Kitabı oku: «Заворожена криниця», sayfa 5

* * *

 
Тихий берег понад морем
Темна нічка обіймає.
Виплив місяць із-за хмари,
Море стиха промовляє:
 
 
Хто се ходить? Чи безумний,
Чи коханнєм недугує?
І сумний він, і веселий,
І веселий, і сумує.
 
 
Осміхнувсь із неба місяць,
Голосом ясним озвався:
Він закоханий, безумний,
Ще й поетом собі вдався.
 

* * *

 
Троянда запашна… та чи вона ж то чує
Ті любі пахощі? Ба навіть соловейко,
Чи сам він чує те, чим душу нам чарує,
Як тьоророхкає да ляскотить раненько?
 
 
Не знаю. Тілько нам гірка буває правда.
Нехай і рози нас, і солов'ї морочать.
Благословенна се ума і серця зрада,
Як і ті видумки, що інде нам торочать…
 

* * *

 
Чого кипить химерна кров?
Чого палає серце дике?
Кипить, бунтується, горить,
І в серці горенько велике?
 
 
Химерна кров кипить-горить:
Бо сон мені страшний приснився.
Примчавсь до мене ночі син
І, хропучи, зо мною звився.
 
 
Блискучий перед нами дом!
У гуслі там, у кобзи грали.
Горіли факели кругом.
І прилетіли ми до зали.
 
 
Весільне свято се було;
Веселі всі, всі святу раді…
Ой лелечко! серед свічок
Моя кохана на посаді.
 
 
Моя кохана… дивна річ!
А поруч неї незнакомий…
Стояв за ними я німий,
Стояв німий і нерухомий,
 
 
Музика дух мені гнете,
Веселий гомін з ніг валяє…
Вона щаслива з женихом,
І він їй рученьку стискає.
 
 
Налив червоного вина,
Надпив — шанує молодую.
Се ж не вино пила вона,
Ой леле! кров мою живую.
 
 
І гарне яблочко взяла,
І подала, щоб він розрізав…
То ж він не яблочко ножем,
Ой леле! серце моє різав.
 
 
І сміло він її обняв,
Поцілував, — затрепетала,
Почервонівши… Лелю ж мій!
То смерть мене поцілувала.
 
 
Мов оливо, тоді язик
Зробивсь у мене преваженний.
Зашурхало… почавсь танець;
Поперед всіх двойко блаженних.
 
 
Стою, німую, труп німий,
А все несеться, все сміється…
Він на вушко шепнув щось їй, —
Почервоніла, та без серця.
 

* * *

 
Чудові очі весняної ночі
Так любо з неба землю озирають:
Тебе зробили любощі мізерним,
Вони ж тебе й угору підіймають.
 
 
Гілляста липа, на їй соловейко
Понуро стогне, солодко співає;
Мені та пісня серце пригнітає,
Мені та пісня душу розширяє.
 

* * *

 
Що в мені ти закохалась,
Я се знав, я сим пишався;
Як же ти мені призналась,
Глибоко заколихався.
 
 
І побіг-злетів на гори,
З радощів гукав-співав я:
Як сідало сонце в морі,
З серця сльози виливав я.
 
 
В мене серце — мов те сонце:
І сіяло, і палало,
Гарне в морі, у любові,
І велике потопало.
 

* * *

 
Що тебе носить кругом серед сонної літньої ночі?
Ти всі квіти потривожив своїм навісним сновидіннєм.
Тиха фіалка злякалась, троянда понурила очі,
Зблідла, як смерть, і лілія, з непевним стогнаннєм.
 
 
Місяцю любий! пречисто твої квітоньки пробувають.
Правду про них ти говориш, та й я, не фальшуючи, знаю,
Як покіль ти їх, вродливих, освітиш, вони підслухають,
Що я, з кохання п’яний, до ясненьких зірок промовлю.
 

* * *

 
Я бачив сон: панок низенький чепурненький
Ходив ходулями, ступаючи в аршин.
На нім жупан-лудан із голочки новенький,
В манжети ж так убравсь, мов царедворський чин.
 
 
«А знаєш, хто він є? Ходи сюди, дивися, —
Рече мені бог сну. — Ось дзеркало тобі.
Чи рама з дзеркала… не розіб’єш, не бійся.
Побачивши, що він присвоює собі».
 
 
Дивлюся — аж церківця. Когось попи вінчають.
На рушничку стоїть моя кохана з ним,
Дяки ж та школярі ревуть, а не співають.
Се тисяча чортів вигукує свій гімн.
 

* * *

 
Як увечері блукаю
По задуманім гаю,
Чую серцем коло себе
Постать ніжную твою.
 
 
Чи не твій вуаль се білий,
Чи не тихий образ твій?
Чи се тільки місяць мріє
Крізь вечірній лист німий?
 
 
Чи се власні мої сльози,
Чую, по щоках течуть?
Чи ти справді, серденятко,
Коло мене плачеш тут?