Kitabı oku: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах», sayfa 3

9
Середа, 2 вересня 1914 року
Андрій Лобанов-Ростовський спостерігає сонячне затемнення в Мокотові

Настала їхня черга. Повідомлення надходять суперечливі. У Східній Пруссії, схоже, припустилися серйозної помилки з російським наступом. Армія Ренненкампфа звісно ж відступає, але й армія Самсонова готується до втечі. Хіба так може бути? У Галичині справи росіян, здається, йдуть на краще. Лемберґ буде захоплено будь-якої миті. І хоча підкріплення необхідно було б спрямувати швидше проти німців на півночі, ніж проти австрійців в Галичині, стрілецька бригада Лобанова-Ростовського націлена саме на південний фронт. Вона братиме участь у розгромі біля польського кордону австро-угорських дивізій, які вже відступають ¹⁶.

Зараз вони перебувають у резерві у Варшаві, отаборилися на великому полі в Мокотові. Андрій Лобанов-Ростовський – сапер російської армії¹⁷ і гвардійський офіцер, поручик, – чин цей отриманий швидше завдяки походженню, ніж заслужений. Витончений молодий чоловік двадцяти двох років, він читає книги запоєм, насамперед французькі романи, але любить також історичні твори. Лобанов-Ростовський добре освічений (він не тільки вивчав право в Санкт-Петербурзі, але і вчився в Ніцці й Парижі), за характером трохи боязкий, не надто міцної статури. (Батько його служив дипломатом.)

Початок війни став для нього сильним переживанням. Кожну вільну хвилину він бігав до міста і там, в збудженому натовпі, просувався до редакцій газет, щоб прочитати вивішені телеграми. Збудження дійшло до краю, коли поширилася новина про обстріл Белграда. Спонтанні демонстрації на підтримку війни прокотилися тими самими вулицями, якими кілька днів тому йшли страйкарі. Він бачив, як юрба зупиняла трамваї, витягала офіцерів з вагонів і з криками «ура» підкидала їх у повітря. Особливо запам’ятав, як підпилий робітник обійняв офіцера, що проходив повз, і цьомкнув його, так що всі навколо засміялися. Серпень видався запорошеним, незвично спекотним. Він, як і всі офіцери, скакав верхи під час усіх цих тривалих маршів, але, незважаючи на це, мало не втрачав свідомість на межі сонячного удару.

У боях він поки ще не брав участі. Найстрашніше, що йому досі довелося побачити, то це пожежа в маленькому польському містечку, де вони були розквартировані. Тоді новобранці, захоплені шпигуноманією, убили вісьмох євреїв, пояснивши це тим, що ті нібито заважали гасити пожежу¹⁸. Атмосфера загострилася до краю.

О другій годині бригада вишикувалася на полі, перед безліччю маленьких наметів. Настав час богослужіння. Посеред літургії відбулося щось незвичайне. Сонячне світло змеркло. Поглянувши на небо, вони зрозуміли, що це неповне сонячне затемнення. Багато хто вбачали в цьому зловісний знак. Явище справило «незабутнє враження», особливо на більш забобонних солдатів.

Відразу ж після богослужіння всі розійшлися. Частини бригади почали завантаження на потяг, що чекав на них. Як зазвичай, це тривало більше часу, ніж планували. Уже настала ніч, коли настала черга Лобанова-Ростовського. Але й після завантаження все відбувалося в уповільненому темпі. Потяг неспішно котився рейками в ніч, на південь. Це звичне почуття від подорожі на потягах 1914 року: повільність. Вагони, переповнені солдатами, рухалися часом зі швидкістю велосипедиста¹⁹. Залізниці були заповнені потягами, що в цей період війни часто рухалися в одному й тому самому напрямку і з однією-єдиною метою. Уперед. На фронт²⁰.

Лобанов-Ростовський не вперше опинився в полоні залізниці, де буквально вишикувалися в чергу потяги з військами. Відстань у двадцять п’ять кілометрів вони долали за добу. Потяг тягнеться незвично повільно – майже не чути деренчання рейкових стиків. Значно швидше можна було б пройти маршем, але наказ є наказ.

10
Среда, 9 вересня 1914 року
Володимир Літтауер бачить, как страждають коні під Відмінненом

Усе пішло шкереберть. Літтауер розраховував, що це буде «кілька днів мирного походу слідом за піхотою», але все перетворилося на панічну рятувальну операцію. Вони скакали верхи всю ніч. Вони виснажені.

