Kitabı oku: «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах», sayfa 6

26
Вівторок, 15 грудня 1914 року
Ельфріда Кур допомагає нагодувати солдатів на вокзалі Шнайдемюля

Морозяне небо, білий сніг, крижаний холод. Молодші діти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатів. Ельфріда як старша вмовляє їх продовжити гру. Потрібно загартовуватися: «Солдати на фронті мерзнуть більше за нас». Але маленький Фріц Веґнер справді застуджений. Вона раз по раз витирає йому носа, і ця обставина, на її думку, суперечить їйого статусу офіцера в грі.

Потім вона прямує на вокзал. Її бабуся працює там добровольцем Червоного Хреста. Ельфріда зазвичай допомагає годувати солдатів. Потяги все йдуть і йдуть, вдень і вночі: здорові солдати, співаючи пісні, їдуть на Східний фронт, назустріч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня має прийти багато санітарних потягів, тому буде багато клопоту.

Ельфріда, незважаючи на заборону, допомагає нагодувати і триста цивільних осіб, робітників, які приїхали зі Східної Пруссії, де рили окопи і будували укріплення. Вона дивиться, як їдять ці голодні люди, мовчки, побоюючись, що їх схоплять: перед ними – суп, хліб, кава. Вони миттєво проковтують 700 бутербродів і поспішають до потяга, що очікує на них. Вона похапцем допомагає приготувати нову порцію бутербродів. Ковбаса закінчилася, вони ріжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибуває потяг з пораненими, вони не чують жодної скарги.

Надвечір Ельфріду послали купити ще ковбаси. Їй довелося обійти двох м’ясників, перш ніж вона отримала те, що потрібно. На зворотному шляху вона зустріла свою подругу, Гретель:

Вона була так закутана від морозу, що виднілися лише ніс і блакитні очі. Я повісила в’язку часникових ковбасок їй на шию і сказала: «Допоможи мені нести, тоді до тебе не пристане лінь».

Обидві дівчинки допомагали дорослим на вокзалі, тягаючи важкі кавники. Ближче до десятої вечора вони отримали винагороду за свою працю: бутерброд з ковбасою і миску горохового супу. А потім повернулися додому, втомлені, але задоволені. Засніжило. «Красиво, коли сніжинки кружляють у світлі газових ліхтарів».

27
Вівторок, 22 грудня 1914 року
Мішель Корде стає свідком відкриття сесії палати депутатів у Парижі

Уряд і міністерства повернулися до Парижа, і палата депутатів відновила роботу. Як високопоставлений чиновник міністерства, Корде міг бути присутнім на сесії, зайнявши місце на балконі. Нелегко було організувати всю цю церемонію. Наприклад, жваві дискусії, навіть на урядовому рівні, точилися навколо одягу: чи можна дозволити депутатам виступати у військовій формі – всі хотіли нею похизуватися, – або ж вони повинні одягти цивільний костюм? Зрештою вирішили зобов’язати всіх прийти в сурдутах⁵⁵.

Корде жахався промов і реакцій на них слухачів: «Як зачаровані ці люди словами!» Що більш рішуче такий оратор закликає стояти «до самого кінця», то більш він бундючний у своїх жестах і тоні.

У коридорі Корде зустрів людину, яку знав з минулого цивільного життя як директора «Опера Комік». Тепер він служив денщиком в одного генерала. Цей чоловік розповів йому, що публіка просто ломиться в театр і щовечора на спектакль не можливо потрапити до півтори тисячі глядачів. У ложах сидять здебільшого жінки в жалобі: «Вони приходять поплакати. Тільки музика здатна пом’якшити їхні страждання».

