Kitabı oku: «Дон Жуан», sayfa 2

ХХVІ

 
Дон Хозе і його поважная жона
Обоє мучились, як в пеклі сатана,
І хоч бажали вже одно одного смерті,
Однак ніхто не знав, що се нещасні черті.
«Благовоспитана» — бо парочка була:
Перед сторонніми не виявляла зла,
Аж покіль гашений огонь не загорівся
І на ввесь світ скандал, як єсть, не обявився.
 

ХХVІІ

 
Бо пані Хозиха зізвала лікарів,
Щоб довести, що муж її о с а т а н і в
Ті бачать, що він геть розумно розмовляє,
Тоді вона: що муж аж надто злий буває.
Вони питають: чим виявлює він зло?
Сюди-туди — між них нічого не було,
А тілько що вона людей шанує й бога…
Химерною здалась тим лікарям небога.
 

ХХVІІІ

 
Вела дневник вона усім його гріхам,
І рилась по його паперам і книжкам,
Щоб ізнайти який докір у божевіллі,
А понуком її були усі в Севіллі.
Розносили кругом балаки по світах,
По адвокатах, по затурканих судах,
Хто ради забавки, від нічого робити,
А хто — щоб давню злість свою задовольнити.
 

ХХІХ

 
Тоді найлучча ся, найтихша з-міждо жен
З такою ясністю дивилась на терен,
Котрим коханого її кругом пронзала,
Як древні спартанки вікам переказали:
Що, як поляже муж, з повагою ронить,
Так слухала й вона всі брехні непорушно,
То й світ увесь гукав: «О! Як великодушна!»
 

ХХХ

 
Річ певна: як усе круг тебе загавчить,
Премудро приятель твій чинить, що мовчить,
Та любо ж і в людей великодушним бути,
А й надто як собі тим можна що здобути.
He malus animus — законницьке воно,
О ні! Ми сей поклін закинули давно,
Самому мститись — се було б не гарне діло,
А інші терзають, — бувай байдужим сміло.
 

ХХХІ

 
Коли вже в тих сварках згадалися старі,
А до старих брехень прибрехано нові, —
Ні я в тім провиню, се кожен добре знає,
Та й ніхто інший; бо усяк їх памятає…
І воскресення їх на славу стане нам…
Печина сей контраст у зуби ворогам,
Та з воскресу того скористує й наука:
Попотрощить нутро — розумна душе штука.
 

ХХХІІ

 
Питались друзі їх як-небудь примирити,
А потім родичі, — щоб більше подрочити,
(Трудна річ раяти в танківскому случаю,
Не знаю сам — кого б я їм про се пораяв
І друзі й родичі непевний тут народ).
Судовики ж одно торочили: розвод!
Но перше ніж крючкам за працю заплатити,
Дон Хоз умер, звелів Інезі довго жити.
 

ХХХІІІ

 
І пренещасно вмер: бо, скілько я прочув
Од судових панів і сам догадлив був,
(Воно ж бо туманом всі речі крити звикли
І до обачності ще змалечку привикли)
Своєю смертю річ прегарну зопсував,
Та й тим ще нам жалю великого завдав,
Що всі, хто знав єго, сердечно жалкували,
А інші — ти б казав — і сльози утирали
 

ХХХІV

 
Та, леленько! Умер, і ми з ним погребли
І всіх сусід чувства й суддівські хабарі.
Його дім продано, розпущено всі слуги.
Одну з його дівок узяв жид до услуги,
А другу — ксьондз: так, бач, проміж людьми я чув
Питав у лікаря: чим він недужий був?
«З поганки, — каже, — вмер, а заразивсь від жінки,
Та й сам уївся їй і в серце, і в печінки».
 

ХХХV

 
Отсе ж дон Хоз та був поважний чоловік.
Я мушу се сказать: бо знав його ввесь вік.
Тим годі хиби вже його слебезувати,
Та й нічого гаразд про його розказати,
Коли ж його страсті кипіли надто геть,
Не кумою ж бо й був, щоб з вінцями ущерть,
Та се того, що він палким на світ родився
І в книжці мудрощі не так-то вельми вбився.
 