Зараз ранок. Вони зібралися біля перешийка між озерами, на схід від містечка Відміннен. Він зайнятий німецькими військами. Росіяни знають, що очікується наступ. Ескадрон Літтауера стоїть у резерві, і він з цікавістю спостерігає за дуеллю між російськими й німецькими гарматами. Його гусари спішилися і сховалися в укриття.

Навіть у цій метушні, за відсутності достовірної інформації зрозуміло, що російське вторгнення в Східну Пруссію зазнало краху. На півдні армію Самсонова вщент розбили німецькі дивізії, що з’явилися казна-звідки²¹. Її залишки відступили до кордону. І тепер, схоже, німці кинули свої сили проти Ренненкампфа на північному сході. З’єднання Літтауера разом з піхотною дивізією якимось чином повинні будуть блокувати німецький прорив ²².

Артилерійська дуель усе триває. Осіннє повітря сповнене гуркотом гармат. Німецький вогонь чомусь зосереджений на маленькій, порослій чагарником висоті. Ось її вже вкривають дим і хмари від вибухів. Ворожа артилерія лупцює та лупцює по ній, і вкрита зеленню земля не чорніє від воронок снарядів.

Раптом Літтауер помічає вдалині якийсь рух. Це два німецьких кавалерійських ескадрони мчать уперед розімкненим строєм. Вони не бачать піших гусарів. Літтауер та його товариші вичікують до останнього.

А потім стріляють. Відстань між ними настільки мізерна, що важко схибити. Літтауер дивиться, як падають вершники і коні. Ті, хто вціліли, мчать назад що є сил.

Незабаром Літтауер бачить довгі ланцюжки німецької піхоти, яка крокує просто на них. Російська артилерія мовчить вичікуючи, потім відкриває прицільний вогонь. Снаряди рвуться ззаду, попереду, просто посеред лав одягнених у сіре солдатів у загострених касках. Ланцюжки захиталися в диму, зупинилися і… повернули назад.

Шум бою затих.

Просто перед ними лежать убиті та поранені німці-кавалеристи, убиті та поранені коні. Мабуть, у ньому самому заговорив коняр, бо споглядання страждань тварин особливо вразило його: «Муки невинних тварин, утягнутих у людські конфлікти, є жахливим видовищем».

Наступу більше не передбачалося. Уночі ескадрон Літтауера отримав наказ про відступ.

11
Вересень 1914 року
Флоренс Фармборо вперше бачить у Москві мерця

«Я хотіла його побачити. Я хотіла побачити Смерть». – Так пише вона сама. Ніколи раніше вона не схилялася над мерцем, а донедавна навіть не стикалася з лежачими хворими, що, напевно, нетипово, – адже їй виповнилося 27 років; але пояснюється це тим, що до серпня 1914 року вона жила в комфортних умовах. Флоренс Фармборо народилася і виросла в Англії, в селі, в Бакінґемширі, а з 1908 року жила в Росії. Вона служила гувернанткою в дочок відомого кардіохірурга в Москві.

Міжнародна криза, що спалахнула цим чудовим спекотним літом 1914 року, оминула її: у той час вона з усім сімейством свого господаря перебувала на їхній підмосковній дачі.

Вона повернулася в Першопрестольну, охоплена «юнацьким ентузіазмом», як і багато інших. Її нова батьківщина, так само як і стара, об’єдналися в боротьбі проти спільного ворога – Німеччини, і ця енергійна, заповзятлива молода жінка відразу почала розмірковувати, яку користь вона може принести, опинившись на війні. Відповідь знайшлася негайно: вона стане сестрою милосердя. Її господар, відомий хірург, зумів умовити керівництво одного приватного військового шпиталю, розташованого в Москві, узяти на роботу Флоренс і двох своїх дочок як волонтерів. «Ми були такі схвильовані, що й словом не сказати. Тепер і ми теж зможемо внести свою дещицю в спільну справу».

Це були чудові дні. Через деякий час почали надходити поранені, по двоє-троє чоловік. Спершу багато що викликало огиду. Вона відсахувалася, коли бачила відкриті рани. Але поступово звикла й до цього. Крім того, настрій був піднесений. Панувало нове почуття – причетності та єдності, поміж солдатів зокрема:

Примітна атмосфера братерства, що панує між ними: білоруси найбільш доброзичливі до українців, кавказці – до народів Уралу, татари – до козаків. Переважно це витривалі вольові люди, вдячні за догляд і увагу; рідко або майже ніколи не почуєш від них скарги.