Він розповів також Корде історію, що почув того місяця, коли був штабним офіцером. Одна жінка ніяк не могла залишити свого чоловіка, капітана, і пішла за ним на фронт. У Комп’єні вони повинні були розлучитися, адже він вирушав на передову. Але дружина вперто наполягала на своєму. Цивільним особам заборонялося відвідувати місця бойових дій, тим паче жінкам, у яких воювали чоловіки. Уважалося, що присутність дружин заважає. (Виняток становили повії, їх забезпечували спеціальними перепустками, щоб вони могли займатися своїм ремеслом; вочевидь, цим користувалися і деякі відчайдушні жінки, щоб бачитися з чоловіками.) Командування вирішило, що в цьому випадку немає іншого виходу, крім як перервати перебування капітана на фронті і відіслати його назад. Що вчинив чоловік, дізнавшись, що йому загрожує? Убив свою дружину.

28
Субота, 26 грудня 1914 року
Вільям Генрі Докінз сидить біля пірамід і пише листа матері

Від очікування до відрази, розчарування і знову до очікування. Такі почуття охоплювали австралійські війська великого конвою на шляху до Європи. Або, принаймні, на шляху до того, що вони вважали Європою. П’ятого тижня, проведеного на морі, їхній первісний ентузіазм зменшився, а туга за домом, навпаки, нагадувала про себе, особливо у багатьох молодих солдатів, які раніше не залишали свої родини на такий довгий термін (пошта, зі зрозумілих причин, була нерегулярною і ненадійною). Людей на борту дедалі більше охоплювала зневіра, спека посилювалася, а запаси води зменшувалися. Коли команді оголосили, що в Адені не можна буде зійти на берег, невдоволення стало загальним. За кілька днів розчарування посилилося ще більше через звістку про те, що похід до Європи скасовується і війська в повному складі перекидають в Єгипет. Багато хто, зокрема Докінз, розраховували на те, що Різдво вони святкуватимуть в Англії.

Плани змінилися переважно тому, що до війни приєдналася Османська імперія. Союзники побоювалися, що цей новий ворог нападе на стратегічно важливий Суецький канал, а висадка в Єгипті австралійських і новозеландських військ створювала додатковий резерв, який можна буде задіяти, якщо станеться найгірше. Крім того, можновладці в Лондоні планували використати війну як привід для перетворення номінально османського Єгипту⁵⁶ на британський протекторат; добре мати в запасі ці 28 тисяч солдатів, якщо єгиптяни зчинять галас і почнуть протестувати ⁵⁷.

Звістка про висадку в Єгипті дещо засмутила Вільяма Генрі Докінза, як і решту. Але незабаром він підбадьорився, коли з’ясував, що і з цієї ситуації можна отримати свої зиски. Їхній великий наметовий табір розташувався буквально біля підніжжя пірамід, – він був чудово організований, там було вдосталь їжі, власні водопровід, крамниці, кінотеатр і театр. Клімат для цієї пори року надзвичайно сприятливий. Докінз уважав, що погода в Єгипті нагадує весну в південній Австралії, тільки дощів та вітру менше. До того ж місцевий потяг довозив просто до Каїра – місто розташоване всього кілометрів за п’ять від табору. Потяг бував зазвичай сповнений солдатів, які шукали розваг, і пасажирам подеколи доводилося сидіти навіть на дахах вагонів. Вечорами вулиці великого міста заповнювали австралійські, новозеландські, британські та індійські солдати.

Докінз ділив місткий намет з чотирма іншими офіцерами, нижчими за рангом. Просто на піску лежали квітчасті килими, обстановку становили ліжка, стільці, стіл, укритий скатертиною. У кожного з офіцерів був свій гардероб і своя книжкова полиця. Зовні біля входу стояла ванна. Теплими вечорами намет освітлювали стеаринові свічки і шипляча ацетиленова лампа. Цього дня Докінз сидить в наметі і знову пише листа матері:

Учора святкували Різдво, і всі наші думки були про Австралію. Частина моєї групи приготувала фантастичний обід – близько шести страв. Усі говорили, що варто лише заплющити очі, і здається, що ти вдома. У нас тут багато оркестрів, і вчора вдосвіта вони виконували різдвяні поспіви. Мамо, чи міг я мріяти зустріти Різдво біля пірамід? Насправді, дуже незвично, якщо ретельно подумати.

