Защитника йому такого
Нема ні в пеклі, ні в раю.
Коли б опрігсь, дак я нікого
В смолі так добре не втоплю…
Всі брехуни в Москві і в Русі,
Які не є померші душі,
Се наша слава й похвала:
Чи Соловйов із докторцями,
Підбрехачами-лестецями,
Що к дурню липли, як смола;