Чимало поранених виявляли і нетерплячість, бажаючи швидше повернутися на фронт. Оптимізм панував і серед солдатів, і серед медперсоналу. Незабаром загояться рани, солдати повернуться на фронт – ми виграємо війну. У госпіталь, зазвичай, потрапляли з легкими пораненнями, ось чому вона лише за три тижні побачила першого померлого.

Того ранку, прийшовши до шпиталю, вона проходила повз нічну чергову. Флоренс запитала, чому та має «втомлений і напружений» вигляд, і жінка мимохідь відповіла: «Рано-вранці помер Василь». Він був одним із тих, за ким доглядала Флоренс. Будучи військовим, він служив усього лиш коноводом при офіцері, і його рана, за іронією долі, не була «справжнім» бойовим пораненням. Василя брикнув у голову неспокійний кінь, а коли його оперували, виявилося ще одна непередбачена обставина. У нього знайшли невиліковну пухлину мозку. Три тижні цей світловолосий, тендітний, маленький чоловік тихо лежав у своєму ліжку, стаючи дедалі тоншим; йому було важко їсти, але весь час хотілося пити. І тепер він помер, без усякої театральності, так само тихо, на самоті, як жив.

Флоренс вирішила, що має побачити тіло. Вона прослизнула в приміщення, що правило за морг, обережно причинивши за собою двері. Там на ношах лежав Василь, або те, що було Василем. Він був

такий крихкий, змарнілий, зіщулений, що був схожий радше на дитину, ніж на дорослого чоловіка. Його застигле обличчя було блідо-сірим. Ніколи раніше я не бачила такого дивного кольору обличчя, а щоки провалилися, утворивши дві западини.

На повіках лежали шматочки цукру, прикриваючи очі. Їй стало моторошно, її налякало не стільки мертве тіло, скільки тиша, мовчання. І вона подумала: «Смерть – це щось жахливо нерухоме, мовчазне, віддалене». Промовивши коротку молитву над покійним, вона швидко вийшла геть.

12
П’ятниця, вересня 1914 року
Лаура де Турчинович тікає з Сувалок

Світає. Вулички, що пролягають між низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожні. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевільну надію, готові обманювати самі себе, повторюючи: «тільки не тут», «все мине» або «нас це не стосується». Можливо, чутки, що постійно поширюються, і є наслідком усіх цих ілюзій? В останні тижні люди теревенили про те, що Кенігсберґ захоплено і що російська армія наближається до Берліна.

Як зазвичай, ніхто не знає, що насправді відбувається на фронті.

Довгі колони кінних хур проходять містом. Маршує підкріплення. Часом над містом кружляє аероплан, скидаючи бомби або пропагандистські листівки. Іноді чвалають ланцюжки німецьких військовополонених, одягнених у сіре. За останні дні рух лише посилився. А вчора з’явилися перші ознаки того, що справи недобрі. Спершу – натовпи селян з маленьких сілець на кордоні зі Східною Пруссією: «Чоловіки, жінки, діти, собаки, корови, свині, коні і вози – все змішалося в велетенському потоці». Потім – нові звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалині. Хтось припустив, що це козаки ловлять офіцера-зрадника. Чому б і ні?

Ніч минула спокійно. Біженці з прикордонних сіл потяглися далі.

З вікон задньої сторони будинку можна було бачити прекрасний краєвид на рівну долину навколо міста і на велику дорогу, що вела в Східну Пруссію. Близько шостої години ранку Лаура побачила безліч возів з пораненими. Ці поранені розповіли, що ворог прорвав лінію фронту. Російська армія відступає. Що робити? Тікати з Сувалок чи залишатися?

Одинадцята година дня. Лаура розгублена і збентежена. Вона почувається кинутою і самотньою. Чоловік Станіслав перебуває зараз у Варшаві, у справах служби. Вона звертається за порадою до різних високопоставлених чинів. Намагається телеграфувати, але лінія не працює. Нарешті вона наважується: увечері потрібно залишити місто.

Час обідати. Вона сідає за стіл разом з дітьми.

Який чарівний вигляд: вишукана обстановка старовинної кімнати, великі вікна, м’які тони килимів, стіл, сервірований сріблом і склом.

