Kitabı oku: «Дон Жуан», sayfa 5

LХХХVІ

 
Так буде з Юлії. Спогляньмо, що Жуан?
Бідашний хлопчик! Він гаразд не знав і сам,
Що се з ним діється: не виспіла ідея,
Палкий, мов панночка в Овідія Медея,
Страшенно дивувавсь, що се за новина!
Ніже не постеріг, ізвідкіля вона.
Не знав, що проста річ його мучить-лякає,
Така, що підожди, вона запахне раєм.
 

LХХХVІІ

 
Мовчущий і сумний, недбалий, похіпний,
Покинувши людей, втікав у гай хмурний,
Він мучивсь раною, не знаючи, де ліки,
Топив свій сум тяжкий в самотині великій.
Я сам люблю її, святу самотину…
Та зрозуміймося — не вельми вже страшну,
Не ту, де з дьяволом анахорет гризеться,
А ту, де турчину мов у раю живеться.
 

LХХХVІІІ

 
О любощі! Які ви гарні в тишині,
Де восхит з певністю ховаються в тіні!
Отут імперія найвищого блаженства:
Бо до небесного доходить совершенства!
Той бард, що сі вірші колись провіршував,
Про гарні любощі незгірше заспівав,
Та в нього другий стих не до ладу виходить:
Бо певність восхиту під пару не підходить.
 

LХХХІХ

 
Тут певно розумів поет і вопіяв
До роду людського, щоб кожен добре знав:
Те, що між нас і так усяке добре знає
Або ж навпослі, що воно таке, дознає:
Що ми не любимо, як нам хто перебє
Обідать, чи любить все, що в любові є.
Про «восхит» більш теперя не скажу ні слова,
Та «певність», двері щоб замкнуть, була готова.
 

3. Пісня перва (част. 3)

ХС

 
Наш молодий Жуан блукав по берегах
Блискучих і мечтав о незмовних речах,
А потім кидався у холодку на землю,
Де дерево намет широкий розпростело.
Поети там свої видумують книжки,
І ми читаємо часом їх залюбки,
Коли в них не таке, як у того Вордсворта,
Курзу-верзу мутне, що шлеш його й до чорта.
 

ХСІ

 
Вовтузився він так (Жуан, а не Вордсворт)
З своїми думами, як з їжаками хорт,
Аж покіль серденько таки не подоліло
Хоч трохи, що в йому так загадно боліло.
Що тільки зміг, усе з речами виробляв,
Котрих під свій контроль ніхто не підобгав,
І кинувсь мов Кальрідж, втерявши глузд природний,
У метафізики колодізь безісходний.
 

ХСІІ

 
Він думав про себе, він думав про ввесь мир,
Про диво з див — людей, про воздух і ефір,
Про гори і про те, який се хрін спорудив,
І хто той трус, війну і все таке спосудив,
І стілько в місяця в попрузі довжини,
І про ареостат, про висоти страшні,
І як ті небеса безкрай і серед ночі…
А потім про її, про Юліїні очі.
 

ХСІІІ

 
В таких, як се, мислях поважний можеть ум
Вбачати нахилок до превисоких дум,
Що й родяться в йому або ж їх набивають
У голову — про що, того і самі знають,
Дивують, як такий школярик молодий
Свій ум по небесам на поводі водив.
По-вашому, того, що він філософ був,
По-моєму, того, що навусся здобув.
 

ХСІV

 
На листє він дививсь, і на цвіти,
Чув голос у вітрах, зявлялися мечти
Про гаєвих богинь, про сховища безсмертні
І як сі божества приходили до смертних.
Збивавсь часом з тропку, години забував,
І, як на свій тоді годинник споглядав,
Вбачав, що престаре, одвічне время бігло
І через те давно все на столі простигло.
 

ХСV

 
У книжку іноді Жуан мій зазирав,
В Боскана, і мов той листок в нас трепетав
Од вітерця, як ми в садовині читали,
Так і сердечної поезії дрижали
У молодій руці містичні ті листки,
Казав би, чарами хто сипав з висоти
По вітру, як про се не раз, не два чували
Ми від старих бабусь, що нам казки казали.
 