ХХХVІ

 
Які б там не були поважності його
Чи хиби — натерпівсь бідаха усього,
Признаймо се: воно нікому не зашкодить,
Тяжку годиноньку — нехай до нас не ходить —
Переболів дон Хоз, як опинивсь один
На курені своїм серед німих руїн.
Боги доматорства його кругом лежали.
Чи жити ще? О ні! Умерти вже з печалі!
 

ХХХVІІ

 
Вмер інтестатом Хоз; по нім зоставсь один
Наслідником його de jure — спадковим
Маленький Дон-Жуан. Дома, поля, дуброви
В загребистих руках бариш дали б здоровий,
Та краще одинець у матері росте,
Ніж інде між людьми, всі знаємо про те.
Опекуном йому була сама Інеза
Про догляд сторожкий природи й інтереса.
 

ХХХVІІІ

 
Найрозумніша з жон і вдів, також вона
Бажала, щоб Жуан був парагтон ума,
Достойний пращурів правих лицарства сонець,
(Кастилець по отцю, по неньці арагонець),
Щоб левом-рицарем він був із лицарів, —
Про той случай, як цар наш піде на царів, —
Умів конем гасать удень і серед ночі,
І замок взять взяттєм чи монастир дівочий.
 

ХХХІХ

 
Та те, чого вона жадала над усе,
Що бачила в самім собі, яко ж про се —
Токмачила, немов з письма святого брала,
Ученим, що синку про воспиток наймала, —
Було: щоб воспит був без потуру — мораль
Всі лекції його — пречисті, мов кришталь,
Перш слухала сама і воспит був моральний,
Все знав, опріч наук, що звуться: н а т у р а л ь н і.
 

2. Пісня перва (част. 2)

ХL

 
Всі мови, а найбільш він мертві штудував,
З наук же більш, мовляв, абстрактні тілько знав,
Із штук попереймав, сказати б, тілько лишнє,
Нащо ж бо панові таке, що звуть — практичне?
«Слобідного» ж того, що скоромом зовуть,
Не дано хлопцеві — ба! — навіть і нюхнуть,
Найбільше ж таємно людського роду розплід,
Щоб не зробив його розпусним ранній досвід.
 

ХLІ

 
У класиках його морочили, хоч кинь,
Нечисті любощі богів і їх богинь,
Що гомону в римлян і греків наробили,
Та ні штанів, ані корсажів не носили.
Викручувались в тім поважні туторі,
Як від ігумена ченці в монастирі.
Та і Гомера, і Віргілія їх била
Інеза, мов ченців: бо міфів не любила
 

ХLІІ

 
Овід — вірований гульвіса й брехунець;
Анакреонова мораль — олжи взірець:
В Катулла не знайти пристойної поеми,
Та й Сафо олдою дає примір мерзенний,
Дарма, що Логвин-грек плете, що буцім гімн
Ніколи не ширяв ще політом таким.
Вергілій не грішив своїм стихом тісним,
Опріч «Formosum pastor Corydon» гидким.
 

ХLІІІ

 
Лукрецій-бузувір — се надто харч міцна
Про шлунки молоді, й не звариться вона.
А Ювенал — шкода казати, що він злюка
І певно, що його сатира добра штука
Та, правду мовити, буя вже надто він:
Співаючи, реве, мов на пожежу дзвін
І Марціала як хвалить за епіграми,
Що відвертаються від них тендітні дами?
 

ХLIV

 
Жуан по гарному виданню вчивсь як слід,
Очищено його ще за давнезних літ
З усього скорому, що хлопцю не годиться
Очима чистими читати, ба й дивиться,
Та жаль було псувать смиренного півця,
І все пришито знов любенько до кінця,
Так ощадив свою кохану річ «іздатель»,
Зробивши скорому дітворі «указатель».
 

ХLV

 
Бо тут воно стоїть, як військо у шиках,
Замість щоб розбрестись у книжці по листках,
І все до бою йде з молодиком розумним,
Щоб ізробить його з розумника безумним,
Аж покіль не такий спасенний видавець
Розтикає все те, мов в клаптики кравець,
Щоб їм, мов садовим богам, там не стояти,
Що тіла грішного не звикли прикривати.