Kitabı oku: «Вальдшнепи», sayfa 2

III

— Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.

— Доброго здоров’я, mon ami⁴, — сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

— Ви сюди надовго приїхали? — спитала тьотя Клава.

— Товариш Вовчик уже говорив нам, — сказала Аглая. — Вiн теж приїхав на два мiсяцi.

— Так, — пiдтвердив лiнгвiст. — Ви не помиляєтесь, Але…

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава — вона говорила з ним так розв’язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

— А як ви думаєте, — сказала тьотя Клава. — Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

— Цебто який… роки? — Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

— Ви не косноязичний? — поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подібного». Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.

— Тодi, може, ви знаєте, — сказала тьотя Клава, — як думає провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто — бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

— Так би й давно! — з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. — Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

— Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? — спитав недогадливий лiнгвiст.

— Ах, Боже мiй, — сказала Аглая. — C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve⁵.

— Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, — пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.

— От що, — сказала тьотя Клава, — Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

— Я не заперечую, — кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.

— Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? — усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

— Очевидно, не бiльш двадцяти семи, — сказала Аглая.

— Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?

— I ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки». Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:

— Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першої не прийдемо?

— Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.

— I все-таки не ревнує? — усмiхнулась Аглая.

— I все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.

Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:

— Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.

— Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала «мiй Дмитрiй», що навiть тьотя Клава всмiхнулась.

— А ти, Аго, рiшуча людина, — вiдзначила вона, — ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?

— Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!… У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм — досить! — i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.

— Ну… — зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?… I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.

Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:

— Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!

— Ти вже з Дмитрiєм на «ти»? — повертаючись, кинула тьотя Клава. — 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанiї.

Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: «провінціал».

— Ну… добре! Ну… провiнцiал!… але де ж тут сiль?

Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це — найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.

— I зовсiм нiчого нема тут смiшного! — рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.

— Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? — спитала Аглая.

— Нiчого подiбного! — всмiхнувся Карамазов. — Я тiльки не зрозумiв… тебе.

Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), — зовнiшнiстю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.

— Чого ти не зрозумiв? — спитала Аглая. — Чому я тебе назвала провiнцiалом?

— Так!

— Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотiв сказати «вас»? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал… Хiба ти живеш не в провiнцiї?

— Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! — усмiхнувся Карамазов.

— Де це? — зареготала Аглая. — Чи не в тому, що на Лопанi?

Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:

— А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?

— Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя країна — хай буде вам вiдомо — дуже далеко вiдцiля.

— Францiя? Iталiя? Iспанiя?

— Московiя, моє серденько! — сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.

Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджує? Тодi вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? — Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, — Вовчик остаточно розгубиться.

(Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев’ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаєте — мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аглая — сирiтка (знаєте таку зворушливу кiнофiльму про часи Французької революцiї), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi Московської консерваторiї.

— Але вiдкiля ж ви так добре знаєте нашу мову? — здивовано спитав лiнгвiст.

Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так i сказала — «музичної»). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навiть оригiнально. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своєї племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.

— Прекрасно! — з хрустом давив свої пальцi товариш Вовчик i нарештi цiлком серйозно звернувся до Карамазова: — Знаєш, Дмитрiй, їхнi портрети обов’язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.

— Як виключнi екземпляри?

— Покинь жартувати, — махнув рукою лiнгвiст. — Для руської публiки, для… як би це сказати… для «поощрєнiя».

— Для заохоти, — поправила Аглая. — Так буде багато ближче до вашої мови.

— От так московка! — сказав Карамазов. — Чи не почуваєш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?

Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандрує по Українi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.

— Так, значить, ти кiнчаєш нову поему? — спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя.

— Я тобi, здається, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.

— Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?

— Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.

— Коли тiльки це, то я рада, — промовила Аглая, замислюючись. — Саме таких людей i бракує вашiй нацiї. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiєш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може бути справжнiх економiстiв.

— Цiлком справедливо! — погодився Карамазов. — Кiл, очевидно, вибивають колом, i «закобзарену» психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайаватизованим «Капiталом».

— Це не в брову, а в око! — з захопленням сказала Аглая. — Без якогось Лонгфелло i справдi не зробити вам своїх економiстiв i полiтикiв. От я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припрягаєш сюди.

— Це справа переконання, — незадоволено сказав Дмитрiй.

— Не думаю. Бо Маркс є зовсiм чужорiдний елемент для вашої країни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встигає навiть приторкнутись до цiєї мiшанини — одразу ж виникає вибух i… вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашої нацiї?

— Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi, i його зосiбна.

— За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

— За що я його ненавиджу? — Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв — навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. — А за те я його ненавиджу, — надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, — що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм’я йому легiон? Хiба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, — хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» — безглуздо та безцiльно — й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпає нас но плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все-таки талант». Саме цей iконописний «батько Тарас» i затримав культурний розвиток нашої нацiї i не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю. Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досi… бо в сьогоднiшньому виглядi з своїми iдiотськими українiзацiями в соцiальних процесах вона виконує тiльки роль тормоза.

— Прекрасне визначення! — з захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. — Але…

— Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, — кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Аглаїна похвала («навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?»), i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi.

Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти наввипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг з ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.

— Чим вона пахне?… Очевидно, жiночим тiлом.

— Прекрасно!… i цей запах тобi, мабуть, подобається?

— Як би тобi сказати, — промовив Карамазов, — можливо, подобається, а певнiше — нi.

Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.

— Брехунька! — сказала вона. — Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобається. Тому що… тобi не подобається… Ганна.

— Ти про мою дружину?

— Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною. Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?… I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.

Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.