Kitabı oku: «Дон Жуан», sayfa 3

ХLVІ

 
Ще й молитовник був (фамільний се в них був)
Про мшу святу і всіх прапращурів відбув
Закрашено його химерним малюваннєм,
Кривляками, звірми й любовним милуваннєм
Сього я не збагну; які йшли молитви
На ум, — хто позирав на любощі й леви
Та ненька требник сей про себе замикала,
Синкові ж іншого про мшу святу давала
 

ХLVІІ

 
Казання слухав він, а іноді й читав;
Гомилії й життя святих напамять знав,
До Єроніма і Хрізостома привикши,
Вже не скучав, такі читавши речі інші,
Но віру як принять і свято сохранять,
Усіх тих малярів не можемо рівнять
До Августіна, що в його гірких признаннях
Завидуєш гріхам принадним в покаяннях
 

ХLVІІІ

 
Жуанові була й ся книга запретна
Од матері; і тут була права вона,
Коли вже справді се хороше вихованнє…
Ані годиночки над сином пильнованнє
Не втратила вона, і навіть наймички
Були старі в її і як відьми гидкі.
Чинила так вона, як був ще Хоз на світі
Я раю всім жінкам розумно так чинити.
 

ХLІХ

 
У «благонравності» і в благодаті ріс
Жуан: в шість год дитя мов ангел з неба зніс,
А в одинадцять літ лицем преуродливим
Він обіцяв зрости розумником щасливим
І всім здавалось, що до неба прямував.
Бо половину дня у церкві пробував,
А другу з тутором, з сповідником поважним
І з ненею, кружком на все чуйним і вважним.
 

L

 
В шість год він був дитя прегане, я сказав;
В дванадцять вродою і тихістю вражав.
Хоч у дитинстві був Жуан мій трохи впрямий,
Та між ними зробивсь він хлопчиком слухняним,
Бо недаремно в нім пригашувано дух,
І мати всім чужим натуркотала слух,
Що молодий її мудрець що підростає,
То більше тихості й поваги набирає.
 

LІ

 
Не певен був я в тім, не певен і тепер,
Та розбирати се — не так-то час добер.
Я тата знав його, і маю кебет наче
По батьку вгадувать і сина в його вдачі.
Хоз і його жона до пари не прийшлись:
Вони, мов кінь з волом, в одно ярмо впряглись
Злорікою не був і з серцем не жартую.
 

LІІ

 
На свій руч не скажу нічого, ані же!
Одно скажу хіба — про се я знаю вже, —
Що коли б сина мав (щасливий, що не маю),
Дак із Інезою, — се сміло возглашаю, —
Ніяк би не запер його на самоті,
Щоб катихизма учивсь у темноті.
О ні! Я зараз би післав його до школи,
Де навчено й мене спрягати всі глаголи.
 

LІІІ

 
Бо учаться там… Ну, як не хвалюсь, що вчився
І я там дещиці. Мовчу, у віщо вбився.
Як і про грещину, що вже давно забувся.
Я думаю, що там… Та verbum sat. Я збувся
Всього, чого навчивсь з другими багатьма
Премудра школа се; премудрості в ній тьма,
Не був жонатим я, та думаю, що сина
Не треба вчити так, як школа та учила.
 

LIV

 
Жуанові вже рік сімнадцятий пішов.
Високий, гарний він, тонкий: бо не ввійшов
У силу ще; хисткий, як паж, хоч не пронира.
Всі, опріч матері, вважали чуприндира
Дорослим вже; вона ж дрочилась, ти б казав,
І гризла губи, як таке хто промовляв.
Бо скороспілості Інеза не бажала,
І раннє мужество за щось страшне вважала.
 

LV

 
В премудрім виборі приятельок її
Одна була як тінь тихесенька в сімї.
Як донну Юлію вродливою назвати,
Се тільки начерком красу її списати,
Принади з нею так були нерозлучні,
Як пахощі з цвітком, як з морем кораблі,
Чи з Купідоном лук… Ні, се вже не годиться,
Хіба в тупих віршах дякові знадобиться.
 

