Kitabı oku: «Вальдшнепи», sayfa 3

IV

— Давай ще трохи вiдпочинемо, — порадила Аглая, лягаючи на траву. — Можна й наших попередити.

Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:

— Наш новий знайомий подiляє твої погляди?… Я говорю про товариша Вовчика.

— Якi ти погляди маєш на увазi? — спитає Карамазов.

— Ясно якi — тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.

— Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?

— Так. Я говорю про нацiональну романтику.

Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.

— Ми говоримо на рiзних мовах, — сказав вiн. — Iдея вiдродження моєї нацiї — ще раз повторюю — нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.

Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.

— Хай буде по-твоєму,. — сказала вона, — та як же з Вовчиком?

— Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.

— I все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?

— А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?

— М’ясо завжди залишається м’ясом, — енергiйно сказала Аглая. — Ї в м’ясi нiяких людських початкiв не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.

— Це теж справедливо, — сказав Карамазов. — Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

— Шкода! — кинула Аглая й взяла резонерський тон. — Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, що багато важче їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?

— Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?

Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.

— Ти маєш волю i ти вiдважний! — упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. — Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого — вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:

— А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець — Альоша Карамазов — ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.

— I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?

— Тiльки тут i бiльш нiде! — з деяким хвилюванням сказав Карамазов. — От хоч убий мене! — а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх — навiть найбiльших моїх ворогiв — буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злих з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.

— Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?

— Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.

— Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? — спитала Аглая.

— Тiльки вона. Во iм’я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

— I так iз тобою завжди бувало?

— Нi, — сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. — Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.

— Так от, — сказала вона. — Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша — велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга — тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

— Ти вже почала сумнiватись у менi? — спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.

— Нiчого подiбного! — знову впевнено вiдзначила Аглая. — Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…

— Так то ж, — вирвалось несподiвано Карамазову, — во iм’я великої iдеї.

— А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?

— Звичайно, захоплює, — непевним голосом сказав вiн. — Але…

— Без усяких «але», — рiшуче одрубала Аглая. — Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм’я її ти розстрiлював своїх ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

— I справдi, — сказав вiн. — Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

— Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, — це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

— А то навiть, — продовжував вiн говорити, — здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

— Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.

— Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже вiдомо — є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть — це е прекрасна людська усмiшка.

— Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…

— Цiлком справедливо! — погодився Карамазов. — Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.

— Яким же це чином?

— А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння.

Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

— Я гадаю, — сказала вона, — що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

— Хто його знає. — надтрiснутим голосом сказав Карамазов. — Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя — i плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

— Ти, друже, безперечно, помиляєшся, — сказала вона. — Ти глибоко помиляєшся.

— Ти говориш про Богоматiр?

— Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.

— Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, — сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння.

— Так, — раптом промовив Дмитрiй. — Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв’язував з «якимось там» класом.

— Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, — говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. — Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свете, господа»… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово — прогрес. Прогрес — це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

— Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, — сказала Аглая.

— Цiлком справедливо! — гаряче пiдхопив Дмитрiй. — Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов’язково мусить починати з абетки…

— I витягувати з архiву старi гасла?

— А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано — «прогрес».

— Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес — це для неї абстракцiя.

— Цiлком погоджуюсь, — сказав Карамазов. — Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

— З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, — кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

— Ти менi робиш багато честi своєю заявою.

— Nullement, — промовила дiвчина. — On ne voit раs’tous les jours un malade comme vous etes⁶.

— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрiй.

— Боже борони, — сказала Аглая. — Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого — плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.

— Ну от, знову стара iсторiя, — незадоволено промовив Карамазов. — Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв’язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї — це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

— Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився — йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. Її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.

— А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, — пiдходячи, сказала тьотя Клава. — I виявляється… зовсiм не комунар.

— Дозвольте, — заметушився лiнгвiст. — Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?

— Не турбуйтесь! — сказала Аглая… — Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

— Цебто ти хочеш сказати, — промовив Карамазов, — що тьотя Клава мене образила?

— Ми хочемо сказати, — кинула Аглая, — що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє — можна напевно твердити — не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже флоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдає про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадує Ганну i вже не вiдчуває до неї тiєї злоби, що її пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й з ким ми блукали сьогоднi.

— Чому це? — спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховяти вiд Ганни свої зустрiчi з Аглаєю.

— Я так хочу! — сказав Карамазов. — Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

— Згоду я даю, — сказав вiн. — Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились українками?

— Це питання i мене дуже цiкавить.

— Цебто ти теж нiчого не знаєш? — спитав здивований лiнгвiст.

— Стiльки знаю, скiльки й ти.

— Дивно. Коли хочеш, загадково. Iй-бо… Ти як гадаєш?

— Я теж думаю, що загадково. I думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантностi.

— Це менi, їй-бо, подобається! — скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. — Чому не зробити з звичайної випадкової зустрiчi iнтересну пригоду? Iнтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона й в життi приємна розвага.

…— Ти, я бачу, починаєш фiлософствувати, — усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет⁷ і не розумiє, що таке фiлософiя.

— А втiм, — промовив вiн, — я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, непоганий.

— Ти не задоволений тьотею Клавою?

— Боже борони. Навпаки — з тьотею Клавою, безперечно, краще зв’язатися… Знаєш, iз замiжньою жiнкою багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiальнi пiвнi.