Kitabı oku: «Заворожена криниця», sayfa 3

* * *

 
Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш — мов у гаї
Чорнобрива сновидає.
 
 
Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи, співи
Скрутять серце свого часу.
 
 
Твоє серце віще слово
Скрутить, як мене самого,
І блукатимеш весною
По задуманих дубровах.
 

* * *

 
Колись про любощі гарячі я мечтав,
Про пишні кучері, про мирти та резеди,
Про медові уста і про гіркі беседи,
І все те у піснях понурих виливав.
 
 
Давно пов’янули й почезнули мечти,
Зник навіть змечтанний мій образ найлюбіщий;
Зосталися мені пісні понуро віщі,
Що я повиливав на шану красоти.
 
 
Зникай же з ними й ти, сирітський співе мій,
Зникай, як образ той, моє дитя пещене,
Шукай його в світах і привітай від мене:
Я мріям воздушним шлю подих воздушний.
 

* * *

 
Любить метелик пишну троянду,
Почасту-часто кругом літає,
Його ж самого ніжнокрилого
Золотом сонце любо ’бливає.
 
 
Кого ж кохає пишна троянда?
Хтів би я щиру правдоньку знати:
Чи соловейко, що знай співає,
Чи місяченько, що мовчки сяє?
 
 
Ніхто не знає, кого кохає
Пишная троянда, я ж люблю всі їх:
Люблю й троянду, і метеленька,
І соловейка, і місяченька.
 

* * *

 
Люблю я квітку, да котру, не знаю,
Самітно сумую,
І зазираю в чарочки пахущі
Про душу живую.
 
 
Квітки вечірнім світом обливає;
Лящить соловейко.
Шукаю серця, що б’ється як в мене.
Так гарно-гарненько.
 
 
Лящить і дзвонить в саду соловейко;
Солодко співає,
І нам обом чогось неначе страшно:
Непевне коханнє!
 

Менший брат

 
Розпившись по шинках, мужва-злодії
Вночі дом божий, церкву, обікрали.
Тверезі соцькі й старшини сільськії
Отамана злодійського піймали.
 
 
Піп злодіяку зве до мирового,
До нашого мирського трибуналу,
І мировий, як слід, харциза злого
Готов за певну осудити кару.
 
 
Но, бувши у законі «оглашенним»
(Сі мирові на те вже й породились),
Рече судящимся, як людям темним:
«А може б, ви, панове, помирились?»
 
 
«Що ж? я готов! — озветься злодіяка;
А піп: «Із злодієм мені миритись?!»
Суддя насупивсь: "Що се за бурлака?
Не хоче з меншим братом поділитись!»
 

* * *

 
На добраніч усім на ніч!
Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро —
Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
Бачити Вкраїни!
А на суді знову буду
Господа благати,
Щоб вернутись працювати
До вбогої хати:
«Ой не жив я, боже правий,
На білому світі:
Рвав терни я по дорозі,
Не рожеві квіти.
Не дознав я, боже правий,
Любого впокою
За неправдою людською,
Долею тяжкою.
Верни, боже, дорогії
Літа молодії,
Що зв’ялили, отруїли
Вороги лихії.
Верни, боже, мою силу,
Що гнулась-хилилась,
На наругу, на забаву
Людям знадобилась.
Верни, боже, мене з раю
До рідної хати, —
Буду в хаті працювати
Тебе прославляти».
 

* * *

 
Ох! бажаю сліз любові —
І солодких і гірких,
І бажаю, і боюся,
Що дознаю ще раз їх.
 
 
Знов-бо та солодка мука,
Те гірке коханнє знов
Труїть і небесно мучить
У недужнім серці кров.
 

* * *

 
Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.
 
 
Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться квітки;
Я ними серце звеселяю.
 
 
Щасливе птаство навкруги
Любовних пісеньок співає;
Червоне сонечко квітки
І зело дивне зукрашає.
 
 
Бальзамний дух з того зела
По воздусі розкішно ллється,
І все пишається, цвіте,
І серце вповні щастєм б’ється.
 
 
Між кринами в тому саду
Стоїть із мармору криниця,
І бачу — біль тонку пере
Предивна вродою дівиця.
 
 
Ув оченятах і в щічках
Святе щось і недовідоме…
Дивлюсь — дівча мені чуже,
Чуже і знов-таки знакоме.
 
 
Пере пильнуючи воно
І пісеньку чудну співає:
«Течи, водиченько, течи,
Нехай ся біль, як сніг, сіяє!»
 
 
Несміливо я приступив:
«Скажи мені, препишна вродо,
Кому готуєш ти сю біль,
Сю любу серцю нагороду?»
 
 
Вона хутенько: «Се тобі,
Тобі… Готуйся, вже чекає…»
І, сі промовивши слова,
Мов піна на воді, зникає.
 
 
І знов у чарівному сні
Стою в гаю густім і темнім.
Сягає древо до небес;
Дивуюсь дивом сим непевним.
 
 
Аж чую — глухо щось гуде,
Віддалеки немов рубає…
Біжу крізь пущу на простір —
Поляна чиста серед гаю.
 
 
На тій поляні дуб стоїть
І верхом хмару підпирає…
Дивлюсь — дівчинонька моя
Чудовна дуба вже рубає.
 
 
Як цюк, дак цюк! а проміж тим
Співає пісню дикодивну:
«Рубай, сокиронько, рубай,
Зроби дубову домовину».
 
 
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи предивна
Дівчинонько, ти диво з див:
Кому се буде домовина?»
 
 
Вона ж хутенько: «Се тобі
Майструю, щоб на час поспіла», —
І, сі промовивши слова,
Зникає, мов легенька піна.
 
 
Тоді поблідло навкруги,
З землею й небо помертвіло…
Не знав я, що мені таке?
Все тіло на мені тремтіло.
 
 
Іду я, йду, дивлюся — щось
Біліє… сукня… Я за нею
Метнувся нагонця, і — тиць!
Зустрівсь із кралею моєю.
 
 
Копає яму заступцем
І дивну пісеньку співає:
«Копайся, ямонько, копайсь!» —
Сама на заступ налягає.
 
 
Я знов до неї приступив
І бовкнув: «О, скажи, вродлива,
Що се за яма і про що?
Про що воно, страшенне диво?»
 
 
Вона ж хутенько: «Не турбуйсь:
Про тебе яма ся холодна», —
І, як сказала сі слова,
Роззявилась немов безодня.
 
 
І, як я в яму зазирнув,
Дак помертвів і в землю ринувсь…
Мов сніг мене там обгорнув…
Я стрепенувсь тоді й прокинувсь.