Потім усе відбувається дуже швидко. Спершу чутно постріли, дуже гучні, просто оглушливі. Потім лунає гуркіт артилерійських випалів. За мить лунає дзвін столового фарфору. Челядь, готуючись розливати суп, з переляку впускає піднос, і супова миска розбивається. На мить усі застигають. Потім дівчинка починає плакати.

Настає хаос. Лаура тільки встигає віддавати накази. За чверть години вони мають залишити будинок. Гувернантка порається біля дітей. Сама Лаура упаковує цінні речі: золоті монети, паперові банкноти в рублях, скриньку з коштовностями. Гуркіт битви наростає. Усі метушаться по дому, щось рвуть, зривають, кричать. Лаура раптом помічає, що сама бігає з шовковими панчохами в руці, розмахуючи ними, немов прапором.

Вони вантажать речі на два селянських вози. На вулицях міста також панує хаос. Лаура бачить військовий транспорт. Бачить російських солдатів зі зброєю наперевіс. Бачить, як люди кричать, штовхаються, сперечаються. Бачить стару, яка тягне на голові маленьке ліжечко, в той час як інша людина волочить за собою самовар, що підскакує на бруківці. «Усюди панує хаос: напевно, навіть первісні люди не тікали з такою швидкістю. Усі правила пристойності забуті, ніби їх і не було».

І ось вони вирушають у дорогу, «в людському вирі, навкруги біжать люди, навантажені добром, немов в’ючні тварини. Стомившись, вони залишають частину вантажу і рухаються далі». Лаура з дітьми та прислугою їдуть на одному возі, вантаж – в іншому. Вона дивиться на свій будинок. Знайомий їй пастор закликає їх виїжджати й благословляє навздогін, осіняючи хресним знаменням.

Вони прямують до вокзалу. Дорогою Лаура зустрічає друга сім’ї. Він здирається на інший віз. Скидає з нього служника. А потім повертає віз і їде, прихопивши весь їхній багаж з собою. На валізах стоїть собачка дітей, білий шпіц Даш, і голосно гавкає. Віз із собакою зникає в потоці охоплених панікою людей.

Стоїть чудовий осінній день.

13
Неділя, 20 вересня 1914 року²³
Павел фон Геріх оглядає палац у Руднику

Коли вони прибули до палацового парку, уже стемніло. Але їхні очікування виправдалися, адже їм була обіцяна екскурсія надзвичайно красивим палацом. Парк теж виявився чудовим, старовинним, доглянутим. Фон Геріх побачив палацову капелу. Безліч оранжерей. Кілька великих ставків, водною гладдю яких ковзали лебеді, поблискували в променях заходу. Зубчасті вежі й балюстради. Офіцери поскакали просто до палацу, спішилися.

Настрій у всіх був щонайкращий.

Частково вони раділи з того, що опинилися за лінією фронту, в резерві, і могли перепочити. Уперше відтоді, як залишили Петербурґ, вони нарешті виспалися, впавши в похідні ліжка, що везли в обозі, але досі так і не розпаковували. Дні минали тепер за сном, їжею, грою в карти, навчаннями, музикою, іграми.

Але головне – вони відчули справжнє полегшення. На цій ділянці Східного фронту все було цілком сприятливим для них. Австро-угорська армія продовжувала відступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатів здалися в полон. Полк перебував в австрійській частині Галичини. До того ж фон Геріх мав особисті причини відчувати полегшення: три тижні тому він отримав бойове хрещення, в бою за село на південь від Любліна. Не можна сказати, щоб його роті сильно дісталося: ледь вони почали наступати – на чолі з фон Геріхом, який курив трубку, – як отримали наказ повернутися і негайно ретирувалися. Але випробування він витримав – це головне. І навіть потім, коли на полі, зарослому люпином, його відкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, він не злякався. Це переживання, як і подальша удача в боях, зміцнили в ньому почуття не те щоб невразливості, але певної обраності. Він більше не хвилювався: «Панове військові кореспонденти та інші оповідачі достатньо розписали всі жахи війни, але ж насправді ми пишалися тим, що ми справжні мужчини і не боїмося поглянути смерті в обличчя».

Фон Геріх разом з іншими входить до порожнього палацу. Він належить польсько-австрійському графові зі старовинного роду Тарновських²⁴. Мешканці палацу втекли, залишивши своє житло. Фон Геріх і його товариші побачили всередині таку казкову розкіш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескінченним лабіринтом кімнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому свої відображення; під стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, між стін, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрів, «якими міг би пишатися будь-який музей». В одній кімнаті стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришці лежали ноти, поміж них – Гріґ. Один з офіцерів сів до рояля і почав грати.

