Коли добрі очі маєш, Зазирни в моє співаннє: Там побачиш — мов у гаї Чорнобрива сновидає.
Коли добрі вуші маєш, Прислухайсь до мого гласу: Ті зітхання, сміхи, співи Скрутять серце свого часу.
Твоє серце віще слово Скрутить, як мене самого, І блукатимеш весною По задуманих дубровах.
* * *
Колись про любощі гарячі я мечтав, Про пишні кучері, про мирти та резеди, Про медові уста і про гіркі беседи, І все те у піснях понурих виливав.
Давно пов’янули й почезнули мечти, Зник навіть змечтанний мій образ найлюбіщий; Зосталися мені пісні понуро віщі, Що я повиливав на шану красоти.
Зникай же з ними й ти, сирітський співе мій, Зникай, як образ той, моє дитя пещене, Шукай його в світах і привітай від мене: Я мріям воздушним шлю подих воздушний.
* * *
Любить метелик пишну троянду, Почасту-часто кругом літає, Його ж самого ніжнокрилого Золотом сонце любо ’бливає.
Кого ж кохає пишна троянда? Хтів би я щиру правдоньку знати: Чи соловейко, що знай співає, Чи місяченько, що мовчки сяє?
Ніхто не знає, кого кохає Пишная троянда, я ж люблю всі їх: Люблю й троянду, і метеленька, І соловейка, і місяченька.
* * *
Люблю я квітку, да котру, не знаю, Самітно сумую, І зазираю в чарочки пахущі Про душу живую.
Квітки вечірнім світом обливає; Лящить соловейко. Шукаю серця, що б’ється як в мене. Так гарно-гарненько.
Лящить і дзвонить в саду соловейко; Солодко співає, І нам обом чогось неначе страшно: Непевне коханнє!
Менший брат
Розпившись по шинках, мужва-злодії Вночі дом божий, церкву, обікрали. Тверезі соцькі й старшини сільськії Отамана злодійського піймали.
Піп злодіяку зве до мирового, До нашого мирського трибуналу, І мировий, як слід, харциза злого Готов за певну осудити кару.
Но, бувши у законі «оглашенним» (Сі мирові на те вже й породились), Рече судящимся, як людям темним: «А може б, ви, панове, помирились?»
«Що ж? я готов! — озветься злодіяка; А піп: «Із злодієм мені миритись?!» Суддя насупивсь: "Що се за бурлака? Не хоче з меншим братом поділитись!»
* * *
На добраніч усім на ніч! Дайте одпочити… Хто кохає мене щиро — Не буде будити. Не будіте, миле браття, Мене з домовини: Ой не хочу я до суду Бачити Вкраїни! А на суді знову буду Господа благати, Щоб вернутись працювати До вбогої хати: «Ой не жив я, боже правий, На білому світі: Рвав терни я по дорозі, Не рожеві квіти. Не дознав я, боже правий, Любого впокою За неправдою людською, Долею тяжкою. Верни, боже, дорогії Літа молодії, Що зв’ялили, отруїли Вороги лихії. Верни, боже, мою силу, Що гнулась-хилилась, На наругу, на забаву Людям знадобилась. Верни, боже, мене з раю До рідної хати, — Буду в хаті працювати Тебе прославляти».
* * *
Ох! бажаю сліз любові — І солодких і гірких, І бажаю, і боюся, Що дознаю ще раз їх.
Знов-бо та солодка мука, Те гірке коханнє знов Труїть і небесно мучить У недужнім серці кров.
* * *
Предивний сон і звеселив І налякав мене нежданно. І досі ті чудні-чудні дива Морочать серце несказанно.
Здається пречудовий сад. Між деревами походжаю; На мене дивляться квітки; Я ними серце звеселяю.