Ніхто не знав, що на них чекає попереду. Час минав у тренуванні та навчанні, навчанні та тренуванні. Докінз зі своїми солдатами нині навчається рити окопи та мінні галереї, що зовсім не так просто в пісках пустелі. Він часто прогулюється верхи. Кінь його, звісно, дещо обліз за час тривалої морської подорожі, але в цілому залишається жвавим. Докінз завершує листа словами:

Так, мамо, я повинен завершувати, сподіваюся, що ви добре відсвяткували Різдво й отримали мою телеграму. Твій любий син Віллі. Привіт сестричкам.

1915

Особистий досвід переживання того, що називають війною, в кращому випадку може полягати у пробудженні спогадів про загадкове і плутане сновидіння. Деякі індивідуальні події висвічуються яскравіше ніж інші, з ясністю через напруження особистої небезпеки. Потім буденними стають навіть найнебезпечніші ситуації, поки дні минають у відчутті постійної близькості смерті. Але і це відчуття, цю думку, якою б важливою вона спочатку не здавалася, людина витісняє з пам’яті, – адже вона стала постійною, і тому її значенням починають нехтувати.

Хронологія

1/1 Початок третьої битви за Варшаву. Битва завершилася проміжною перемогою росіян.

Січень Затяжні бої між росіянами та австро-угорцями в Галичині та Карпатах, аж до квітня.

4/1 Османський наступ на Кавказі перерваний у зв’язку з катастрофою поблизу Сарикамиша.

14/1 Британські війська вторгаються в німецьку Південно-Західну Африку.

3/2 Османські війська ведуть наступ на Суецький канал, атака відбита.

8/3 Британський наступ біля Ньов-Шапеля. Тривав тиждень, що приніс незначні успіхи.

22/3 Фортеця Перемишль у Галичині, обложена росіянами, капітулює.

25/4 Британські війська висаджуються на півострові Галліполі, з метою відкрити шлях на Босфор.

Квітень В Османській імперії починається масова різанина вірменів.

28/4 На сході починається масштабний і успішний наступ німців та австро-угорців.

7/5 Американський пасажирський лайнер «Лузітанія» торпедований німецьким підводним човном.

23/5 Італія оголошує Австро-Угорщині війну і вторгається в Тіроль і Далмацію.

23/6 Початок першого італійського наступу біля річки Ізонцо. Незначні успіхи.

9/7 Німецька Південно-Західна Африка капітулює.

15/7 Початок масштабного відступу росіян на сході.

18/7 Початок другого італійського наступу в Ізонцо. Незначні успіхи.

5/8 Російські війська займають Варшаву.

19/9 Початок вторгнення німців та австро-угорців до Сербії.

25/9 Початок масштабного англо-французького наступу на заході. Незначні успіхи.

26/9 Британський корпус починає просуватися вгору по Тигру.

3/10 Англо-французька армія висаджується в Салоніках, щоб надати допомогу сербам.

9/10 Падіння Белграда. Початок розгрому сербів.

11/10 Болгарія оголошує Сербії війну та негайно нападає на неї.

18/10 Третій італійський наступ в Ізонцо. Жодних успіхів.

11/10 Початок четвертого італійського наступу в Ізонцо. Незначні успіхи.

22/11 Битва під Ктесифоном. Британське просування до Багдада зупинено.

5/12 Британський корпус на шляху до Багдада оточений в Ель-Куті.

10/12 Початок евакуації союзників з півострова Галліполі.

29
Початок січня 1915 року
Володимир Літтауер веде балачки на нічийній землі під Пількалленом

Зимова холоднеча, зимова тиша. Німецький улан обережно пробирсувається морозним полем. Його піка прикрашена білим прапором. Ніхто не стріляє. Улан наближається ближче. Що це? Дивізія Літтауера, як і раніше, знаходиться в східній частині Східної Пруссії. На фронті затишшя, принаймні тепер. Неподалік від них – Шталлупьонен, поле серпневих боїв, але зараз цей місяць трагізму, надій і літнього тепла далеко позаду.