ХСVІ

 
Так у самотині за часом час летів.
Не ситий тим, Жуан не знав, чого хотів.
Ні піннії мечти, ні поетичні співи
Жадібної душі і серця не сповнили.
Бажав би він чоло до лона притулить
І чути серденько, як до його стучить,
Та й ще чогось бажав — чого, шкода казати,
Ще порано мені про те оповідати.
 

ХСVІІ

 
Самітницькі — лісні блукання ті й мечти
Від Юліїної не вкрились ніжності.
Та нас Інеза, а не Юлія вражала,
Що синові ніже нічим не докучала,
Ні дивуваннєм, ні догадками, ніщо…
Невже ж би то вона не дбала ні про що?
Чи бачити того нічого не хотіла,
Чи виявити б то, пройдоха, не здоліла?
 

ХСVІІІ

 
Чудна, а тим часом звичайна дуже річ.
Наприклад, інший пан, що пані його, пріч
Його самого, й ще… Отак же! І забувся,
Де й на яку про се я заповідь здобувся.
(А вже, як гріх кому на очі викидать,
Не помиляйсь ніже: повинен добре знать).
Я, бачите, кажу, що хто жену ревнує,
Про помилку сусід від його ж і почує.
 

ХСІХ

 
Справдешній муж всегда недовірком бува
І помилками знай псує свої права.
Та там ревнує, де сном-духом той не знає,
То вірить — і собі сам роги приправляє.
Певніша над усі гіпотези така,
І коли явно вже глузують з простака,
Тоді дивується, які вони ледачі,
А не тому, що він, сліпуючи, не бачив.
 

С

 
Не добачають тож батьки і матірки
Очима римськими, що коять їх синки;
Тим часом збоку мир, хихикаючи, бачить,
Як та одинчика, той одиначку бачить.
Аж поки прийде час, годинонька тиха,
Що не втаїти їм скоромного гріха.
Тоді вже плачеться-ридає батько й мати:
«На біса нам було наслідника бажати!»
 

СІ

 
Інеза ж так була дбайлива і зірка,
Що — мушу думати — була їй тут рука
Зіставити свого Жуана у спокусі, —
Нащо? Про се хіба спитаймо у бабусі,
Або — щоб закінчить Жуанову науку,
Або — щоб обявить Альфонсу гарну штуку
Під той случай, як він заходиться мечтати
І жіночку свою аж надто вихваляти.
 

СІІ

 
Було се літечком — предательська пора!
Та в маї і весна так само навісна.
Про се у сонця є статечная причина,
Та щоб там не було в того старого хріна.
А можна з певністю сказати, що пора
Нам небезпечна, як присмалює жара.
У марті місяці зайчиці невпокійні,
А в маї мусять буть вже інші героїні.
 

СІІІ

 
Було ж от літечком, іюня шостого,
У датах я люблю щось певно-певного —
Не про віки одні, а й про годи й неділі:
Бо й се в судеб людських перепряжки швидкі,
Там ноту вже нову історії дають,
Через імперії й царства курєром дмуть
І зоставляють слід твій тілько в хронологів
Та ще подекуди в post obits теологів.
 

СІV

 
Іюня шостого, годин о шість чи сім,
Сиділа Юлія під покриттям таким,
Як звикли гурії у Магомета мати
Або у нашого поета лавреати,
У мужа, що учив його Анакреон,
А лаври дав йому казенні Аполон,
З усім, що в нас беруть поети-лавреати,
Все те він заслужив… щасливо панувати!
 

СV

 
Сиділа Юлія, да тільки не одна…
Як тут їм прислуживсь лукавий сатана,
Не знаю, та хоч би і знав, то б не промовив.
Мовчки добра річ в пері і в язикові,
Не знаю ж, як воно так сталось і про що,
А тілько тут лице було з лицем, от що!
В такім случаї я б їм раяв не дивитись,
Та се трудезна річ — від погляду вхилитись.