Kitabı oku: «Дон Жуан», sayfa 4

LХVІ

 
Інеза й Юлія були мов один дух.
Чого — я не дізнавсь, і хто в них чий був друг.
Не одного були вони смаку й науки:
Бо Юлія, мовляв, пера не брала в руки.
А то шептали ще (та, певно, се брехня:
Ледащо має ціль, а бреше навмання),
Що буцім дон Альфонс, як ще не оженився,
Під праведну вдову близесенько мостився.
 

LХVІІ

 
Що і тепер вони на тім-таки мосту,
Хоч, правда, час надав їм більшу чистоту.
Інеза прийняла і Юлію у дружбу,
І певно, що не їй, собі служила службу.
До себе ж близячи простушечку таку,
Робила комплімент супружньому смаку,
Хоч і не втишила (хто зміг би се?) скандалу,
Да торохтіли вже про те якось помалу.
 

LХVІІІ

 
Не дивно, що й казать: чи Юлія дійшла
Очима інших лиць до давнього узла,
Чи узлик сей сама вона таки відкрила,
Про се вона ніже нічого не зявила.
А може, й так було, що їй байдуже все,
Чи спершу самого, чи навпісля уже:
Се справді дивна річ, що думати й казати,
Вона ж, бачу, про те наважилась мовчати.
 

LХІХ

 
Побачила вона Жуана, і хлопя
Голубила, немов гарнісіньке малпя.
Нема в тому вини, коли йому тринадцять
Годків сповнилося, а їй минуло й двадцять,
Но, я всміхатися байдужно вже б не став,
Як хлопцеві мойму сімнадцятий настав.
Прибавка трьох годів предивну переміну
Там робить, де з жари деруться ба й на стіну
 

LХХ

 
Яка б там не була причина, а вони
Зробилися другі, не ті, що перш були.
Понурять очі і вітаються іти мовчки,
А в погляді якесь мішаннє… точки, точки.
Дехто вже й розгадав, мов та ворожка сон,
Що знала Юлія всьому тому резон.
Жуан же, сей блукав у домислі-тумані,
Мов той, що чув, а сам не був на океані.
 

LХХІ

 
Та й холод Юліїн бував такий ніжний!…
І рученька її тремтіла, як її
Вона з його руки тихесенько виймала,
А вийнявши, свій слід позаду зіставляла —
Ласкавий стиск, такий тремтючий, що й не знав,
Чи справді то був стиск, чи сам собі вдавав:
Та в серці і сама б Арміда не зробила
Такого подиву, як та предивна сила.
 

LХХІІ

 
Зустрівшись, вони вже не усміхались, ні!
Та смуток і над сміх був кращий у її.
Чи в серденьку вона щось глибоко таїла,
Вона того сказать собі не вміла.
Но, що ховала все в сердечному огні,
Здавалося воно ще тим дорожче їй.
Невинність хитрощі свої й лукавства має;
Прикидності її сама любов навчає.
 

LХХІІІ

 
Но, страсть виявлює сама, що в ній горить,
Ба й мороком своїм. Так в темряві таїть
І пророкує нам величне небо бурі,
Що нагромадилось ув огнявій лазурі,
Який на собі вид вона б не прийняла,
Прибє той прикид жар, мов громова стріла.
Погорда, холод, гнів, ненависть і неласка —
Все буде пізня вже, та й вельми пізна ласка.
 

LХХІV

 
Зявилися тоді й зітхання преважкі,
Що здержувано їх, і погляди-крадьки,
І червоніннє, хоч нічого не зробили
Такого, за що б їх приятелі судили,
І трепіт зустріту, і мука самоти, —
Всі ті прелюдії дрібні й чудні, що ти,
О страсте молода! Від них не слобонишся,
Поки ще новичок, поки не загоришся.
 

LХХV

 
Бідашка Юлія попалась в ту біду,
Що підсковознутись їй ось-ось, мов на льоду,
І зрадити свого шанованого мужа.
Однак була вона — що та левиця дужа.
Поваги родова, релігія, мораль
Зробили дух її твердим, мов криця-сталь,
Злякався б од її статечності й Тарківній,
А й надто, що втекла від плахітку Марії.
 