Як і на інших фронтах, тимчасовий перепочинок змусив тут солдатів заспокоїтися. Немовби ожив мирний образ думок, почуттів і реакцій, чи, можливо, солдати ніби прокинулися від чаду, згадали про стару цивілізовану Європу, ту Європу, від якої їх відділяло менш ніж півроку, але яка, як і серпневе тепло, здавалася тепер такою далекою⁵⁸.

І точнісінько як на інших фронтах, усе почалося з практичних речей. Лінія оборони складалася тут не стільки з окопів, скільки з дозорів, розташованих де-небудь у численних селянських будинках⁵⁹. На відкритій східнопрусській рівнині досить важко забезпечувати ці опорні пункти, не привертаючи до себе уваги ворога. Польові кухні їздять довгим, обхідним маршрутом, щоб привезти солдатам гарячу їжу. Однак між німцями і росіянами з плином часу виникло щось на зразок негласної угоди, за якою вони не стріляли в польові кухні одне одного. І ті могли абсолютно відкрито переїжджати від поста до поста, посеред дня, не викликаючи на себе ворожого вогню.

Літтауер щойно отримав нове призначення: командир чоти зв’язку полку. Гіркий досвід перших місяців війни, коли постійно переривався зв’язок, що викликало хаос, змусив відповідальних за цю справу нарешті зрозуміти, що нехтувати комунікаціями неприпустимо. Кількість солдатів було збільшено з двадцятьох до шістдесятьох, і в той час як геліографи не використовували і лежали в обозі марно, замість цього багаторазово зросла кількість польових телефонів з відповідним обладнанням. Незважаючи на це, потреби у зв’язку були ще не задоволені. Літтауер придбав на свої особисті гроші додаткові телефони, шведського виробництва, і подарував їх полку⁶⁰. Солдати його були недисциплінованими і злодійкуватими, враження вони не справляли: «худі коні, поганенькі сідла, узда пов’язана мотузкою». Натомість вони вміли читати і писати.

Німецький улан з білим прапором дістається російського дозору. Він передає лист, адресований офіцерам полку. З собою має посилку. У листі містяться чемні вітання, в посилці – коньяк і сигари. Літтауер разом з іншими відразу пишуть у відповідь листа, настільки ж чемного, у якому запрошують німецьких офіцерів зустрітися на нічийній землі. Потім гусар з білим прапором скаче до німців, везучи їм цей лист, а також дарунок у відповідь – горілку і сигарети.

Пізніше, увечері, троє російських і троє німецьких офіцерів-кавалеристів зустрічаються на промерзлій нічийній землі. Один з них – Літтауер. Росіяни і німці ввічливо розмовляють. Про війну не згадують, говорять загалом про спорт, особливо про кінні змагання, що відбудуться цього літа. У когось з собою фотоапарат. Вони фотографуються. Перш ніж розійтися, домовляються про зустріч на завтра. Росіяни принесуть закуски, німці – коньяк.

Увечері новий командир дивізії Літтауера дізнався про те, що сталося. І заборонив офіцерам подальше братання.

Наступного дня, коли з’явилися німці, з боку росіян пролунали попереджувальні постріли. Зустрічей більше не відбулося. Літтауер почувався огидно:

Обстріл німців (хай і поверх голів) змусив нас почуватися людьми, які поводяться нешляхетно. Ми були засмученими і хотіли б принагідно пояснити їм усе.

30
Неділя, 17 січня 1915 року
Ріхард Штумпф драїть палубу на «Гельґоланді» біля берегів Гельґоланда

Холодне, свинцеве море. Напружене очікування змінюється позіханням. Вони жодного разу не брали участь у бою, жодного разу не бачили ворога. Щоправда, під час битви біля острова Гельґоланд наприкінці серпня вони чули віддалену канонаду, і тільки. Штумпф описує це як «чорний день» у своєму житті та житті всього екіпажу. Вони майже наблизилися до бою, коли на Різдво знову ж таки чули звуки британських дирижаблів. Але «Гельґоланд» огорнуло фіранкою туману, і його не можна було атакувати, і все ж один з дирижаблів скинув бомби на віддалений крейсер і на вантажне судно, так що десь на борту виникла пожежа. З корабля Штумпфа теж вчинили стрілянину в бік звуків, звісно наосліп, але тим рішучіше.