LVІ

 
По оку чорному, восточному, вона
Була від мурського потомства рожена.
(Не чисто шпанська кров її була — сказати,
А в шпанах се — мов гріх який за ким признати).
Як наша гордая Гренада і втікав
Плачущий Боабдил, її прапращур став
При тих, що Африки непевної цурались,
Похристиянившись, у Шпанщині зістались.
 

LVІІ

 
Вона звінчалася (забув я родовід)
З гідальгом, да таким, що батько його й дід
Були вже поміссю, не древні чисті шпани.
Тим супились на них всі родові гетьмани.
Бо в них така була тяжка морока в тім,
Кому женитися чи не жениться з ким,
Що тілько у роду своїм жінок шукали
І родам тим, що дальш, то расу все псували.
 

LVІІІ

 
Поганська ж міщанка зробила диво знов:
Воздвигла красоту, хоч зруйнувала кров.
Бо з нечумазного гішпанського коріння
Вродилась не одна вродливості богиня.
І вже її сини короткі не були,
А дочки пишними трояндами цвіли.
Та нехотя скажу, про що б хотів мовчати:
Що вміли байстрючків мужам своїм рожати.
 

LІХ

 
Чи так воно, чи ні, а тілько бог так дав,
Що раса луччала, мов рід новий настав.
Аж ось він зцентрувавсь в одинчикові сині,
А той рід передав дочці, одній дитині.
Всяк догадається, що ся дочка одна
Не інший хто і єсть, як Юлія сама,
Прегарна й чиста, як голубка, від природи,
Була замужня, й їй вже двадцять і три годи.
 

LХ

 
У неї очі (їх я над усе люблю)
Були великі (я такі найбільш хвалю).
Живий огонь вона уміла в них гасити,
Поки не прийдеться з ким щиро говорити.
Тоді зникає вже лукавство їх ніжне,
І згорда сяєво жахтить поломяне.
Проречиста любов виразно говорила…
Та Юлія свій жар заздалегідь гасила.
 

LХІ

 
Волосся з поблиском нависло на чоло,
Що било розумом, гладесеньке, як скло.
Веселкою брова згиналась понад оком,
А щоки залило мов пурпура потоком.
Часами наче світ світився крізь його,
Мов з неба блискавка тиха червоного,
Бо й справді мало краль таких по світі пишних.
Висока… не люблю думань, мовляв, товпижних.
 

LХІІ

 
Вже мужня і до двох десятків год жона,
Лічила мужові за пятдесят вона.
Не треба довго в нас таких мужів шукати,
Та лучче б, думаю, двох, ніж одного мати
По двадцять і пять год, ой надто в тих краях,
Де сонечко пече мужаток так, що страх.
«Мі vien in mente», се й пречисті жени знають:
Бо мужа в тридцять год на інших прекладають.
 

LХІІІ

 
Скажу по правді, се сумна, та й вельми, річ.
А винен хто тому? От та захмарна ніч,
Що бренну нашу плоть, мов горен глину, палить,
Пече під спеку так, мов чорт у пеклі варить.
Хоч постуй, хоч молись, плоть бренна-немічна, —
І душу праведну хапає сатана.
В людей се любощі, у бога перелюбство,
А ксьондз шепче, що тут боротись буде — glupstwo.
 

LХІV

 
Щасливі сіверці! От там вона, мораль!
Там добродітелі чистіші, ніж кришталь.
На холод випруть гріх нам голий, без усього.
(Сніг і Антонія опамятав святого).
Там судді знають, що коштує женська плоть.
Про гаха в них пеня, мов про коня оброть,
Ще й не мала пеня, геть, геть-таки поважна!
Бо женське тіло там звичайна річ продажна.
 

LХV

 
Альфонсом Юлії звавсь муж, чи чоловік.
Хороший на виду під його дойшлий вік.
Ані любові, ні ненависті до нього
У неї не було, таки ніже нічого.
Жили вони собі, як часто в нас живуть;
І не с а м і т н я їй була й не в п а р і путь,
Та він ревнивий був, хоч не зявляв печалі.
Бо хто ревнує, той не любить, щоб се знали.