Лункі зали сповнилися звуками музики, а фон Геріх пішов далі. Він побачив бібліотеку. Кімната була без вікон, уздовж стін – полиці з книгами, а стеля в ній була скляною, і крізь неї видніли перші зірки, що засвітилися в небі. Книжкові томи стояли в суворому порядку, і фон Геріх швидко зрозумів, що бачить перед собою унікальну колекцію: наука, філософія, теологія, поезія, історія. Так, історія. Як і багато інших, фон Геріх уважав себе часткою Чогось Великого, і вигляд пухких томів надихнув його:

Я мрію про те, щоб ця війна, яка закрутила мене у своєму вирі, ніби соломинку, швидко стала б лише спогадом, як і всі колишні війни. І від неї залишиться лише книга, на сторінках якої перлини страждань, співчуття і відданості обов’язку і почуттям засяють ще яскравіше, ніж на пожовклих сторінках старих фоліантів.

Він іде далі. (Музика Гріґа лунає дедалі більш глухо в нього за спиною.)

Тепер він вступає в ту частину палацу, ящо встигли розграбувати – військові або цивільні. Тут усе розідране, розбите, сплюндроване. Під ногами риплять скалки скла і кришталю. Зникло його відображення в дзеркальному паркеті, бо на підлозі валяється розірваний одяг, розкидані фотографії, книги, гравюри. Усе буде зруйноване. Пригнічений, він повертає назад.

Йому слід було б скористатися нагодою, узяти щось собі: усе, що він бачив навколо, незабаром зникне з лиця землі²⁵. Але він не міг зважитися. Утім, дві надібочки він усе ж прихопив з собою: це буде пікантним подарунком його коханій дружині Ользі Альквіст. Перше – халат власниці замку, у жовтих і синіх барвах. Друге – пара її шовкових панчіх²⁶.

Зовсім стемніло, і Павел фон Геріх поскакав геть.

14
Субота, 26 вересня 1914 року
Ріхард Штумпф готує «Гельґоланд» до бою

Цього осіннього ранку вже о четвертій годині просурмили підйом. Екіпаж корабля схопився і півдня гарячково працював. Головне завдання – якнайшвидше вивантажити 300 тонн вугілля. Офіцери зазвичай нічого не розповідають, але за чутками в морі англійський флот. Одні подейкують, що він прямує до Балтійського моря. Інші стверджують, що він уже в протоці Великий Бельт.

Штумпф бачить, що перша і третя ескадри також зайшли в порт. «Щось-то буде».

Штумпф уважає, що вивантаження вугілля має позбавити судно від зайвої ваги, для того щоб вони змогли швидше пройти Кільським каналом²⁷.

Він занотовує у своєму щоденнику:

Уся команда гарувала в поті чола першу половину дня. До обіду, коли ми вивантажили 120 тонн вугілля, флагманський корабель ескадри просигналив: «Припинити підготовку». Ще одне жахливе розчарування. Кляті англійці! Схоже, ми чудово інформовані про пересування їх флоту.

Він додає: «Те, що відбувалося в наступні дні й тижні, не варто навіть згадувати».

15
Понеділок, 28 вересня 1914 року
Крестен Андресен навчається перев’язувати вогнепальні рани у Фленсбурзі

Тепер уже швидко. Ще один день, можливо, два або три. Залишилося недовго чекати, коли вони вирушать у дорогу. І справа тут не в звичному казармовому базіканні. Повітря сповнене чутками: натяки сприймають як факти, бажане видають за дійсне, страхи і побоювання збуваються. Невизначеність – така природа війни, і непоінформованість – її медіум.

Утім, все ж є неспростовні ознаки. Усі звільнення скасовані, казарми залишати заборонено. Цього дня було не так багато тренувань і навчання менш корисних речей. Замість цього вони вчилися життєво необхідного – як, наприклад, перев’язувати вогнепальні рани, дізнавалися, які правила діють для недоторканного запасу (так звана залізна порція), як поводитися на залізниці, що буде з дезертирами (смертна кара). Таке життя солдата, укладене в квадрат: битва, потреби, переміщення, примус.