Справа не в тому, що «Гельґоланд» та інші німецькі кораблі намагалися триматися подалі від ворога. Німецькі стратеги прагнули ретельно обирати, з ким із британського флоту, що переважав за чисельністю, можна вступити в бій. Повсякденну грубу роботу покладали на підводні човни, які повинні були перешкодити постачанню Британських островів і, крок за кроком, послабити супротивника⁶¹. Значні морські битви не планувалися. Адмірали з обох сторін чудово розуміли, що можуть програти війну за півдня. Відсутність перемог на морі Німеччина компенсувала по-своєму. На початку війни подекуди в світовому океані почали з’являтися легкі німецькі ескадри, іноді вони належали німецьким колоніям. І незабаром почалася примітна гра в кота та мишку між цими невловимими корсарами і незграбним британським флотом⁶². У той час як основний німецький флот до цієї пори задовольнявся патрулюванням власних територіальних вод, щоб захищати свою країну від ворожого десанту і здійснювати поодинокі вилазки, подібні до шпилькових уколів, біля британського узбережжя в Північному морі⁶³.

Після Різдва «Гельґоланд» патрулював через день. Заняття виснажливе, часто воно означало безсонні ночі. Крім того, воно було неймовірно одноманітним. Штумпф занотовує у своєму щоденнику: «Не відбувається нічого, гідного згадки. Якби я занотовував свої справи щодня, то довелося б писати одне й те саме».

Цей день також був схожим на інші.

Спершу Штумпф разом з іншими матросами драїв палубу. Потім вони начищали до блиску всі латунні деталі. Наприкінці відбувся педантичний огляд форми. Останнє розлютило Штумпфа. Він занотовує в щоденнику:

Незважаючи на те що ми через загальний брак вовни тривалий час не мали можливості замінити зношені речі, командир дивізіону ⁶⁴ розглядає кожну зморшку і кожну плямку на нашій формі. Він відкидає будь-яку спробу пояснення, незмінно відповідаючи: «Погане виправдання!» Боже, як я стомився від такої поведінки на флоті! Більшість це вже не хвилює. Ми раді, що не всі офіцери такі.

Штумпф зціплює зуби під час «гидотного огляду» і бажає подумки, щоб ворожий літак «скинув бомбу на голову командира». Він утішається тим, що після обіду буде вільний.

І тут надходить наказ: «Гельґоланд» повинен повернутися до Вильґельмсхафену для постановки в сухий док. «Чорт забирай, – пише він, – ще одна зіпсована неділя». Війна триває всупереч очікуванням Штумпфа. Вечір був витрачений на копирсання в шлюзах. У синіх сутінках спроби рушити далі були марними, і вони підійшли до берега на ніч.

31
П’ятниця, 22 січня 1915 року
Учень пекаря відвідує Ельфріду Кур у Шнайдемюлі

Уже пізно. У двері дзвонять. Ельфріда відчиняє. На морозі, у темряві стоїть учень пекаря, у білому робочому одязі і дерев’яних черевиках, укритий борошняним пилом. Він простягає дівчинці закритий кошик. У ньому лежать свіжоспечені хлібці, ще гарячі, щойно з печі. Зазвичай вони отримують свіжий хліб уранці, а зараз наче б то вечір? Хлопчик сміється: «Тепер усе інакше, фройляйн». І розповідає, що ввели нові державні обмеження на використання борошна і що тепер не можна пекти вночі. Але засмучуватися тут не варто. Він нарешті зможе спати, як усі нормальні люди. І побіг далі, крикнувши їй: «Це через війну!»