LХХVІ

 
І обіцяла їй не бачити й не знать,
Жуана й матері його повік, та впять,
Не пропустивши дня, візиту їм зробила…
Страшенно звонтпила, як двері відчинила. —
Аж ні! Се не Жуан… Знов хтось дверима хисть!
Се, певно, він. Ох, ні! Се до Інези гість.
Боюся вельми, що в той день Марія-діва
Не чула, щоб її знов Юлія молила.
 

LХХVІІ

 
Тепер надумалась вона, що женська честь
Щось дужче, ніж усі такі спокуси, єсть.
А втеки боязкі — се щось низьке, мужиче,
Стояла і стоїть вона лякливих вище.
Се єсть — вона од нині всіх мужчин
У серці під один поставила аршин.
І хоч би як була зітханнєм їм багата,
А буде бачити у кожнім тілько брата.
 

LХХVІІІ

 
Коли ж би сталося — хто скаже наперед?
Лукавство дьявольське усюди вдіє вред, —
Коли б вона, кажу, почулась у серденьку,
Що там не все гаразд, не все там хорошенько,
Що хтось їй по смаку, дак чесна й мудра хіть
Повинна все таке у серці задушить;
А став би він благать, від себе оддалити…
Я раю молодим дамуням так чинити.
 

LХХІХ

 
Ще ж і божественна на світі є любов,
Пречиста й осяйна, як первородна кров, —
Така, що й ангели святою величають,
І жени, що себе за янголяток мають, —
Платонова любов, «така, як то моя», —
Казала Юлія, та й щиро, — певен я.
Так і бажав би я, щоб Юлія мечтала
Божественно, коли б лише на думці мала.
 

LХХХ

 
Безвинна се любов, немає в ній біди
Для молодих сердець, хоч до ста баб іди.
Перш можна в ручку, там і в губки цілувати;
Та я на досвід сей не вельми-то багатий,
Я тільки чув, що тут любовна та межа,
Що вже за нею гріх заріже й без ножа,
І не моя вина — хто пропаде навіки,
Остерігаю всіх, нехай мовчать злоріки.
 

LХХХІ

 
Ну, хоч би вже й любов, та щоб межа була,
Мечтала Юлія, голубонька без зла.
Нехай мій Дон-Жуан оказії не втратить
Дознати любощів, щоб вічно памятати,
Як жертва ся горить на чистім олтарі,
Без диму й смороду, мов ранок на зорі;
Нехай він навчиться, як личить юнакові,
Не знаю вже чого… у неї і в любові.
 

LХХХІІ

 
Одігшись, як в панцер, в душевну чистоту
І заміру свого в високу красоту,
На міць свою, немов на шанець, уповала,
А честь арматою потужною вважала
І мудро почала про серце міркувати,
Що розуму над ним не треба вартувати.
Чи певно ж досягла мети високої тієї,
Небавом знатимеш із повісті моєї.
 

LХХХІІІ

 
Се був безвинний і можебний разом план,
А у недолітка який же б то скандал
Вчепився гострими, як в тигра, пазурами?
Хоч би ж і так було, спасенними ділами
Серденько Юлії, спокоїлось; а се
Хто має, сміючись, олжу перенесе.
Бо й християне дно дного не раз палили,
Впевнившись, що таке й апостоли б чинили.
 

LХХХІV

 
Коли б же тим часом Альфонс її скінчивсь…
Не дай їй, господи, щоб помисел зявивсь
Такий у неї (тут вона перехрестилась).
Щоб і во сні таке страшне їй не приснилось!
Ну, та коли б, мовляв ксьондз, inter nos…
(Entre nous, сказати б, тут шмиги більш прийшлось
Бо по-французькій так сердечна міркувала;
Та що ж, коли б тоді в нас ритма закульгала!)
 

LХХХV

 
Се тілько я собі так згіпотезував,
Дойшовши повних літ, Жуан би ще припав
Поважній удові, як личить, за супруга:
Вона через сім год була би недолуга.
Тим часом (щоб мою гіпотезу скінчить)
Годилось би йому любовно з нею жить
І любощів таких у неї поучатись,
Якими й на небі могли б вони пишатись.