Крестен Андресен стривожений, стурбований і переляканий. Думка про фронт не запалює в ньому жодної іскри радості. Він належить до тієї меншості народів, які раптово і незаслужено виявилися втягнутими у велику війну, що аж ніяк їх не цікавила. І ось вони мовчки запитують, чому вони опинилися віч-на-віч з чорною енергією війни, їм чужа націоналістична риторика, що провокує війну і вселяє невиправдані надії. У ці дні багато хто готові гинути і вбивати заради країни, з якою вони, в сутності, відчували лише умовний зв’язок: ельзасьці й поляки, русини і кашуби, словенці й фіни, південні тірольці й трансильванські сакси, прибалти й боснійці, чехи й ірландці²⁸.

Андресен належить саме до такої меншості: данець за мовою, підданий німецького імператора, проживає на старовинних данських землях на півдні Ютландії, які ось уже понад півстоліття знаходяться в межах німецької держави²⁹.

У всіх країнах, де проживали значні за чисельністю національні меншини, люди свідомлювали, які проблеми у них можуть виникнути у воєнний час. Разом з тим ці проблеми вважалися компетенцією здебільшого поліції. Так уважали і в данськомовних областях Німеччини. Ледь на всіх стінах розвісили наказ про мобілізацію, як одразу ж були арештовані сотні данців, які потрапили під підозру. Одним з тих, кого схопили вночі й відвезли в закритому автомобілі, був батько Андресена³⁰. Такі настрої панували в перші тижні війни: радість на межі істерії, очікування навпіл зі страхом, переляк, що обернувся агресивністю. І звісно ж чутки, чутки, чутки.

Початок війни і для Андресена став сильним переживанням. Він щойно завершив свій рукопис «Книга про весну та юність». Це був розлогий прозаїчний опус про народне життя, природу і кохання (чи, радше, про юнацьке очікування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилі – у блакитній обкладинці, прикрашений кольоровими віньєтками і рукописними заставками, – все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвін замовкає, за ним другий, третій; дзвони відлунали, їх голос дедалі слабкіший, і ось вони зовсім замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тієї самої миті, коли він дописував останній рядок, до кімнати зайшов батько і повідомив йому про мобілізацію. Крестен поспіхом додав кілька слів у самому низу останньої білосніжної сторінки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знає, коли ми повернемося!»

Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у німецькій формі. Коли його поселили в переповненій казармі Фленсбурґа, він дізнався, що їх спершу навчатимуть, а за чотири тижні пошлють до Франції. Тієї ж ночі він почув, як марширує озброєний батальйон, співаючи «Варту на Рейні». Потім тривали дні нескінченних тренувань під палючими променями сонця; погода стояла сліпуча. Андресену все вдавалося кращим, ніж він міг припускати. Звісно, в його роті мало данців, але все ж він не почувався вигнанцем. І, зрозуміло, в рядах молодшого командного складу існувала дідівщина, але офіцери суворо припиняли подібні явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навіть у вільний час всі тільки те й робили, що говорили «про війну та про війну», – і він уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекає тільки війна, хоча глибоко в душі йому все ж хотілося б її уникнути. Стріляє він влучно. З першої ж спроби вибив дві десятки і одну сімку.

Тим часом багато частин уже вирушали в похід, з піснями, назустріч невідомій долі. Те, що Андресен досі перебуває в казармі, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольців. Оскільки хотів ухилитися, він не належав до цієї категорії. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрібно терміново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?

Усі підвели руки, крім трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потім його запитали, чому він ухиляється від відправлення на фронт, але незабаром залишили в спокої. Разом з іншим данцем він побував у гостях у друга, і вони «з великим благоговінням» з’їли курку, що прислала мати Андресена. Увечері він занотує в своєму щоденнику:

Люди такі засліплені, що спокійно дають утягнути себе у війну, не зронивши ані сльозинки, не відчуваючи страху, та все ж ми знаємо, що на нас чекає справжнісіньке пекло. Однак у військовій формі серце б’ється не так, як воно хоче. Людина не схожа на себе, вона навряд чи залишається людиною, вона тепер – добре налагоджений автомат, що діє, не розмірковуючи. О Боже, тільки б людина знову змогла стати людиною!

Погідне, тепле бабине літо, якому раділи на початку війни, змінилося осінніми вітрами. Різкий, холодний норд-вест дув над Фленсбурґом. Шаруділо опале листя. Вітер і дощ зривали каштани з дерев.