Бабуся схвалила нововведення. Німці їдять надто вже багато хліба. У газетах з’явилися суворі попередження про заборону використовувати зерно на корм худобі: «Кожен, хто згодовує зерно худобі, чинить злочин проти Батьківщини і зазнає кари». У господарському житті Німеччини виникла необхідність серйозних змін: тепер калорії слід отримувати не з м’яса, а зі споконвічної вегетаріанської їжі. (У зерні, наприклад, його міститься в чотири рази більше, ніж при перерахунку на м’ясо). Ні, не м’ясо, а овочі повинні відтепер панувати на обідньому столі німців. У цих краях дві третини населення працюють на землі. Але це не означає, що всі живуть у рівних умовах. Дрібні селяни та сільськогосподарські робітники вже відчули на собі, що часи змінюються на гірше, тоді як заможні селяни чудово давали раду. Ельфріда чула розмови про те, що багаті селяни, незважаючи на всі заборони, продовжують годувати своїх корів і коней зерном; це було помітно з угодованості худоби та її лискучої вовни.

Ні, багаті селяни і поміщики ще не відчули на собі тягаря війни:

Щоранку вони їдять на сніданок чудовий пшеничний хліб, іноді з родзинками і мигдалем, а ще – яйця, ковбасу, сир, копчену шинку, копченого гусака, варення різних сортів і ще багато всього іншого. Кожен, хто хоче, може випити свіжого молока, кави або чаю. А в чай вони кладуть фруктове желе ложками.

До обурення і заздрості Ельфріди від думки про те, як поводяться багатії, приєдналися того дня докори сумління. Адже і вона деякою мірою завинила перед Вітчизною. Дівчинка дуже любила коней тому іноді крадькома пригощала їх хлібцем або яблуком. Але тепер коней було не так багато, як бувало перед війною. Усіх їх забрали в армію, крім тих, без яких було не впоратися в сільському господарстві.

32
Середа, 3 лютого 1915 року
Мішель Корде зустрічає в Парижі героя

Ще один обід. Найбільш іменитий гість за столом – без сумніву відомий письменник, шукач пригод, мандрівник і академік П’єр Лоті⁶⁵, найбільш дивний – лейтенант Симон, у цивільному житті – учитель французької мови в Англії та перекладач. Так, перекладач: Симон переклав одну книгу з англійської французькою мовою, але популярною вона не стала, бо в ній ішлося про німця (Гете). Незважаючи на свої мізерні заслуги в літературі, лейтенант наполегливо хотів бути героєм вечора. Він – ветеран битви біля Марни, де втратив око і був поранений у руку. За вікнами – прохолодний Париж.

Битва близ Марни вже оточена особливим ореолом. Причина очевидна: саме там були зупинені німецькі армії, що здавалися непереможними, там був врятований Париж і зникла загроза поразки у війні. (Крім того, перемога біля Марни стала розрадою після величезного розчарування через провал дорогого наступу французів у німецькій Лотарингії на самому початку війни.) Але була й ще одна причина. Поле бою було доступним. Зона бойових дій зазвичай була строго закритою для цивільних осіб, потрібен був спеціальний дозвіл, щоб просто зателефонувати туди. (Іноді навіть у високопоставлених політиків виникали труднощі, коли вони мали намір виїхати на фронт, а вони охоче просилися туди, бо це виглядало гідним вчинком, і до того ж вони могли вбратися в костюми власного винаходу, що нагадували військову форму. Одного разу, коли Бріан приїхав на фронт, його вважали за шофера.) Проте місця близ Марни, де точилися бої, були відкритими для всіх охочих і розташовувалися близько від Парижа. Тому вони незабаром стали місцем паломництва. Люди приїжджали туди, збирали осколки, що вкривали поле після боїв, везли додому як сувеніри різні предмети, зокрема: каски, кашкети, ґудзики, гільзи від патронів, осколки гранат, картеч. Ті, хто були не в змозі поїхати на поле, могли замість цього купити щось на пам’ять на деяких ринках, де щойно зібрані сувеніри продавали просто в кошиках.

Лейтенант Симон почав описувати свої враження і те, як він був поранений у битві. Тут Корде побачив, що гості за столом поводяться неуважно і майже не слухають оповідача. Історії про героїв і драматичні військові події також схильні до інфляції. І тоді він згадав про офіцера, якому ампутували обидві ноги і який сказав потім: «Тепер я герой. А за рік стану просто калікою».

Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усі хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани⁶⁶.