Kitabı oku: «Заворожена криниця», sayfa 2

* * *

 
Вранці я встаю й питаю:
Чи вона сьогодні буде?
Вечір знов занепадаю:
І сьогодні не прибуде!
 
 
Усю ніченьку німую
Я лежу без сну, сумую,
Ввезденіченьки мов сниться
Сон про любу, дорогую.
 

* * *

 
Заплачеш по мені, кохана, о! заплачеш,
Як бездиханного мене колись побачиш
Промов же се словце, промов мені його
Ні, ні! Мовчи: бо жаль мені жалю твого
 
 
Ношу в душі печаль, почезли всі надії,
Холодна в серценьку тече вже кров, не гріє
І, як поляжу, ти з великої семні
Одна зітхатимеш від серця по мені.
 
 
Оце ж мою печаль, мов хмару, пробиває
Якийся тихий світ і тугу розвиває,
Тим світом світиться ясна душа твоя, —
Крізь темряву маяк спасенний бачу я.
 
 
Світися ж, зіронько, душе благословенна!
В тобі увесь мій світ, уся моя вселенна,
Як зникну і мене покриє вічна тьма,
Заплач, а в мене сліз давно уже нема.
 
 
О, знаю! По мені гарячими заплачеш
Мого ж плачу ти вже довіку не побачиш.
Мене за живота покрила смерті тьма,
Ні в серці радощів, ні в очах сліз нема
 

* * *

 
Знов я серце упокорив
І забув тяжку досаду;
Знов весна у серце хирне
Ллє здоров’є і одраду.
 
 
Знов увечорі і вранці
Зазираю в ті алеї,
Де чував я буркотаннє
Сизокрилої моєї.
 
 
Знов я на зеленій річці,
На мосту стою високім:
Може, йтиме чи проїде
І зирне ласкавим оком.
 
 
Знов у хвилях попід мостом
Щось мов плаче-нарікає.
Бідне серце розуміє,
Що та хвиля розмовляє.
 
 
Знов закоханий блукаю,
Де сумні грачі ночують
І пташки в кущах зелених
З дурня никлого кепкують.
 

* * *

 
Квітки з сльозами,
Сльози з квітками
Не розлучаються, сестро, ніколи.
 
 
Скроплюють сльози
Пишнії рози,
Свої розкішні величні престоли.
 
 
Благоухають,
Землю скропляють
Пишні престоли праведних сліз — рози.
 
 
Їм же відрада,
Вища награда, —
Чисті, да щирі, да праведні сльози.
 

* * *

 
Коли б ти, кохана, мені притулила до серденька руку,
Сама б дивувалась його трепетанню сумному да стуку.
Не серце колотиться — стукає се під ночну тишину,
Се тесля жорстокий мені заходився робити труну.
 
 
Немов молоток стукотить серед ночі у мене німої,
Заснути давно вже вночі та й удень не дає в упокої.
Голубчику тесле! кінчай сумовиту роботу борзій
І дай опочити в тривозі, заснути навіки мені.
 

Гейне, 1,39.

* * *

 
Коли б я був хлоп’я байдужне без турботи
І в горах жив собі в печері самітній,
Я би гуляв-буяв до власної охоти
По темних застумах та по воді бистрій.
 
 
Нудна тому пиха низькоземна саксонська,
Хто народивсь і зріс на вольних висотах;
Йому б здалась низька і башта Бабілонська,
Серед тих скель, що з них вода летить, мов прах.
 
 
Фортуно! відійми культурні землі в мене,
Бери собі й ім’я, що помпою блищить:
Ненавидне мені підлиз рабів мізерне
Угодництво: мій дух неволі не терпить.
 
 
Всели мене між гір, — в їх велико кохаюсь.
Нехай уз їх реве безкраїй океан:
Нічого я в людей ніже не допевняюсь,
Опріч тих любих сцен, що змалечку я знав.
 
 
Малі мої літа, но вже я серцем чую —
Не про таких, як я, постав сей гордий світ.
Про що ж повішено завісу там густую,
Де криється кінець моїх непевних літ?
 
 
Колись я бачив сон моїм духовним оком,
Блаженно любий сон од радощів земних…
О, правдо! ти своїм ненавидним укором
Показуєш мені із вивороту їх.
 
 
Любив, та люблені поснули сном глибоким;
Дружив, та здружені по світу розтеклись…
О! як же холодно у серці одинокім,
Що радощі мої печаллями взялись!
 
 
Хоч гості, дзвонячи у кубки золотії,
Веселим гомоном і розженуть печаль,
І в безумі засну на лебединій шиї,
А в серденьку німім німий не засне жаль.
 
 
Як сумно слухати веселу тих розмову,
Кого багатство й власть принаджують до нас!
Ні друзі, ні враги, вони пустому слову
Присвячують і свій, і наш коштовний час.
 
 
Верніть моїй душі ровесників коханих,
Що й серденько у них тверезе й голова, —
Покидаю моїх полуношників п’яних,
Що й дружба і любов у них — слова, слова!
 
 
І ти, єдина, що рятуєш од зануди,
Моя надіє, мій покою, все моє!
Які мої тепер холодні стали груди,
Що серце вже й тебе любить перестає!
 
 
Я б не зітхнув і раз, без боротьби б я кинув
Сю сцену гомінку розкішного жалю,
Для добродітелі, що няньчить, мов дитину,
Її мечтаннями недоленьку мою.
 
 
Ой рад би я втекти од щирих і лесливих,
Щоб у пустині десь осістися в глуші…
Жадаю заструмів, нетер непроходимих:
Їх темрява — сестра понурої душі.
 
 
Хто б дав мені крилі, крилі мов голубині?
Я б полетів би в рай, що звідтіля й прийшов,
Забув би летючи всі болесті земнії,
І відпочинок мій на небесах найшов.